Бурштинова ящірка

Частина 19

Олександра

День у Олександри видався насиченим. Спочатку вона організувала доставку матеріалу і техніки на вказані ділянки, потім займалась погодженням доставки обідів і вечері для працівників. Зелена рептилія час від часу з’являлась, спостерігаючи за процесом. Ось і зараз, коли майже всі повечеряли та розійшлись, ящірка знову ледь чутно помандрувала з одного плеча жінки на інше.

- Прийшла проконтролювати, чи гарно я нагодувала твоїх добровольців? - втомлено посміхнулась Саша, нарешті присівши з тарілкою каші і шматком шашлику, на імпровізовану лаву з поваленої колоди. Думати як завтра вона вставатиме, якщо болітиме голова, жінка не хотіла.

- Звичайно. І можу сказати – я задоволена. Ти непогано справляєшся.

- Стараюсь. Оце ще потрібно буде когось підрядити на прибирання території… – задумливо кивнула Олександра, жуючи та оглядаючи доволі таки засмічену після вечері галявину. Кілька завбачливо розміщених по периметру сміттєвих пакетів не допомогли, папір, виделки, пакети і купа всілякого іншого дрібного непотребу, на кшталт недопалків, всеодно полишились на траві.

- Так, свинство - то ваша друга риса, – скривилась ящірка.

- Ні, то не правда. Просто той, хто масові заходи організовує, той і прибирає.

- Але ж то не привід кидати сміття просто під ноги! – невдоволено ляснула хвостом рептилія.

- Не привід… - жінка скрушно зітхнула. - Я теж не розумію. Ані тих, кому важко донести свій непотріб до смітника, ані дивної логіки тих, хто вивозить мішки зі сміттям в ліс, поле, просто подалі від своїх очей, вважаючи такі дії нормальними.

- То звична вада людей. Чинити так як зручно, не простежуючи зв'язок між власними діями і негативними наслідками. Спочатку воно кидає в річку мішок з простроченим добривом, а потім бідкається чого то в нього врізали дуба кури, які з тієї річки п’ють.

- Якщо в нього самого, то ще хоч якась справедливість, а якщо воно «розумне» і кинуло того мішка нижче за течією? – кивнула Олександра. - Як з тим боротись, я не розумію.

- В своєму лісі, я з тим борюсь своїми методами.

- Якими? Ганяєш недопалками? Як молодь біля нашого клубу?

- Ні, я поважаю різноманітність.

- Тобто?

- Ніщо так гарно не перепрограмує мозок людини, як страх. А тому саме ним я і користуюсь, – хмикнула смарагдова мармиза. - Недопалок в даному випадку то малувато, аби перелякати таких невігласів, а от страхіття зі сміття розміром з коня… - хижо всміхнулась Мукантагара, - Такого цілком вистачить для пробудження відповідної мотивації.

- Ого. Сподіваюсь ти не збираєшся найближчі кілька днів таке демонструвати? Бо ми тоді всіх добровольців розгубимо. Сміттєвий монстр може і привчить не смітити, але точно не сприятиме веселій праці. А між тим зараз настрій в людей навдивовижу гарний.

- Але ж гармидер вже є!

- Його ми самі приберемо і роз’яснювальну роботу проведемо. Тим паче, що найближчий тиждень буде тут ще достатньо сміття. Та я вже домовилась про лафет для вивозу всіх тих залишків. А допомагати прибирати… Он дітей можна завтра залучити, дивись скільки їх тут. – кивнула головою Саша, роздумуючи як то власними силами вирішити наявну пролему, не користуючись допомогою ящірки. Було бажання довести критичній рептилії, що люди і самі, без додатковитй підсрачників, можуть робити розумні речі.

- Так, діти є. Парочка вже мене намагалась спіймати.

- І як? – мимоволі зацікавилась Олександра, згадавши, що сама дитиною кого тільки не ловила, і вже точно спробувала б спіймати занадто нелякливу ящірку.

- Сама як думаєш?

- Підозрюю, вони були розчаровані, - розсміялась Саша.

- Добрий вечір, – почувся поряд здивований дитячий голос. Олександра повернулась.

Перед нею стояла дівчинка років 12, в резинових чоботях, джинсах, темно-зеленій куртці і зацікавлено роздивлялась рептилію на плечі жінки. - У вас ручна ящірка? Справжня?

- Справжня, але не надто ручна.

- А чому ви з нею розмовляєте?

- Бо вона цікаве живе створіння, що мене непогано розуміє, - посміхнулась жінка.

- А ви теж їхали копати бурштин, а садовите ліс? - дівча зацікавлено оглядало співрозмовницю.

- Ні, я ці роботи організувала. – мотнула головою директор фонду, наколюючи шматок м’яса на виделку.

- Мабуть все окрім вечері.

- Чому? – Саша від здивування навіть перестала жувати.

- Бо вам останній дали їсти, - пояснило дівча.

- А-а-а… Гм, ну так то звична картина. Поки всіх нагодуєш… - розвела руками Олександра, зрозумівши логіку дитини. - А ще ж і прибрати потрібно.

- Хочете допоможу? А ви мені за це дасте свою ящірку потримати? Вона в вас дуже гарна. І нагадує казки про бурштинового духа, що дорослі тихцем іноді розповідають, – запропонувала малеча.

- Допомозі буду рада, а от моя подруга сама вирішує йти комусь на руки чи ні, – знизала плечима Саша. – Сподобаєшся – піде, ні – я за нею не ганятимусь чагарниками, - жінка доїла і віднесла пластикову тарілку до смітника польової кухні. Дістала дві пари рукавичок, одну з яких простягла дівчинці. - Збирати сміття краще в них.

Дівча кисло скривилось.

- Я не змушую. Але шансів, що ти сподобаєшся ящірці, буде значно більше.

- Ну добре, – дитина непевне хмикнула, явно вирішивши, що жіночка так набиває ціну, але взялась до справи. За двадцять хвилин все сміття було зібране, пакети зав’язані, і навіть закинуті до лафету (допоміг один з копачів). Саша пішла, налила собі і своїй помічниці гарячого чаю і, всівшись знову на колоду, простягла їй спочатку пластиковий стаканчик з чаєм, а потім руку, на якій сиділа мов приклеєна рептилія.

- Підеш до мене? – дівчинка несміливо піднесла пальці до дрібненьких кігтиків рептилії. Ящірка уважно оглянула дівчинку і, легко перестрибнувши на руку юної помічниці, хутко пробігла до ліктя й на мить завмерла. Дівча радісно посміхнулось, поставило на колоду чай і спробувало погладити чудернацьку істоту. Рептилія ляснула хвостом і опинилась поверх тієї руки, що збиралась торкнутись вкритої лускою голови.

- Йой! Як це вона так? – округлила очі дитина. Між тим ящірка зблиснула і змінила колір на бурштиновий, виблискуючи у світлі розташованого поряд вогнища як справжні коштовність. - Вау! Яка гарна! Як вона то робить? Чи це й справді бурштиновий дух? - дівча захоплено спостерігало за рептилією, що неквапливою ходою пройшлась по руці, потім по плечам, потім вниз головою перемістилась по комірцю куртки і застигла на грудях.

- Ти диви яка прикраса, – хмикнула Саша. - Мукантагара, ти спокушаєш дитину красою. Це ж маленька жінка, тепер вона мріятиме про таку брошку роками.

- Мріятимеш? - спитала ящірка і дівчинка, застигши від здивування, змогла лише кивнути. - А прибирати за собою в лісі будеш? І не кривдити жителів лісу? І не знищувати рослини?

- Прибиратиму, прибиратиму! І тварин я люблю… А дерева… Можна я садовитиму щось за те, що ми знищуємо коли бурштин копаємо? Бо зовсім не чіпати їх не виходить…

- За кожне знищене дерево – десять посадиш? – прискіпливо спитала ящірка, перемістившись на колоду перед дівчиною і уважно дивлячись тій в очі.

- Будь-яких, будь-де? - задумливо схилило голову дівча.

- Ти диви, а з тебе юрист виросте! В мене теж син, спочатку все уточнить, а лише потім відповідь дає, – розсміялась Олександра.

- Будь-яких, будь-де, але і сюди на догляд за лісом не забувай іноді приїжджати.

- Згода! – дівчинка знову простягла руку до ящірки. – Ти така гарна... Така реальна і нереальна одночасно. Невже ти і справді дух?

- Не зовсім, але якщо не вдаватись в подробиці можна і так сказати, - кивнула рептилія.

- І ти дружиш з людьми?

- Дуже рідко.

- А чому з Сашою дружиш?

- Бо вона особлива. Як і ти. Тому тобі я залишу дарунок, на згадку про нашу зустріч і про твою обіцянку, - посміхнулась Мукантагара. - Подивись в себе під правою ногою, - мовила рептилія, і швидко збігши по тілу, зникла в траві.

- Ой, куди це вона?

- Мабуть додому, - посміхнулась Олександра. - Хіба ж зрозумієш логіку такого дивного створіння. А під ногами подивись, Мукантагара зазвичай слів на вітер не кидає.

- Добре… - дівчинка схилилась і помітила, що на землі прямо під ногами щось дійсно виблискує. Піднявши та обтерши об куртку знахідку, дитина роздивилась, що в її руці опинилась мініатюрна копія говірливої рептилії. Тільки це була бурштинова брошка.

- Оце краса!Фантастика!

- Так, справді, - Олександра з цікавістю роздивлялась дарунок. - Дай сфотографую. Цей витвір мистецтва можна використати як емблему нашого фонду. Буде гарно поєднуватись з назвою.

- Якого фонду?

- Фонду «Бурштинова ящірка». Ми займаємось відновленням лісу, на прохання нашої зеленої гості.

- Прохання в неї щоправда здається такі, що відмовити ніхто не може, - примружилось дівча, притискаючи дарунок до грудей. – Це ж ваші скриньки стоять по лісі? Ті, повз яких не проїдеш доки не заплатиш?

- Наші. Ми на ті гроші все це закупили, організували.

- А як ви так зробили?

- Що саме?

- Що ніхто оминути їх не може. Мій дядько казав півдня намотував по лісу кілометри намагаючись об’їхати «дерев’яного податківця», а все одно опинявся біля скрині і глух!

- То не я, то все вона, – Олександра кивнула на прикрасу в руках дівчини.

- А-а-а. Ну він так і кричав, що без чортівні не обійшлось. Ви б чули як він сварився. Хоча ні, таке краще не чути. Я чула його розповідь через тиждень від подій і то мене мати виставила з кімнати, щоб я лайливі слова не слухала. Наче я їх не знаю! - дівча весело розсміялось.

- Марійко! Де тебе носить? Я ледь не посивіла, коли з’ясувала, що ти зникла! - почулось поряд розсерджене. До них прямувала жінка, судячи з усього, мати дівчинки.

- Ой, леле. Все, я побігла. Зараз прочухана отримаю. Я ж тільки за чаєм на хвилинку пішла, - пробурмотіла дівчинка і прожогом кинула до матері.

Олександра дивилась як дівчинка виправдовується, веселиться і відволікає матір, і з подивом розуміла, що хитра рептилія знайшла ще одну людину, котра легко сприймає розумні поради він дивного створіння, але її життю то не зашкодить. Дитина просто нікому нічого зайвого не розкаже.

§§§

Група правохоронців стояла перед прогалиною в лісі на якій працювала купа людей з лопатами і задумливо оглядали доволі нетипову діяльність.

- Михайловичу, а ти певен, що саме так виглядає видобуток бурштину? Як на мене, то це до неприємного нагадує рекультивацію. Тобто те, що повинен робити Андрюк, на чолі державного підприємства, - примруживши очі, спитав чоловік в поліцейській формі у свого співбесідника – сивого кремезного дядька у цивільному одязі. Ці двоє схоже були на чолі якоїсь операції, і тримались трохи осторонь від усіх, перемовляючись притишеними голосами.

- Нам поступили дані, що тут активно миють бурштин. – невдоволено озвучив явно неодноразово повторену відповідь той.

- Краще скажи поступили дані, що тут занадто багата жила для місцевої дрібноти? - хмикнув його співбесідник.

- Може й так.

- І наші ділки з держпідприємства почали втрачати гроші, бо платний контингент переміщується сюди, незважаючи на цікаве нововведення - сплату 1/10 з видобутого.

- Так вони видобувають втричі більше!

- За неперевіреними даними. А зараз ми взагалі спостерігаємо якусь нетипову поведінку копачів. Де помпи? Сачки? Вода? З яких пір копачі бігають по лісу з відрами сіянців і якоюсь фіговиною замість лопат? Чи то новий спосіб, що забезпечує такі показники? – вже відверто іронізував його співбесідник.

- Все тобі, Леоніде, жарти. А мені що писати в звіті? Рейд перевірки правопорушників не виявив?

- А чому ні?

- Е-е ні, може хтось з місцевих розумників і думає що то гарна ідея, влашувати такий цирк, аби голову мені морочити, та ми зараз швидко всіх виведемо на чисту воду! – мовив Михайлович, старанно імітуючи впевненість. Говорити про те, що йому світить не найкраща розмова з деякими чиновниками, службовець звичайно не збирався. Адже було поставлено завдання не лише прикрити «лавку», а і з’ясувати, що тут за жила. Наскільки перспективна. Якщо все так, як доніс один з інформаторів, то вже за місяць буде оформлена передача в користування потрібному підприємству цієї ділянки «для проведення геологічного розвідування», а фактично для того ж видобутку, але вже потрібними людьми, що діляться з його керівництвом. Тож повертатись зі звітом – «копачів не знайшов, знайшов лише активістів, які нахабно садовлять ліс», було дурнею, яка загрожувала таким зашкваром, що мало не буде. Тому керівник групи правоохоронців поправив куртку і впевненим кроком почимчикував до найближчої пари активістів, що цілком вправно орудували незвичною лопатою.

- Добрий день, панове. А поясніть но мені, що тут відбувається? – почав він впевнено-зверхньо, як звик спілкуватись з подібним контингентом. До правоохоронця повернулись жіночка і чоловік. Зупинились, здивовано-критично оглянули візитера з ніг до голови, потім перевели погляди на його бійців за спиною і раптом… розреготались. Сміялись так довго і так щиро, що то вже схоже було на відверте знущання.

- Це ж треба! Вперше почуваю себе так гарно при зустрічі в лісі з вашим братом! - висміявшись, відповів чоловік. – Вибачайте, Михайловичу, в нас тут добровільна допомога у відновлені лісу, - пояснив Юрій і правоохоронець, придивившись, впізнав одного з копачів, що колись потрапляли йому до рук. Тоді їм пощастило, каменю при них не знайшли, а наявність лише лопат в багажнику на доказову базу не тягла.

- Знайомі люди… - протягнув правохоронець іронічно, - Хочеш мені сказати, що зараз за подібні роботи платять так гарно, що ти зав’язав з незаконним видобутком бурштину?

- Взагалі не платять, - розсміявся Юрій. - Зате відмінно годують! Тільки-но такий обід скінчився... – копач мрійливо закотив очі.

- Та що ти мені тут горбатого ліпиш! – Михайловича дратувала незрозуміла розслабленість і впесвненість цього порушника. Це ж точно порушник! Але чому цей нахаба такий задоволений і впевнений у своїй безкарності? Він має нервувати, боятись!

- Кажу що є, - знизав плечима копач.

- Хто головний у цій виставі? – скривився чоловік, вирішивши, що потім розбереться з цією дрібнотою, а поки потрібно знайти розумника, котрий цим атракціоном заправляє.

- Головний… А грець його зна… Мать он то-ой лісник. - Юрій вказав на кремезного бороданя в чорно-червоній куртці, що швидким кроком ходив між людей.

- Лісник. Ну добре. Пішли, хлопці, поспілкуємось з тим лісником. Це точно не Лисенко, в віданні якого, наскільки я пам’ятаю, знаходиться ця ділянка, - проскрипів правоохоронець та попрямував у вказаному напрямку. Проте дійти до потрібної особи йому найближчі півгодини не судилося.

Варто було зробити пару кроків, як наче з під землі намалювалась жіночка, що представилась директором благодійної організації «Бурштинова ящірка» і так їх заговорила, що вони й самі не зчулись, як опинились з лопатами на полі! Та генерали не порівняються з напором цієї милої панянки! Принаймі, ще жоден з високопосадовців не міг запроторити їх підрозділ в багнюку з лопатами!

- Михайловичу, я ти певен, що саме так уявляв собі сьогоднішній день? – крехтів над незграбною лопатою його підлеглий, з сумом поглядаючи на забрьохані черевики.

- Зовсім не певен, – бурмотів правоохоронець, вставляючи сіянець і кидаючи оком на своїх бійців, котрі теж поруч зі знайомими правопорушниками займались саджанням лісу. Недалеко напрочуд старанно носився з відром сіянців місцевий сільський голова, ще трохи далі схоже група якихось журналістів була. І що факт теж з лопатами! Тільки один камеру тримав. От чорт, для повного «щастя» ще в репортаж втрапити в такому вигляді не вистачало! Правоохоронець поспішно відвернувся і знову зустрівся поглядом зі знайомим копачем, який теж займався зовсім не бурштином. Дехто зі старателів відверто посміювався, дехто ігнорував вічних ворогів, та більшість не приховували зловтіхи. Та й не дивно, законники були явно гірше підготовлені для біганини по переораній землі.

- Але ж дивись, тут майже комунізм. Повна рівність! – знущався Леонід, намагаючись жартами посунути спантеличення від того, як їх кінцівки самовільно пішли працювати, незважаючи на думку самих людей. Взагалі, то було не найприємніше враження, коли замість нормального обурення на слова приємної жіночки «Чи не бажаєте приєднатись і принести користь країні?», ти розтягуєш губи в посмішці і кажеш «Звичайно! В нас саме видалась вільна годинка-дві»!

- Тіпун тобі на язик!

- Ну добре, тут в нас громадська свідомість у всій красі. Копачі і правоохоронці пліч-о-пліч відновлюють ліс!

- Що вони копачі – доводити не потрібно. Одна проблема, за участь в такому копанні - відповідальності жодним кодексом чи законом не передбачено, - скривився Михайлович.

- А нагадай-но мені, яка відповідальність передбачена за прогул на нашій службі?

- Просто застрелитись який прогул! Не дай Боже, щоб я ще так гуляв! – бурмотів чоловік оглядаючи ціле поле таких щасливців і покірно вставляючи черговий сіянець в щілину. - Щоб я ще один рейд у ці місця повів! Та хай шеф сам їде сюди, перевіряє поклади бурштину й кількість незаконних копачів! Та щоб я ще раз межі цього району перетнув! Та ні за які ордени!

- А якщо наказом відправлять?

- Та я мерцем швидше прикинусь, аніж ще раз сюди поїду! Грець з цими божевільними, якщо вони в цій чортівні згодні варитись – то їх право, а я сюди ні ногою!

- Та годі лаятись. Дивись, коли б то ще ми виконали приказку наших дідів? - заспокоював його співрозмовник.

- Яку це?

- Що справжній чоловік має дім побудувати, сина виростити і дерево посадити.

- Та я вже стількох пересаджав!... Там такі «дуби» були з такими «липами»…

- То не враховується. Дерево має бути справжнім, з зеленими листочками, гілочками і корінням, а не у вигляді документів з фальшивими печатками, – відмахнувся напарник. - Коли б ти ще подібну можливость отримав? А тут і сіянець, і інструктаж, і компанія з професійним супроводом! Краса!

- Караул яка…

- Та справді. Дивись-но: хатинку ти вже собі побудував, і непогану, син вчиться, а дерева, голову даю на відсіч, ще жодного не садовив.

- Я не на те вчився! Для того лісники є! Я навмисне старанно свого часу обирав фах, де буде багнюки поменше. Мені дитинства з тим колхозом та батьківським городом вистачило по саму маківку!

- Слухай, а ти точно не промазав фахом? Багнюки в нашій справі дай боже.

- Але ж не прямому сенсі!

- Та знаєш, якось мені здається, що ця приємнішою буде…

Микола Степанович

- Миколо, та ти нині просто телезірка! – сміявся кум, коментуючи телефоном телесюжет, що вийшов в новинах на одному з центральних телеканалів.

- Та мене там з півсекунди, - відмахувався задоволено голова, зручно влаштувавшись на дивані та в піввуха слухаючи чергові новини. Він не кривив душею, особисто його обличчя мелькнуло буквально на початку, репортерка з лопатою в кадрі була набагато більше. Але сам сюжет! Це було щось! Через цей сюжет йому вже подзвонили всі, від голови районної держадміністрації до прокурора. Спочатку випитували що він задумав, потім лаялись, що без їх волі, потім погрожували вивести на чисту воду. Та щоб там не було, сюжет спричинив справжній фурор. Через тиждень після репортажу до їх району почали їхати всі кому не лінь, аби переконатись в тому, що тут справді замість видобутку бурштину садовлять ліс. Навіть директор «Укрбурштину» приїхав подивитись, що то за чудасія, чого то копачі в лісників перекваліфікувались, з якого переляку ото всі садовити ліс побігли.

Ще б не побігли! Він би сам в лісовичка переорієнтувався, аби посаду голови не займав! Адже всім добровольцям бурштиновий дух таких камінців відсипав… Його Марина он собі вже задумала замовити сережки і перстень з тими трьома небесно блакитними топазами які раптом опинились в них на столі ввечері. А секретар сільради, котра на диво вправно вправлялась з сіянцями липи, вже хизує з яскраво-золотим кулоном. І за чуткам всі, хто старанно працював, отримали нагороду. Та то не перевіриш, дух не розповість, а люди ще менше. Бо ж кажуть хтось отримав ледь чи не цілий скарб, а хтось шматок граніту в машину. Як сказала Олександра - кожному по заслузі. Як то рахувалось грець його зна, та як тільки люди роздивились таку мотивацію, почали ледь не ганятись за директоркою фонду, випитуючи чи є ще яка корисна робота. І виконувати її на совість, як для себе – бо халтурникам нічого не перепадало. Та що там за Олександрою, до голови сільради почали приходити. То знайти зайві руки, щоб обкосити дороги, була ціла пісня, а зараз ледь не черга стоїть біля порогу з питанням що можна зробити на користь рідного краю! Якби не Олександра з її вмінням знайти роботу всім та вписати то в рамки діяльності фонду, мабуть Микола Степанович вже б почав лякатись.

А ще раптом виявилось, що працювати на користь краю і лісу, як каже сучасна молодь, стало в тренді. Сусідні райони, не обізнані в першопричинах дивини (бо хто ж в здоровому глузді то розповість) почали й собі організовувати добровольчі бригади. Наші ж люди такі. Як це так, якісь задрипані сусіди в себе таку діяльність розгорнули, що в новини потрапили, а чим вони гірші? Масово почали прибирати сміттєзвалища, чистити річки, садовити дерева, кущі, квіти. В районі навіть почали розробляти проект заводу з переробки сміття! А судячи з того, що до даного питання активно залучився Павло, що схоже є гарантована перспектива грошей підняти. З такими перспективами скоро не бурштин, а сміття шукатимуть з більшим азартом!

- Миколо, там знову до тебе репортери. Знову в вихідний! - гукнула його жінка. - Піди розкажи їм як потрібно селом керувати.

- Зараз. Все, бувай, Петре. До мене тут пресса завітала.

Микола Степанович встав, вимкнув телевізора, кинув телефон до кишені і, старанно приховуючи задоволення, почимчикував до воріт.

§§§

- Ларисо, ви куди? Знову мити бурштин? – сусідка підійшла до Лариси, що саме складала в машину палатку, сумки з речами, поки чоловік та радісні діти побігли за іншою частиною багажу. Син та дочка так рвались у поїздку, що й у кімнаті поприбирали, і половину літніх домашніх завдань виконали. Та навіть планшети вже два дні до рук не брали!

- Та ні, ми з цим зав’язали, - посміхнулась жінка.

- То куди ж ви з такими баулами? – обізнаність Маргарити Леопольдівни не була новиною. Ця пані завжди все про всіх знала, за що отримала у дворі негласне іменування «камера спостереження».

- Ліс полоти, – широко посміхнулась Лариса.

- Що? – брови жіночки поповзли вверх та безнадійно сховались під яскраво-жовтою чуприною.

- В одному лісництві Житомирської області набирають людей на прополку молодих насаджень.- пояснила жінка.

- І шо? Така дурня варта аби в таку далину їхати на машині, ще й всією сім’єю? – недовірливо скривилась сусідка.

- А чом би й ні? Платять не гірше аніж за намитий бурштин, тільки робота чистіша, ще й засмагати можна. А ще жодних перевіряючих, штрафів, незадоволених місцевих та ще й городик ми собі там організували. Майже дача!

- Який городик? Серед лісу? Яка засмага? - Маргарита Леопольдівна схоже розривалась між бажанням розпитати деталі і підозрою, що Лариса над нею знущається.

- Там в лісі ми навесні посадили маленькі сіянці. Може бачили, навіть сюжет невеличкий в новинах був?

- Ні, не пам’ятаю такого.

- Ну то таке. Розумію, тож не серіал чи бійка політиків, – посміхнулась з розумінням Лариса. – Так от, ліс посадили, але він маленький. І потребує догляду. Між деревцями поки що відстань пристойна, тож нам лісник порадив там щось і для себе корисне посадовити. Так ми й зробили. В мене там вже й морква і бурячок, і картопельки трохи. Оце ще може огірки посію…

- Тю, Лариско ти зовсім з глузду з’їхала? Де ти, а де город? Там же покрадуть все місцеві!

- Та ні, місцеві там також городики організували. Чого ото красти, якщо в себе таке ж є.

- Та чи ти людей не знаєш? Халява ж солодша за все.

- Можливо, але не там. Там ліс такий… Людяність будить, – посміхнулась замріяно жінка.

- Кого? Щось я нічого не второпаю. Невже полоти ліс то зараз вигідніше ніж мити бурштин? Я тут тільки-но до вас приєднатись збиралась… - сусідка розгублено кліпаючи очима всілась на лаву біля будинку.

- Вигідніше. Городина своя, відпочинок у лісі, ще й платять добре. Ляд з ним, з тим камінням. Ото тремтіти як лист осики, пахати як коні, і все заради того, щоб якийсь чиновник спіймав і все відібрав? Та ну його к грецям! Нехай його Укрбурштин копає!

- Мамо, ми готові! – дочка з сином вискочили з парадного з пакетами.

- Та не біжіть так, сорвиголови! Перечепитесь, а потім рюмсамтиме, – сміявся чоловік, що не встигав за дітьми.

- Подорожник прикладемо і чаєм Сашиним зап’ємо, – показав язика син і заскочив в машину.

- Дивись, мамо, я прихопила довідник лікарських рослин, піду з нею збирати і собі рослини на чаї! – помахала книжкою Марійка, всідаючись і закриваючи двері.

- А я «Фауну України» взяв! Мені Сан Санич обіцяв показати, хто там цікавий де живе! - опустивши вікно помахав іншою книгою хлопчик.

- Чаї? Фауна? – Маргарита Леопольдівна спантеличено переводила погляд з жінки на дітей і назад. Вони ж в тебе з телефонів не вилазили…

- Я ж кажу - ліс то чудова штука, – посміхнулась Лариса і, всівшись на переднє сидіння авто, помахала рукою враженій сусідці.

- Ну що кохана, в ліс? – спитав чоловік, ласкаво посміхнувшись. Він взяв відпустку на роботі, вона вже взагалі звільнилась. Сумісні поїздки до лісу стали для їх сім’ї неймовірною знахідкою. Час проведений на природі зблизив їх з дітьми і гарно позначився на відносинах з чоловіком.

- В ліс!! – почулось радісне за спиною від дітей.

Олександра

Олександра повернулась додому з чергової поїздки. Цього разу вона відпочивала у В’єтнамі. Зайшовши з валізою до подвір'я, жінка з радістю оглянула улюблені квітники. Жимолость вже оплела всю арку і китиці її суцвіть помітні були від воріт. Також радували око різноманітні троянди, водозбір, лілеї на фоні широкого сріблястого листя середземноморської шавлії. Стіни будинку вже романтично обплів виноград Вічі, котрий їй подарував агроном.

- Саша приїхала! – почулось справа. Назустріч вискочів Славик і кинувся обіймати бабусю. - Я скучив! А дядя Мишко взагалі обіцяв тебе якось прив’язати до стовпчика. – радісно «здав» всі плани рідних хлопець.

- Добрий в тебе дядько, - розсміялась Олександра, - та мріяти всім корисно, особливо про нездійснене, - жінка потріпала по голові онука і почимчикувала в будинок.

За останні два роки її здоров’я значно покращилось і нехай у подорожі вона з собою все ще возить пакет ліків, вони їй майже не надобляться. Зарплата директора фонду не була космічною, проте вона була, а економити Олександра вміла, тим паче знала на що саме економить.

Вона вже відвідала Бразилію, Індію, Тайланд, а зараз повернулась з чергової поїздки. Подорожі її захоплювали і наче надавали життя, а гнучкий графік роботи надавав можливість купувати так звані «гарячі тури» за майже смішними цінами. А якщо раптом вдома траплялось щось термінове, то, замість телефонного дзвінка, на плечі Саші з’являлась Мукантарага. Від цієї зеленої пащеки не рятували ані відсутність інтернету, ані телефонного зв’язку. Син досі щиро дивувався, яким чином мати точно вгадує коли потрібно подзвонити, аби розказати які документи де лежать, який підрядник обіцяв виконати чергові роботи і де міг загубитись терміново потрібний договір.

Поява дрібної рептилії на плечі активної туристки найчастіше проходила майже непомітно для оточуючих. Проте у В’єтнамі, тиждень тому, Олександра отримала ледь чи не шокову терапію, побачивши як місцеві жителі тропічної країни легко й невимушено їдять сородичів її подруги і з суто гастрономічною цікавістю поглядають на Мукантагару. Проте сама рептилія не здивувалась, висміявши нервове напруження жінки та пообіцявши наступного разу організувати їй тур до канібалів. Олександра, вмить забувши про нерви, одразу зацікавилась куди саме і попросила тільки дозволити повернутись додому – гостінці роздати. Якщо цікава істота обіцяє тур в іншу країну, то може когось і злякають канібали, а Олександра починала турбуватись лише про те, що з собою взяти.

- О, мамо. Ти ж наче завтра мала прилетіти? - здивувався син, що саме вийшов з-за дому. – Я збирався поїхати зустріти тебе.

- Перенесли рейс.

- А, ну добре. Бо тебе тут сьогодні якраз журналісти чергові шукали.

- Знову пасквілі хочуть писати? – спохмурніла Олександра. Журналісти в їх район приїздили регулярно – бо феномен любителів лісу став цікавим всій країні. Один такий газетописака якось взагалі скаржився, що його статті про бурштиновий бізнес в Житомирській області стали схожі на партіотично-хвалебні оди. Все перекопане нині засаджено лісом, замість страшного «місячного пейзажу» засмаглі працівники, що то прополкою зайняті, то прибиранням сміття, то заготівлею лікарських рослин, то взагалі здаванням пійманих правопорушників. Місяць тому все село гомоніло про двох депутатів-бракон’єрів, яких скрутили три місцеві жіночки і доставили правоохоронним органам разом з мисливською зброєю та підстреленим чорним лелекою. Видовище було неймовірне. Чоловіки тільки кліпали очима та намагались зрозуміти, як то вони докотились до такого. Щоправда журналісти тоді були щасливі - сенсація нарешті отримана. Замовлення звичайно було на копромат щодо фонду та його посадових осіб, але і невдахи-депутати непогано пішли.

- Цього разу наче пристойне видання. Тим паче, що весь «чорний піар», який намагаються видумати нечистоплотні писаки, кажуть зникає не встигаючи з’явитись. Серед акул пера, котрі спеціалізуються на поливанні брудом, наш фонд то вже така собі «чорна кішка», яку краще обійти стороною, аби не втрапити в халепу. Неймовірна підбірка випадковостей, що призводить до зникнення брехливого матеріалу проти «Бурштинової ящірки» вже стала ходячою гуморескою. Мене нещодавно один знайомий питав, чи не працює у нас в штаті якась містична чортівня.

- Сподіваюсь ти повідомив, що наш штат укомплектовано відьмами, чортами і злими духами? – посміхнулась Олександра.

- Угу, саме так і сказав. І, знаєш, здається, він майже повірив, – розсміявся хлопець. – Бо ж законопроект про спрощену систему видобутку бурштину кажуть вже має пройти в другому читанні. Невигідно стало нині тримати бурштиновий бізнес. Не перепадає нічого тим, хто його раніше його гальмував.

- Чого б то?

- А й справді чого б то! З такоб наївною фізіономією лише ти це моженш питати! - засміявся Мишко - Дивись, копачі масово почали займатись лісом. Ти ж їм платиш зарплату як в Європі, а ще стаж йде, відрахування в фонди, офіційний прибуток і робота легша. Це раз. Семен організував приватну фірму, де місцеві майстри такі чудові речі з бурштину роблять, що в них черга на товар ледь не на півроку вперед розписана, і працівники знову ж таки зарплату майже столичну отримують. Тепер до них наші лісовики, що знаходять камінь виключно під час збирання сміття та догляду за рослинами, везуть все видобуте. І не лише наші. Зараз ми взагалі полишили з носом поляків, котрі стільки років на нашому необробленому бурштині заробляли. Це два. Сміттєпереробний завод будується Павлом – там ще частина копачів. Це три. Тобі вже досить причин?

- Ти забув ще той факт, що стало невигідно агресивно мити бурштин. Як миє хтось один – ще більш менш щось знаходить, як починають натовпом і включають помпи – катастрофічно не щастить. Штат відьм, чортів і злих духів працює справно, – підморгнула сину Олександра. – Тут вже варто сказати дякую моїй улюбленій містиці.

- Мамо, не починай. Яка містика? Просто все що на поверхні лежало вибрали, а все інше потребує більш серйозного підходу.

- Як скажеш, - знизала плечима Олександра. – пішли, в дім, я там стільки всього привезла!

Олександр

Агроном вийшов на ганок, окинув поглядом молодий ліс, що ріс в нього просто за парканом, ласкаво потріпав по голові великого овчара, який радісно підбіг привітатися. Вранішнє сонце золотило невеличкий, проте акуратний будиночок, охайне подвір’я з квітником та двома старими пнями зарослими опеньками, невеличкий сад за будинком. Ґазда всього цього господарства, в джинсах та синій сорочці, почухав задумливо русяво-сиву бороду, хлопнув по коліну і звернувся до пса.

- Ну що, Дік, пішли обхід робити? Скоро приїдуть наші улюблені онуки і тоді тобі буде вже не до прогулянок, - собака у відповідь радісно гавкнув і побіг до хвіртки.

- Знову вся орда завітає? - почулось іронічне з плеча, де з’явилась зелена ящірка. - Знала б що до тебе стільки народу буде їздити, ніколи б не оселяла тут!

- Та можу поїхати хоч зараз, – хмикнув Олександр.

- І полишиш ліс без догляду? Я тобі поїду! Та і хто ще бавитиме лисенят та ганятиме ту шумну сімейку бобрів. Нехай вже їдуть.

- Зануда, ти як завжди навдивовижу послідовна, - посміхнувся в бороду чоловік та впевненою ходою почимчикував оглядати ввірений йому ліс.

Молоді сосни, дуби, берези, сімейка оленів, що спокійно пройшла, не звертаючи уваги на лісника та його розумного пса, білка, яка звично зняла плату за вхід до своїх володінь горіхом, чорний лелека, що застережно постукотів дзьобом, сімейка бобрів, що знову щось там собі будували. Чоловік розслаблено йшов звичним маршрутом, оглядаючи свої володіння та складаючи в голові план необхідних робіт.

§§§

- Ну що, ти вже награлась? – срібляста лисиця з дев’ятьма хвостами встала і потяглась, красиво вигнувши спину. Темні стіни печери заграли відблисками яскравого світла, що йшло від дивної напівпрозорої істоти.

- Я не граюсь, а намагаюсь допомогти людству в рамках існуючих обмежень.- зелена напівпрозора ящірка заперечливо тріпнула хвостом, що призвело до появи декілької зелених іскор, котрі звились вгору маленьким феєрверком та швидко зникли.

- Та там допомагай - не допомагай, а згідно наявних данних через 200 років буде черговий перезапуск системи і нам знову доведеться розкладати на атоми оте все жахіття, яке вони створили. – байдуже хмикнула співрозмовниця, хутром якої наче проскочили маленькі блискавки.

- Вже прорахувала? Що, знову 90% зникне? Але ж серед них є цілком пристойні екзепляри.- рептилія розчаровано схилила голову.

- От оті 0,0002% пристойних екзеплярів може й виживуть.

- Чому стільки? Минулого разу було 10!

- То було минулого разу. Їх тоді було менше. Зараз ситуація гірша. Вся система сиплеться. Вони мутували, подрібнішали, почали розмножуватись з шаленою швидкістю, розвиваються геть в іншому напрямку. Ми ж тепер тільки і встигаємо відмічати критичні помилки та нотувати стрімке зникнення флори та фауни череї їх діяльність.

- Дрібніші вони через брак кисню на цьому витку. Його ж стало майже вдвічі менше ніж за часів коли люди виникли!

- А хто ж його цікаво спалив минулого разу? Ми, чи що? – лисиця зупинилась і критично подивилась на ящірку. Та не заперечила, лише зазсмучено опустила голову.

- Але дві десятитисячні відсотки… Невже все так погано?

- Цифри не брешуть.

- А я вже до них майже звикла. Вони часом такі смішні, часом цікаві… Геть інші ніж ви чи ми, але теж цікаві…

- То помилуйся наостанок, доки знову не почнеш впорядкувати наслідки їх тотальної бійні.

- Я думала минулі рази їх чогось навчать…

- То в тобі говорить частина особистості, сформованої ще за буття суто біологічним видом. Але це мине. Я точно знаю. – срібна лисиця віялом розпустила всі свої дев’ять хвостів, від чого в печері враз посвітлішало.

- Але чи це на користь нам то йде, Кіцуне? - задумливо мовила рептилія, зблиснувши та змінивши колір на золотавий.

- На користь. – впевнено відповіла лисиця. – Надія на краще - нелогічна шкідлива риса притаманна живим смертним істотам, що заважає бачити реалії без прикрас. Будувати розрахунок розвитку суспільства на версії, що кращі особини вестимуть за собою всіх – є помилкою. Принаймі для даного виду. В них занадто коротка суспільна пам'ять, а генетичну вони навчились ігнорувати. Думаю нам легше буде дочекатись еволюції мурах, аніж цих дурнів, що бігають по колу вже котрий цикл.

- А раптом вони віднайдуть баланс? Вони ж розвиваються, нехай і сумнівно та повільно.

- Дуже сумнівно. При найкращому розвитку подій у тих, хто виживе, буде останній шанс вдосконалитись, отримавши у розпорядження вкотре прибрану нами планету. Щоправда цього разу інші види також приймуть участь у визначенні панівного виду і за розрахунками комахи швидко зведуть нанівець потуги людства відродитись.

Кінець

Київ 2019

Шановні читачі, якщо книга вам сподобалася, і ви вважаєте, що автор достойний скромної нагороди, можете висловити подяку кількома гривнями на карту: 4441 1110 7695 1072

Буду дуже вдячна.

Пояснення:

ІЛЮ́ВІЙ, геол. - Мінеральні та органічні речовини, вимиті водою з верхніх шарів ґрунту й відкладені в його нижній частині.

Ілювіальний горизонт — шар ґрунту, в якому відкладається ілювій.

Діокси́д кре́мнію, силі́цій(IV) окси́д (кремнезем, SiO2) (рос. диоксид кремния, кремнезем, англ. silica, нім. Siliziumdioxid n) — сполука ковалентної природи.

Ортштейн (рос. ортштейн, англ. ortstein, iron stone concretions; нім. Ortstein m) – округлі залізо-марганцеві ґрунтові конкреції з діаметром 1 – 10 мм і більше. Знаходяться окремо, або складають щільний ортштейновий горизонт. Утворюються в умовах змінного водо-повітряного та окисно-відновного режимів.

Мукантагара – народжена під час війни (давньоєгипетське ім’я)

Некрофаги (від грец. nekros «мертвий» та phagos «пожирач»), стервої́дні, або падальники — тварини які живляться трупами інших тварин. Належать до гетеротрофів.

Байра́чні ліси́ — широколистяні ліси, що ростуть по верхів'ях і схилах балок (байраків). Виростають переважно в лісостепових та степових районах центру Східно-Європейської рівнини. Особливо поширені на горбистих територіях (Донецький кряж). Основні породи, що утворюють подібні ліси — дуб, клен, в'яз, ясен, липа, груша, яблуня. У деяких районах також зустрічаються черешня, граб. У підліску найчастіше виростають клен татарський, глід, калина гордовина, ліщина, бруслина, місцями скумпія, на узліссях — терен, шипшина, вишня степова, бобовник. У трав'яному ярусі переважають зірочник злакоподібний, яглиця звичайна, копитняк європейський, перлівка ряба та ін. Байрачні ліси мають протиерозійне значення.

Генерація — покоління, що представлене більш чи менш одноманітними особинами, які змінюються наступним поколінням, яке при диференціації життєвого циклу може істотно відрізнятися від попереднього. Наприклад: при чергуванні поколінь (гетерогонії, метагенезі) у тлі (Aphidoidea), галиць (Cecidomyiidae) та деяких інших комах[1].

Розсіяні елементи ( англ. trace elements; нім. Spurenelemente n pl) – група хімічних елементів (рубідій, кадмій, скандій, ґалій, індій, талій, ґерманій, гафній, ванадій, селен, телур, реній), які містяться в земній корі переважно у вигляді домішок до мінералів, у складі мінеральних утворень чи металоорганічних сполук і попутно вилучаються з руд інших металів або вугілля, солей, фосфоритів та ін.

Уніформа європейських гусарів XVIII—XIX ст. - зазвичай складали: доломан (короткий гаптований мундир, обшитий овечим хутром), рейтузи (щільно обтягуючі гаптовані штани), ментик (обшита хутром пелеринка), ківер або високе чако (високий циліндричний головний убір з козирком), чоботи. Характерним аксесуаром була ташка — пласка сумка, підвішена на трьох паска́х до портупеї. Первісно вона призначалася для зберігання набоїв та інших дрібних речей, надалі залишалася як декоративний елемент.

Украї́нський щит, / Украї́нський кристалі́чний маси́в — брилове підняття кристалічного фундаменту Східноєвропейської платформи, що простягається в межах України вздовж середньої течії Дніпра смугою довжиною понад 1000 км і шириною близько 250 км.

Ян Гевелій (нім. Johannes Hevel, пол. Jan Heweliusz; 28 січня 1611 — 28 січня 1687) — польський астроном, автор перших карт Місяця («Селенографія або опис Місяця»), конструктор телескопів, градоначальник Ґданську. Протестант і спадковий бровар.

Улугбек – Мирзо Улугбек (1394-1449р.) середньоазіатський державний діяч, правитель тюркської держави Тимурідів, син Шахруха, онук Тамерлана. Відомий як видатний математик, автроном, науковець та поет свого часу. Заснував одну з найваждивіших обсерваторій середньовіччя.

Аморфний стан – стан твердого тіла, що характеризується ізотопією фізичних властивостей, обумовлений невпорядкованим розташуванням атомів і молекул. На відміну від кристалічного стану перехід з аморфного стану в рідкий відбувається поступово. Критична точка, іменована температурою плавлення, відсутня.

Електроенцефалограф — медичний прилад для електроенцефалографії,

Кіцуне (яп. 狐) — японське іменування лисиці. В японському фольклорі ці тварини дуже розумні, довго живуть та мають магічні здібності. Це певний різновид демона. В даному контексті «Кіцуне» нерідко перекладається як «дух лиса».