частина 15

Сергій Іванович їхав Києвом, коли заграв телефон, перериваючи музику.

- Добрий день, Івановичу, - пролунав в салоні чоловічий голос.

- Привіт, Костику. Як там наші справи?

- Нормально. Дві партії успішо відправили до сусідів.

- Все в ажурі? Митниця не прискіпувалась?

- Ображаєш.

- А що ото журналюги подали, як значне досягненя наших доблесних правоохоронців? Чий камінь відкопали на кордоні в мішках з насінням?

- Олега. Знову вирішив зекономити на пакеті документів.

- На одні й ті ж граблі…- хмикнув зневажливо Сергій Іванович, - Дурень, він і в Африці дурень. Ну й холера з ним. Що там з інформацією по тому молодику-юристу? Накопав щось? Бо я вже страх як хочу закрити це питання.

- Накопав, але здається не з того краю ми почали. Хлопець жодного відношення до державного сектору не має, жодних контактів з нашими конкурентами чи правоохоронцями. Працює в приватній конторі, що займається продуктовим бізнесом, а з рудих красунь в його оточенні наявна лише шістдесятирічна прибиральниця офісу.

- Чухня. От прямо янгол з крилами? І жодних боргів, криміналу? Столичний юрист? Не сміши мої капці.

- Та ні, просто якийсь тюхтій. Більш-менш крутиться, але квартира навіть не в самому Києві і в кредиті, робить ремонт. Повільно. Не одружений. Відвертого криміналу в оточенні немає.

- А що там з телевізійниками, всілякими фокусниками, ілюзіоністами?

- Жодного серед друзів чи знайомих не виявив. Хіба що фокусом вважати продаж БАДів пенсіонерам, які доволі успішно штовхає його кум.

- Досить глузувати. А що з тією активісткою-переселенкою? Чоловіка-бойовика чи якогось ще компромату часом не віднайшов?

- Ні. Навіть пенсію дирівську не оформляла. Але ж то таке. За необхідності можна зліпити необхідну дезу.

- Та мені не ліпити потрібно, а знайти звідки ноги ростуть! Відрубати голову ворогу необхідно одним точним ударом. А для цього варто впевнитись, що перед нами потрібний звір, а не дурна курка, що опинилась не в тому місці. Не мені тобі розповідати як небезпечно помилитись, вважати, що закрив питання, розслабитись, а потім неочікувано отримати підсрачника з іншого боку.

- Я повне досьє зібрав. Скину тобі ввечері, подивись сам. Ці двоє пусті, – невдоволено відповів співрозмовник.

- Отже не повне! Якось же вони з тим фондом намалювались! Мені потрібні дані, що дозволять знайти ту руду нахабу з задатками гіпнотизера, а ти мені поки що жодної корисної інформації не нарив. За що я тобі плачу? Шукай! Перевіряй всіх інших за списком! – чоловік натиснув «відбій» і, роздратовано гепнув кулаком по керму.

- Брехня! Знайду ту суку і особисто шию скручу… - бурмотів він роздратовано. - Такі бабки злити на благодійність! Я не я буду, якщо не знайду з кого їх вибити…

- Дивлюсь ввічливе прохання ти не розумієш. Не доріс твій рівень розвитку до розумного вибору… – почувся знайомий голос і на торпеді перед Сергієм Івановичем, акурат на прикріпленому телефоні, на якому висіли бурштинові чотки, з’явилась зелена ящірка. Чоловік вирячив очі, з жахом зрозуміючи, що тіло вже його не слухається, а нога все ще тисне на газ. В цю мить він саме наближався до Індустріального моста.

- Ти…

- Шукаєш руду красуню? Мабуть дуже сподобалась?

- Ти… Не можеш… Бути… Реальною… - слова ледь проскакували крізь побілілі від жаху губи.

- А тобі не байдуже яка я? Реальна - не реальна. Що є реальність? Лише те, що в тебе в голові. Головне - я попереджала, що маю певні методи пливу, але ти ж в нас не можеш не шукати шпарину. То буде тобі шпарина – ось ця…

Чоловік заціпенів, відчуваючи, що рука, всупереч його волі, повертає кермо і машина на повному ходу летить в огорожу великої недобудови…

Невелика зелена ящірка, сидячи на потрісканому бетонному парапеті, з якого стирчали заіржавілі шматки арматури, байдуже спостерігала, як рятівники, розрізаючи метал автогеном, дістають покалічене тіло людини з розбитої, втиснутої між двама бетонними стінами, автівки. Судячи з показників життєдіяльності – жити агресивний ділок буде. Після тривалого лікування. Проте вже далеко не так комфортно, як раніше. Може думатиме наступного разу, перш ніж шукати кому «шию скрутити». А не думатиме – ще раз пояснити не важко.

§§§

- Я звичайно не найкращий спеціаліст з роботи людського організму, проте і мої скромні знання підказують, що настільки близький контакт людського тіла з енергією, яку ви називаєте електричною, є небезпечним, – задумливо мовила ящірка, з’явившись поряд з травницею.

- Ой! Ай! От зараза! Мукантагара! Не можна ж так несподівано з’являтись! – Саша відсмикнула руку від металевого дроту, що тягнувся до її оселі від бетонного стовпа на дорозі і невдоволено потерла місце, яке отримало відчутний удар током.

- Чому? Ти ж мене не боїшся.

- Та до чого тут боїшся! Несподівана поява навіть мишеняти може іноді бути просто недоречна. Ти ж бачиш, я тут балансую з банкою фарби й щіткою на старенькій і не занадто зручній драбині, та ще й біля вводу електрики в дім. У такі моменти, для повного «щастя», не вистачає лише несподіваного полтергейсту.

- Я не полтергейст.

- Одна зараза, - відмахнулась роздратовано Саша.

- А навіщо ти взагалі тут балансуєш?

- В тебе ж оченята є – подивись сама, – хмикнула жінка. Рептилія невдоволено оглянула заляпану сірою сумішшю людину в старих джинсових шортах, чорній майці і гумових шльопанцях. Олександра дійсно стояла на доволі трухлявій дерев’яній драбині, спертій на цегляну стіну будинку, і старанно розмазувала щіткою якусь рідину по поверхні даху. Швиденько провівши аналіз доволі недолугої речовини, рептилія відповіла.

- Наносиш шар акрілово-полімерних сумішей на металеве покриття свого будинку. Навіщо?

- Бо дах іржавіє, а дірки в ньому для додаткової вентиляції мені зовсім не потрібні, – скрушно зітхнула жінка, вмочуючи щітку в банку з фарбою і продовжуючи наносити суміш на метал.

- Але, наскільки я знаю, подібні роботи виконують у людей зазвичай чоловіки, а не артритні бабці-пенсіонерки.

- Сама ти бабця, – скривилась жінка.

- Але ж в тебе є онук і ти на пенсії. Сама казала, – тепер вже здивувалась ящірка. - То що не так?

- В душі, в душі я ще не бабця! - Олександра занадто старанно, намагаючись не виказувати негативних емоцій пов’язаних з черговим нагадуванням про вік, продовжила своє доволі безглузде заняття все в такій же небезпечній близькості від дротів.

Взагалі, вся ця покручена конструкція наповнена жорсткою енергією викликала в рептилії суміш жалю і відрази. Мало того, що страшний примітив, так ще й зроблений навдивовижу по дурному навіть для людей, та ще й з матеріалів, що не витримували жодної критики. Іржаве кріплення, дроти, що ледь витримують навантаження, частково вкриті старим синтетичним діелектричним покриттям, яке взагалі не виконує свою функцію.

- Душа, то занадто абстрактне поняття, - ляснула хвостом ящірка, погоджуючись з тим фактом, що вік людей занадто короткий. На її думку за якихось 50-60 та навіть 100 років взагалі не можливо роздивитись життя, але деякі люди за цей час примудрялись навіть втомитись жити.

- Ай! - Саша знову тріпнула рукою, отримавши черговий легкий електричний удар.

- То в тебе така розвага? - допитливо схилила голову рептилія.

- Самостійно фарбувати дах? Звичайно. Все життя мріяла про таку розвагу, – іронічно хмикнула жінка, старанно водячи щіткою тепер вже по вигнутій виступаючій частині металу, прямо над дротом. Ящірка, вирішила запобігти черговому негативному впливу електрики на потрібну їй особу і, активувавши трохи резервів, прикликала найближчий ізоляційний матеріал.

Маляр-аматор застигла з піднятою рукою, округленими очима спостерігаючи як з грунту виповзає, зміїться по стіні будинку, добираючись до старих дротів та рівномірно вкриваючи їх, золотава субстанція. Калейдоскоп емоцій даної особи вкотре розважив рептилію: спантеличення, цікавість, а потім відверті веселощі.

- Чому тобі весело? – останнє було дійсно не зрозуміло.

- Це ж бурштин? Я правильно розумію? - спитала травниця.

- Так. І що смішного?

- Та от, уявила собі шок електрика, який полізе мені щось тут робити! Стара сільська хата, фарбований-перефарбований металевий дах, якому чотири десятки років мінімум і… електричні дроти вкриті бурштином! А якщо то будуть працівники РЕСу то їх взагалі кондратій вхопить! – жінка вже поставила банку з фарбою на сходинку і відверто сміялась, оглядаючи творчість рептилії. - Такого певно навіть у олігархів наших нема!

- І не буде, – рептилія невдоволено хляснула хвостом по даху, і гулкий звук на мить перекрив вранішні співи іволг.

- Може ти й дах мені пофарбувати можеш? - відсміюючись, спитала Олександра. - Бо в мене ще верхня третина залишилась, а одна з мотузок, якою я прив’язувала драбину до горища, нахабно перетерлась. Як би ти мене вчора бачила, то в житті б не назвала бабцею-пенсіонеркою!

- А як? Бабцею-екстремалкою?

- Ну що ж ти до тієї бабці причепилась? Де ти бачила бабцю, що розпластавшись на даху як білка-летяга, зображає людину-павука, однією рукою тримаючись за залишки мотузки, а іншою, намагається зачепити драбину за вікно горища?

- І нащо тобі було такий цирковий номер зображати?

- Кажу ж, неочікувано порвалось кріплення, а падати з триметрової висоти у мій, нехай і гарний, але напрочуд несхожий на перину палісадник, бажання не було. Я якось розгубилась від шикарної можливості приземлитись у колючі кущі кримської ожини, гарненький барбарис, теж з відмінними, нехай і не кривими зате довгими колючками, чи на ягідний тис, який взагалі весь отруйний. Та й троянди, котрі між всім цим квітнуть, на роль пом’якшувача зовсім не годяться.

- То що ж ти собі все таке непідходяще насадила?

- Не врахувала можливість еротичного планування з даху, – хмикнула Саша.

- А чому ти його взагалі сама фарбуєш?

- Бо винаймати людей дорого, тут одна фарба на таку площу коштує як півлітака, а ще робітників шукати, та ще й таких, щоб за ними все переробляти не прийшлось… Ну його к грецям – самій простіше. Он дочка з сином на минулі вихідні все ґрунтовкою покрили, а я тепер фарбую. Бо коли то вони знову приїдуть.

- Слухай, ти ж наче казала гроші в тебе лишились від каменів, та і зарплату ти вже отримуєш.

- Я на подорож до Індії збираю. А може Бразилії… - жінка замріяно примружила очі. - Восени чи взимку хочу поїхати. Дочка обіцяла з бабусею побути, та й у фонду взимку роботи майже не буде. Обожнюю подорожувати, знайомитись з новими людьми, країнами! А зарплату можна заощадити і потім дітям допомогти. Он Мишко ще з кредитом за квартиру не розплатився, та й дочка на зйомній живе.

- Люди, як ви примудряєтесь зводити все до грошей?

- Ми не зводимо. Ось бачиш я і без грошей фарбую, – знизала плечима травниця.

- Ціною власного здоров’я чи життя?

- Вони ж безкоштовні, - посміхнулась хитро Саша. - То що, допоможеш? Якщо ти вже таке вмієш.

- Твій син правий, ти - неймовірна, – розсміялась ящірка. Оце вперше її так невимушено намагались експлуатувати. Проте, завдання здалось навіть цікавим. - То тобі потрібно щоб дах не протікав?

- Не іржавів, не протікав і гарно виглядав! – жінка, витираючи руки ганчіркою, вже замріяно роздивляючись будинок.

- А що в твоєму розумінні гарно?

- Яскравий, якісний, новенький, акуратний.

- Задля такого ефекту потрібно все знести, та наново відбудувати, – відповіла рептилія, скануючи загальний стан будинку. Той, хто його будував, мав про загальні принципи геометрії досить приблизне уявлення, а про довговічність чи надійність взагалі мабуть і не здогадувався. Людство вже вміло будувати з кращих матеріалів і набагато ліпше – це ящірка точно знала, але конкретно цей будинок був цілковитим непорозумінням від фундаменту до верхів’я старої пічної труби.

- Ні-ні, зносити не потрібно, - заперечила Олександра, правильно зрозумівши задумливий погляд рептилії. - В мене там мати лежить, та і взагалі, не переймайся, я й сама все дофарбую.

- Е-е ні, людино, сама напросилась, – ящірка хижо посміхнулась, з певним задоволенням вперше відчувши невеликий острах в цієї неймовірної особи. – Відійди-но трохи, – скомандувала вона.

- Та дай, я хоч матір виведу, - тріпнулась було Саша.

- Та все з нею буде добре. Я не руйнуватиму все одним махом, а проведу поступові вдосконалення.

Рептилія перемістилась на невеличку будівлю поряд, просканувавши ще раз весь будинок травниці і моделюючи перелік змін, що потребувало це жахіття. Так, спершу варто укріпити існуючий недолугий фундамент і додати його під тією частиною будівлі, що добудована пізніше, вже без такої «непотрібної» деталі. Зараз частина дому поступово осідає, розколюючи загальну контрукцію, та прикрашаючи стіни сіткою тріщин. Потім варто змінити структуру дерев’яних кривих стін, обкладених щербатою цеглою, перекриття даху, та і власне самої покрівлі… Тривимірна модель будинку крутилась перед очима, швидко обростаючи усіма необхідними даними і параметрами.

- Мукантагара?

- Що? – рептилія здивовано подивилась на жінку, емоційний фон якої знову кардинально змінився. Тепер людина вже випромінювала азарт.

- А якщо ти вже плануєш щось там змінювати, можна внести деякі вдосконалення? – питальна інтонація звичайно виглядала пристойно, але ось та зашкалююча радість і ентузіазм, що просто таки випромінювались травницею, дали зрозуміти, що невгамовна Олександра миттєво оцінила на що тільки-но підписалась необережна ящірка. Можна було звичайно відповісти «ні», але ці чисті творчі емоції, навіть віддалено не забруднені корисливістю, варті були доволі невеликих зусиль. Рептилія зітхнула і розгорнула перед людиною схему будинку.

- Ой, яка краса! То ти проектант, інженер і будівельник в одній особі! Ой, а це в мене так стіни виглядають? Ой-йо, а тут взагалі все на соплях тримається… - жінка з сумом розглядала напівпрозору детальну схему власного дому.

- Як можна було собі таке побудувати? – похитала головою ящірка, відмічаючи всередині конктрукції пошкоджені після якоїсь невеликої пожежі дерев’яні деталі, поплавлені дроти, численні перекоси і пустоти в стінах. В одній з таких пустот облашвували гніздо оси, в інший причаїлись миші.

- Купила, що було. В мене на момент переїзду не багато було варіантів. На що грошей вистачило, те й взяла, та й на це син з дочкою додали, – зітхнула Саша. Проте, роздивляючись схему, тут же відволіклась. – А розкажи, що ти можеш зробити.

- Багато чого, - відповіла задумливо рептилія.

- А вікна можеш зробити більші? І щоб вони нормально відчинялись, он як в сусіда, пластикові?

- Можу.

- А двері і лутки рівними?

- Звичайно.

- А стіни сухими?

- І це.

- А стелю вирівняти?

- Це ж основи геометрії.

- А шпалери при цьому полишити можеш? Я їх клеїла пів зими, вигадуючи той візерунок та збираючи його зі шматочків потрібних кольорів.

- Можу… - проте рептилія подумала, що стелю змінить разом із шпалерами, просто відтворивши існуючий зовнішній вигляд.

- А може й водопровід до будинку можеш протягнути?

- Підземний? – рептилія швиденько відобразила можливу підземну схему.

- Вау! А ванну кімнату з санвузлом облаштувати в отій, дальній кімнаті?

- Ось так? – нова схема вдосконалення засвітилась на кресленні.

- Ні, ось тут місце під унітаз, а ось тут під ванну, – спробувала пальцями вказати жінка, та пальці звичайно пройшли крізь зображення.

- Легко. – ящірці вже стало відверто цікаво, де ж то зупиниться людина в своїх побажаннях.

- А тріщини на стінах?

- Вже запланувала.

- Ой, а в мене ж там кампсіс плететься по стіні, навіть через вікно в літню веранду заліз! Він же може постраждати! – жінка знову примудрилась здивувати незвичним напрямком думок.

- Та все з ним буде добре, одну гілку втратить, та житиме, - закотила очі рептилія. – А ось купу непотрібного мотлоху з комор, я приберу.

- Якого мотлоху? – сполошилась Саша.

- Отих старих стільців, пакетів, речей, та іншого поточеного мишами краму.

- Ні-ні, ти їх не чіпай. Або, якщо дуже заважають, перемісти в гараж, а я потім переберу, що куди. Там є потрібні речі.

- Та там один старий мотлох.

- Ти як Мишко, той теж все норовить спалити чи викинути. То не мотлох, а пам'ять чи матеріал що може знадобитись. Зі старих дошок можна ще одну клітку кролям зробити, а старі в’язані речі розпустити і зв’язати собі щось цікаве, в пусті пластикові пляшки зручно квас в дорогу наливати, а залишками дротів я іноді щось можу прикріпити…

- А я можу те все сміття дезінтегрувати, разом з вашими покладами використаних старечіх памперсів.

- Ти можеш знищити памперси? Справді? – захоплено округлила очі Олександра, - Це було б чудово, бо я ніяк не придумаю куди їх подіти, бо ж сміття тут не збирають, а горіти вони явно не будуть. В тому році трактор їздив збирав там щось, але то як корабель-привид. Спіймати таке диво майже неможливо. Того разу до мене він заїхав лише через те, що я голові сільради скандал влаштувала через смітник, що якісь добрі люди організували в заростях верболозу біля мого повороту. З якогось дива народ вирішив, що якщо дорога не асфальтована і оточена деревами, то там можна скидати биті пляшки та інший непотріб. Я тоді вибила трактор, щоправда лише за умови, що я сама все те зберу, а вже сільрада якось допоможе з завантаженням. От наче не вони мають за тим слідкувати! Ти б бачила! Там півлафета битого скла вийшло!

- Так ти мабуть не лише скло вантажила, а й ще щось за компанію? – посміхнулась рептилія, корегуючи схему будинку.

- Та ні, свого небагато. Ми просто з онуком вигребли всі ті склянки, що люди в березі річки накидали мать років за десять. Там же страх був! Що не крок - то пляшка, а то й дві, або якийсь інший непотріб! Варто було один раз граблями провести й цілі поклади відкрились. От чим вони думають? В центрі села, де самі ж проходять кожен день, смітять гірше за свиней! Наша ж спільна річка, наше село. Я просто не розумію того. Невже приємно, коли власні ж діти, бігаючи берегом, ріжуть ноги?

- Відсутність прослідковування причинно-наслідкового зв’язку власних вчинків і отриманих наслідків, то взагалі притаманне вашому виду, – хмикнула рептилія. – То я все твоє сміття зараз гамузом прибираю?

- Ні, прибери будь-ласка лише памперси, а все інше я маю передивитись. Там може бути багато чого корисного, – вперто замотала головою Олександра, демонструючи стандартну манеру людей привязуватись до речей. - І ще, зачекай хвилинку, я таки краще матір виведу з будинку, влаштую в бесідці на вулиці - нехай свіжим повітрям подихає. Я звичайно вірю в твої таланти, але так мені буде спокійніше, – тут же додала травниця.

- Виводь, – зітхнула ящірка, пригадуючи, що вже давно нічим подібним не займалась. Занадто неприємно було свого часу спостерігати руйнування і занедбання власних робіт невдячними створіннями.

Через годину, коли Олександра таки вивела ледь переставляючи ноги бабцю на вулицю, рептилія таки зайнялась справою.

Кардинально змінювати будівлю вона не збиралась, аби люди не почали ставити зайві питання, але і так було де розгулятись. Провести поступову заміну одного елементу іншим, змінити структуру, геометрію, адаптувати до ситуації матеріали, яких люди не знають. Допитливі науковці навряд чи будуть ретельно вивчати цей будинок, а всім іншим буде достатньо зовнішньої подоби.

До вечора ящірка впоралась і з задоволенням, в променях закатного сонця, оглядала результат своєї праці. Будинок ззовні не сильно змінився, лишень хіба що трохи вирівнявся і наче вмився – то був ефект від вирівняної як всієї будівлі в цілому, так і контурів цеглин, точніше імітації цегли на зовнішніх стінах. Найбільше ззовні змінились вікна, бо з маленьких дерев’яних, з двома зйомними рамами, вона, на прохання Саші, зробила великі, з широким підвіконням та акуратними відливами. І нехай прозорий матеріал був не зовсім склом, принаймі не таким яке робили люди – це навряд чи перевірятимуть. Та й металевий дах, що був занадто гарним провідником електрики і не найкращим варіантом для житла людини, змінила на інше – тонше, міцніше діелектричне покриття, яке ледь помітно тепер виблискувало темно-зеленим кольором (з фарбування ж все почалось). Також довелось замінити підлогу, структуру стін, стелі, мінералізувати деревину на даху, видворити всіх живих істот із заповнюваних пустот (миші були шоковані, оси відверто роздратовані, інша дрібнота просто перелякано розбіглась), влаштувати обіцяні інженерні системи.

Ще рептилія змінила примітивний винахід «вигрібна яма» на невеличкий пристрій, що міг впоратись зі скидами в даному об’ємі найближчі років 100, перетворюючи все на легкий нешкідливий осад та воду. Відновила і встановила водостоки, замінила старі бетонні плити, якими хотично було вкрито подвір’я травниці, на сіре рівне покриття лише ззовні схоже на бетон, огорнула тонким шаром граніту підземну частину дерев’яних стовпів воріт та паркану.

- Яка краса… - видихнула поряд Олександра, захоплено всівшись на лаву та оглядаючи зміни, поки рептилія роздумувала мінералізувати ще й деревяний паркан чи ні. Врешті вирішила зупинитись – і так занадто захопилась. Тепер необхідно буде вносити невеликі коригування в свідомість постійних відвідувачів, аби зайвих питань ставили.

- Так, стало трохи краще.

- Стало чудово! Мукантагара, ти просто диво! - щире захоплення, здивування, радість були для «будівника» відверто приємним бонусом. Ящірка вже виявляється майже забула, як то - творити для когось вдячного.

Олександр

Агроном йшов швидкою ходою територією розплідника, звично мружився від м’якого осіннього сонечка, і розмовляв по телефону. Субота котилась до завершення і бажання закінчити справи та нарешті відпочити, було непереборним. Працівники поступово розходились, обговорюючи плани на неділю.

- Так, добре. Так. Ні - бажано газове опалення. Вода? Бажано в домі, але на крайній випадок і криниці вистачить, - махнувши на прощання одному з працівників Олександр зайшов у свій «офіс», продовжуючи розмову, - Зручності на вулиці? Неприємно, та не критично. Добре, я завтра приїду - подивлюсь варіанти. Дякую, – агроном поклав слухавку і зовсім не здивувався, побачивши знайому зелену мармизу на своєму заваленому схемами та довідниками робочому столі.

- Завтра їдемо тобі дім обирати? – вдоволено посміхнулось мале чудовисько.

- А може ти сама? – попри обіцянку, нікуди їхати в свій єдиний вихідний бажання не було. Корчування він вже проконтролював, по лісництвам проїхав, оглядаючи запропонований посадковий матеріал на весну. Потрібну кількість липи, клену, дубу, берези мали вже накопати та скласти до сховищ, сосну навесні копатимуть в сусідньому лісництві. З тим, що накорчували, наче розібрались і без нього. Принаймі, останнього разу коли агроном навідувався на ділянку, деревини вже не було. Власне до весни можна було і не з’являтись у тому селі, бо й так замотався по повній. Окрім того, більшість питань й справді гарно вирішувала його тезка. Активна жіночка. Спочатку він думав, що цікава хаотична панянка не потягне такий тягар, та швидко зрозумів свою помилку - Олександра була природженим організатором. А як вона завзято торгувалась! Ця балакуча леді так виносила мозок, що легко отримувала не лише зниження ціни, а й дарунки в кожному лісництві і розпліднику рослин, куди потрапляла. Останній раз, знайомий Олександра власноруч подарував їй дві доволі не дешеві туї. Розрахунок підприємця агроном зрозумів лише на виході, де саме розвантажували нові поставки магнолії. Загребущі ручки жіночки вже були зайняті, а совість не дозволила нахабніти, хоча очі з відвертим жалем провели цінні екземпляри.

- Але ж жити тобі, - повернула чоловіка до дійсності рептилія.

- Зануда, - приречено зітхнув Олександр, роздумуючи як то його нинішнє керівництво поставиться до заяви про звільнення, а дружина - до зміни добре оплачуваної роботи на посаду лісника при сільській раді. Офіційна зарплата, запропонована Миколою Степановичем була до смішного мала, проте вона буде, а не як зараз, якісь незрозумілі гроші на картці від невідомих осіб. Живеш, наче висиш в повітрі, час від часу тріпаючись від чергового посилення контролю держави за неоподаткованими доходами, та слухаючи страшні історії про те, як прийде страшна податкова з неприємними питаннями.

Заплановані кардинальні зміни в зарплатні і статусі агронома були такі, що мало хто зрозуміє подібне рішення. Особливо дружина. А проте – байдуже. Голодна смерть їй точно не загрожує, робота і квартира є, діти виросли та живуть своїм життям. Батько їм вже не дуже й потрібен.

Взагалі постійна гонитва за грошима, майже безперервна робота і емоційне навантаження Олександру вже давно набридли. Він ще бажав садити, вивчати, спостерігати, але вже не так, як колись в молодості. Рвати підошви на бігу до мети, вже не було ані здоров’я, ані бажання. Прийшла втома від життя, змазались яскраві враження, чисті емоції. Він ще світився на людях, жартував, жив, бігав, писав, читав, керував, але варто було дійти до дому і полишалось єдине бажання - впасти і вимкнутись. Можливо йому потрібен був лишень невеличкий відпочинок, а можливо й ні. Вся, накопичена роками втома, вже переповнила його здатність відновлюватись. Нові країни так і полишались в спогадах розмитими плямами, пробігаючи за вікном транспорту, що возив виключно від одного розплідника рослин до іншого, від однієї виставки до іншої. Нові люди, нові завдання в режимі постійного дедлайну вже давно змушували мріяти про спокій і роботу заради задоволення, а не лише заради грошей. Довічний контракт з незрозумілим створінням, чи то полтергейстом, чи то голограмою, то звичайно сумнівна перспектива, проте не набагато гірша за можливість одного разу так і померти на бігу. А виростити ліс, то дійсно достойне завдання. До душі. Гарна справа і явно не на один рік. То лише невігласам здається, що ліс варто тільки посадити і все, можна вмивати руки і відпочивати – все саме виросте. Ні, посадити сіянці це не кінець, це - лише початок. Початок життя рослин і догляду за ними, в тому числі й охорони від людей, тварин, шкідників, хвороб. Оленям та зайцям байдуже, саджав ті сіянці хтось спеціально чи самі виросли як їх обід, випадковому браконьєру не цікаво скільки рослин загинуло, доки виріс той дуб, що він спиляв на продаж. П’яній компанії, що полишила незагашене вогнище, байдуже скільки років ріс сосняк, перш ніж згорів від одного сірника. Якщо до тварин претензії ще можна виправдати – увесь ліс ані олені, ані зайці не здатні з’їсти до пеньків, то люди в більшості своїй не замислюються над тим, скільки часу природа створювала те, що нищиться за лічені хвилини, і скільки праці вкладено в це. Лісосмуги, а нерідко й ліси в Україні, що сприймаються нинішнім поколінням як звичні, колись висаджувались молоддю вручну. Висаджувались, доглядались. Якби не праця студентів, лісників, то більшості лісів, якими зараз може похизуватись країна, вже давно б не було. Олександр сам колись обіймав посаду лісника. Садовив дерева, проводив планові рубки, ловив петлями зайців на вечерю, втиху дозволяв спиляти знайомим кілька деревин, запилюючи та присипаючи землею потім пеньки, намагаючись врівноважити процес вирубки лісу і його відновлення. Баланс, ось головна, найважча грань, на якій потрібно втриматись, щоб шкода, спричинено тобою, врівноважувалась користю. За кожне зрізане дерево – посади десять. Хоча б десять.

- Там непогані будинки. Один, так взагалі під самим моїм лісом стоїть, – знову відволікла його від думок рептилія, прошурхотівши столом.

- Ти і в будівництві розбираєшся? – хмикнув агроном, збираючи речі та полишаючи «кабінет».

- Я багатогранна особистість.

- Угу. І це велика проблема.

Жовтневий ранок неділі радував чистим небом і вранішнім сонечком, що виблискувало на різнобарвному осінньому листі. Машина Олександра петляла знайомим маршрутом, а на торпеді грілась, майже як справжня, зелена ящірка. Якби вона ще й мовчала…

До пункту призначення чоловік прибув десь о восьмій. Звичка рано прокидатись була вже незмінною, як і майже «автоматичне вимкнення» о 21.00. Припаркувався біля клубу, аби не місити багнюку під двором Олександри, грунтова дорога до якої проходила вологою низиною.

- Може я тобі все сама і покажу? – запропонувала рептилія.

- Угу, а цікавим сусідам я одразу поясню, що будинок бажає викупити шизонутий лісник, якому екскурсію проводить балакуча ящірка. Щиро дякую, я краще по-людськи.

- Як хочеш. Тоді я пішла будити Олександру.

- А вона ще спить?

- Звичайно!

- То чого ж ти раніше не сказала? Я б пізніше виїхав.

- Пізніше ти б виїхав в протилежному напрямку, знову відклавши це питання, як робиш то останні два місяці. А я маю переконатись, що принаймі оселю ти собі обрав!

- Караул, – закотив очі агроном, і, заглушивши двигун, дістав спеціалізований журнал, окуляри та заглибився в читання. Втрачати шматок життя на марні докори цій мармизі він не вважав розумним. – Йди буди.

Рептилія, ляснувши хвостом, зникла, проте чоловік і оком не змигнув, почекавши ще для вірності пару хвилин. Потім задумливо підняв голову, оглядаючи зміни в центрі села.

Знайомі дві туї тепер росли біля клубу, оточені хризантемами і вівсяницею – схоже Олександра навіть отримане в дарунок особисто собі, пускала на суспільні потреби. Хмикнувши, агроном відклав друковане видання і вийшов з машини оцінити ближче імпровізацію. Озеленення було досить простеньке, проте відчувалось, що ним займаються і розширяють. Там де ще влітку були чагарники – зараз зеленів ялівець в оточенні червоних кущів барбарису.

Роззирнувшись, чоловік раптом зрозумів, що не бачить жодного кинутого папірця. Навколо було напрочуд чисто. Навіть якщо зважати на опале листя, що могло прикрити якісь негаразди. Листя було – побутових пакетів, пляшок не було. Та навіть жодного недопалку! Суботник в них тут зранку був чи що?

- Добрий день. Ви б хоч попередили, що так рано будете, - через деякий час почувся за спиною знайомий голос. Олександр озирнувся навпочіпках, бо саме розглядав самшит біля пам’ятника. Схоже рослині не завадила б мінеральна підкормка.

- Я думав в селі всі рано встають.

- Отже всі окрім мене, - посміхнулась Олександра агроному. Жіночка була звично вдягнута в спортивно-молодіжному стилі і вже явно готова супроводжувати огляд будинків виставлених на продаж.

- А що в вас тут так чисто? Фонд і суспільне прибирання організовує?

- Ні, то люди самі. Після того як за деким побігали недопалки, а пусті пивні пляшки влаштували терор особливо невихованим свиням – всі як шовкові. Молодь тепер навіть попільнички приносить до дискотеки, і потім забирає.

- Ого!

- То ви ще не бачили як люди старанно побутове сміття біля дворів збирають. А нещодавно голова організував прибирання на звалищі. Все ретельно зарівняли, підгорнули.

- Теж не найкращий варіант, та принаймі я змогла без зайвий питань розкласти весь той жах на молекули. Як ви примудряєтесь стільки бридоти після себе полишати? – прокоментувала новини зелена мармиза, з’явившись на плечі в агронома.

- А, то от хто тут розважається, – похитав головою Олександр.

- Чому б і ні? Дивись як гарно навкруги, – ляснула хвостом рептилія.

- Угу. Щеб пак. Якби за мною недопалки бігали, я б взагалі палити кинув з переляку, – посміхнувся чоловік.

- Кажуть деякі так і зробили. І горілку подалі сховали на всяк випадок, – підтвердила його версію жінка.

- Бідні люди. Зелений терор у всій красі.

- Задля вашої ж користі. – ляснула хвостом ділова рептилія.

- Угу, саме так в більшості фантастичних книг і розпочинається винищення та підкорення людства якимось штучним інтелектом.

- От тільки не потрібно до мене застосовувати ваші власні шаблони, побудовані на виключності людства. Який сенс в вашому підкоренні? – ображена рептилія перескочила на руку Олександри.

- До речі, з нами й Мишко поїде, щоб одразу розуміти ситуацію з документами, – кивнула Саша на вже знайомого трохи заспаного юриста, що саме вийшов на дорогу.

- О, це добре. Взагалі повний сервіс. Йдемо чи їдемо? Тут далеко? – спитав Олександр, відволікаючись від жартів і відверто радіючи такому серйозному підходу. Особисто для нього документи, то була суцільна китайська грамота.

- До першого варіанту метрів п’ятсот, до останнього кілометра три.

- Тоді їдемо.

Вони оглянули кілька хат, перш ніж повернули в непримітний, насипний провулок, що буквально закінчувався лісом. В самому кінці стояла невеличка сільська хата. Цегляна, побілена, дах критий шифером, дерев’яні нещодавно пофарбовані вікна, старенький штакетний паркан, велике подвір’я заросле споришем, невеличкий квітник з жовто-гарячими хризантемами. До будівлі заходила газова труба. За домом було видно город, що спускався до яру, вздовж якого росли старі великі липи. Олександр цілком схвально оглянув цей варіант. Розташування напрочуд вдале, одразу під лісом, межує з ділянкою, проект відновлення якої він складав, та й будинок наче нічого. Взагалі якихось особливих претензій до комфорту Олександр за все життя так і не набув. Попри те, що чоловік давно вже за рівнем статків належав до впевненого середнього класу, невибагливість бідного радянського студента так з ним і полишилась.

Доки агроном роздивлявся старі липи, Олександра вже погукала власницю – типову сільську жіночку років шістдесяти.

Наступну годину покупцям все показували і розказували. Олександра сипала питаннями як гарний розбризкувач водою, хоча самому агроному можна було їхати вже хвилин за двадцять. Приблизний стан будинку був зрозумілий. Чесно кажучі, найбільше з побаченого агронома зацікавила велика розлога яблуня з десятком щеплень, котра росла у дворі.

- То мій покійний чоловік розважався. Вже три роки як помер. Чудове дерево - тут і зимові і літні яблука є, відрами збирали. - помітивши зацікавленість візитера, одразу похвалилась жіночка. Щоправда особисто Олександра більше здивував чудовий стан дерева, з урахуванням того, що рослиною ніхто не займається, тобто зі шкідниками чи хворобами не бореться. Маючи останні років десять справу з культурними деревами, агроном вже звик, що яблуні за сезон неодноразово потрібно обробляти хімікатами, бо інакше дерево не те, що не родитиме, а взагалі «дуба вріже». А тут - росте собі саме, і у вус не дує. Он навіть кілька симпатичних яблук на верхів’ї досі висить! Якщо будинок придбає, точно придивиться до дерева уважніше.

Між тим Олександра сипала хаотичними і нескінченними питаннями, для відповіді на які хазяйка була змушена показати все - від льоху до горища, покаявшись, що опалення здійснюється конвектором, а вода до дому не проведена. Озвучена ціна будинку була цілком прийнятна, а за київськими мірками, так взагалі смішна.

Через якийсь час Олександр вийшов на поріг і стомлено всівся, чекаючи коли то все закінчиться. Саша щось там знову роздивлялась, а продавчиню вже почав тероризувати Мишко, взявшись вивчати документи, та уточнюючи щось про землю, кадастровий номер, домову книгу, реєстрацію, та інші речі, котрі агроном сприймав виключно як «білий шум».

- То що, інші будинки дивитимешся? – почулось поряд, і по рукаву чоловіка побігла зелена дрібнота.

- Нащо? Цей дуже зручно розташований, а дрібні недоліки цілком можна усунути, були б гроші, – знизав плечима агроном, примружено оглядаючи великого дуба, що ріс одразу за парканом і затуляв гіллям половину даху. Дереву було на вигляд років триста. Розлогий, кряжистий красень.

- Сам купуватимеш, чи сказати Олександрі щоб все за тебе організувала?

- А так можна?

- Можна. В неї Мишко, що хочеш може організувати, - посміхнулась рептилія. Чоловік здивовано кліпнув, прислухався до ледь чутної розмови в будинку. Юнак саме щось там розпитував про якийсь державний акт.

- Не сумніваюсь. Якщо можна так, то краще так. Зайвий раз їздити кудись не хочу. А з документами то ж мабуть однією поїздкою не обмежишся. Мені тієї дурної біганини вистачило ще з часів як квартиру купляв.

- Добре, зараз Саші скажу, - рептилія зникла і за мить знову повернулась.

- Вона сказала Мишкові і він вже домовляється, - повідомила ящірка.

- Чудово. До речі, а чому ти не спілкуєшся з хлопцем сама? Я так зрозумів він єдина людина з усієї нашої компанії, яка досі вважає тебе чиєюсь домашньою твариною.

- Бо він і так все робить. Його світова картина не потребує ані потрясінь, ані корекції.

- А з якого дива моя потребувала?

- Тобі просто не поталанило мати таку неньку, як Олександра, – розсміялась ящірка. – Вона може адаптувати будь-що для будь-кого.

- Пощастило хлопцеві. Але лише в цій частині. Я б мабуть на стінку поліз, маючи таку активну матусю. - посміхнувся у бороду Олександр і розслаблено витягнувши ноги, насолоджувався перепочинком.

Пригрівало осіннє сонечко, тихо шелестіло опадаюче листя, співали пташки. Чоловік з подивом зрозумів, що йому дійсно тут подобається. Тихо, спокійно, красиво, в повітрі витають аромати опалого листя та пізніх квітів.

На подвір’я прямо перед агрономом опустився і діловито почав прогулюватись шпак. Чорне в білу крапку пір’я ніжно грало барвами та виблискувало на сонці. Поряд приземлилось ще двоє шпаків, потім ще, а за хвилину ціла зграя птахів вкрила спориш живим говірливим килимом. Ящірка повернулась, задумливо схилила голову і демонстративно ляснула хвостом - всі візитери переляканою хмарою здійнялись в повітря, наповнюючи навколишній простір шурхотливим тріпотінням крил та невдоволеними криками.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.