Бурштинова ящірка

Частина 16

Микола Степанович

Голова сільради сидів навпроти Павла, який заливав в горлянку чергову чарку коньяку, і старанно робив співчутливе обличчя, хоча насправді крадькома ловив себе на зловтісі. Витягнувши його на зустріч, ділок обіцяв повідомити якусь цікаву інформацію та схоже насправді просто потребував компанії, яка має уявлення про причини термінової благодійності місцевих грошових мішків. Чому Павло обрав саме його для душевної бесіди - лишилось загадкою. Голова сільради та підприємець мали звичайно спільні справи, проте друзями ніколи не були. Хіба що, з деяких пір, друзями по нещастю.

- Ні, ну ти уявляєш! Ці нахаби, бачите, захапали мої ділянки під рекультивацію і оновлення! В них договір з лісництвом! Бо вони бач державне підприємство, що має відновити розорені копачами ліси! Дідька лисого! То вони пронюхали про видобутки, що виросли в нас від часу появи благодійного фонду! Сволоти корисливі! В нас же такий вихід пішов, що якби не та десятина на суспільні потреби, та ці загребущі рила, я б вже міг жити на Багамах!

- Ну, припустимо, на Багами ти й так вже їздив, наскільки я знаю, – знизав плечима Микола Степанович.

- Ш-ш-ш, бо ще хто почує! - зашикав на нього цей нахаба, змусивши голову трохи скривитись. Панібратське ставлення цього ділка часом відверто дратувало, та його вміння віднайти потрібні рішення багатьох проблем, без залучення відвертого криміналу чи правоохоронних органів, іноді ставало в нагоді. Павло звичайно брав не скромний відсоток, проте міг вивернути більшість ситуацій так, що і вівці цілі, і вовки ситі. Крученішими за нього були лише в’юн та Василь. Але перший був дурною твариною, а другий послуг не надавав, використовуючи наявний хист суто у власних інтересах. Вася навіть коли організовував копачів і одночасно мітинги протестувальників, піклувався виключно про безкровні сутички, задля максимального зменшення уваги до даних акцій та повернення ситуації до старого русла.

- А то ж ніхто не знає з ким ти туди їздив, – хмикнув Микола Степанович. Село завжди буде селом – тут всі все про всіх знають, навіть якщо односельчанин завів коханку в столиці і возив її за океан. Завжди знайдуться довгі язики та уважні очі.

- Моя не знає, – замахав на нього руками співбесідник.

- Ото твоя дружина, мабуть, тільки й не знає.

- І надалі не має знати. Вона теж не ображена. Нехай дітьми займається, – хмикнув ділок, в якого нещодавно народився другий син.

- Дурень ти, Павло. Гарна ж жінка. Красива, хазяйновита, вірна. Чого тобі ще треба?

- Так вона вагітна була, а потім зайнята малим. А в мене є потреби, – щиро здивувався Павло. – Я ж в першу чергу про неї піклуюсь.

- Та що ти кажеш. Ну просто шляхетний лицар, – похитав головою голова, уявивши собі, що на таке сказала б сама жінка Павла. А, проте, всі вони не без гріха. Мало хто втримувався від скоку в гречку в молоді роки. А сорок п’ять - то ще справжня молодість.

- А що не так? – здивовано вирячив очі чоловік, та потім махнув рукою - Та то таке… Ти уявляєш, як зараз мій прибуток впав? А ще цей фонд, щоб його. Я намагався зекономити, кинути на рахунок не всю суму, що оговорював… - Павло нервово озирнувся і налив собі ще.

- І як? Вийшло? - з щирою цікавістю примружився голова.

- Та де там… Сидів прикидав на скільки менше відправляти, чи може взагалі почекати, як усвідомив себе коли вже перевів на рахунок фонду вдвічі більше! Кинувся до бухгалтера цієї клятої «Бурштинової ящірки», думав там щось можна повернути, підмахлювати на крайняк… Вона ж в нашого розумника працює, має бути профі в чорній бухгалтерії!

- І що?

- Що-що… Послала мене п’ятиповерховим, радісно сповістивши, що навіть гривні не може направити кудись не туди. І зворотній бік, за її уявленням, теж цілком підпадає під категорію «кудись не туди». Казала навіть завищення ціни за договором для отримання відкату – не проходить.

- А ти їй не повірив.

- Звичайно ні, я ж знаю як всі ці схеми працюють! Не одне, так інше - завжди є шпарина!

- Але те знання коту під хвіст, коли мова йде про нашу ящірку, – з розумінням кивнув голова.

- Угу… Не знаю як вона то робить… - почав чоловік та продовжив його фразу вже голова, який на собі вже теж перевірив подібну дію переконань.

- Та варто подумати як зекономити на фонді і ти вже збільшуєш суму пожертв, витягаючи ледь чи не останнє з гаманця.

- От як вона то чинить? Гіпноз?

- Може.

- Але ж на відстані! А про наміри взагалі як дізнається? Це ж навіть думки читати мало! Тут потрібно в усіх тих схемах, цифрах, сумах розбиратись. Та я всіх тонкощів бухгалтерії не розумію! А вона звідки? Розумієш, я ще подумати не встиг як її об’єгорити, а вона вже впаяла мені санкції за наміри! Та за думки навіть в СРСР не судили!

- Угу, там і без думок непогано стріляли.

- Та я ж не про те. За якими законами ця зараза судить?

- Які закони? Бог з тобою, - хмикнув голова. – Хіба наша благодійниця обіцяла працювати за якимись нормами?

- Благодійниця… Я б її…

- Що?

- Прибив би!

- Я намагався. Стіну сільради потім відновлювати прийшлось, – хмикнув голова.

- А…У-у-у… А я все думав, чого то тобі ремонт надумалось робити. Стільки років жодних змін, а тут ледь не нове будівництво розгорнув.

- Ага, нудно було сидіти, вирішив попрацювати на користь громади, – криво посміхнувся його співбесідник.

- Одне мене в усьому цьому тішить, - змовницьки посміхнувся Павло.

- Що?

- Обламала вона не лише мене. Тим розумникам, що під прикриттям держави в мене видряпали ділянку, теж обломилось.

- Це як? Співпрацювати з «чесними і законними» наша красуня не зажадала?

- Нє-а. Вони ж першим кроком скриньку прибрали. Посміялись з наївності активістів та й заходились копати, пускаючи на швиденько(за два дні!) відгороджені землі своїх копачів і здираючи з кожного по 1000 зеленню.

- Ого, непогані розцінки.

- Так майже ж законна робота, принаймі рейд правоохоронців на тих територіях точно не загрожує.

- А, хіба що так… - Микола Степанович вже не дивувався говірливості Павла. Схоже спиртне і розчарування від втраченого прибутку зробили свою справу. Про розцінки зазвичай так відкрито ніхто не говорив. - І що ж сталось з такими гарними перспективами конкурентів? – цікавість чоловіка ніхто не відміняв. Та й приємно розуміти, що ти не в найгіршому становищі.

- Обламались вони. По повній! Перший день видобуток був шикарний, як і в мене останні місяці, а потім почались веселощі. По-перше у всіх зникла запланована 1/10 добутого каменю, варто було перетнути місце встановлення скриньки. Копачі, (а там же наших не було, такса непідйомна) були в хто в щоці, хто в ярості, знайшлись й такі що повернулись розбиратись, звинувативши охорону в крадіжках. Якоїсь чудасії ніхто не бачив, тож вирішили, що всіх просто на виїзді при огляді обікрали. Ґвалту було – мама не горюй. Але то був лише початок.

- Що, просто мовчки провести оподаткування зеленій терористці було недостатньо? – хмикнув Микола Степанович.

- Ні. Не знаю чого вона з цими красенями не домовилась, але з наступного дня на тій ділянці вже ніхто не знайшов і найменшого камінця. Наче й не було його. Помпи, інвентар все на місці, а каменю немає. Тепер керівництво чеше ріпу, вигадуючи причини з яких вони не проводять жодних робіт на так швидко орендованій ділянці для «термінового відновлення лісу». Звичайно, ліс там ніхто й не збирався садовити, то лишень нашій активістці таке потрібно, та нам…

- І то з-під палки, – хмикнув голова.

- Та нічого подібного. Я й сам збирався, якось… Колись… Може.. – Павло відвів вже п’яні очі і, тріпнувши головою, спробував сфокусувати погляд на співбесідникові. Вийшло не дуже. Він махнув рукою і, зловтішно скривившись, знов, мабуть, згадавши про конкурентів, гримнув кулаком по столі, - Так їм і треба, падлюкам! Нехай тепер роблять те, під чим підписались! Вони ж, паскуди, не дали моєму директору погасити борги підприємства, вирішили оголосити банкрутом, ввести свого арбітражного керуючого. Знайшли ж десь ту фотогенічну курку, що не соромилась перед камерами наївно кліпати віями та казати «ой, просто відправила заявку, просто всіх влаштував мій досвід», – Павло спробував імітувати жіночій голос та манірність, проте виходило в нього не дуже вдало. - Та звичайно влаштував! Бо ж раніше сиділа в одному офісі з потрібними людьми. Але журналістам ця гадина про те як і чому мої фірми-кредитори протестували проти її призначення, не сказала. Скромниця, щоб її. Ну нічого, тепер нехай облизня ловлять. Плакали їх хабарі і за прискорене банкрутство державного підприємства, і за призначення потрібної людини керуючим, і за оперативну оренду моєї ділянки. Моєї!

- Взагалі то вона державна, - хмикнув голова сільради.

- Не вдавай тут законослухняного, – відмахнувся Павло. – В мене ж все схоплено було, все налагоджено! А тут ці, з і своїми невгамовними апетитами. Мало їм було… От і хай тепер збитки рахують! Так їм і треба. Полиняли на бабло вони добре. Я ж знаю тарифи.

- Та ми тут всі полиняли, – кивнув задумливо голова.

- Так ми хоч в високих цілях! Ми ж того, тепер, меценати, благо…благодійники, – п’яно засміявся ділок. – От скажи, Степанович, це ж гарне відчуття?

- Суперечливе… Здається тобі вже досить, Паша.

- Може й досить, може й ні. – роздумливо мотнув головою підприємець.

- Точно досить. – голова сільради спробував відставити чарку від співрозмовника, проте той вчепився в неї мервтвою хваткою. Уважно вивчаючи скляну поверхню, наче відшукував там всі таємниці всесвіту, Павло продовжував свій п’яний виступ.

- От чого мої статки та зелена мармиза не оберігає, так як рядових копачів? Ти ж чув ці розповіді? А-а, бачу, чув. Про наших чесних копачів з півтонною бурштину, за якими поліція ганялась, аби побачити лишень пустий багажник з відрами та сачками? А про компанію заїжджих тітушок, які хотіли пограбувати сім’ю, що їхала з видобутим? Кажуть чекали акурат під скринею, знаючи, що ті точно зупиняться і мають здобич, а там раз - і все. Один перечепився, інший сам собі випадково ногу прострелив, третій невдало впав на гілку… По окремих випадках нічого незвичного, а картина в цілому… О, картина в цілому в нас гарна виходить. Така гарно, що чує моя п’ята точка, скоро до нас завітають друзі Сергія Івановича. Ото повідають його в лікарні і до нас завітають, тільки вже не з апельсинчиками…

- З якого дива? – насторожився голова. Візити правоохоронців він, як і більшість людей в його країні, не любив. Чесних серед тієї братії днем з вогнем не знайдеш, а корисливих сволот кожен другий, різниця лише в нахабності.

- Бо гарний бурштин повз жадібні і звиклі до халяви харі пропливає. Вониж і закони гальмують, і правоохоронців підмазують, а найкращий камінь в якихось задрипанців. Ти знаєш, що наш камінь найкращий? Та за ним зацікавлені люди серед ночі згодні приїхати! Одних інклю… інклюзів.. зив…, коротше - комарів та мух, в нашому камені вполовину більше аніж на всіх інших ділянках разом узятих, – Павло втомлено опустив голову на стільницю, щось продовжуючи бурмотіти, та Микола Степанович його вже не слухав. Думки голови хаотично метались, згадуючи де і які «хвости» варто попідбирати, аби розлючені невдачею привладні особи не створили і йому проблем.

Олександр

Олександр вийшов з метро, поправив комір червоно-чорної зимової куртки і попрямував до контори нотаріуса, куди його запросив Мишко. Вже повністю вступила у свої права холодна пора. Вітер жбурляв в обличчя колючий сніг, та чоловік, звиклий до постійної роботи на відкритому повітрі, на такі дрібниці не звертав уваги. Почимчикувавши по розчищеному тротуару (це вам не метрові замети на роботі), він завернув у потрібний провулок.

Сьогодні агроном мав оформити доручення на юриста, щоб той надалі займався купівлею будинку біля лісу та оформленням всіх необхідних документів. Оглянутий восени дім був цілком прийнятний, та щось там Мишкові не сподобалось з землею. Якісь ще документи мали дооформити власники. Агроном у всіх тих нюансах не мав бажання розбиратись. Ризикував він не такими вже й великими грошима, тим паче рептилія обіцяла потім все компенсувати. Та навіть якщо й не компенсує, невелика біда.

- Добрий день, Олександре Олександровичу, - Мишко, вискочивши на поріг, оклично помахав йому рукою з під блакитно-білої вивіски «Нотаріус» і знову зник в приміщенні.

Відчинивши важкі металеві двері, агроном опинився у невеличкому передпокої з диваном, столиком і двома високими вазами на підлозі. Поряд було ще одне приміщення. На вході з ним привіталась дивна сива бабця з цигаркою, що одразу попросила паспорт і код візитера, а потім Мишко повів агронома знайомити з нотаріусом, розбивши всі шаблони Олександра. Бо ота, сухенька пані років шістдесяти, з обличчям схожим на печене яблуко в джинсах і незрозумілій кофтині, виявилась секретарем! Такою собі дівчинкою на побігеньках! А керівником в неї була молода, не більше тридцяти років дівчина! Світ людей здається з’їхав з глузду, а він і не помітив, займаючись рослинами.

Доки незвичний секретар робила копії з його документів, а Мишко щось там вичитував, Олександр, присівши на крісло, задумливо розглядав приміщення.

Світле, ділове, прикрашене гарною картиною з краєвидом Венеції, заставлене горщиками з кількома заміокулькасами та великим червоним антуріумом. Два столи кольору темного дерева – невеликий у секретаря і довгий, з плавними вигинами у красуні-нотаріуса. Всі горизонтальні поверхні вкриті документами складеними в акуратні стоси. Наявні обов’язкові офісні атрибути: як то комп’ютер, принтер, сейф, шафи набиті теками. Та попри наче приємний інтер’єр, в таких конторах Олександр завжди почувався незатишно. Папірці, папірці, папірці. Поставив підпис не там і полиняв на половину статку. Як з ним одного разу й трапилось. Пішов просто покласти гроші в банк, підписав договір «стандартний, типовий», а потім «Банк Михайлівський», як і багато інших, раптово «лопнув». А фонд гарантування всіх вкладників, на кшталт нього, порадував відповіддю «А що ж ви від держави хочете? У вас договір було підписано не з банком, а якоюсь там іншою конторою, що мала мутки з банком». Хто ж там читав той договір бісерним шрифтом? Розвісив вуха, послухав консультанта і підписав. Прийшов же в банк. Звідки він міг здогадатись, що в банку підписує договір не з банком? Ось так йому помахали ручкою чесно зароблені 80000 гривень.

Знаючі люди казали, що можна було судитись, щось там добиватись, навіть позов йому склали, та все так і полишилось. Бо один перелік документів до того судового позову агронома нокаутував ще на перших трьох пунктах з 15-ти. Що з наявного мішка документів є договором кредиту, а що договором страхування? Яке з тих листів гарантійне, а яке інформативне? Так би все й закінчилось, якби якась група активістів за певний відсоток не взялась зробити все сама. Такий варіант для Олександра був просто порятунком. Так, повернув він на 20% менше, проте єдине, що від нього потребувалось, це прийти у визначений день до банку і, пред’явивши паспорт, отримати гроші. Все! Жодних тобі папірців і біганини. І грець з ними з втратами, 80% точно краще, аніж 0.

- Олександровичу, почитайте текст, – звернувся до агронома юрист.

- Який?

- Текст довіреності. Що саме ви мені довіряєте. Раптом я збираюсь продати вашу квартиру, машину і дачу на Канарах. – Мишко з посмішкою простягнув чоловікові аркуш паперу.

- Я тобі як тарган з гуморески можу сказати – «як знайдеш таку дачу - повідом, а що з нею робити ми вже домовимось», - хмикнув агроном, дістаючи окуляри. Зробивши розумний вигляд уважно уткнувся в текст, що з перших рядків вбивав своєю канцелярсько-вітіюватою мовою. Він, тдим-тдим, наче прізвище і паспортні данні вірні, довіряє…Михайлові…Угу, ці данні нехай хлопець сам перевіряє… Купити, оформити, підписати…

- Наче все добре. Квартиру і машину продати не довіряю, дачу не знайшов, - посміхнувся він, повертаючи аркуш.

- Добре, тоді зараз роздрукуємо на бланку, підпишете і в журналі розпишитесь, – кивнув головою Мишко, повертаючи документ нотаріусу, котра щось там заповнювала.

- А що там взагалі з будинком? В чому проблема?

- Власники оформлюють кадастровий номер на земельну ділянку, бо без неї неможливо провести купівлю-продаж. А це процес не дуже швидкий. Та за пару тижнів вже обіцяли отримати витяг з земельного кадастру. Як тільки документи на будинок будуть у мене на руках, я вас наберу.

- А-а-а, ну добре. Мишко, а ти англійську знаєш? – вирішив спитати Олександр.

- Так, а що? - юрист здивовано озирнувся.

- Та мені тут на пошту лист прийшов. Але мало того що англійською, її моя дочка знає, але й ще на якусь юридичну тему. Тобто прочитати ми його прочитали, але це от взагалі не допомогло.

- Скиньте - гляну.

- Та він в мене з собою, – Олександр витяг з нагрудної кишені складений вчетверо аркуш і подав юнакові. Той розгорнув, зацікавлено вчитався.

- Хм, цікаво. До вас звертається швейцарський банк UBS і повідомляє, що в них є доручення з грудня цього року щомісячно здійснювати на вашу користь платежі довічного утримання у сумі 5000 євро. Просить вас знайти час для особистої зустрічі з представником банку та підготувати реквізити рахунку відкритого на ваше ім’я у будь-якому зручному для вас банку України. Повідомляють, що ваше довічне утримання оформлено Мукантагарою Герін.

- І що це може бути? – озвучив своє питання Олександр, бо розуміння ситуації все одно не з’явилось.

- Схоже в вас тепер є непоганий щомісячний дохід. Можна йти на пенсію і жити не переймаючись, що там буде платити держава. На пентхауз та власній гвинтокрил звичайно не вистачить, та більш-менш пристойно жити цілком можна. Я б від такого не відмовився.

- Та отож, звучить до чортиків підозріло. А це можуть бути шахраї?

- Не схоже. Від вас просять лише особисту зустріч і після перевірки особистості надати рахунок для переказу грошей. Маючи тільки рахунок багато не нашахраюєш. Підіть, відкрийте в будь-якому банку і віддайте їм. Чи рахунок пустої розрахункової картки. Зиску від того шахраям, якщо це шахраї, не буде, а якщо гроші прийдуть, призначення переказу в банку можна буде перевірити.

- Тобто то може бути правдою?

- Цілком. Дивіться у вас тут офіційний бланк, мокра печатка, підпис, данні представника банку. До речі банк цілком реальний, надійний, один з моїх клієнтів з ним співпрацював. До речі, не певен на всі 100%, але здається у мами один з платежів в фонд також був від якоїсь Мукантагари. Можете зателефонувати уточнити, але якесь таке чудне ім’я я від неї точно чув. Щось вона казала про цікаву знайому, яка підкинула їй пару раз на продаж камінці.

- Камінці… Ага… Часом не дорогоцінні? – зрозумів нарешті звідки вітер віє, агроном. Зелена мармиза з приходом зими не з’являлась, проте виявляється це ще нічого не означало. От цікаво яким чином полтергейст відкрив рахунок в швейцарському банку, та ще й гроші на нього поклав?

- Угу… «завалялись у однієї знайомої невеличкі корунди», - процитував хлопець, непогано імітуючи наївно веселий вираз обличчя Олександри. - Де мама таких знайомих знаходить, ніколи не розумів, – підсумував юрист і, повернувши Олександру лист, подав роздруковану на бланку довіреність. – Ось тут підпишіть, а потім до Маргарити Петрівні підіть, залиште свій автограф у журналі.

- Гроші на будинок тобі зараз передати? - спитав Олександр, повертаючи довіреність і дістаючи звичайного білого конверта з карману. Саме в таких агроном мав звичку носити гроші на якісь покупки, попри неодноразові жарти дітей на дану тему.

- Та як вам зручно, - знизав плечима хлопець. Потреба в них тижні за два буде, не раніше.

- Давай зараз, бо в мене на носі чергова поїздка до Данії і Америки, – махнув рукою чоловік, дістаючи конверт. Керівництво вмовило агронома попрацювати хоча б до березня, і робочі поїздки зараз сипались одна за одною, тож спланувати де він буде через два тижні було важко. Олександр передав конверт юристу, все ще роздумуючи на тему швейцарського банку. Схоже таки справді довічний контракт у всій красі. Залишилось сподіватись що не з дияволом. Щоправда про жодного представника пекла, який би так активно опікувався лісами, чоловік до сьогодні не чув.

- Добре. Якщо раптом, щось не складеться, я гроші мамі полишу. Де її знайти ви знаєте.

- Та вона така, що мене швидше знайде, навіть за океаном, – хмикнув агроном.

- Це вона може, – Мишко широко посміхнувся. – Щоправда зараз вона сама налаштувала лижі до Бразилії і у вас є шанс не потрапити в її поле зору. Хіба що ви теж на карнавал їдете.

- Е ні, я більше по деревам, кущикам і суто діловим справам, - хмикнув Олександр. Великі скупчення людей ніколи його не спокушали, радше викликали бажання змотати вудки, промінявши весь той натовп на гарний пейзаж без ознак діяльності людини.

- Зрозуміло. Тоді ви не перетнетесь. Бо маму зараз цікавлять суто купальники, перелік речей дозволених в літаку та вимоги митниці Бразилії. Мої попередження про доволі криміногенну обстановку в цій країні і прохання не шукати пригод у фавелах, вона пропускає повз вуха. Що їй якась кокаїнна мафія після окупованого регіону, та вивезення діда з бабцею під обстрілами, петляючи між вирвами від снарядів. Хто такий страх і як він виглядає вона знається просто не знає. Їх не познайомили. Те, від чого нормальні люди лякаються, вона сприймає як веселу пригоду! Я розповіді про її подорожі слухаю не знаючи зазвичай сміятись чи плакати. Он, наприклад останнього разу при відвідування Донецьку вона ввечері щось там не встигла, і їхала додому містом під час комендантської години на останньому трамваї! Причому навіть не в травмаї, а на «хвості», знаєте позаду такий виступ металевий?

- Звичайно знаю.

- Так от вона не встигла до відчинених дверей і всілась там, з демонстративним виглядом проїхавши повз приміщення місцевої ментівки!

- Та ти що! І що? – Олександр яскраво уявив цю картину, дивуючись цій особі все більше. Проте сумніви в те, що вона таке могла утнути, навіть не закрались.

- Що, що? Проїхала, на наступній зупинці заскочила, присоромила водія, що він її не почекав і цілком спокійно доїхала до квартири. Ввечері. Затемно. Донецьком. Мабуть бандити тих країв були не взмозі їй щось сказати, попадавши під столи як від сміху, так і від нахабності швидкої пенсіонерки.

- Да-а. З такими здібностями, наркобарони самі сховаються. Тримайся, Бразилія, до вас їде українська пенсіонерка, – розсміявся Олександр.