частина 9

Олександр

Олександр саме збирався зайти в невеличкий вагончик, який слугував їм з Максимом мобільним офісом, як його, уважно чомусь оглянувши, відкликав в сторону один з робітників.

- Олександровичу, тут така справа… – трохи зам'явся чоловік, явно не знаючи з чого почати. Агроном насторожився, підсвідомо очікуючи повідомлення про якісь «боки» з рослинами чи роботами. Бо чого б то раптом вправний робітник так невпевнено на нього поглядав? Точно десь «дров нарубав»!

- Кажи вже, не чекай поки я подумки всі варіанти переберу.

- Та тут таке… Ви знаєте, що ваша ящірка, ота домашня тваринка, котру ви періодично носите на плечі, то - бурштиновий дух? - трохи нервово озираючись, повідомив йому скоромовкою сивий чолов’яга.

- Та-ак, це вже щось новеньке, – розслабився агроном, радіючи, що по роботі проблем нема, а віджартовуватись на тему зеленої приблуди він вже майже звик. - Петрович, я розумію хлопців байками веселити на перекурі, та мені то навіщо?

- Це правда! Цієї весни вона розчинила нам кілька мішків бурштину, – вперто мотнув головою робітник.

- Це як?

- А так - був камінь і катма! Стік, як вода в пісок.

- Гарний спецефект. Але чого ти вирішив, що в тому винна моя Зануда? Може ви просто курили щось не те, чи поле коноплі поряд горіло? - примружився критично Олександр. Забивати собі голову містично-страхітливою дурнею бажання не було. Тим паче - робити з дрібного зеленого непорозуміння якогось всесильного духа. Ще трохи і почнуть поступати пропозиції вівтар влаштувати, дари підносити. Тоді точно від завдань рептилії- гумористки не відмахаєшся.

- Бо ми її перед цим переїхали!

- Так, все Петрович, з тебе на сьогодні вистачить. Піди відпочинь, охолонь, а то он як спека вже позначається.

- Не вірите, - насупився чоловік.

- Звичайно не вірю. Ніколи не вірив в казочки. Я ж з покоління атеїстів, нехай і хрещених. Традиції, обряди ще поважаю, особливо коли то світить вихідним, але духи, привиди - то дурня. У всього є логічне і цілком матеріальне пояснення. Той факт, що в мене є ручна ящірка, жодним чином не вписується в твою розповідь.

- І вона в вас от зовсім звичайна? – недовірливо оглянув агронома підлеглий.

- Тобі принести її помацати?

- Ні! - Петрович відверто сахнувся, округливши очі, чим вже повеселив Олександра. Так лякатись якоїсь дрібноти, нехай і дивної, є доволі смішним. – Може ви й праві, а я помилився… - пробурмотів чоловік, заперечливо мотаючи головою.

- Не ображайся, Петрович. Я просто матеріаліст, і не вірю у подібну чухню.

- Угу, тільки самій чухні то байдуже. Ваша справа, вибачайте. Я хотів лише попередити, – працівник пішов, полишивши агронома у роздумах. Проте не про містичнку складову рептилії. Думка Олександра працювала в зовсім іншому напрямку, цілком практичному і матеріальному. Тож коли через пару годин на плечі з’явилась знайома зелена мармиза, він, закінчивши писати черговий план робіт в блокноті, звернувся до неї з ідеєю, що проскочила під впливом розповідей про розчинений бурштин.

- Привіт, Зануда. Мені тут сяйнула думка як тобі самій вирішити перше питання відновлення лісу.

- Конструктив? Нарешті! Уважно слухаю, - серйозно схилила голову ящірка. Дух - не дух, та вона явно щось до біса розумне, не відповідне образу лускатої дрібноти. Та грець з нею. Власне Олександру було байдуже, що вона таке, а от перевірити одну з ідей було цікаво.

- До мене тут дійшла загадкова історія про те, що ти начебто вмієш розчиняти камінь.

- Точніше сказати, маю певні можливості в роботі з твердими породами, - кивнула рептилія, і чоловік ще більше схилився до думки, що перед ним не якийсь містичний дух. Занадто практично-наукові терміни використовує.

- Так ти можеш розчинити тверду матерію?

- Змінити структуру. Так.

- Тоді можеш обійтись без корчувателя, аби розчистити ділянку під посадку. Розклади на складові коріння дерев, що загинули. І техніки менше потрібно, і користі для рослин більше. Я, наприклад, коли мав багато часу і досить невелику кількість пнів, що потрібно прибрати, просто висвердлювали дірку в деревині, засипав селітру, а через рік все розклалось і ділянку залишалось лише зорати. І ти таким чином можеш прибрати залишки поламаних дерев.

- Я не маю влади над живими рослинами. Лише над мінералами.

- Так я про мінерали і кажу. В дереві є вуглець. Хімічний елемент, той самий, що і в алмазах, вугіллі, графіті. Там його відсотків 30-50. Тож, якщо його якось розкласти, чи вилучити, думаю деревина втратить свою однорідну структуру, а всім іншим займуться мікроорганізми.

- Вуглець кажеш… - ящірка задумливо схилила голову. – Як у бурштині… З такої точки зору я на дане питання не дивилась.

- Так подивись. Тоді і сміття буде менше і користі більше.

- Якого сміття?

- Ну дивись, якщо викорчувати коріння, то з ним же потім щось робити потрібно. Розпилити, вивезти, спалити. А це, окрім того що купа роботи, так і ще втрати органічних речовин для середовища, мікоризи.

- Чого?

- О… яка недосвідчена ящірка, – фиркнув агроном. - Ти ж наче живеш в лісі – маєш знати! Мікоріза - то симбіоз дерев і грибниць.

- Те, що я не знаю всі ваші терміни, не означає, що не знаю явище, – ляснула ображено хвостом гостя.

- Ну добре, вважатимемо, що в нас термінологічні складнощі, - не став сперечатись агроном.

- Так і є. Добре, я зрозуміла твою ідею. Подумаю. – на превеликий жаль Олександра, Зануда не спокусилась перспективою відчепитись від його скромної персони, - Ти казав, що тобі за роботу потрібні гроші. Йди зараз он до того каменя, – рептилія кивнула головою на шматок граніту біля огорожі.

- Взагалі то я не зовсім так казав, - здивувався чоловік зміні теми розмови.

- Пішли вже.

- І що там?

- Йди, побачиш.

Олександр, скрушно зітхнувши, підійшов до вказаного місця і виявив на землі невеличкий сірий мішечок, перев’язаний тонкою стрічкою з симпатичним бантиком.

- Дівчинка, навіть якщо ящірка, залишається дівчинкою, – посміхнувся чоловік, піднявши і зацікавлено роздивляючись тонку, приємну на дотик тканину з якимсь візерунком. Знахідка нагадувала реквізит до фільму про мушкетерів. Там, здається, в подібному підвіски від герцога Бекінгема Д’Артаньян віз.

Агроном потягнув за кінчик бантика і мішечок явив світу невеличкі, розміром з вишеві кісточки, різнокольорові камінці: блакитні, зелені, рожеві, жовті, рожево-жовті.

- І що це? – він здивовано перевів погляд на рептилію.

- Топази та берили. Не носити ж мені ваші дурні папірці в пащеці.

- Гм. І звідки таке щастя? Юверілку пограбувала?

- Робити мені нема чого. Такого добра в мене самої вдосталь, варто очі опустити долу.

- Долу? Тобто таке є в наших землях?

- В вас багато чого є. Вміли б ще з розумом користуватись, а не хапати вершки, - закотила очі рептилія.

- Так, з розумом користуватись то не про нас. Ми взагалі унікуми - не лише користуватись не бажаємо, а і іншим не дозволяємо.

- Це ти про що?

- Та про випадки, коли іноземці, шоковані нашою нераціональністю, звертались до чиновників з діловими пропозиціями, а наші відмовляли по принципу «така гарна корова потрібна і самому». Відмовляти відмовляли, а потім так все і полишали, бо «руки не доходять, руки не доносять» і взагалі нашо морочитись, коли є більш прості методи грошей підняти.

- Які наприклад пропозиції?

- Наприклад… - Олександр сумно посміхнувся, згадавши один випадок. - Ну от англійці якось пропонували розчистити русло Десни, але з правом полишити собі всю деревину, що вони виловлять в процесі. А по тій річці свого часу дуб сплавляли і на дні стільки морти, що озолотитись можна.

- Морта - це деревина, яка в умовах відсутності повітря пройшла довготривалу мінералізацію солями металу і змінила свої фізичні властивості як то: колір, міцність, пористість? – уточнила Зануда.

- Ого, які знання. Та ти в нас науковець?

- Звідки стільки іронії? Хіба я не права? – щиро здивувалась зелена гостя.

- Права. Це й дивує. Ящірки ж навіть не водоплавні, аби знати про морений дуб.

- Ми ще й не літаємо, та це не заважає мені з’являтись в тебе на плечі – парувала рептилія, -Так що там з тією мортою?

- Гм, так. – тряхнув головою агроном, з радістю повертаючись до більш зрозумілої теми – Ну, деревина в результаті такого довготривалого «купання» отримує дуже різноманітну кольорову гамму - від рожевої до чорної, проявляється чіткий і насичений малюнок структури. Насправді дуже красива штука. Рідкісний і дорогий матеріал. Нормальні люди таку цінність не ігнорують, а добувають і пускають на виготовлення елітних меблів, аксесуарів. Бачив я в Великобританії шафи з мореного дубу– справжні витвори мистецтва. Куди там нашим меблям з фарбованого чи ламінованого ДСП.

- І чому не погодились? Вам суднохідна річка, їм - дерево.

- А панове чиновники послухали, подумали, почухали ріпу і, зрозумівши перспективи збагачення іноземців, відмовили по принципу - «і сам не гам, і другому не дам». Бо ж як це, підступні буржуї за наш рахунок озолотяться? Ми самі можемо. В теорії…

- Люди, як ви мене дивуєте невмінням знайти спільну мову і ось цим категоричним розділенням за віруваннями, вподобаннями, нацією, країною, статком, зовнішностю, та іншою дурнею. Причому дурні у всіх вистачає, нехай і різної – чим вам не спільна риса? - ящірка досадливо закотила очі. - І як? До чого призвели чергові непорозуміння?

- Та що? Як завжди - все можемо, але ж то щось робити треба. А це важко, довго та ще й гроші спочатку треба вкладати. В нашої держави зайвих грошей не допросишся, а приватні капітали на таку авантюру підписуватись бояться. Биті вовки, знають - завтра хтось з чиновників вирішить, що потрібно не лише річку чистити, а ще й прибутками ділитись, а потім ще один, а потім ще. Перевіряючих інстанцій, голодних до чужого статку в нас завжди знайдеться достатньо. Тож у підприємця може вийти так, що замість вигоди він останні штани втратить. Тому дуб і нині на дні, а річка - тільки ноги мочити. Та чи один такий випадок?

Я пам’ятаю якось японці, побачивши наші терикони в Донецьку, ледь свідомість не втратили від подиву. В їх же країни з корисними копалинами все дуже сумно. Земля бідніша, ніж наші церковні миші, а ще її так мало, що вони вже острови з відпрацьованого пластику собі насипають. Для цієї нації викидати породу з рідкоземельними металами, та ще й займати під це величезні ділянки родючого чорнозему - то шалене марнотратство. Вони нам пропонували провести повну рекультивацію териконів з правом полишити собі все добуте. Загорілись думкою раціоналізувати трохи нас і вибрати собі цінні метали з нашого непотребу. Наївні… Ще були італійці, з ідеєю організувати кар’єр по видобутку мармуру недалеко від Маріуполя...

- І все це так і полишилось на рівні слів і пропозицій?

- Угу, наш народ вміє гробити перспективи. – Олександр відволікся від розповіді і знову перевів погляд на знахідку. Камінці яскраво виблискували на сонці, проте жодних емоцій не викликали. Пристрастю сороки до блискучих дрібниць він не відрізнявся, а комерційної жилки, з вмінням реалізувати все, що в руки трапило чи просто поряд стояло, ніколи не мав.

- І не тільки перспективи, і не тільки ваш, – погодилась рептилія. Чоловік на неї критично покосився і знову подивився на дарунок.

- Це все звичайно добре, та що мені з ним робити? – він підніс мішечок до морди Зануди.

- Це дорогоцінне каміння! Смарагди, аквамарини, топази. Продай і будуть тобі гроші!

- Та ну тебе. Кому я ото продаватиму? – Олександр рішуче зав’язав стрічку і поставив дарунок на місце. - Я не комерсант.

- Ти знущаєшся? - розсерджено примружилась ящірка.

- Ні. Правду кажу. Я вмію вирощувати ліс, а продаж, реалізація, маркетинги-шмаркетинги, документи і купа інших хитрощів, то до інших. Ювелір-контрабандист – це не про мене, пов’яжуть на першому ж повороті. Якщо хочеш заплатити - неси гроші. Коштовне каміння - не мій профіль, - агроном з чистим сумлінням пішов далі по території, не зважаючи на зелену мармизу, що спочатку замовкла, а потім взагалі зникла. От і добре. Лізти в нову справу про яку нічого не знаєш, то вже запізно для його віку. Та і сенс? Всіх грошей не заробиш, а проблеми – запросто.

§§§

Ящірка уважно спостерігала за травницею, обдумуючи свій план дій.

Боса, одягнена в легкий зелений сарафан, жінка повільно просувалась вздовж дерев’яного паркану, ретельно зриваючи квіти цикорію з довгої грядки. Обережно збирала все в жменю, періодично зсипаючи блакитні пелюстки в невеличкий пакетик. Вранішне сонечко надавало засмаглій шкірі людини рожевих відтінків та м’яко поблискувало на світлому волоссі. Недалеко, біля копанки, неспішно прогулювався лелека, явно не вважаючи дану персону загрозою.

- Привіт, травниця, - привіталась рептилія, прошурхотівши ближче. Потрібна їй персона сиділа на маленькому дерев’яному стільчику, який час від часу пересувала, тож розмовляти з нею було зручно і з землі.

- Привіт, Мукантагара. Яким вітром? – жінка відволіклась на мить, окинувши оком гостю, та повернулась до своєї справи.

- Мінеральним, – хмикнула ящірка. – В мене є до тебе ділова пропозиція.

- Мінеральний вітер – це якесь нове віяння в метеорології. – посміхнулась травниця, проте уточнила, зсипаючи чергову здобич в пакет. – І яка пропозиція?

- Я тобі приношу дорогоцінне каміння, а ти його продаєш і передаєш мені гроші, – повідомила ящірка, вкотре дивуючись гнучкості світосприйняття цієї особи. Жодних логічних суперечностей і блокування на кшталт «не може бути», «ділова пропозиція від рептилії - то чисте божевілля» чи чогось подібного. Неймовірна особистість. Працювати з такою одне задоволення.

- Навіщо? – Олександра переставила стільчик і критично поглянула на гостю.

- Тобі за роботу полишу кілька каменів, – рептилія врахувала одвічну зацікавленість людей у вигоді.

- Це звичайно добре. Та навіщо то тобі? – нестандартне питання змусило ящірку посміхнутись.

- В мене є одна задумка.

- Яка?

- Слухай, а чому тобі не байдуже? – рептилія знала, що більшість людей при можливості збагатитись, не задавались зайвими питаннями. Мало кого цікавило, що саме вони роблять, якщо за це гарно платять. Страшна риса, згубна для суспільства в цілому, та притаманна більшості. І що дивно, з поколіннями не зникає, які б страшні катаклізми людство через це не проходило. Наївна віра «якщо я тут трохи нашкодю, то нічого страшного не трапиться», що ґрунтується на елементарному невмінні будувати логічні ланцюги, згубила вже стільки, що жодна природня катастрофа не порівняється.

- Звичайно ні. Раптом ти щось погане задумала, - знизала плечима Олександра і знову повернулась до справи.

- Ні, нічого поганого. Подивись на мене, що я поганого можу задумати? – спровокувала її зелена гостя, вивчаючи зміни в емоціях. Цікавість, азарт, трохи обережності (значно нижче стандартного рівня людини її віку), певна скептичність. Непогано.

- Ой, щось мені підказує, що багато чого.

- Вирішила таки повірити в страшні історії про бурштинового духа?

- В страшні – ні, а от в історії… – похитала головою жінка. - Та мені вже цікаво, звідки в такого чудного створіння комерційні інтереси. Кажи далі.

- То ти згодна?

- А чому б і ні? – Саша зупинилась, закінчивши один рядок, та прихопивши стільчика перемістилась до іншого. – Проте ти наче малому камінець обіцяла. Славик так носиться зі своєю колекцією, але все, що можна знайти цікавого в нашій окрузі, я йому вже принесла. Хіба що бурштину у копачів не попросила, і то через те, що думаю самій якось простіше знайти, аніж питати в когось відкрито. Мене тут ще вважають чужинкою, тож про місцевий промисел намагаються зайвий раз не базікати в присутності «сумнівного елемента».

- Малому буде теж. Та зараз мені потрібна твоя допомога. Ти хоч комерсант? – спитала рептилія, вивчаючи емоційний фон людини та ігноруючи слова про бурштин. Шматок бурштину у травниці, так само як і в агронома, був, проте знати їм про це не обов’язково, принаймі поки що.

Заяви лісника про невміння займатись чимось окрім лісу були щирі, тому ящірка і почала думати в іншому напрямку. Витрачати цінні ресурси не за прямим призначенням вона вважала не розумним, а втілювати власні ідеї чужими руками було завжди доцільніше. Упередженне ставлення людей до незрозумілих явищ далеко не завжди добре закінчувалось для тих, з ким рептилії подобалось спілкуватись.

- Сумнівний. Була б гарним, не сиділа б в селі на пенсію з інвалідності, – задумливо відповіла жінка.

- То ти можеш продати каміння?

- Продати мабуть зможу, та не певна, що вигідно. Я ж не маю зав’язків в цій сфері, знайомих, професійних знань. Це мені потрібно буде шукати покупців навмання.

- Але зможеш знайти?

- Та що хоч за камені?

- Топази, та корунди.

- Корунди - це що?

- Смарагди, рубіни, сапфіри, аквамарини, - рептилія перелічила варіанти назв, що застосовують люди в цих краях.

- Звучить непогано. Давай парочку, підемо спитаємо інтернет що можна зробити.

- Добре. Подивись біля ніжки свого стільчика, - промовила ящірка. Травниця опустила голову і побачила, що на витоптаній в городі стежці лежать три замурзані камені, кожний розміром з жолудь.

- Хм… - Олександра поклала пакет, взяла в долоню мінерали. Встала, пішла, помила їх в великій баняці з водою, що стояла на краю городу. Камінці яскраво заблищали на сонці і виявились прозорими та різних кольорів - жовтого, зеленого і світло-блакитного.

- Гарні, – жінка задумливо подивилась на них, потім на ящірку, що вже сиділа на плечі. – Ну добре, пішли подивимось, кому можна це щастя продати і за скільки. Обтерши руки, вона розвернулась і, прихопивши пакетик з квітами та стільчика, пішла до будинку.

Розклавши зібрані квіти на столі в світлій веранді, травниця дістала невеличкий нетбук і почала набирати запит. Рептилія, ковзнув байдужим поглядом по технічному пристрою, зацікавлено спостерілага за зміною емоційного фону жінки. Цікавість, азарт, радість. Жаги наживи та бажання схитрувати все ще не спостерігається. Чудово.

Через годину пошуку, Олександра задумливо повернулась до гості.

- Слухай, тут в більшості випадків готові купити каміння, що вже пройшло огранювання. Та й дорожче воно. Ти часом не вмієш надавати своїм дарам більш презентабельного вигляду? Бо в мене для подібних робіт є хіба що старий батьківський напилок.

- То суттєва різниця? – рептилія не надала обробленого вигляду цим мінералам, аби не розбудити жадібність людини. Їй же потрібно було співробітництво, а не вражена золотою лихоманкою особа.

- Так.

- Добре, знайди мені зразок, яким має бути огранювання для продажу.

- Зараз, - Олександра забила в пошук «топаз», «корунд» і інтернет ввічливо надав варіанти дорогоцінних каменів найрізноманітнішого огранювання.

- І така дрібниця є суттєвою складовою? - схилила голову набік ящірка, розглядаючи фотографії, а потім скомандувала. – Поклади наші екземпляри перед екраном.

Саша поклала три камені перед монітором. Рептилія перевела погляд на свої дари, ледь ворухнула хвостом і мінерали почали змінюватись просто на очах. Через пару секунд перед ними лежали: трикутний, сяючий, вже синій топаз, овальний жовтий і прямокутний зелений, відшліфовані до дзеркального блиску, корунди.

- Ого, вражає. А як ти то робиш? – захоплено спитала травниця, проводячи пальцем по гладенькій поверхні дорогоцінностей.

- Впливаю на структуру.

- Як?

- Технічні подробиці тобі не допоможуть.

- Чому?

- Ваше суспільство ще не дійшло до потрібного рівня розвитку, а якби й дійшло, то все одно доволі вузькоспеціалізована інформація.

- О, то може це ти лапу приклала до виготовлення отих загадкових кришталевих черепів, над якими науковці досі голову ламають?

- Та що там ламати? Їх робили люди, років двісті тому. А казок понавигадували, аби заробити. – зневажливо хмикнула рептилія. – Знайшла з чим порівнювати.

- Все так просто?- відверто розчарувалась травниця. От смішна. Від вад більшості людей, бачити щось загадкове в звичайному, і вона не вільна. Ну то не критично.

- Вибачай, страшних історій про кровожерливих богів не розповідатиму.

- Що, і взагалі не поясниш як ти такі фокуси робиш? – не вдовольнялась відповідями людина, намагаючись отримати якщо не цікаву історію, то хоч якесь пояснення. Але з тими поясненнями зажди така морока.

- Уяви, що ти намагаєшся описати дикуну принцип польоту ваших сучасних літаків? Ти не спеціаліст, а ще й він половину твоїх слів та базових термінів не розуміє. Ти застрягнеш, ще на поясненні власне слова «літак».

- Великий сталевий птах, – не розгубилась жінка.

- Угу, дикун який нічого складнішого за спис з кам’яним наконечником не бачив – поясни йому що таке сталь?

- Це метал, який добувається шляхом виплавлення з руди, а потім, при додаванні певних домішок… - почала жінка та потім розсміялась. – Добре, здаюсь. Справді нетривіальна задачка. І з нами все настільки погано?

- Не погано, просто на даний момент то не суттєво.

- Яке ж ти цікаве створіння, - посміхнулась Саша, та роздивляючись камені, уточнила. – А чому цей потемнішав? - взяла до рук синій. - Наче ж був блакитний?

- При зміні структури мінералу бувають такі варіанти. Не думаю, що то впливатиме на вартість.

- Якщо і впливатиме, то точно в сторону збільшення. Дивись, він зараз який глибокий колір отримав. – похитала головою жінка, розглядаючи змінений топаз. - Ну добре, майстриня ти наша, поїхали далі вивчати пропозиції.

Через ще кілька годин і купу телефонних дзвінків, в руках Саші було кілька адрес Києва, куди можна було під’їхати для продажу дорогоцінностей.

- То що ти кажеш я отримаю за результатами? – спитала Олександра в рептилії, - дорога до столиці не безкоштовна, вона з’їсть значний шматок моєї пенсії. Я звичайно полюбляю кататись, та на жаль фінанси мої в цьому місяці суттєво скоротились, через чергову кризу здоров’я у матері.

- Третина від отриманого твоя, а далі подивимось, – схиливши голову відповіла ящірка. Схоже особу, яка легко стане представником її інтересів в людській системі соціальних зв’язків, вона знайшла. Щира радість від цікавого завдання суттєво переважала всі інші емоції цієї жінки.

- Чудово. Завтра зранку і поїду! Так, тільки мені тоді потрібно мамі їжі наготувати, і сусідку попередити щоб заскочила і… - вона ще щось розповідала, та ящірка вже не слухала, перемістившись в ліс.

Олександр

Липневий вечір догорав, розфарбовуючи важкі дощові хмари на заході в багряні тони. Птахи радісно щебетали, зустрічаючи вечірню прохолоду, а попід будинком вже завів свою пісню цвіткун.

Олександр, прийшовши додому, повечеряв і стомлено всівся з чаєм за стіл, сподіваючись насолодитись рідкими хвилинами спокою – поки знову не почав дзвонити телефон, сповіщаючи про чергову необхідність бігти на розплідник чи просто попрацювати консультантом. Та щастя швидко скінчилось.

- Так, ось твій завдаток, - промовила ящірка, з’явившись з пачкою доларів на столі прямо поряд з чашкою.

- О, ти продала свої камінці? На базарі стояла? – іронічно спитав агроном, оглядаючи візитершу і зелений стос поряд. Ейфорії від її появи, нехай і з грошима, він точно не відчув.

- Так в хустинці і з корзинкою – фиркнула рептилія. - Тут 1160. Вистачить на проект?

- Навіть забагато, – чоловік підозріло і вже більш уважно подивився на пачку банкнот. – Тільки в мене питання - вони реальні, чи теж твої фокуси?

- Цілком реальні, – розсміялась ящірка. - Хоча ідея гарна.

- Язик - мій ворог, - похитав головою Олександр. Він спіймав себе на тому, що вже здається звикає до цієї зеленої морди і навіть не сильно дивується її фокусам.

- Тож коли буде проект? – гостя зручно вмостилась на купюрах звісивши хвоста.

- Коли отримаю вихідні данні тоді і буде, – знизав плечима агроном, почуваючись як при розмові з грошовитим, але геть дурним клієнтом. На жаль таких «кадрів» в нього було достатньо. Були навіть такі, що дзвонили з фразою: «Олександровичу, я тут таке гарне дерево купив, зелене, сможеш сказати як його посадити?». Агроном просто ненавидів оті «шаманскі танці» зі спробами зрозуміти за словесним описом далекої від дендрології людини, що то таки за дерево, щоб хоч якось зорієнтуватись якого «кота в мішку» вручили азартному «лопуху» і чи є шанси в такого «трофею» взагалі вижити. Ситуації, коли наївним людям продавали дерева чи кущі майже без кореневої системи, чи неправильно обрізані, чи просто такі, що не виживають в кліматичних умовах України, були неодноразові. А ще ж були клієнти, які примудрялись садовити дерева в землю разом з полієтиленовим пакетом, що обмотував коріння, і потім щиро дивуватись чого ото воно раптом дуба врізало!

- Які ще вихідні данні? – здивовано кліпнула рептилія, ще більше ставши схожою на якогось делекого від лісу столичного жителя, котрий раптом купив будинок, і хоче гарне зелене подвір’я, але навіть плану ділянки не придумав на зустріч з собою прихопити. Лише фото недобудованого котеджу.

- Данні по ділянці на якій ми плануємо садовити ліс. Які ґрунти, які наявні умови? – терпляче пояснив Олександр.

- Пісок, глина, сосни, берези, місцями дуби, все вкрито ямами з водою.

- Е, ні. Так ми далеко не доїдемо. Для оформлення проекту мені потрібна карта таксаційного опису угідь.

- Що? А просто поїхати подивитись на ділянку хвіст відвалиться?

- Хвіст то з твоєї анатомії. Та і нащо мені їхати? Один огляд - то недостатньо. Я ж не буду бігати вздовж і поперек всіх 155 гектар. Всі данні вже мають бути у лісництві. Кожні 5-10 років лісники роблять опис своїх угідь. Тож за 2009 рік, чи ближче до сьогодення має бути така карта.

- І що там має бути?

- Опис складу ґрунтів, насаджень, природніх порід, умов. Наприклад цілина, старий горілий ліс, насадження вимокло, дерева молоді, потребують рубки…

- Болото, яке лишили по собі копачі, - додала невдоволено рептилія.

- Ні, копачі навряд чи болото залишають, для болота потрібні близькі ґрунтові води, а в тебе там скоріш за все яма з водою, суха ділянка, яма. І знов сухе. Це не болото.

- Та що ви кажете, – критично примружилась ящірка.

- Це суттєва умова для оформлення проекту. Тож давай мені данні і буде тобі проект. Завітай он в гості до місцевих лісників.

- Лісники кажеш… Пиши точну назву, що тобі потрібно, – невдоволено погодилась ящірка і, поки Олександр чесно писав на невеличкому аркуші з блокнота, пробіглась діловито по столі, заглянула в темно-синю керамічну чашку, зупинилась задумливим поглядом на бутерброді, а потім озирнувшись уточнила. - В якому вигляді то має бути?

- Паперовому, електронному. Будь-який підійде.- знизав плечима чоловік. - А сама організувати посадку лісу точно не бажаєш?

- Ні.

- Шкода. І мені мороки менше було б, і тобі заняття. Кабанів відправила б землю зорати, сойки б посіяли жолуді, раз ти кажеш там дуби були, – мрійливо розпланував Олександр, сподіваючись що зелена мармиза таки відчепиться і знайде собі інший об’єкт. Чи може їй інший лісник сподобається – він же не один на цьому світі! За що йому таке сумнівне щастя?

- І з якого дива то кабанам землю під ліс пахати?

- Наприклад хрущів копати. І рослинам користь, і тобі. В нас подібне було в лісництві. Якийсь рік видався занадто вдалий для хрущів, так кабани як почали їх рити… Весь дубняк перерили, а потім сойки… Коротше приходимо через рік, а в нас там сіянців дубу – на півлісу вистачить.

- Вистачило?

- Ну… непогані були рослини. - Олександр пригадав, що частину сіянців вони справді пересадили, але більшість так і полишилась на корм лісовим жителям.

- Зрозуміло, – схоже ящірка ідею не оцінила.

- А чесно, нащо тобі взагалі вся ця морока? Ліс же й так виросте. Ну може трохи довше ростиме. Он дивись, копачі верхній шар ґрунту пошкодили? Пошкодили. А там ти кажеш пісок, глина… Ну то в тебе через рік там вже береза та вільха зійдуть як пшеничне поле. Ці піонери завжди перші. Через кілька років щось засохне, щось взимку олені та лосі поїдять, а років за тридцять буде вже цілком пристойний ліс, під кронами якогось ростимуть інші породи. Єдина суттєва і перша умова для відновлення лісу, то…

- Прибрати з нього людей, я знаю, – ляснула роздратовано хвостом рептилія. Розумна.

- То нащо тобі весь цей клопіт?

- Бо так не буде. Хіба що вам другий Чорнобиль влаштувати, та я поки що не настільки роздратована. Тож спробую застосувати іншу методику, спираючись на той факт, що люди вміють цінувати лише те, що зробили особисто. Якщо ліс знову виросте сам, його і надалі нищитимуть бездумно, вважаючи таке відношення нормою. А от якщо його садовитимуть всім світом, то наступного разу двічі подумають, перш ніж рубати під корінь.

- Та доки він виросте, ті хто його садовили, вже в могилі будуть, особливо якщо садити дуб, - не погодився агроном.

- Але вони своїм дітям і онукам розкажуть як садили, як доглядали. Декого може й поважати працю предків навчать.

- Ну хіба що так… Але й то не панацея.

- Панацеї взагалі не існує. Коли за твоїми прогнозами насадження будуть схожі на ліс? – проігнорувала доводи рептилія.

- Все ті ж років тридцять. На швидкості росту дерева не позначається, хто його посадив. Тож можеш не поспішати. Все одно, садовити лише навесні є сенс, тобто до осені, якщо хтось щось планує садити, максимум потрібно вирішити питання з видаленням старих пнів та нарізанням борозн.

- А садовити саджанці коли?

- Садити сіянці – навесні. Не саджанці, сіянці.

- Яка різниця? – зневажливо мотнула головою Зануда.

- Суттєва,. – звично заперечив агроном. - Саджанці - то кількарічні пристойні дерева, вони більші і потребують ретельного догляду, поливу. Це дуже дорого і приживаються такі рослини гірше. То в старі часи, коли дармова сила була, так садити можна було. Наприклад так починали садити Великоанодольський ліс. Взагалі його починали садовити як фруктовий сад. Під кожне дерево ямку викопували, землі гарної насипали, добрив, садили, ходи поливали, пололи, шкідників збирали… А потім, прийшла оптимізація і масовість - взяли трактори, сіянці і далі набагато швидше справа пішла.

- То в чому різниця?

- Сіянець - це однорічна маленька рослинка, що дешевша, менша, легше приживається. Її поливати не потрібно, дощ пройшов і добре.

- А чого їх восени не можна посадити?

- Бо спочатку потрібно підготувати ґрунт. Коріння, ями пам’ятаєш? А потім зробити борозни. При нарізці зрізаються трав’яні рослини, а в поглиблені збирається волога яка навесні буде дуже доречна твоїм майбутнім деревам…

- Зрозуміло. Аргументи прийняті. Добре, будуть тобі данні, - ящірка ляснула хвостом і зникла. Олександр задумливо покрутив головою, прикидаючи варто таки в дурку йти, чи ще можна не переживати. Зваживши всі плюси і мінуси, вирішив, що на даний момент шкоди від незрозумілого глюку менше аніж мороки у випадку звернення до лікарів. Аби відволіктись від ситуації він підсунув до себе вже вистигший чай, зробив ще один бутерброд та й пішов готуватись до черговогї конференції. Наступного тижня виступ планувався близенько – в Польщі.

Тільки години через дві, закривши кришку ноутбука, агроном згадав про пачку доларів, що лежала на столі. Може в банк їх завезти, доки не зникли?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.