Частина 3

Частина 3

Олександр

Ранок почався, як завжди, з нехитрого сніданку вдосвіта та планової рознарядки для працівників. Прополка, хімічна обробка, обрізка, пересадка, викопування та відвантаження товару. Роботи на приватному розпліднику рослин, де він був керуючим агрономом, вистачало. Як то кажуть - «сезон». Хоча, варто визнати, сезоном в нього є все від ранньої весни і до… ранньої весни. І нехай хтось дивується, чим може займатись озеленення взимку, він точно знає, що роботи вистачить будь-якої пори року, а якщо на території є теплиця, то пору року взагалі можна до уваги не брати. А у нього в підпорядкуванні 11 теплиць і найменша – на 350 квадратів. Отож з такою штукою, як відпочинок він вже давно знайомий суто теоретично.

–Тетяно, ці саджанці потрібно перевалити в двухлітрові горщики. І підрізати, – сказав Олександр одній зі своїх підлеглих, що саме закінчувала пересаджувати туї. Темноволоса жіночка в робочих штанях і сорочці з розумінням кивнула, завершаючи попереднє задання. Між тим чоловік окинув оком довгий ряд горщиків з ялинками і пішов до хімікатів.

–Так, фундазол/бенрад 15/10 + актара 8/10 + апмпула епіну… – бурмотів агроном, складаючи розчин від сірої гнилі, тлі та інших стандартних напастей, для нещодавно пересаджених рослин. Один з робітників підійшов, заглянув через плече поки керівник старанно перемішував отриманий «коктейль», і задумливо покачавши головою, спитав.

–Все чаклуєте, Олександровичу? Добрий день.

– Є така наука хімія, Вітьку, – хмикнув чоловік. Привіт. Ось тримай, для ділянки з новенькими деревоподібними півоніями, – агроном-дендролог закрив кришку бака для оприскування та подав його хлопцю.

–Угу, був в школі такий урок з купою чудних формул, – кивнув працівник. – Але, знаєте коли засохлу цурпалку полив вашим розчином, а вона через кілька днів зазеленіла, то більше на магію схоже.

–Хто б сумнівався, що повірити в чаклунство набагато легше, аніж вивчити кілька дисциплін. Але не прикидайся валянком, не повірю, – кивнув головою керівник, відкладаючи ще два химікати в нерозчиненому вигляді. Так, ось тримай купроксат, для ділянки з липами, потім мідним купоросом оброби клени.

–А якщо не вистачить? – Вітя зосередився на завданні, полишивши жарти.

–А не вистачить – прийдеш до мене, я ще відсиплю. Леонід вже поїхав?

–Звичайно, він же на тракторі, не те що я, з цією прискалкою.

–Не ображай бензонасос, бо ручну видам, в мене якраз на складі завалялася, – посміхнувся агроном і хлопця як вітром здуло.

–Олександровичу, а копати сосни ті, що з білою стрічкою чи з зеленою? – спитав черговий робітник.

–Чорні сосни копайте.

–Та вони ж всі зелені!

–То тобі тільки здається, – задумливо кивнув головою Олександр, оглядаючи ряд кленів Фрімана, привезених рік тому з США. Схоже тут збирався вчепитись кленовий червець і на завтра потрібно обробити саджанці актеліком, подумав агроном і не обертаючись уточнив, – з білими стрічками копайте.

–Добре. Пішли хлопці, – бригада з трьох осіб попрямувала до ділянки засадженої соснами, а їх керівник попрямував далі по території, між рядами кленів, туй, тополь, ялин, сосен. Сіро-зелені очі уважно оглядали саджанці, прикидаючи час та перелік наступних операцій, як завжди керуючись основним принципом агронома – «дивись та думай». Олександр мав за плечами достатньо років роботи за фахом щоб оцінити правильність цього короткого, але дуже розумного принципу, колись повідомленого викладачем їх групі веселих безусих студентів. Хоча ні, вуса тоді в цього вже були, це бороду він відростив вже десь років в тридцять п’ять, а зараз Олексндра без бороди вже ніхто і не уявляє…

Години через три, роздавши всі вказівки та оглянувши всі «володіння», агроном всівся на один з вкопаних на околиці гумових скатів та, відкривши блокнот, почав робити короткі помітки для плану заходів на наступний день. Квітневий вітерець легенько ворушив темно-русяве волосся на голові, потроху пригрівало сонечко. Олександр неквапливо зірвав тонку стеблинку, задумливо, скоріше за професійною звичкою, аніж з необхідності, роздивляючись побудову суцвіття. Рослина була дуже схоже на мітлицю велетенську, проте ріст наштовхував на думку, що це тонконіг лучний. Покрутивши в руках стеблину, він вже збирався вставати, як раптом на вкопану поблизу покришку, вистрибнула ящірка. На сонці звична оку смарагдова луска красиво й трохи незвично виблискувала золотавим відтінком. Ящірка завмерла, явно насолоджуючись весняним теплом, і чоловік не поспішав вставати, аби не лякати дрібне створіння.

Є таки плюси в його профессії. Майже вся робота на природі, що включає в себе простір, чисте повітря, зелень, птахів, диких тварин. То зайці попід вікнами бігають, то косулі в поле зору потраплять, то лисиці, то ось така дрібнота. Остання йому подобалась найбільше, бо травоїдні звичайно гарні звірі, та от біда - інтереси їх з агрономом нерідко прямо протилежні. Гяняти взимку вухатих, аби кору не пообгризали з молодих дерев, то ще та розвага. А от руда хижа красуня саджанці звичайно не гризе і навіть іноді з зайцями допомагає, але теж без сюрпризів не обходиться. Останнього разу одна з таких хитрюг його безсоромно пограбувала. Залишив на хвилинку шматок ковбаси без нагляду. Не те щоб дуже шкода того осиротілого бутерброду, але нахабність лисички відверто вразила.

Рептилія, що сиділа перед ним, тим часом відмерла, зробила кілька обережних рухів і знову застигла, тільки час від часу кліпаючи повіками. Чоловік вже збирався вставати, як ящірка повернулась до нього і уважно подивилась прямо у очі. Олександр трохи оторопів від якогось занадто осмисленого погляду, мотнув головою, кліпнув, та мале створіння не лише не злякалось, а з цікавістю нахилило голову. В пащеці мелькнув тонкий язик.

–Чого так дивуєшся? – почув чоловік явно жіночий голос і тепер вже просто повільно закрив і відкрив очі. Покришка перед ним була пуста.

– Гм… Щось наче зарано для підвищеної активності сонця. Чи до лікаря варто зазирнути… – агроном задумливо потер лоба і ще раз подивився на те місце де бачив ящірку. Встав, зробив кілька кроків й почув за спиною сміх. Повернувся – рептилія знову сиділа на місці.

– Ну-ну, сходи до лікаря, якщо вважаєш це необхідністю, а потім повертайся і поспілкуємось, – сказала явно вона та, мелькнувши хвостом, швидко зникла в траві.

– Та-а-к. Здається пора таки оговорити два вихідні, – пробурмотів чоловік, помотавши головою та попрямувавши трохи пришвидшеною ходою до своїх підлеглих. Наскільки він знав більшість дурних думок найкраще лікуються роботою.

§§§

Ящірка з посмішкою провела поглядом агронома і невеличкий золотавий слід її маленької лапки на плечі людини. Тепер можна буде знайти його будь-якої миті. Загубити такого цінного екземпляра було б нерозумно.

Рептилія задумливо попрямувала далі. Дні минали швидко. Круті балки вкривались зеленню і ранніми квітами фіалок, хохлатки та чистяку, піщані пагорби буйно заростали пирієм, кульбабами цмином та іншими травами. Розпускалось листя на деревах, поступово затіняючи зеленню ліс, приховуючи тварин, птахів. Ящірка нікуди не поспішала вивчаючи свої землі та спостерігаючи за буйством природи попри активну діяльність людей. Ось повернулась сім’я іволг, але не знайшовши знайомої ділянки лісу, покружляли над розореним пустирем і полетіли далі на захід. Проскочили мимо лиси, переміщаючи дитинчат до запасної нори, бо копачі наблизились до їх виводку, далі в ліс пішли косулі. Її землі пустіли…

Блукаючи по покаліченому копачами корінню старих сосен, численним ямам заповненим водою і мулом, проковзуючи під кущами цмину, полину, піжми, занурюючись в зарості кропиви, ящірка якийсь час дивилась на оточуючий світ наче крізь призму минулого. Перед її очима ковзали знайомі і доволі сумні картини.

Скільки разів природу руйнувала людина? Десятки? Сотні? Тисячі? Тут, саме на цих землях на її пам’яті вже були і пустир вкритий воронками, і поле бою вкрите мертвими тілами, і попелище, і буйні ліси, і вода, що вкривала все…Багато чого було. А ще вона досі занадто гарно пам’ятає величезні завали рослин, шматків землі, каміння, криги, купи гілок та мертвих чи ледь живих тварин, що їх принесла вода, та покинула, як дитина зламану іграшку. Сіре небо, сірий сніг, і в’язка, золотава смола, що стікає з понівечених, хаотично звалених гігантських дерев...

–Ой, яка гарна, – почувся раптом поряд голос і рептилія застигла та повільно підняла очі, відволікаючись від спогадів. Ще одна людина. Першою думкою було просто прибрати заваду, як тільки двонога істота звично спробує її спіймати. Змінювати зараз носія бажання не було. Та маленька людина, що сиділа перед нею навпочіпки, не поспішала проявляти хижацькі вади. Русявий хлопчик років шести, в світлій футболці, панамці, джинсових шортах та гумових капцях просто захоплено розглядав її, розсіяно тримаючи в руках пакет заповнений жовтими квітами.

Ящірка чекала першого агресивного руху, аби нанести удар, одночасно вивчаючи загальний фон зустрінутого. Як не дивно, світла, світло-зелена енергетика людини несла в собі мирне і добре налаштування, цікавість. Особа була не лише маленька, але й не мала агресії та схильності до наївної жорстокості, нерідко притаманної дітям. Не поспішала бездумно хапати живу істоту, що потрапила в поле зору.

–Так, я гарна, – мовила ящірка, пробно надсилаючи інформацію напряму до мозку співбесідника, оминаючи зовнішні органи передачі інформації. Побудова людського організму була недосконала, і доки дочекаєшся обробки інформації з зовнішніх рецепторів, заснути можна. Набагато простіше спілкуватись напряму, але не всі то можуть пережити без наслідків.

–Ой, а ти вмієш розмовляти? – оченята у хлопчика розширились і він від здивування впав на п’яту точку, приминаючи буйну конюшину. А ті, яких ми ловили з мамою – не вміли.

–І що ви з ними робили? – спитала рептилія хижо примруживши очі. Вона терпіти не могла бездумну жорстокість людей по відношенню до оточуючого світу і, якщо такі риси проявляли діти, – тим паче. Це було для нею ознакою вродженного невиправного дефекту, з яким потрібно боротись кардинальними методами. Тож вона приготувалась діяти.

–Відпускали. В них же дітки є, – пояснила дитина з таким виразом обличчя, наче це рептилія була нерозумним дитям агресивного виду. Ящірка завмерла, повільно випростала хвіст і задумливо схиливши голову, вирішила уточнити.

–Всіх?

–Так. У маленьких правда діток мабуть не було, але ж була мама, – відповів, не відчувши небезпеки, хлопчик і тут же запитав. – А хіба ящірки розмовляють?

–Як бачиш, – відповіла рептилія, тепер вже з цікавістю спостерігаючи за реакцією співрозмовника на прямий спосіб спілкування. Взагалі діти були найкращі у сприйнятті інформації. Не зашорений стереотипами, не обмежений «науковими» знаннями, юний мозок ще не визначився з об’ємом необхідних йому ресурсів, а тому використовувався ефективніше. Це пізніше спілкуватись стає важче, коли маля виростає, в якийсь момент вирішуючи, що «вже все знає», і такою настановою встановлює чіткі межі використання власних здібностей, відправляючи у смітник до 80% можливостей. От тоді, з такими «розумними» є необхідність при спілкуванні враховувати «налаштування» зовнішніх каналів інформації, залучати слухові, адаптивні здібності, діяти на психологічні установки, гормони, в залежності від бажаного ефекту. Морока страшна. Щоправда так серйозно ящірка підходила до справи не часто. Багато клопоту.

–А як тебе звуть? – дитина досить легко все сприйняла, без жодних негативних наслідків чи емоцій. Хлоп’я взагалі не відчуло, що було на волосину від страшної небезпеки. Все таки з інстнктом самозбереження в декого з людей все зовсім погано.

–Мукантагара, – посміхнулась рептилія, назвавши одне зі своїх імен, найлегше для сприйняття маленької людини.

–Мука таргана? А можна до тебе доторкнутись? – хлопчик навіть не помітив, як перекрутив ім’я нової знайомої і вже радісно протягнув руку до живого створіння, але не хапальним жестом. Яке інтуїтивно-правильне маля.

– Можна, – зелене створіння хляснуло хвостом і вмить опинилось на руці хлопчика. – Як тебе звати? – спитала вона.

–Ой, яка ти швидка. Я – Славік. А ти чарівна? – хлопчик підняв руку з прудкою красунею і підніс до очей. Ящірка змінила колір на золотавий, спостерігаючи за реакцією.

–Трішки. А взагалі я ж ящірка, а ми маємо бути швидкі, бо залишимось голодними. Чи ти бачив мух, що самі залітають до рота?

–А-а-а. Ні…Ой, а ти можеш змінювати колір? А що ти ще вмієш? – дитина без жодного страху розглядала всі можливі бурштинові відтінки, що грали на м’якій лусці. – Ти що, халемеон?

–Ні. Сам ти халемеон, – хмикнула рептилія. – Правильно казати ха-ме-ле-он. Але в дечому ти правий, хамелеони є ріднею прудких ящірок, нехай і не близькою, – тепер вже золотава красуня неквапливо перемістилась під зацікавленим поглядом на плече дитини. Маленькі кігтики м’яко вчепились в тонку тканину. Хлопчик повернув русяву голову намагаючись розглянути істоту яка не поспішала тікати. Сірі очі світились щирою радістю та захопленням.

–А ти кусаєшся? – сама наївність. Це останнє питання, яке б задала доросла особа цього виду, після всього побаченого.

–Звичайно, я ж хижак! – вже відверто розвеселилась ящірка.

–І мене збираєшся вкусити?

–А ти мене збираєшся ображати?

–Ні, – хлопчик так активно замотав головою, що ледь панама не злетіла. – Я хочу з тобою дружити.

–Тоді не кусатиму.

–Ура! Пішли зі мною? Я познайомлю тебе з бабусею. Ти їй сподобаєшся! – Смішний. Рептилія уявила, як вона «сподобається» бабусі, і заперечливо мотнула головою, спустившись на коліно до хлопчика. Псувати гарне враження від спілкування з маленькою людиною не було бажання.

–Ні.

–Чому? – Славик відверто засмутився.

–Бо зазвичай дорослі люди не настільки люблять гадів. А бабусі так взагалі бояться, що їх онуки забруднять руки і верещать «викинь цю гидоту», – пояснила рептилія.

–Гадів?

–Так нас називають. Ящірок, змій, вужів.

–Ні, Саша не така! Вона любить тварин. І вужів, і змій, і жуків, – став на захист рідні хлопчик.

–Чого тільки дітям не розкажуть, – не повірила йому представниця «гадів».

–Правда-правда! Вона якось мені вужа приносила!

–Бути не може. Мабуть то іграшка була, – критично скривилась ящірка. Люди ж зазвичай жах як не люблять потім руки відмивати.

–Ну так, руки ми мили з милом. І Саша гарна! Я доведу! Ось зараз, тільки кульбабок ще трішки зірву. Бабуся збирається з них вино робити, – дитина зірвала ще декілька жовтих квіток в невеличкий прозорий пакетик і не втерпівши, радісно підхопивши ящірку, побігла до хати, що виднілась неподалік. Зелене створіння не заперечувало, тим паче що дитина тримала її справді на диво обережно, не намагаючись придушити.

Проскочивши у хвіртку повз дерев’яні ворота з цікаво вирізаним візерунком, повз цегляну невеличку хату криту металом, звичні господарські будівлі (гараж, літня кухня, підвал), та полишивши пакетик з квітами на вуличному столі, хлопчик побіг до городу.

На невеличкій засіяній ділянці що поволі спускалась до річки, поралась вдягнута в шорти і майку струнка жіночка років п’ятдесяти. Медового кольору волосся було зібране в короткий хвостик, засмаглі руки вправно розбирали в відрі розсаду помідорів та розкладали її по викопаним лункам.

–О, Славчик. Вже нарвав кульбаби? Швидкий. А принеси но мені, он те відеречко з розсадою перця. Он, на краю городу стоїть, – сказала вона, помітивши онука.

–Саша, я знайшов розмовляючу ящірку! – пропустив повз вуха її прохання хлопчик. Ось дивись! – він простягнув руку, демонструючи нову знайому.

–Прямо так і розмовляючу? – жінка випросталась і, попри очікування рептилії, не почала ані волати, ані вимагати викинути «каку», ані одразу сварити дитину за озвучену нісенітницю. Дивно. Дорослі особи зазвичай не так реагують на незвичні явища озвучені малятами. Як неодноразово переконувалась ящірка, люди, чим старші стають, тим розумнішими себе вважають, хоча об’єктивно то далеко не завжди так. Іноді отриманий досвід є радше проблемою, аніж здобутком. І не лише в людей.

–Так! Вона сказала її звуть Мука таргана, – дитя від захоплення аж підскакувало на місці, демонструючи знахідку.

– Гм… Тоді з почуттям гумору в цього створіння явно непогано, – жінка, ополоснувши руки в відрі з водою, повернулась до онука і подивилась на пред’явлену їй диковинку. – Красуня. І спокійна. Довго ловив?

–Ні. Вона сама прийшла.

–Прям сама?

–Сама, – вирішила подати голос ящірка.

–О, ти диви, і справді розмовляє, – жінка присіла поруч, з посмішкою роздивляючись незвичний об’єкт. Ні тобі надмірного здивування, ні криків, ні переляку. І сприйняття думок на диво гнучке, не набагато гірше дитячого. Рептилія зацікавлено схилила голову – давно такого не зустрічала. Схоже не дарма вона прокинулась цього разу.

–Я ж казав! – гордо кивнув хлопчик, наче то особисто його заслуга.

–Ну добре, неси мені відерко, а я поки що з твоєю подругою поспілкуюсь, – мовила жінка простягаючи руку, щоб рептилія перебралась на неї. Ящірка легко зіскочила на долоню з різкими лініями.

–Добре, – дитина побігла на край ділянки, де стояла цеберка зі ще одним жмутком розсади, а його бабуся уважно роздивлялась незвичне створіння.

–То що, будемо знайомитись? Мене звуть Олександра, а тебе і справді Мука таргана?

–Будемо. Взагалі то Мукантагара, – відповіла рептилія, уважно вивчаючи енергетичний фон жінки. Цікаве поєднання доброти і практичності, підвищена емоційність, жага творіння, втома і енергійність. Справді незвична бабуся, не дарма її хлопчина так захищав.

–А, ну то більше схоже на правду, нехай і незрозумілу. Славик полюбляє перейменовувати все і всіх, проте так двозначно в нього не часто виходить. І хто ти така?

–Ящірка. Хіба не видно? – рептилія демонстративно підняла мордочку.

–Воно то видно, та не все золото, що блищить, і схоже не всі ящірки ящірки. А балакучі, так взагалі. Можна звичайно списати твої вміння на непередбачувані мутації внаслідок чорнобильської катастрофи та якось мені в цю теорію слабко віриться, – жінка з цікавістю вертіла рукою зі своєю співрозмовницею, відверто любуючись тим, як сонце грає на лусці. Зелений колір то виблискував золотом, то знову ставав смарагдовим.

–Так мене ще не ображали, зарахувавши в мутанти через дрібну людську помилку, – хмикнула ящірка.

–Не певна що дуже дрібну, он скільки років пройшло, а наслідки тієї біди ще відлунюють, – зітхнула Олександра.

–Та скільки там пройшло? Не смішіть мого хвоста. То ти справжніх катастроф не бачила.

–А ти бачила? – запитально примружилась жінка.

–Саша, ось відро. А можна я Муцітаргана наших кроликів покажу? – повернувся хлопчик і, не встигла ящірка відповісти, як її вже діловито схопили дитячі ручки. Можна було звичайно заперечити чи застосувати інші методи впливу, та рептилія розсудила, що жінку вона знайде при необхідності, а безпосередність дитини явище швидкоплинне.

–Її звуть Мукантагара, – поправила його бабуся.

–Му-кан-та-рага, – слухняно повторив, проте знову перекрутив хлопчик.

–Мукантагара, – терпляче виправила знову жінка.

–Му-кан-та-га-ра, – нарешті правильно повторила дитина й тут же нетерпляче запитала. – То можна?

–Кроликів? Ну покажи, – кивнула Олександра і спокійно зайнялась своєю роботою. Рептилія вмить перемістилась на плече жінки, полишивши золотавий слід, і знову повернулась в руку дитини. Задумливо окинула поглядом спину нової знайомої. Це вона вдало зайшла. Люди з якими можна поспілкуватись, то непогана знахідка. Таких в її житті було небагато, навіть попри його значний термін.

–Тільки курям не показуй її, – додала бабуся не озираючись.

–Чому? – хлопчинка, що вже пробіг пару кроків, зупинився й питально озирнувся.

–Бо можливі жертви. Кури не відмовляться перевірити на їстівність таке створіння, а я не певна, що то варто робити.

–Добре! – дитина кивнула і радісно побігла до огородженого господарського двору.

За дерев’яним парканом ходили кури, красень півень, білі качки. В загоні, в тіні попід огорожею, розтягнулись два сірі кролики. Тварини підібрались при появленні дитини, але не кинулись тікати. Схоже вони теж знали, що шкоди їм ця двонога істота не спричинить. Славик розкрив руку, демонструючи ящірці пухнастих сірих створінь, що явно чекали чогось смачненького. Судячи з питального погляду двох пар очей, пред’явлену «зелень» вони куштувати точно не збирались. Розумні тваринки.

–Хм, і справді кролики, – погодилась ящірка. Зайці їх подобались більше, через свою швидкість і волелюбність. Кролі у людей зазвичай покірно сиділи в тісних клітках все життя. Але ці чомусь були на відносній волі. Рили нірки, неквапливо прогулювались подвір’ям. З під приставленої до стіни сараю шиферини, вийшов ще один вухастий і попрямував до корзини з травою, розміщеної посеред двору.

–Вони гарні! А ще в нас є кози і кошенята! Пішли, я тебе з ними познайомлю, – дитина знову схопивши ящірку в жменю, побігла до чергової хвіртки. Рептилія тільки закотила очі, проте тікати чи пручатись не збиралась. Настільки наївне і дружелюбне дитя не викликало відрази, а будило давно забуті теплі відчуття.

До вечора їй продемонстрували двох дрібних кошенят, що недавно відкрили оченята і тільки вчились ходити, їх маму кішку – невеличку чорно-білу тваринку з трохи вкороченим хвостом, дворових собак, білу козу, сіре козеня, двір, сарай, велосипед, м’яч, книжки з картинками, купу іграшок, горище, де було розкладено і розвішано купа різних трав, копанку в кінці городу, в якій водились жаби та кілька малих рибок.

Якби в хлопчика в руках була звичайна ящірка, вона б вже була схожа на байдужу іграшку, проте Мукантагарі це не загрожувало. Тож вона з цікавістю все розглядала, з посмішкою слухаючи простенькі розповіді дитини. Особливо рептилію зацікавило горище. На її пам’яті остання пристойна травниця в цих місцях була років сімдесят тому. Ні, люди в селах продовжують використовувати трави, але одна справа, коли це стандартний, бездумний звичний порядок: буряк - в борщ, подорожник - до рани, лушпиння цибулі – на фарбування крашанок. І зовсім інше - коли трав сушать стільки і різних. Особливо коли серед них зустрічаються ті, котрі більшість вважають лише «бур’яном». Подібний набір сухих рослин то ще один привід уважніше придивитись до цієї бабусі, що ані поведінкою, ані зовнішністю на бабусю зовсім не схожа.

– Славику, пішли козу заженемо, – покликала Олександра хлопчика, і той, посадовивши ящірку на плече, весело побіг за жінкою.

– О, твоя подруга все ще з нами? – посміхнулась Саша, і, не очікуючи відповіді, продовжила. Так, кілки постав в сінник, тримай малого, – подала вона хлопчику ціпок з козеням, а сама повела козу до двору.

–Добре. Куди?! – малий ледь встиг спіймати за цеп козеня, що вже норовило побігти до ділянки з висадженою розсадою.

– Молоко питимеш? – спитала жінка онука, що вже змінив рух тваринки в потрібному напрямку і вскач наздоганяв бабусю.

– Так!

– Добре, тоді заводь Борьку і неси мені каструлю, я подою козу. А потім збігай, зірви три лопуха. Невеличких, там, де я тобі вдень показувала, біля доріжки.

– Ой, знову кропива! Ось я тебе… – малий розсерджено потоптався на рослині, що схоже йому встигла пожалити ногу і, відмахуючись від комарів, побіг навипередки з козеням у подвір’я. Свійські тварини чудово знали дорогу додому й також поспішали втекти від кровососів.

Дитина справно виконувати доручення, час від часу погладжуючи ящірку на плечі. Вискочивши вкотре з подвір’я, хлопчик побіг тінистою дорогою, яка вела вздовж доволі густих чагарників, в яких був розташований будинок.

– А навіщо твоїй бабусі лопухи? – зацікавилась рептилія.

– На ніч руки обмотує.

– Навіщо?

– Болять. Вона спить в таких смішних рукавичках! Зелених! Уявляєш? А де твій дім? Вже темніє. Тебе відпустити, щоб ти до діток пішла? – тараторив без якихось пауз хлопчик. Вже справді спускались сутінки. До зарослої травою та оточеної акаціями доріжки майже не діставали останні сонячні промені з заходу, а на сході з’являлись перші зорі.

– Дім мій недалеко. Діток немає. Але ти правий, мені вже час йти, – погодилась Мукантагара. Хлопчик присів біля невеликого лопуха і спустив її на землю.

– А ти завтра до мене прийдеш?

– Навіщо?

– Пограємось. Я тебе познайомлю зі своїм другом, якщо він прийде, і з мамою. Завтра приїде моя мама.

– Можливо прийду.

– А ти знайдеш дорогу додому сама? Може тебе віднести на ту галявину, де ми зустрілись?

– Ні, дякую, – вже щиро посміхнулась рептилія. Подібна турбота була в новинку. Так щиро за неї переживали занадто давно…

– Ну добре. Тоді надобраніч. Чекатиму на тебе завтра, – посміхнувся Славик, помахав їй рукою і, зірвавши кільки листків потрібної рослини, побіг до хати, що вже світилась вікнами у сутінках. Ящірка хутко зникла в траві.

Ліс, залитий сріблястим місячним сяйвом, звично шурхотів над головою, поки зелене прудке тіло легко ковзало між травами. Помах м’яких крил, зелений зблиск і ображений зойк сича сповістив, що чергова пташка отримала урок на все життя. Не тільки люди виявляється вміють ігнорувати інстинкти. Смішний хижак, он брав б приклад з сім’ї лисів, яка живе в ущелині недалеко, ті ввічливо поступаються дорогою вже поколінь п’ять. Та і зграя вовків, що якимось дивом до цих пір петляє поміж поселень людей, давно не намагається погратись з її носієм, чітко відчуваючи загрозу. А от сімейка кабанів нещодавно отримала прочухана. Скільки вереску було в лісі, коли одне з поросят отримало по п’ятачку і кинулось до мами скаржитись… Проте більшість тварин мали таки інстинкти набагато кращі ніж люди.

Олександр

День звично і швидко докотився кінця, догораючи на обрії багряними відблисками, коли Олександр прийшов додому. Точніше до робочого житла, яким був орендований сільський будинок, за десяток метрів від розплідника рослин. Тимчасове житло, аби кожного дня не їздити за 70 км до Київа, де він власне жив.

Звичайна сільська хатка зі зручностями на вулиці. Три нещасних ознаки цивілізації: мікрохвильова піч, роутер та ноутбук, ось і все, що надавало приміщенню обжито-сучасного вигляду. І не скажеш, що тут живе агроном з непоганою зарплатнею та регулярними робочими поїздками за кордон. Більшість його клієнтів чи коллег не зрозуміли б таких умов проживання. Та Олександру то було не важливо, він так і не навчився цінувати розкіш чи показово дорогі речі. Зручні – так, але не більше. Скільки себе пам’ятав, завжди був невибагливим: стіл, стілець, ліжко і їжа, приготування якої не займає більше 20 хвилин, ось і все, що йому потрібно. Ну, можливо не зовсім все, але то таке, необов’язкова лірика. От і зараз, закинувши кілька картоплин та котлету в мікрохвильову, чоловік приготував вечерю й сів проглядати одну з професійних статей в інтернеті. Та вже через кілька хвилин читання Олександру хотілось закотити очі та вітіювато вилаятись.

Стаття була про червоний дуб, котрий якийсь «експерт» з невідомих причин записав до агресивних колонізаторів. Цей молодик репетував, що зелений виходець з Канади скоро витіснить наш рідний дуб і варто терміново оголосити бій рослині-завойовнику. Олександру завжди було цікаво звідки беруться такі галасливі «профі». Бо оця особистість може і заявила світові про себе, проте шкоди від подібної дурні більше, ніж користі. Цей «спец», не розбираючись до путя, що воно за дерево, (бо і строк росту рослини завищив разів в тридцять і термін розмноження) фактичного оголосив війну рослині. А хтось же цьому повірить! І то дрібниці, що галасливий дурень випустив з уваги, що як міське дерево, даний вид набагато стійкіший за український аналог. Якщо обирати між голим бетонним містом, і містом засадженим деревом, що приїхало з іншої частини світу, однозначно краще друге. Але ж кого то цікавить? Декому головне порозмахувати якимось одним фактом, як прапором, отримати свої десять секунд слави, а там хоч трава не рости. Оце ж такі «експерти» пороздають рекомендацій, а потім спираючись на ось це, як поважну думку, вулицями міст висаджують всілякий мотлох, що або не приживається взагалі, або росте до перших морозів. При значній вдачі висаджені рослини виживають, але виявляються не тим, чим мали бути. Он як каштани Бріоті, що висадили Хрещатиком, а ті наступної весни раптом виявились звичайними. Невеличка різниця в кольорі суцвіття і значна - в ціні посадкового матеріалу.

Агроном-дендролог вже розчаровано збирався закрити вкладку з цією дурнею, як поряд прозвучав жіночий голос.

– А чого ж до лікаря не побіг? Перевіряти себе на адекватність, – чоловік озирнувся. На доволі потертому стільці, що слугував вішалкою куртці Олександра, сиділа ранкова ящірка. Від несподіванки він ледь не вдавився чаєм, а прокашлявшись поставив обережно чашку на стіл, намагаючись зорієнтуватись в ситуації. Гостя з таким діловитим виглядом заглядала в монітор, що агроном аж засумнівався, чи не звична то справа – говірливі розумні рептилії.

– Схоже варто було…

– О, знайоме деревце. Новеньке, восени гарно прикрашає ліс, – ящірка безтурботно роздивлялась фото в статті. Олександр задумливо зняв окуляри, що потребувались йому для читання, і уважно подивився на свою гостю.

– Давай знайомитись, мене звуть Зрлодлждиравувешгрлозщцб, – невимушено заявило зелене створіння.

– Знаєш, в порівнянні з цим і «Партеноцисус квентифолія дівоча» звучить дуже милозвучно – хмикнув агроном. Розбиратись, що то за фантом до нього завітав чоловік не поспішав, маючи надію, що примара зникне раніше. – Я тебе зватиму Зануда, якщо не зникнеш.

– Не зникну, – розчарувала його гостя.

– Тобто наполягаєш, що ти не глюк?

– А схожа?

– Дуже.

– Ну добре, вважай ким хочеш. Мені власне байдуже. Ігнорувати мене в будь якому разі не вийде.

– Чого це раптом?

– А ти спробуй.

Олександр відвернувся, вдягнув окуляри, закрив таки вкладку про червоний дуб і відкрив текстовий редактор з частково набраним текстом. Що-що, а у не помічанні дрібних проблем він вважав себе профі не меншим, ніж в озелененні.

Ящірка прудко перемістилась на підлогу і пошурхотіла кімнатами. Зазирнула в коридор, кухню, почимчикувала в спальню. Чоловік старанно намагався ігнорувати дивного візитера та виходило не дуже. Звичайно це був не слон, і навіть не їжак, якого він колись тримав в лісництві, але в тиші пустого будинку, переміщення навіть такої дрібноти, було напрочуд добре чути.

– Це ж треба, в тебе дерева навіть в домі ростуть, – почулось веселе і агроном, знявши окуляри, пішов дивитись, що має на увазі його шиза. Професійна цікавість спрацювала раніше, аніж він усвідомив, що робить. Зайшов до спальні і повернувшись за шурхотом, чоловік дійсно побачив маленьку вишеньку, що пробила підлогу та вже сантиметрів на пятнадцять виросла за столом.

– Мда, схоже прибиранням в будинку потрібно займатись частіше… Цікаво, це нахабство, чи така жага життя? – Олександр здивовано присів біля деревця, оглядаючи світло-зелений тендітний паросток з 9 листочками.

– Ні, то твоя професійна деформація, – засміялась гостя. Вони до тебе в дім самі йдуть.

– Це ж щоб її викопати, підлогу потрібно розбирати, – зітхнув задумливо дендролог.

– Ну то й що? Подумаєш, розвага на пару вечорів, все одно чимось цікавим зайнятись варто.

– Та мені і так нормально було. Філіжанка кави, ноутбук і о дев'ятій в койку – цілком непоганий сценарій, - не погодився агроном.

– Ну то нічого, трохи різноманітності не завадить, – схоже зелена морда відверто знущалась.

– Але точно не сьогодні, – мотнув Олександр, сподіваючись, що молоде деревце, як і балакучий міраж, до ранку самі щезнуть. Вставши, він рішуче повернувся до ноута та статті, яку намагався написати вже кілька днів. Втім, хвилин через десять зрозумів, що думки вже повзають, як п’яна гусінь і організм звично вимикається. Регулярний підйом о п'ятій та сон о дев'ятій, то давно вже було незмінним режимом. Всі знайомі знали, що дзвонити агроному о 21.30 то марна справа – він вже спить, але, за для врівноваження вражень, може передзвонити о шостій ранку.

Майже на автоматі закривши кришку ноутбука, Олександр вклався спати, лише краєм свідомості відмітивши, що ящірка наче зникла. Це добре, бо галюцинації то наче не смертельно, але трохи неприємно.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.