Бурштинова ящірка

Заїхавши в село, копачі попрямували до одного з будинків і, загнавши машину на велике охайне подвір’я, пішли до хати. Ящірка хляснувши хвостом, опинилась в кухні, де саме облаштовувались люди. Доки чоловіки діставали горілку, ковбасу, сир, хліб, картоплю, холодець та всідались за стіл, зелене створіння нечутно ковзнуло й завмерло на шафі, уважно прислухаючись.

Випивши, чоловіки одностайно питально подивились на сивого, що саме поставив чарку і взявся за пляшку.

– Розповідай, Петрович? – майже благально попросив Артем.

– Так, давай вже свою версію сьогоднішньої чортівні, бо в мене, наприклад, жодної немає, – кивнув Василь.

– Та ви ж не повірите, – спробував відкараскатись чоловік.

– То вже друга справа, повіримо чи ні. Годину тому я очам своїм не вірив, а вони мене до сьогодні наче не підводили. Розповідай, – хмикнув Вася.

– Ну добре, слухайте, як просите, – здався сивий і, задумливо подивившись на відрізаний шмат хліба, доклав ще пару шматків сала, часничку, присолив й смачно відкусив, ретельно пережовуючи. Чоловіки осудливо подивились на його вдоволену пику, але продовжували терпляче чекати поки їх друг насолодиться увагою та почне.

– Як ви знаєте, мої предки тут оселились ще за царя Панька. Принаймі всі відомі мені родичи були родом з цих країв. Я можна сказати копач спадковий. Батька свого часу щоправда закрили за це, бо була така стаття кримінального кодексу, та то ви теж мабуть знаєте…

– Петрович! – благально закотив очі Артем, тряхнувши русявим чубом.

– Та вже ж розказую! От нетерпляча молодь! В хату звичайно можна залізти через вікно, чи знести стіну, бо так швидше і простіше, та я вважаю за потрібне заходити через двері. Починати треба з початку, – сивий осудливо подивився на терміново принишклого хлопця.

– Мовчу-мовчу.

– Так от. Дід мій розповідав, що місцеві завжди бурштин потроху копали, тож вважав, що відправляти за таке в тюрму, то чиста дурня. Та кого ж цікавила думка каліки-тракториста, якого ледь не розкулачили свого часу? Ото ж бо, як і сьогодні, – нікого. Окрім цікавого онука, то біш – мене.

Отож ця історія сталась з моїм дідом. Колись в дитинстві, ще до революції, здається роки за два чи три. Це мать рік 1915-14? Ну десь там. Так ось, дід мій, Остап, з другом знайшли одне місце. Випадково знайшли, збирали гриби і натрапили на яму вимиту осіннім паводком. А там, прямо в неглибокій калюжі плавають сонячно-яскраві камені розміром зі сливу! Дід казав вони так виблискували, наче їх хто спеціально відполірував. Гриби, як розумієте, були забуті.

Хлопчаки того дня принесли додому по дві жмені відмінного бурштину. Казав гарний був, з бульбашками, а в одному камінці навіть комар якийсь чудний проглядався. З такими довгими-довгими ногами. Мати пораділа, батько похвалив і доволі швидко з кимось домовився про продаж. Мрійливі ділки вже омріяли, як вони розбагатіють на тому «золотому» місці, і якими панами стануть. Та не так сталося, як гадалося. Малий не знав з ким там домовлявся батько, але через кілька днів з’явились до них кілька кремезних гарно вдягнутих панів і ввічливо попросили вказати місце «де селюки знайшли камінці». Як розумієте вибір був не багатий. А вже через тиждень в тому місці стояла ручна помпа й кілька вправних бугаїв-чужинців мили бурштин. Багато намили. Дід казав ледь не плакав, розуміючи, що втратив. Кілька разів з другом намагались навіть ту помпу зламати, але отримали добрячих стусанів та попередження батьку. Отож хлопець міг лише іноді дивитись здалеку та ображено сопіти. Може «повчань» юним пострілам ненадовго б вистачило, та сталось ось що. Одного разу, спостерігаючи за цими нахабами, хлопці помітили переполох. Копачі чогось розбіглись, покинувши і речі і здобутий камінь. Дід з другом вирішили перевірити, що там таке сталось. Тихо спустились з невеличкої піщаної кручі, з якої вели спостереження, та й пішли у розвідку. Страшно каже було чогось до греця, та цікавість переважила.

Дійшовши до переритої ділянки двійко хлопчаків на власні очі бачили, як бурштин сам собою плавиться, стікає в землю струмками і зникає, як вода в піску.

Чужинці не повернулись ні через тиждень, ні через місяць. Хлопці осміліли, повернулись, та самі неодноразово намагались там копати. Проте весь бурштин наче корова язиком злизала! Більше жодного камінчика, навіть найменшого, ні на тім місці, ні поблизу не знайшли.

– Ну а до чого тут якийсь там дух? І ця рептилія? – спитав Василь, укладаючи собі на хліб шмат ковбаси, півцибулини і все це присипаючи сіллю.

– Та це ще не кінець, – хмикнув сивий. – Дід сказав, що розповівши батькові про дивину, він почув за спиною сухий бабчин сміх, – продовжував Петрович. Стара на той момент вже давно була не зовсім при своєму розумі і говорила доволі рідко, все більше куняла з вовною біля груби та пряла, чи плела. А тут раптом засміялась, підняла очі в яких проскочив цілком осмислений погляд, та заявила.

– Бурштиновий дух вам дарунок зробив. Вам, а не отім дурням, що ладні ліс винищити аби збагатитись! Бурштиновий дух може бути щедрим, та він ненавидить жадібність. Колись він мені серед морозної зими камені приніс і поклав в піч.

– Зовсім стара з розуму зійшла, бурштин в піч кидати, – хмикнув батько.

– Я може і стара, та якщо мені не віриш, закинь камінець та подивись сам, скільки він тепла дає та яким ароматом все наповнює! – гримнула на нього бабка. Батько відмахнувся, а хлопець ні… І через кілька днів, підійшов до старенької, що в сінях лущила цибулю над корзиною, та всівшись поряд, почав допомагати.

– Чого тобі? – швидко розкусила наміри малого баба.

– А розкажіть мені про бурштинового духа, – спитав дід, бо казав перед очима на той момент ще стояв бурштин, який тонкими річечками стікає і зникає в піску. Каміння ж так не має поводитись! Так не буває!

– Нашо тобі?

–Цікаво.

– Цікаво йому… – пробурмотіла бабця, явно приємно здивована увагою онука. Ну добре. Слухай.

1855 рік

Я була молода, вагітна і дома одна з двома малими дітьми та свекрухою. Cтояла люта зима. Чоловік пішов на лови вже тиждень як, і наче в воду канув. Дрова закінчувались, я на днях мала народити, а свекруха захворіла. Жодна з нас була не в змозі нарубати ще. Я, вибираючи менші гілки, ламала їх, щоб протопити піч вранці, і поки мати та малеча грілись на лежанці, варила їсти та молилась аби чоловік повернувся. Того вечора, вже затемно, до нас в хату постукала молодиця. Просилась переночувати. Струнка, загорнута в тонкий кожушок, в дивних зелених чоботях, вона була худа як щепка і змерзла до інію на віях. Явно панянка. Білі ручки, сукня з цупкого шовковистого сукна кольору молодої зелені. І очі… Величезні золотаві очі. Довіку пам’ятатиму їх…

Я здивувалась гості, бо хата в нас стояла на краю села та і село було не на тракті. Рідко коли чужинці в наші краї забрідали. Та, роздивившись, що то дівчина, а на вулиці розігралась хурделиця, я швиденько її пустила, намагаючись не вихолоджувати дім. Налила теплого узвару, пригостила картоплею з грибами та парою крашанок. Чесно попередила, що дров мало, тож до ранку хата вистигне, і їй краще сильно не роздягатись та й спати вкрившись кожухом. Піч на той момент вже погасла і розпалювати я її не збиралась.

Дівчина подякувала, повечеряла і роззирнулась, оглядаючи нашу хату. Було видно, що то для неї не звичне явище. Вона ковзнув байдужим поглядом по образах в кутку, з цікавістю роздивлялась віник, рогача, горщики, вишиті рушники. Мої малі, що якраз вовтузились на печі, скинули до її ніг кота. Великий рудий котяра, що здається не боявся і чорта, бо ганяв навіть лисиць від наших курей, опинившись у ніг гості на мить застиг. Закляк просто, а потім притиснувши вуха до голови, обережно позадкував з таким переляканим виглядом, наче перед ним ведмідь. Панянка криво посміхнулась блідими губами і присіла біля пічки. Її ще колотило від холоду, хоч вже не так сильно, як на початку.

– А можете запалити, хоч ненадовго? – благально попросила вона.

– Дівчино, та я ж і не проти, та дров на раз чи два залишилось, – відповіла я їй, тяжко встаючи та поправляючи ковдру на свекрусі, що марила, та час від часу розкривалась.

– Будь ласка… – оті здоровенні очі так благально на мене дивились, що я не змогла відмовити, розуміючи, що панянці потрібно саме відігрітись. Та й відправляти її шукати іншу хату в таку хурделицю, то майже вбивство. Хіба ж в мені Бога немає, щоб я таке вчинила? Тож я важко присіла біля печі, відсунула засувку і почала розтоплювати. Вогонь вже весело палахкотів на тоненьких гілочках, коли я почала підкладати товстіші. Десь на третій чи п’ятій, я зрозуміла, що панянка щось кладе в руку.

– Ось, візьміть. Це покладіть, воно гарно горітиме, – і на моїй долоні опинились кілька великих запилених каменів. Я здивовано подивилась на дівчину, гадаючи про себе, що здається юродиву прихистила. Та вона так на мене дивилась… Очі, відбиваючи зблиски вогню в печі грали якимись такими сполохами, що я задивилась і наче загубилась десь, доки не почула голос старшого синочка.

– Мамо, а хіба каміння горить?

– Горить, соколику, просто не все, – посміхнулась йому панянка, яка, поки я кліпала, намагаючись прийти до тями, кинула один в піч. Спочатку нічого не змінилось, та ось потягнувся димок з приємним запахом, наче живиці сосновою, а через мить камінь і справді спалахнув та почав горіти ясним рівним полум’ям, розповсюджуючи тепло. Дівчина кинула ще кілька каменів й прикрила піч. Хата швидко прогрівалась. Панянка скинула кожушка з плеч, поправила мідно–золотаву косу і всілась грітись біля печі на різній колоді, яку чоловік облаштував для матері.

Тієї ночі в нашій хаті було, як влітку. Діти під ранок не щулились одне до одного, намагаючись зігрітись, а зі свекрухи вперше можна було зняти кожуха, що я клала поверх перини.

Панянка прокинулась пізно, щиро зраділа сніданку, що складався в нас зі свіжого молока та каші, позабавляла дивними іграшками дітей. Поки я поралась по господарству, вона вдягла пласке бурштинове намисто на свекруху, сказавши, що то їй допоможе скоріше одужати, і пішла.

Куди пішла незвична гостя та звідки з’явилась, я не допитувалась і, як показали наступні події, правильно. Через півдня після її візиту прийшла до тями свекруха, а малі мені показали кілька вправно вирізаних кам’яних, жовтих, як коса гості, іграшок, розміром з груші-дички. Коник та сонечко. Виявляється дарунок і вони отримали. Того ж вечора нарешті повернувся чоловік з ловів. Яка я була щаслива! Така щаслива, що геть забула про дивну гостю, та чоловік нагадав. Історія яку він розповів нам була геть незвичною.

Вони з братією вже повертались додому, як один з мисливців провалився ногою в яму. Діставши кінцівку, незграба помітив що у глині, яка відкрилась з під снігу, щось виблискує. Присівши він придивився і витяг бурштин розміром в половину долоні. Очі загорілись, поліз ще, і, діставши другий, побачив в одній з піщаних пустот застиглу ящірку. Звичайну зелену ящірку, які влітку бігають на городі, на вигоні. Він вже схопив її за хвоста, та збирався кинути собаці, як мій чоловік завадив.

– Нащо так підступно вбивати божу тварь? Твій Рижко і так не голодний, а ця бідолага спить, і не знає, що смерть під боком.

– Та не дурій, Семене. Чого це ти вирішив гадами перейматись? – відмахнувся той.

– Ні, віддай, – не здавався мій чоловік. Він і сам не зміг пояснити, чого то його так зачепило, проте неправильність вчинку друга була для нього настільки очевидна, що він ладен був у бійку полізти. Слово за слово, вони почали сперечатись, ледь до рушниці справа не дійшла. Мабуть і дійшло б, та тут раптом третій помітив, що у ящірки, якою розмахував один зі чоловіків, очі розплющені.

– Хлопці, закінчуйте біситись, вона вже й прокинулась! – весело гукнув він, намаючись відволікти їх. Та раптом спантеличено застиг на місці. Під ногами у сперечальників запарувала земля і мисливець, що саме розмахував зеленим тільцем, стрімко почав провалюватись під сніг. Так, наче опинився в болоті. Він перелякано упустив рептилію й почав хапатись за сніг, намагаючись зупинити страшний процес. Семен кинувся допомагати. Хоча ні річки, ані озера на тому місці ніколи не було, всі троє раптом опинились у воді по шию. Крики, паніка, спроби вибратись. Мокрі, перелякані, вони ледь врятувались, щоправда не всі. Лише мій Семен і Олекса, а Осип, як крізь землю провалився разом з собакою.

Його шукали доки сили були, та врешті змерзлі до дрижаків, чоловіки вилізли на берег і спробували розпалили багаття. Полум’я постійно гасло, вперто відмовляючись горіти, тому їм нічого не полишалось, як дістатись лісової хижі, що була неподалеку. Вже там пересиділи люту заметіль, що тривала майже три дні. Семен все бідкався, що в нас дров немає, що матері важко їх рубати, а дружина не подужає. Він ладен був бігти додому першої ж ночі, ледь трохи відігрівся та друг його відмовив. Вони обоє були ледь живі, одяг мокрий, піти в такому лісом – замерзнути. А вночі йому наснилась золотава ящірка. Прийшла, всілась на руці і заспокійливо сказала.

– Не переживай, Семене. Не замерзнуть твої рідні, я вмію бути вдячною.

– А хто ти? – спитав він, намагаючись перехреститись та руки не слухались.

– Вважай мене бурштиновим духом, – посміхнулось мале створіння й дзвінко хляснуло хвостом. Чоловік прокинувся та відчув, що в хижі напрочуд тепло – в печі щось горіло рівним полум’ям і то були точно не дрова.

–Ось таку історію мені свого часу розповіли, – підсумував Петрович і замовк, задумливо дивлячись на чарку, наче намагаючись там побачити всі деталі родової історії. Сиве, коротко стрижене волосся та неголене обличчя з доволі грубими, наче сокирою рубаними рисами, виглядало якось замріяно. Наче ця людини дивилась зараз крізь роки…

–Я й не думав, що так гарно її запам’ятав. Оце розповідаю, а таке відчуття, наче хто підказує…

Двоє молодших чоловіків, що сиділи з ним за столом, одночасно скептично хмикнули.

–Тю, і ти оце нам всю цю чухню несеш, керуючись дідівськими баснями замішаними на маразматичних словах старої, що взагалі померла бозна коли? – спробував розсміятись Вася. Вийшло не дуже переконливо.

– Можете не вірити мені, – знизав плечима чоловік і встав. Та гадаю, більше на цій ділянці робити нічого.

– Чому?

– Бо я думаю він весь так пішов, не лише з наших мішків.

– Та не може весь бурштин отак взяти і просто зникнути! – запально заперечив Артем.

– Ага, а три мішки, що ми на дорозі провели поглядами, нам теж привиділись? Всім трьом? Одночасно? І такі іграшки бурштинові кожного дня на дорогах валяються? – сивий мотнув головою в бік прикраси, яка лежала на краю стола.

– Ні, але…

– Не сваріться, завтра перевіримо, – махнув рукою Василь та скрушно зітхнув, явно не обнадієний почутою історією. – Ех, а я ж якраз нову машину придивився... Треба буде завтра в хлопців спитати, як справи у копачів підуть.

Рептилія, що сиділа на шафі, посміхнулась і перемістилась до краю. Всі троє чоловіків почули шурхіт та здивовано повернули голови до звуку – на них уважно дивились золотаві очі з чорними зіницями. Мить чоловіки дивились на неї, а потім рептилія ляснула хвостиком й зникла. В тиші, що запанувала в будинку, почувся дружній видих, наче хто спустив гумову камеру.

§§§

Ящірка покинула людей і опинилась на залитій місячним сяйвом місцині. Роззирнулась. Довго вона спала, давно не дивилась, що відбувається в світі і в її землях. Мабуть дарма. У знайомій місцині замість вікового лісу були лише численні ритвини заполонені водою, уламки мертвих дерев, і куди не кинь оком, всюди люди з ліхтарями та якимсь знаряддям.

Влаштувавшись на одному зламаному стовбурі рептилія роздумливо дивилась на все це. Та зараз її думки були не тут. Вона згадувала ту молодицю, що примудрилась через чотири покоління передати розповідь про незвичну гостю. Вона теж пам’ятала і ту жінку і її чоловіка. Щире співчуття і повага до природи, які не змогли придушити ані забобони, ані жорстокість життя. Мисливець, що вбиває зайців аби прогодуватись та захищає ящірку, бо її смерть не є необхідністю, вагітна жінка, що пускає вночі до хати незнайомку і заради неї топить піч останніми друзками. Так, таких людей вона поважала. От тільки одна біда, чомусь саме таких серед людства дуже мало. І нащадки таких далеко не завжди зберігають риси батьків. Вона спостерігала за тією сім’єю. Їй було цікаво. Та люди нажаль не здивували. Жорстокість, як завжди, перемогла людяність та щирість. Чоловіка молодиці тричі намагались вбити – вона захищала, іноді суто з цікавості. Так весело спостерігати, як люди бачать містику там де її немає, чи вперто відмовляються визнати щось незвичне хоч і побачене на власні очі.

Старший син мисливця виріс зовсім не схожим на батька. Хлопець пішов навчатись у місто, а повернувся злим і спраглим до грошей та спиртного. Його онук був добрим, бережливо ставився до природи і за це вона привела його до родовища бурштину. Не на користь пішло. Син порадував батька, який того ж вечора, все пропив ще й жадібним нахабам продав місце знахідки. Звичайно, копачі там довго не втримались, що-що, а з трійком чоловіків, схиблених на наживі вона легко впоралась. Та і бурштин перемістила, аби не було в інших спокуси.

Потім в людей почалась чергова міжусобна смута і не до видобування було. Вона спостерігала за хлопчиною. Його не захопив кривавий туман, але деякі риси батька йому дістались. Він виріс не злим, проте азартним. Приставши до однієї з банд пішов з дому юнаком, а повернувся через десять років чоловіком, з цілою скринею виграного у картярів одного приморського міста краму. Майже багатій. Збирався одружитись, вже й дівчину приглядів, та вже через тиждень, провівши дві доби в одній з хат на околиці з такими ж картярами, вийшов босий і в одних штанях. Саме це його і врятувало. Трійку НКВдешників, що йшли розкулачувати Остапа, просто не знайшли, а п’яного жебрака пов’язати з цим зникненням нікому в голову не прийшло.

Взагалі в ті часи багато люду поховала ящірка в своїх лісах. Ні, вона не втручалась у відносили людей, просто прибирала тих, хто її дратував, хто вбивав не роздумуючи, заради грошей, влади, втамовуючи власну ненависть.

Потім наче стихло, Остап взявся за розум, одружився, поправив батьківську хату, та тут почалась чергова війна.

Рептилія завжди дивувалась, як людям не набридає вбивати одне одного. Й п'ятидесяти років не минає, як починається якась смута, а то й повноцінна війна, що всіває землю людьми і зброєю, заважає спокійно спати та дратує. Останні військові розбірки стільки брухту по собі полишили, що до сьогодні не вибрано те.

Остап, як не дивно, війну пережив, повернувся з фронту лише без ноги. Навіть дружину живу вдома знайшов, бо цим вже ящірка опікувалась. Треба ж чимось займати вільний час. Ганятись за нерозважливим чоловіком по планеті ящірці було ліньки, а от сім’ю, яка лишилась під боком, чому б не прихистити. Там весінній паводок групу військових змусив йти іншою дорогою, там випадково розірваний снаряд не дав застрелити дитину… Остап повернувся і одного дня знову «випадково» знайшов поклади бурштину. Цього разу він був розумніший й обережніший. Намивши трохи, приховав та продавав час від часу. Проте син в Остапа виявився не розумніший за діда. Варто було юнаку дізнатись місце родовища, як той з суто людською жадобою кинувся копати, продавати, розкидати гроші. Коли за ним прийшли, ящірка лише спостерігала. Ну прийшли, ну забрали. Одним більше, одним менше. Остап звичайно засмутився, та краще нехай такий син буде подалі. А потім їй стало геть нудно і вона заснула.

Ось пройшли роки. Остап давно помер і вже його онук йде в копачі та в юрбі цієї сарани винищує ліс під корінь. Не те щоб оце вперше, та навіть не вдесяте, але кожного разу вона відчувала розчаруванні та і лісу було шкода.

Золотаві очі кліпнули і вона знову хляснула хвостом. Попри гул голосів та роботу помп, цей звук чомусь почули всі. Люди завмерли на мить прислухаючись, та потім звично відмахнулись від інтуїції і продовжили роботу, ще не знаючи, що то все дарма. Рептилія окинула оком голодний до наживи натовп і рушила далі своїми володіннями.

Ця чергова весна прийшла, як завжди, швидко. Довгий час з року в рік, з зими в весну, вона просто спостерігала за життям крізь сон. Та ось її знову розбудили. Біль понівеченого тіла одного з носіїв, страждання і щирий жаль людини, що постраждала від таких же двоногих. Яскраві, сильні емоції порушили спокій, що окутував її роками. Вона прокинулась, та замість тихого краю її оточував гармидер. Замість чистого повітря вітерець ніс запах металу, диму, поту, замість співу пташок – брудну лайку. Люди… Багато. І сюди вже дібрались… Чим далі, тим більше земель вони паплюжать. Вдосконалюють свої знаряддя і все ширше їх застосовують, не замислюючись над наслідками. Як і колись. Все йде по колу, нічого не змінюється.

Настав день. Вона мандрувала знайомими землями і знову не пізнавала їх – перекопана глина, натовп брудних злих людей, вода, лопати, сварки, ненависть, жадоба. Застигши на одному з невеличких пагорбів, ящірка розчаровано роздивлялась понівечений ліс. Зовсім поряд почулись людські голоси і прудке смарагдове тіло стрімко зникло в молодій траві.

– Cтепанович, ти бачив? – хлопець років двадцяти, в темних штанях, сорочці та камуфляжній курточці, з подивом дивився на пагорб на якому мить тому сиділа ящірка.

– Що? – спитав старший супутник, років п’ятдесяти на вигляд.

– Ящірка. Он там ніжилась, – молодик вказав на великий кусок граніту, вритий в землею та частково покритий мохом. – Велика. Наче ж ще рано?

– Вітько, не біси. Знайшовся мені тут знавець природи. Ти ще почни, як оті активісти, розповідати про бідних нещасних тваринок, домівки яких ми руйнуємо. Не дурій. Помпу краще піди перевір, – старший кинув в кущі недопалок та махнув рукою на техніку, від якої доносився механічний гуркіт. Молодший розчаровано зітхнув, кивнув і пішов виконувати розпорядження. Старший почимчикував до іншої установки, не помітивши, як його уважно провели очі рептилії.

Прудка особистість продовжувала роззиратись та вивчати навколишній світ і зміни, які стались в ньому. І ці зміни її розчаровували, дратували. Великі ділянки цілковитих ритвин пошматували ароматний сосновий ліс, відгризли частину улюбленої дубрави, від світлого березняка не полишили і спогаду. Замість зелені і тваринного світу, всюди, скільки вистачало погляду, в глині і піску вовтузились люди з помпами, лопатами, сачками. Їх будо занадто багато. І всі вони добували бурштин – сльози давнього лісу. Жадібно, бездумно, варварськи грабували природу, знищуючи все на своєму шляху. Такого не було ані 100 років тому, ані 500. Таким темпами ці невігласи лісу взагалі скоро не полишать.

Оббігши доволі велику ділянку, зелена особистість повернулась на місце де її розбудили. Тут теж була купа людей. Рептилія зупинилась біля старої кривої сосни, чиє коріння ледь трималось, підмите та підкопане людьми, і оглянувши цих жадібних нахаб, тричі хляснула хвостом.

– О, пішло! Ти диви який великий! А скільки! Дивись, Гена! – майже одразу почувся радісний голос і до щасливчика, що виліз з ями з великим сонячним каміннями в руках, прибігло ще троє.

–Не дарма тих прийд вигнали! Таки справді вони жилу знайшли! Ти уявляєш оте все вони б взяли! Нахаби! – Неголені чоловіки в камуфляжних штанях, куртках, забрьоханих чоботях, обступили товариша і, голосно обговорюючи можливий виторг, кинулись радісно заглиблюватись, з сяючими жадобою наживи очима. Ящірка деякий час спостерігала за ними, допоки на поверхні не залишились лише макітри, а потім знову двічі хляснула хвостом.

Велика сторічна сосна з тріском вклалась зверху на старателів, обваливши невиправдано круті схили копанки та приваливши всіх, як могильна плита. Золотаві очі рептилії зблиснули і зелене тіло сховалось в траві, допоки інші двоногі бігли з’ясувати, що трапилось…

За день ящірка оббігала свої володіння, невдоволено оглядаючи десятки машин в лісі, сотні людей, тисячі вимитих і залитих водою вирв в землі. Ніч зустріла її все тим же гомоном і гуркотом, навіть більше. І з темрявою люди не припиняли грабувати її землі, навпаки – ще більше активізувались. Постраждалих вдень забрали, але на їх місце прийшли інші, навіть на годину не припинивши видобутку. Не розумом, так кількістю беруть. Зовсім сумно – людей в лісі стало, як зірок на небі.

Піднявши очі вгору, ящірка легко знайшла однойменне сузір’я і згадала слова одного давнього знайомого: «в цьому місці на небі настільки тісно, що нічого більш великого там не може помістись». Рептилія з сумом посміхнулась, згадуючи минуле. Так, Гевел був правий, і не лише щодо сузір’я, а й в більш широкому сенсі, хоч і не знав про це. Іноді щось маленьке має набагато більше шансів вижити, загубившись серед нескінченного потоку життя. Перевірено на власному досвіді. І не лише вижити, а й зберегти пам'ять.

Був вже ранок коли смарагдова рептилія вискочила на пагорб, з якого відкрився вид на ще одну розорену ділянку природи. Зупинившись, ящірка завмерла, невдоволено оглядаючи панораму. Перед нею, розкинулась перерита земля з ямами та розкиданими хаотично молодими соснами. Рептилія вже роздратовано примружила очі, думаючи, як то цього разу людям пояснити, що вони її вже дістали своїм варварством, як помітила деяку незвичність. Дерева, що лежали, не були мертвими. Вони не були зрубані. Перемістившись ближче, зелена дрібнота уважно оглянула першу ліпшу рослину, що неприродньо лежала на боку. Так дерево було не в землі, але воно було не зрубане чи просто висмикнуте, а охайно викопано і його коріння, разом з грудкою землі, хтось дбайливо замотав. Тобто, це дерево не планували бездумно знищити, а навіщось викопали, плануючи потім деінде посадити. Так виглядала і сусідня, і наступна молода рослина. Цікаво. Рептилія забралась на найближчу гілку, що стирчала високо вгору, й роззирнулась. Всі повалені дерева, приблизно однакового розміру і зросту, були запаковані подібним чином. Отже, їх вирощували самі люди, і зараз вони їх не знищували, а просто переміщували. Вже краще.

Неподалік йшли двоє чоловіків і ящірка з цікавістю прислухалась до їх розмови.

–Так, Сергію, філониш. Що це за недбале пакування? Чому мішковина не повністю вкриває землю і сітка криво закріплена? При подібному, або коріння пошкодиться під час транспортування, або земля посиплеться і все, амба сосні! Скільки разів я тобі казав, пакувати потрібно ретельно! Ми ж не дрова заготовлюємо, а рослини, які мають рости! І, ти не повіриш, але гімалайським соснам для цього потрібне коріння! І бажано неушкоджене! – явно невдоволено вичитував робітника високий, кремезний, спортивної статури чоловік, з русявим волоссям і короткою бородою, яку частково прикрашала сивина. Синя сорочка, тоненька курточка, джинси і черевики на «тракторній» підошві жодним чином не видавали в ньому керівника, між тим, він явно таким був, судячи з розмови.

– Олександре Олександровичу, та ваші ж дерева завжди приживаються. Он Максим Вікторович Вас постійно нахвалює, а як іноземні гості вас полюбляють! – спробував якось виправдатись і виїхати на лестощах хлопець років тридцяти, вдягнений в зручний робочий одяг. Карі очі нещасного розпачливо дивились на дерева, явно лякаючись об’єму роботи, що прийдеться переробити.

–Так того ж і приживаються, що я вас ганяю і перевіряю усе! Давай, виправляй.

–Як? Все знімати і по новій? – злякано округлив очі робітник.

–Куди, знімати! Я тобі зніму! Ти що?! Зняв сітку і все – рослину можна викинути! Ні, зверху замотуєш другим шаром мішковиння. Цього разу ретельно! А потім – ще раз сіткою. А збитки я на тебе повішу, якщо ще раз надумаєш філонити! – невдоволений керівник, присів, взяв мішковину і почав замотувати другим шаром коріння найближчої рослини, а потім все це пакувати в круглу жорстку сітку, показуючи робітнику, що саме і як має той робити.

Ящірка зацікавлено слухала. Ні, вона знала про те, що люди вміють не лише вбивати, але і вирощувати, проте така щира турбота саме про рослину, як про живу істоту, їй давно не зустрічалась. Це було нетипово. Навіть більшість так званих лісників, що блукали в її землях останні років сто, не вирізнялись подібним. Часто такі особи охороняли ліс лише на словах, а рубали на рівні з іншими,якщо не більше, додаючи до цього й полювання. Рептилія відверто не розуміла потреби деяких людей полювати на диких тварин після того, як вони навчились вирощувати все їм потрібне вдома. Точніше розуміла, і висновок, про все ще досить низький рівень розвитку існуючого суспільства, був, на жаль, безспірним.

Проте чоловік що оце перед нею панькався з маленькою сосною був незвичним. Правильно ставився до рослин – як до живих істот. А ще оригінальними були його емоції та їх рух. Відверте невдоволення неякісно виконаною роботою не трансформувалось в злість на підлеглого, а наче вирувало навколо людини зеленими воронками, втягуючи агресію з робітника і змушуючи винного відчувати не образу, а муки совісті. Це вже взагалі дивовижа, варта більш детальної уваги. Людина, що керує іншими і при цьому легко гасить негативні емоції у підлеглих, їй давно не зустрічалась. Ящірка кліпнула повіками і влаштувалась зручніше – день обіцяв бути цікавим.