Частина 4

Частина 4

Микола Степанович

Чолов’яга років шістдесяти в охайному костюмі, який робив майже непомітним невеличкий животик, вийшов з машини перед одноповерховою невеликою будівлею. Роздумливо підняв голову, буденним поглядом окинувши центр невеликого села. Ковзнув оком по високим, посадженим перед будівлею ще за радянських часів, ялинкам, що зранку гарно виблискували крапельками води, невеличким квітникам з тюльпанами та якимись кущиками, зачиненому зранку генделику, кільком магазинам та по доволі побитій життям асфальтованій дорозі. Так, дорога…Чолов’яга скрушно зітхнув і, акуратно обійшовши величезну калюжу, попрямував до двоповерхової будівлі з синьою вивіскою «сільська рада». Це був власне сам голова даної організації місцевого самоврядування.

Ранок видався теплий світлий, наче й не періщив всю ніч дощ, як скажений. Схоже сьогодні копачі, пробираючись до місця видобутку, вкотре згадають незлим тихим словом місцеву владу. Дуже «тихим», скоріш за все триповерховим й дуже «незлим». Голова, звичайно, знав, що дороги в їх селі були страшні як атомна війна, а після дощу на них ще намиває піску, бруду та мулу. Та сказати, що такі дороги то особисто його вина, не можна було. Десь звичайно він і винен, але не дуже. Правильніше вважати, що обраний громадою керівник просто виконує негласне побажання місцевих жителів бачити менше гостей-чужинців, а дірявий асфальт та розмиті вщент насипні шляхи були дуже непоганим способом відлякати візитерів. Так, виправдання сумнівне, але кращого під рукою не було, а людська натура здатна будь-що використати для прикриття власного сумління.

– Добрий день, Микола Степанович, – привітно промовила Наталія, його секретар. В свої сорок років жіночка непогано виглядала, компенсуючи доволі високий зріст і важкий характер дбайливо підфарбованими очима та губами. Доки сидить за столом – наче й нічого. Звичайно, не зірка Голлівуду, але в селі не зовнішність головне. Тут головне спочатку чия ти донька, а потім – як багато знаєш. Наталія на своїй посаді вже довго працювала, тож знала до біса багато. Тому звільнити її, попри регулярні скарги на «забудькуватість», у Миколи Степановича навіть думки не виникало. Та й варто визнати «провали в памяті» у жінки були вибіркові й часом навдивовижу корисні.

– Добрий.

– Тут чергова пронира була, ось результат, – жінка протягнула йому газету.

– Щось новеньке?

– Ні, але судячи з фото, хтось притяг журналюгу з собою до копачів й багато зайвого розповів. Не вміють люди язика за зубами тримати, – невдоволено скривилась секретар. Авжеж, в Наталії вся сім’я була зайнята в цьому бізнесі. Чоловік був одним з бригадирів-охоронців, брат – копачем, два племінники – рядовими охоронцями видобутку. Саме після подібних публікацій до них зазвичай навідувались «прозрівші» правоохоронці і на камери намагались провести показовий рейд. Останнього разу ледь не загребли одного з хлопців.

– Комусь простіше побазікати та грошей заробити, аніж день стирчати в резинових чоботях в воді, – кивнув з розумінням голова та зайшов до свого кабінету. Прикривши двері він роздратовано кинув на стіл ключи від машини і газету. На першій полосі друкованого видання красувалась здоровенна назва: «Незаконний видобуток бурштину – страшні наслідки для природи». Всівшись в зручне крісло чоловік заглибився в читання, час від часу автоматично покручуючи кінчики посріблених сивиною вус.

Нічого принципово нового в статті не було. Все, як завжди, базікання якоїсь чергової столичної істерички про те, що в ввіреній йому території твориться неподобство. Весь «караул» ілюстрований фотографіями «місячного пейзажу» та звинуваченнями в розбазарюванні природних ресурсів та власності народу. Ну майже Америку відкрила! А то ж вони всі там наверху не в курсі хто, що, де і в якій кількості добуває. Це ж якщо піаритись комусь потрібно, чи черговий переділ влаштувати, ото тоді починається подібна колотнеча. Цікаво, хто цього разу бажає підгребти під себе бурштиновий бізнес? Як вони всі дістали. «Закон про бурштин», «узаконити», «перемістити видобуток в правові рамки»… Ага, а по факту приходить чергова хапуга, дивиться на виторг і миттю забуває про якісь там закони. Звичайно, жива копійка то набагато цікавіше, аніж щось там в перспективі законним шляхом отримане, та ще й народом. Кого той народ цікавить? Хіба що перед виборами, чи коли з вилами під кабінетом стоїть. Щоправда зараз стояти можуть з автоматами чи гранатами, та всеодно багато то не змінює. Всі ж розуміють, що службовці теж люди, і якщо через них йтиме оте «законне» – просто братимуть більше, а по факту нічого не зміниться. Тож нащо корито гратами прикривати, якщо можна гребти лопатою?

Скільки Микола Степанович вже пережив погроз, критики, вилитого на нього всякими активістами бруду в комплекті з відвертими помиями, підкупів – не злічити. Ну добре, підкупи то не така вже й напасть, хоча і тут можливі варіанти. Трохи не додивився, все - вже за гратами, спійманий на гарячому, як он Павло з сусіднього району. Не встиг зорієнтуватись в зміні влади і правоохоронні органи «раптом» дізнались про хабарника й «професійно та оперативно» організували проведення операції. Угу, професіоналізм високого класу: беремо свого посильного, що кожного місяця ходить за грошима, і робимо з нього провокатора. Хіба то важко? Всі ж все знають, і схеми, і людей, і розцінки. Тільки вішаєш камеру та мікрофон на людину, а далі відбувається все теж саме, що й роки до цього, тільки після передачі грошей одному за це дають медальку, а іншому строк за статтею кримінального кодексу.

Це мабуть тільки журналюги думають, що на посаді голови сільради людина цар і бог на ввіреній території. Наївні. Обраний голова просто вписується в давно налагоджену систему й може грати лише за її правилами, а якщо спробує щось там змінити, то швиденько може опинитись на узбіччі. Якщо не в більш цікавому місці. От Микола Степанович і вписався, намагаючись догодити, як то кажуть «і нашим, і вашим». Дає можливість місцевим заробляти на тому, що по суті їм належить по праву, та справно ділиться здобутками з тими, хто «кришує» той заробіток, за для уникнення великих проблем. Так, не зовсім законно, чи майже зовсім незаконно, але, як вже виходить. Його односельчани тяжкою працею добувають той камінь. Хіба це злочин? З точки зору Миколи Степановича – не злочин, а з точки зору Феміди… Ну та пані така сліпа та заангажована, що її поважати – себе ображати.

– Ми живемо на цій землі, тож чого не можемо спокійно добувати її цінності? – запитав він сам себе вголос, відкидаючи газету та роздратовано оглядаючи карту свого району, що висіла на стіні.

– Бо ви нічого не відшкодовуєте, – почувся поряд жіночий голос і чоловік від несподіванки ледь серцевий удар не отримав. Він майже впав в крісло й спантеличено покрутив головою у пошуках співбесідниці.

– Тут я, не вертись як переляк, – голова сільради повернувся на джерело звуку і на деякий час просто застиг від подиву. Перед ним на столі, просто на тільки-но кинутій газеті, сиділа ящірка. Звичайна зелена ящірка, яких десятками діти ловлять влітку! Та він сам таких в дитинстві часто ловив. Але ті, з дитинства, не розсідались нахабно в приміщенні і не буравили людей осмисленим поглядом. І точно не вміли говорити!

– Чого ото так дивуватись? Так, я ящірка, і я з тобою розмовляю.

– Наче ж не пив зранку… – Микола Степанович перелякано потрусив макітрою.

– От тільки не вдавай дурня. Тобі ж про мене розповідали, – рептилія уважно дивилась йому в очі і чоловік раптом згадав, що справді чув плітки про бурштинового духа, який начебто вкрав камінь з багажника Васі, бригадира охоронців копачів. Сам Вася щоправда подібної дурні не розповідав, але казали якісь суперечки з цього приводу були між копачами та його людьми. Так, здається таке жінка розповідала якось за вечерею. Він тоді лишень посміявся з такої дурні. Не з суперечок звичайно, бо «пришити ноги» кільком мішкам бурштину може багато хто, таких Коперфільдів в їх селі кожний третій, а з казочок про «духа».

– Але ж то нісенітниця… – непевне почав голова та так і замовк на півслові. Ящірка в нього на столі не була страшною, чи незвичайною на вигляд. Ну може трохи темніша, та то таке, дрібниці не варті уваги, на фоні її говірливості.

– Люди… – закотила очі рептилія. – Дах на голову впаде, а вони так і сидітимуть під ліжком та розповідатимуть, що то плітки, що то все лише здається.

– То… ти і є бурштиновий дух?

– О, ти диви пам'ять прорізалась! Можна і так сказати, – ящірка на мить змигнула і раптом стала кольору бурштину – золотаво-медовою, з коричневими плямами.

– О-о-о, так більше схоже, – задумливо кивнув чолов’яга та раптом заспокоївся. Невеличке створіння перед ним зараз нагадувало більше коштовну прикрасу, аніж живу істоту. Чомусь розмовляти з таким було простіше. Божевілля звичайно, та більш звичне. Розмовляти з речами то не страшно. Он люди з машинами розмовляють, технікою, і нічого, ніхто не дивується. Його Маринка так взагалі з пральною машиною може сваритись.

– Дивні ви люди, – кліпнула ящірка, змінивши трохи колір і ставши схожою на прикрасу з доволі рідкісного зеленого бурштину, та різким рухом наблизилась до самого краю столу. Микола Степанович мимоволі сахнувся, посунувшись на офісному кріслі під саму стіну.

– То чого тобі треба? – запитав він, знову збліднувши. Наче має бути смішно, бо що йому може зробити така малеча, але чомусь було страшно.

– А сам як гадаєш?

– Та грець тебе знає. Чого хочуть ті, – він кивнув вгору, маючи на увазі владу, – я знаю, чого ті – кивнув за вікно, – теж. А от чого хоче якийсь дух… Я ж не відьмак який, щоб знати таке.

– Все просто. Я хочу, щоб ви відновили ті ліси, що знищили, – рептилія всілась на самому краєчку стола, вчепившись маленькими кігтиками в стільницю та звісивши хвоста.

– А я тут до чого? То лісове господарство цим займається, – спробував відкараскатись голова.

– Хочеш сказати, що знищує все, як сарана, теж лісове господарство?

– Знищюють просто люди, над якими я влади не маю. Що мені їх віником виганяти з лісу? Он президент навіть національну гвардію присилав – і все без толку. То що я можу? Я маленька людина. Буду заважати – закопають, та по всьому.

– Слухай мене, вугор річний. Мені байдуже твоя доля і твої труднощі. Ти тут представник влади, тих самих людей, а тому я хочу щоб ти почав роботу по відновленню лісу. І мене не цікавлять відмовки чи людська ієрархія.

– Та як же я? Та це не…

– Думай. Відсьогодні на одній з ділянок лісу, на котрій двоногих зараз більше ніж мурах, ви не знайдете жодного сонячного каменю до тих пір, поки я не побачу, що весь той пустир, який ви вже утворили на місці лісу, не засаджено!

– То не моя парафія! Та й грець з ним! Я не добуваю той клятий камінь! – розлютився раптом чоловік, бо це й справді було так. Він особисто вже років 10 не носився в резинових чоботях по лісах орудуючи підсакою чи помпою. І нехай саме на гроші від каменю зараз вчив онуку й будував доньці в Миколаєві будиночок, та постійна напруга від того, хто приїде завтра, з якими претензіями чи вимогами, вже дістала до печінок.

– Тоді тобі можна не хвилюватись, – саркастично посміхнулась ящірка і, хляснувши довгим хвостом, зникла.

Чоловік виряченими очима дивився на пустий стіл.

– От же ж. І привидиться таке… - пробурмотів він хвилин через пять, відкриваючи шафу, дістаючи пляшку, чарку та плескаючи собі коньяку. Руки помітно тремтіли. Випив, поставив, озирнувся. Тиша, газета на столі, жодного натяку на якусь містику. Микола Степанович трохи заспокоївся, розслабився і, нарешті видихнувши, знову взяв до рук газету. Ковзнувши поглядом по фото вже збирався зневажливо її відкинути, як увагу привернула якась дивність. А ще за мить, голова сільради знову собі наливав чарку, адже на білому папері чітко видно було сліди дрібненьких лап і хвоста. Він навіть потер пальцем, щоб переконатись, що йому здалось. Не здалось – жовтий наліт, наче хто посипав мокру поверхню перетертим бурштином, залишився на пальцях.

– Хай тобі грець!

§§§

Ящірку, яка перемістилась зі столу чергового удільного князька в ліс, не цікавив стан чоловіка. Вона точно знала, що подібні особини досить легко переносять спілкування з нею, бо вміння переконати себе в будь-чому, аби лишень почуватись комфортно, було відпрацьоване в них на рівні інстинктів. А дрібні перебої організму – то не її проблема. Рептилія сформувала собі задачу й планувала її вирішувати з залученням винних. Людська система взаємовідносин ніколи не була для неї серйозною перепоною. Не вперше вона з нею стикається.

Прудка красуня вже сиділа на піщаному узбіччі, яким прямували машини до чергової ділянки видобутку сонячного каменю. Плигаючи на ямах, канавах, та грузнучи в багнюці, автівки вперто снували туди-сюди.

Розглядаючи забрьохані машини, вдягнутих по робочому чоловіків, готових до візиту чужинців охоронців, рептилія критично схилила голову набік.

Люди, люди. Змінюються часи, змінюються народи, змінюються мови якими вони спілкуються, кольорова гамма їх думок, а незмінним залишається єдине –відсоток паразитів, які вміють лише брати, руйнувати, лише жити сьогоденними потребами. І якщо ще можна зрозуміти голодного, що кидається на їжу не думаючи ні про що, то зрозуміти й прийняти таку поведінку від індивідів, у яких є все достатнє для життя, було для неї неможливим. Чому їм завжди мало?

Повз рептилію почимчикувала вдягнена в старий спортивний костюм жінка років шістдесяти на вигляд, хоч насправді їй не було і сорока. Особа несла сачок, терла руки і розсіяно озиралась по бокам. Ящірка вивчала її сиво-сірий енергетичний фон. Людина стиха сама до себе бурмотіла.

– От якби сьогодні пощастило, то можна було б і побалувати себе пляшкою гарної наливки від баби Гапки, бо ж вона вже в борг, сволота така, не дає. Здати камінь Михайлу, як завжди… А хоча ні, Михайло останнім часом ціни геть смішні дає. Піду-но я до китайця. Він наче саме приїхав позавчора. Люська каже він більше дає, дарма що по-нашому погано белькотить…

Ящірка кліпнула та невдоволено відвела очі. Вигода, вигода, вигода. Жодних думок про перспективу, про природу, про когось крім себе і сьогодення. Та і про себе такі вже не думають, впевнено крокуючи по шляху самознищення. Одне незрозуміло – навіщо з собою намагаються прихопити все, до чого дотягнуться?

Рептилія перемістилась далі, до місць де починалась одна з багатих жил бурштину. Тут група людей поряд з уже облаштованою запрудою, розміром приблизно 50 на 20 метрів, саме закінчувала чергову копанку. Ящірка окинула невдоволеним оком тимчасову водойму, відмітивши, що з кожним роком апетити все більші, а запруди все грандіозніші. По краям цієї вже приготували 4 помпи і стояли чолов’яги з підсаками. Так, ще трохи, і ввімкнеться техніка, почне розмивати копанку вимиваючи мул, пісок, комах, плазунів, рослини, глину і скамянілу смолу… Довгий хвіст ляснув і чоловіки, що саме влаштували перекур, раптом застигли та збентежено озирнулись.

Ні, люди не бачили, як вона переналаштовувала енергетичні потоки і, змінюючи структуру бурштину, переміщувала його набагато глибше. Туди, звідки не так просто вимити сонячний камінь, маючи в розпорядженні лише таку примітивну техніку. Інші способи видобутку ці паразити на щастя майже не застосовували. Присутні копачі на рівні інстинктів відчули зміни в оточуючому середовищі, але не зрозуміли їх. Те, що їх далекі предки бачили, відстежували, могли пояснити та власне і здійснити, ці лише відчували, як то кажуть, шкірою. Як вовк відчуває небезпеку. Відчували, але завадити не могли.

Люди нервово крутили головами, намагаючи зрозуміти свої відчуття, а їх можлива здобич тим часом неквапливо минала один шар ґрунту за іншим. Легко просочилась крізь тонкий шар піску, минула сірий слабоструктурний ґрунт, далі ґрунт білуватого кольору багатий кремнеземом, потім трохи сповільнилась на ілювіальному шарі з великими нагромадженнями колоїдних гідроокисів заліза, алюмінію і двоокису кремнію з гумусовими речовинами. Ящірка прикрила очі, внутрішнім зором оглядаючи подальше переміщення підвладного їй матеріалу. Шар землі, що саме минав бурштин, був бурого кольору з іржавими плямами заліза та ортштейну. Сонячний камінь трохи змінив свій колір з медового на зеленуватий, і зараз нагадував сотні довгих змій, що пронизують землю і прагнуть сховатись подалі від двоногих мисливців.

На глибині більше метра йшов горизонт, дуже ущільнений, майже не пропускаючий воду, та і в ньому «змії», прокладаючи свій шлях, зробили кілька ходів і відправились далі, до материнської породи, що розташовувалась тут на глибині більше 80 метрів. В цій місцині материнською породою були водно-льодовикові стародавні алювіальні відклади та пісок. Непогана схованка, тепер просто так дістати сонячний камінь у людей не вийде. Рептилія задоволено крутнулась на місці і зникла в кущах. Скоро до копачів дійде, що камінь зник і тут вони її не дратуватимуть.

Олександр

Олександр стояв в німому захваті від видовища, що йому відкрилось. В червні місяці їм нарешті доставили перший контейнер з бонсаєм з Японії. Величезна металева конструкція була так примхливо заповнена деревами замислуватої конфігурації, що в нього просто слів не було. Хитрі розпорки, розтяжки, що витримали більше місяця транспортування, доставку океаном і змогли вберегти ці поважні дерева цілими, просто не вкладались у слов’янській голові! Скільки часу та ретельності було використано, щоб таке зобразити він просто не уявляв. На те, щоб обережно визволити та витягнути тільки першу сосну у нього з робітниками пішло чотири години!

І ось нарешті, виконуючи ледь чи не акробатичні трюки, дістали перші два дерева. Сосну, років семидесяти, схожу на застиглого у русі кальмара, і невеличкий за ростом ялівець, розміщений з фантастично маленьким, буквально в кілька міліметрів, зазором між гілок сосни.

Олександр прискіпливо розглядав дерева. Так, в Японії явно інший ритм життя, інша психологія. Щоб ось таке виростити на продаж потрібно мати геть інший менталітет. Інший ритм життя, взагалі іншу філософію існування! Недарма його шеф так багато розповідав про особу, що вирощує таких красенів. Зараз Олександр цілком міг уявити собі ту маленьку, сухеньку, вісімдесятирічну бабцю, що не випускає з рук секатора, але користується ним добре якщо раз на годину, роблячи якісь непомітні оку надрізи. Можна повірити, що вона й справді така спокійна, наче в її розпорядженні три вічності і четверта в запасі. Тільки в такому ритмі можна виростити подібний бонсай, а потім – продати!

– О, і що це в нас тут таке цікаве? – почувся знайомий голос, і агроном ледь не підплигнув, виявивши, що в нього на плечі знову сидить знайома ящірка. Чоловік рефлекторно махнув рукою, намагаючись скинути гостю.

– От чорт!

– Гей, совість май, я ж і образитись можу, – почулось вже з дерева перед ним, прудка нахаба невимушено звисала з покрученого стовбура.

– Як ти так … – почав чоловік та потім махнув рукою. Питати в галюцинації чому вона поводиться не за правилами матеріального світу, явно не найрозумніша ідея.

– Просто саккади твої використовую, – засміялась ящірка, і знову повернулась на плече та Олександр зробив вигляд, що не почув. Мало того що розмовляє, так ще й незрозумілими термінами сипле.

– Саша, ну як тобі наші красені? – підійшов до нього жвавий чоловік сорока років. Непримітна зовнішність, джинси та футболка робила його схожим на одного з працівників, і не кожен сторонній зрозумів би, що перед ним власник розплідника і дуже небідна людина.

– Так, Макс, дійсно красені.

– Ой, а то в тебе на плечі ящірка?

– Білочка.

– Та ні ящірка!

– Колективна білочка, – хмикнув агроном і, присівши, уважно оглядав ялівець, що стояв перед ним.

– Та ну тебе, жартівник. Таки завів собі домашню тваринку. Правильно. А казав: « не можу, не хочу, клопоту багато». Потрібно було лишень правильного вихованця підібрати. Дивно, що це не ота руда нахаба, що у місцевих курей таскає.

– Руда крала в мене бутерброди, а не в вихованці просилась.

– А ящірка попросилась? – розсміявся шеф. – Як ти її приручив? – спитав Максим, тикаючи пальцем в імпровізовану прикрасу, що знову сиділа на плечі, як приклеєна.

– Зануду? Ніяк. Вона дика, – агроном покосився на спокійну як удав рептилію.

– Зануда? Який ти добрий при виборі імен, – хмикнув керівник. – Можна її взяти на руки?

– Бери, як спіймаєш, – знизав плечима Олександр. Шеф іноді дивував його відвертою дитячістю. І як він тільки бізнес веде з такими замашками?

– Йди до мене… – протягнув руку Максим. Зелена мармиза уважно подивилась на пальці і спокійно-діловито почимчикувала на руку.

– Саня, вона так поводиться, наче розумна, – хмикнув шеф, обережно тримаючи створіння і з цікавістю розглядаючи. – До біса розумна! В мене дружина так розсудливо не поводиться!

– Розумна шиза. Чудово. Ти головне при оформлені мені візи до США не повідомляй їм про цю розумницю.

– А ти її плануєш брати з собою?

– Звичайно ні. Я сподіваюсь, що такі глюки то виключно місцевий еффект, і через пів земної кулі не переміщуються.

– Все жартуєш, – Максим повернув рептилію обережно на місце та, задумливо схиливши голову, роздивлявся тваринку. – Слухай, я звичайно не зоолог, та здається ящірки не хамелеони, і не вміють змінювати колір. А вона то темно-зелена, то якась жовта.

– Ти явно не зоолог. Хамелеони і є з сім’ї ящірок, – погодився Олександр, оклядаючи стовбур сосни.

– То це в тебе хамелеон?

– Ні, це… Іди сюди, Зануда, – агроном зітхнув, відволікся, взяв на руки свою причепу, критично її оглянув. – Я б сказав, що більшу частину часу то «ящірка прудка».

– Більшу частину часу?

– Ти хочеш, щоб я з усією відповідальність тобі класифікував наш колективний глюк?

– Як це можна назвати глюком, коли воно цілком реальне? – відверто не зрозумів співрозмовник.

– На, бери, йди відкривай інтернет і класифікуй, – протягнув Олександр рептилію шефу, та тій подібна перспектива схоже не сподобалась й вона миттєво ковзнула крізь пальці, повернувшись на плече.

– Вона здається проти, – розсміявся Максим та тут задзвонив його телефон і чоловік відійшов. Олексндр розвернувся, підійшов до паркану й знявши набридливу рептилію, поставив на землю. Ящірка схиливши голову з явною цікавістю спостерігала за його діями.

– Відчепись вже від мене. Он травка, комахи, свобода, – мовив агроном. Та варто було відійти на два кроки і він знову відчув дрібні кігтики на плечі – причепа сиділа на облюбованому місці, спокійно кліпаючи повіками. Навіть показово муху спіймала, старанно роблячи вигляд, що то не її намагались повернути до природнього середовища.

– Ну й дідько з тобою, – агроном подивився на неї, закотив очі і пішов далі розвантажувати контейнер.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.