частина 12

Частина 12

Микола Степанович

Микола Степанович уважно оглянув товариство, що зібралось. Невільні «благодійники» не випромінювали ентузіазму, задумливо попиваючи хто чай, хто мінералку. Запрошений на цю зустріч Мишко діловито розкладав документи, доки голова сушив собі голову над тим, чого варто сьогодні очікувати. Вирішать вони щось, чи знову все завершиться пустою балаканиною? Сперечатись до хрипоти всі вміють, а от слухняно втрачати гроші - ні. Зійдуться нарешті всі на сумах? Визначаться що і як робити, чи отримають чергову порцію не найкращих вражень? Сам голова, коли порахував суму, що складає 1/10 його статків, так ледь не заплакав кривавими сльозами. Та як торгуватись з бурштиновим духом, що одним помахом хвоста може відправити до інвалідного візка, якщо не на кладовище?

Доки Микола Степанович, познайомивши всіх, роздумував, юрист часу дарма не витрачав. Схоже молодик цілком звичний як до публічних виступів, так і до роботи з бізнесом.

- Радий познайомитись, шановне товариство. Як мені повідомив голова, ви маєте намір організувати благодійний фонд і запросили мене для обговорення порядку його організації й роботи, – привітно посміхнувся всім присутнім молодий чоловік, зрозумівши, що ніхто з присутніх не поспішає починати розмову.

- Так. Голова все правильно сказав, - кивнув схвально Анатолій Петрович, наче його раптом порадував гарною відповіддю один з учнів підпорядкованого училища.

- Тоді, для початку було б непогано визначитись хто буде засновником і в яких долях. Бо я поки що жодної конкретитки не отримав, – Мишко демонстративно розкрив блокнот в шкіряній обкладинці.

- Є пропозиції як то визначити? – спитав Семен.

- Можна відштовхуватись від ваших побажань, можна від внесків, - з готовністю відповів хлопець.

- Давай від внесків, - кивнув Василь і додав вже тихше. - Однаково від них не відкрутимось.

- Тоді, будь ласка, напишіть орієнтовну суму, щоб я розумів загальну картину. В цю табличку, – хлопець дістав з теки аркуш. - Сюди потрібно внести П.І.Б., від імені кого буде перераховано кошти, хто буде засновником фонду, суму і бажанні повноваження.

- Бажані повноваження? - кліпнув здивовано Павло.

- Хто бажає бути директором, наглядовою радою, бухгалтером? В кого є пропозиції щодо кандидатур на посади?

- А, ці – Павло розчаровано скривився.- Хіба то повноваження? То так, посада цапа - відбивайла.

- Не буду сперечатись. Проте ці посадові особи таки мають найближчий доступ до справ підпиємства.- знизав плечими юрист.

- То - дивлячись чиє підприємство. – фиркнув зневажливо Сергій Іванович.

- Не наш випадк. - хмикнув Вася.

- Гм, ну добре, - першим аркуш опитування взяв Семен. Покрутив в руках ручку, зітхнув і чесно вписав 1/10 свого статку.- Гуляй, душа, без кунтуша! - В графу «Побажання» вніс кандидатуру директора - Олександру. - Нехай панянка направить свою енергію в корисне русло. Та й питання оплати її праці одним махом вирішимо. – прокоментував чоловік свою пропозицію.

Другим аркуш потрапив до Васі, той подивився на суму Семена, непевно гмикнув і не коментуючи написав свою. Подивився на графу побажань, задумався і, поставивши + під кандидатурою директора, передав аркуш Павлові.

Павло уважно стежив за напарниками по нещастю і схоже квапливо перебирав в голові цифри, прикидаючи яку суму вписати. Вписувати і тим паче оплачувати 1/10, як того вимагала руда нахаба, він точно не збирався, але щось, якусь «кістку кинути» повинен був.

Микола Степанович з цікавістю спостерігав за ділками, задаючись питанням, як рептилія перевірятиме чи точно десятину впишуть, а головне потім внесуть люди. Невже рахуватиме? Між тим Павло, кивнувши оком на отриманий аркуш, ледь не вдавився чаєм, що саме пив.

- Ого, панове, які ви олігархи! Ви що з глузду з’їхали, такими грошима розкидатись? - розсміявся він, здивовано кліпаючи очима на Семена та Васю. Та відповісти чоловіки не встигли. Прямо перед Павлом з’явилась мала зелена ящірка і уважно втупилась поглядом в підприємця. Той спочатку здивовано кліпнув, а потім раптом зблід, підняв пальцями, що помітно тремтіли, ручку і вписав цифри й свої дані. Микола Степанович в душі позловтішався з самовпевненого жартівника, інші уважно спостерігали за ситуацією, і тільки Мишко, що щось там дивився в своїх паперах, підняв голову з затримкою, пропустивши зміни в поведінці Павла.

- О, які в вас екзотичні улюбленці. Ручну ящірку вперше бачу, - щиро посміхнувся хлопець і простягнув руку до рептилії. - У одного друга мого теж наче є, і каже це напрочуд розумні створіння. Можна взяти на руки?

- Бери, - ледь видавив з себе Павло і блідо посміхнувся. Мишко простягнув руку і рептилія безстрашно заскочила на руку, пробігла до плеча, знову спустилась на лікоть.

- Яка гарна. Наче й звичайна, а така смішна. Зовсім ручна, – посміхнувся молодик, не помічаючи спантеличених поглядів. Голова сільради скрушно зітхнув, розуміючи, що вередлива рептилія просто знущається, демонструючи як вони виглядатимуть в чиїхсь очах, якщо почнуть розповідати чого ото їх всіх раптом на благодійність потягло. Он, судячи з вигляду Павла, він вписав 1/10 аж бігом, і сидить радіє, що не половину. Цікаво, що там йому таке бурштиновий дух сказав? Щось явно дієве, а може просто змусив. Перевіряти то на власному досвіді - дурних нема.

Між тим аркуш попрямував до Анатолія Петровича. Чоловік взяв ручку, аркуш, пробігся очима колонкою цифр, здивовано підняв брову, але окинувши поглядом цілком звичну на вигляд рептилію, якою грався юрист, скривився наче лимона відкувис, і вписав явно правильну цифру. В цей момент ящірка повернулась до нього і її очі помітно зблиснули золотом. Ділок схилив голову, подумав і поставив плюс поряд з кандидатурою директора та дописав дані можливого бухгалтера. Передавши аркуш Сергію Івановичу, підприємець не дивився на подальшого партнера по добрим справам. Зате на колишнього міліціянта уважно дивився Микола Степанович.

«Партнер» обережно, як отруйну змію, взяв аркуша, прочитавши написане хруснув нервово пальцями і невдоволено втупився у хлопця з ящіркою.

- Молодий чоловіче, а скажіть, якщо сума, котру ми збираємось вносити, буде більша за задекларовані у податковій доходи, то чим подібний незбіг загрожує? - звернувся він до юриста.

- Головне, щоб не більша за наявні статки. А право робити з власним капіталом все, що заманеться, ніхто не обмежує, - знизав плечима Мишко.

- Що, Іванович, той випадок коли все переписане на дружину, братів та сватів не рятує, а ускладнює ситуацію? - не дуже співчутливо хмикнув Анатолій Петрович.

- Тобто - більше статків? – здивовано спитав юрист, відволікшись від рептилії, яка саме зіскочила на стіл і неспішно покрокувала до голови сільради. Микола Степанович спробував було посунутись, та раптом зрозумів, що поворухнутись не може, може лише спостерігати як зелена нахаба забирається на плече.

- Так. Сума, що я збираюсь вносити, буде більша моїх офіційних статків. Як то можна зробити, щоб не привернути до своєї скромної персони увагу держави?

- Гм… Цікаво. Можна від чийогось імені зробити внески пізніше, на рахунок вже організованого фонду. Але тоді ви як учасник будете мати менше прав.

- Та грець з ними з правами, – скривився бізнесмен, чим викликав посмішку вже й Миколи Степановича. Якби не зацікавлена мармиза рептилії, що вже знову сиділа на столі, голова сільради мабуть розсміявся би вголос. Нарешті крученого бурштинового ментяру хтось вхопив за зябра. І хто – дрібна ящірка! В селі всі знали, що Іванович багатий як депутат Верховної Ради, але в податковій він значився як безробітний пенсіонер, що має у власності лише хатинку в глухому селі. І то вже не суттєво, що хатка двоповерхова, з гаражем на дві машини, діти вчились за кордоном і мають власний бізнес в столиці, а дружина виглядає як кінозірка, якої не має права торкатись час. Скільки коштують одні речі тієї панянки голову сільради якось власна дружина проінформувала. Хай йому грець - стільки на лахи витрачати.

- Давай так. Ось цю суму я як учасник вношу, - чоловік написав сумму і обвів її ручкою, - а ось цю, - дописав другу - потім на рахунок фонду від імені… Ну, від іншого імені. Так можна?

- Цілком, тож суто ваша воля. - знизав плечима хлопець.

- Угу, виключно. – пробурмотів чоловік, з чистою люттю зиркнувши хлопця і бурштинового духа. Проте хлопець примудрився не помітити агресії. Чи то такий неуважний, чи професіоналізм на високому рівні.

- Взагалі дивіться, якщо вам не критично саме управління фондом, то можна гроші, котрі ви плануєте передати, оформити просто як благодійну допомогу. Наприклад, від якогось вашого підприємства. Тоді ви матимете право поставити дану суму на витрати, якщо вона не перевищуватиме 4% оподаткованого прибутку попереднього звітного року. Таке передбачено Податковим кодексом. Стаття 138, чи то 10 чи то 9 пункт.

- І чим то мені допоможе? – не одразу допетрав Сергій Іванович.

- Зменшення оподатковуваної бази – непоганий бонус. – терпляче пояснив юрист.

- Тобто я платитиму податки, наприклад, не з 4 000 000 грн, а на суму зменшену наданою благодійною допомогою? - враз зацікавився «бідний пенсіонер».

- Так, якщо минулорічний дохід був 4 000 000 грн, то сума, на яку ви можете максимально зменшити податкове навантаження за рахунок здійснених перерахувань на неприбуткові організації – 160 000 грн, – Мишко швиденько перевірив свої розрахунки на калькуляторі в телефоні. - Так. Але тоді ви матимете менше прав на управління фондом.

- Та мені те управління… - почав було ділок, але помітивши уважний погляд ящірки, затнувся. - Гарна ідея, мені подобається.

- І мені, - подали голос одночасно Вася і Семен. Судячі з ледь помітної посмішки Анатолія Петровича, він і сам знав про такі можливості. Микола Степанович і собі подумав яку частину коштів можна загнати через рахунок підприємства оформленого на дружину. Економія на податках то справді приємний бонус, особливо коли вже більш-менш змирився з втратою грошей.

- А допомагали б нашим воїнам, знали б набагато раніше, що така норма є, - хмикнув Анатолій Петрович. – Причому, при допомозі їм, на витрати можна ставити всю суму благодійної допомоги, без обмежень.

- От я зараз не зрозумів. Ти нас звинуватив в байдужості чи похизувався власною хитрістю, що допомагає заробляти навіть на допомозі ближньому? – недобре примружився Вася на цю репліку партнера. – Чи ти думаєш я не допомагав АТОшникам, серед яких і мій син воював?

- Не заробляти, а економити.

- Анатолію Петровичу? – протягнув занадто лагідним голосом Вася.

- Та я… Вибач, не подумав, - почав примирливо чоловік. - То взагалі було не для тебе сказано.

- А що, для мене? – раптом завівся Павло.

- Тихше, панове, тихше. Ми з іншого приводу зібрались, – вирішив втрутитись голова, доки мирне ділове зібрання не перетворилося на базар з бійкою. Те, що Павло в житті нікому зайвої копійчини не дасть, знали всі присутні, окрім мабуть приїжджого юриста. Та й то не факт. – Нам повідомили чудову можливість. Тож давайте на ній і зупинимось.

- То які тоді внески будуть? - спитав Мишко запитально обвівши поглядом присутніх. - Я так розумію суми змінюємо?

- Так. Ми їх просто розіб’ємо. Одну частину як першочерговий внесок, іншу - потім як допомогу надамо. Так же можна? - спитав Семен.

- Чи все допомогою направити з різних підприємств… - задумливо промовив Петрович.

- Якийсь початковий статутний фонд все одно потрібен, - уточнив Мишко. - На оренду приміщення, початкову заробітну плату директору та бухгалтеру.

- Добре. Давай сюди цей папірець, трохи відкоригуємо числа, - потягнувся за аркушем Вася.

- Гаразд. А що записувати в цілі? Ви визначились з напрямком діяльності вашого фонду? – продовжував уточнювати юрист.

- Відновлення лісу, – буркнув Іванович, невдоволено щось там рахуючи.

- Може й допомогу громаді передбачити? – спитав Мишко. Микола Степанович відверто позаздрив хлопцеві. Тільки для нього вся ця ситуація була цілком нормальна - сидить собі в компанії бізнесменів, грається з їх «домашнім улюбленцем» і не приростає до землі, варто зустрітись з поглядом бурштинового духа.

- А громада тут до чого? Голова нехай наявними коштами керує в інтересах громади, не простягаючи загребущі пальці до фонду. Бо з державних коштів і відкатів все в кишеню кластиме, а фонд за нього все фінансуватиме, – хмикнув Семен. Микола Степанович ледь не застогнав.

- Та не збирався я красти…

- Та ми в курсі, що ти святий, хоч до рани прикладай, – критично посміхнувся Анатолій Петрович, на якого голова сільради тільки зиркнув та промовчав. Рахувати, документи вивчати і уважно слухати дані на сесіях сільради цей розумник вмів уважно. Ще й депутатом по одній з вулиць був - не випреш з зали. Отож - приходилось ділитись.

- Та наявність в цілях фонду подібної діяльності не зобов’язує її вести, – розсміявся юрист. - А ви, як засновники, самі погоджуватимете чи виділити щось громаді. Ну не знаю, парк гарний розіб’єте, річку до ума доведете, музей якийсь відкриєте. Хіба така можливість зайвою буде? Приємно ж буде знати, що односельчани вас добрим словом згадують? Держава на таке мабуть не скоро розщедриться, – знизав плечима хлопець.

- Добре пиши і те.- як кіт примружився Василь. Голова так і уявив собі, як цей бугай агітує почистити ріку. Хіба що від бурштину.

- А називати як фонд? - питання Мишка змусило всіх знову спантеличено перезирнутись.

- Звати…

- «Бурштинова ящірка», - раптом сказав голова і перелякався. Він точно нічого такого не збирався говорити. Чоловік перевів спантеличений погляд на рептилію, що сиділа перед ним на столі.

- Гм… Цікава назва, - хлопець окинув поглядом всіх присутніх. – Точно? В когось ще якісь пропозиції є? – чоловіки як один задумливо дивились на малу зелену нахабну і не поспішали заперечувати.

- Ні. Гарна назва, – нарешті знизав плечима Василь.

- Яка власне різниця як його назвати, аби виконував своє завдання, - буркнув Семен.

- Добре, так і запишемо, – кивнув юрист.

Учасники «клубу раптових благодійників» майже змирились з необхідністю віддати гроші на ліс, а через деякий час, обговорюючи деталі, так взагалі майже не звертали уваги на рептилію, яка незворушно сиділа на плечі голови сільради і лише час від часу кліпала повіками. Принаймі вигляд робили всі до біса байдужий. Микола Степанович і радий би був так само поводитись, та зелена паскуда сиділа саме на ньому і, за відчуттям, важила цілий центнер. Та поворухнутись зайвий раз чоловік відверто боявся. І хоч ящірка за всю зустріч не промовила ані слова, він шкірою відчував її увагу до поведінки кожного. Один Мишко, щасливець, переймався лише професійними питаннями, здивувавшись лише виявивши прізвище матері в кандидатах на директорство. Та й то не дуже.

Обговоривши назву, адресу, цілі, організаційну форму благодійної організації, кандидатури, директора, бухгалтера, інші органи управління, порядок оплат його послуг, організацію довіреності і ще купу всілякої суто юридичної чортівні, та зібравши стос документів і нотаток, юрист нарешті покинув їх. Пообіцяв все оформити, під’їхати підписати там щось і, не пізніше аніж за тиждень, привезти всі документи на зареєстровану неприбуткову організацію.

Коли хлопчина вийшов, чоловіки перезирнулись і Вася замовив пляшку коньяку, вгадавши думки всіх присутніх. Мала рептилія злізла нарешті з плеча голови сільради, неквапливо пройшла столом, зустрічаючись поглядом з кожним і, повернувшись на центр, просто зникла.

- Схоже однією пляшкою тут не обійдешся, - зітхнув Семен, і Микола Степанович був з ним повністю згоден.

- Бурштинова ящірка, кажеш? - хмикнув Павло. – Благодійна організація «Бурштинова ящірка»… Непогане прикриття. Сам вигадав?

- Та де там, - голова махнув рукою, одним махом випиваючи першу чарку.

- Зрозуміло…

§§§

Старенький мікроавтобус їхав піщаною дорогою, що петляла лісом. Юрій час від часу звірявся із картою. Втомлені очі чоловіка тридцяти п’яти років уважно слідкували за дорогою, майже не звертаючи уваги на чудові літні краєвиди за вікном. Русяве волосся грайливо тріпав вітерець з відкритого вікна, проте це не пом’якшувало враження від різких рис засмаглого обличчя, поглиблених чіткими мімічними зморшками. Це обличчя належало людині, котра мала за плечами не найлегший життєвий шлях. Чистий, проте доволі потертий одяг, що складався з камуфляжних штанів і коричневої майки недвозначно натякав на обмежені статки. Поряд сиділа і активно розповідала про плани на наступний тиждень жінка Юрія - Лариса. Худенька статура, дрібні риси обличчя, старенькі джинси, потріпана футболка, фарбоване темне волосся зібране в хвостик. Побутові питання, що чоловік і жінка обговорювали півдороги, могли вказати стороньому спостерігачу, що подружжя, живе разом не один рік.

Позаду влаштувались двоє їх дітей, дід, що напросився в подорож кашеварити і молодий хлопець в старих джинсах і майці, що солодко спав, незважаючи на незручну позу. В салоні і багажнику були ретельно складені: їжа, вода, теплий одяг, надувні матраци, палатки, сачки, лопати, відра, мотузки, гумові чоботи, аптечка. На перший погляд було схоже, наче сім’я їде відпочивати, та місцеві жителі за жодних обставин не повірили б у ту легенду. Юрій з Ларисою були одними з багатьох нелегальних копачів бурштину, що зараз їхали за 150 кілометрів, аби в черговий раз спробувати покращити власне матеріальне становище.

Дорослі були морально налаштовані на кілька важких днів заради підробітку на ліки діду, на ремонт машини, на навчання та планшети дітям. Діти ж - то завжди діти, вони вже їздили на цей промисел, та все одно це для них було радше пригода, аніж тяжка праця. А між тим, відпочинком видобуток бурштину жодний копач не назве. Стояти цілими днями по коліно в воді, копати, постійно знаходитись під загрозою обвалу піщаних стін, то все полишало не найкращі враження. Додайте до цього можливість потрапити під гарячу руку правоохоронців чи активістів щодо захисту природи і стане зрозуміло, що подібне заняття то не розвага, а варіант виживання. І не найпростіший. Що з правоохоронцями, що з активістами, подібним людям важко розумітись. Копачам в першу чергу потрібні гроші, а правоохоронцям – гарний звіт, чи банальний заробіток на «короткозорості». Активісти ж і правопорушники взагалі одне одного терпіти не могли – занадто по різному сприймали світ. Копачу потрібен зиск, а тут ці, зі своїми розповідями про знищенні деревця, екологію, звіряток. Та кому то цікаво? Для відновлення лісу є держава. От нехай і займається, якщо роботу нормальну не може забезпечити!

Так, чи приблизно так, міркувала більшість людей, що добували сонячний камінь, і Юрій з Ларисою не були виключенням. Вони б і раді робити це легально, та можливості такої не мали. Добувати бурштин в Україні мають право лише кілька державних підприємств, а звичайним людям - зась. Чому не можна все організувати просто і доступно, як в тій же Польщі чи США, розуміли всі –повне корито «чорного кешу» ніхто добровільно не віддасть. Занадто багато посадовців звикли отримувати шалені гроші не піднімаючи пяту точку з крісла. І таких «слуг народу» не влаштує, щоб пересічна людина просто купила ліцензію і пішла копати, лише оплачуючи податки та відновлюючи після себе ділянку. А як же оплатити «охорону», тимчасову «незрячість правоохоронців», відкати, лобіювання призначення потрібних людей до державних підприємств, підробні документи на вивезення бурштину за кордон? Окрім цього, копач з ліцензією матиме законне право на той бурштин, і його не можна буде легко обібрати, просто спіймавши з мішком намитого.

- О, Юрко, диви, а то що таке? Поштова скринька для лісовичика? - спитала здивовано Лариса, помітивши дерев’яну коробку обабіч дороги, якраз на повороті до потрібної їм просіки.

- Та хто зна…

В цю мить машина заглухла. Просто ні з того ні з сього погасла вся панель приладів.

- Твою ж єдрить в качель! Що за лайно? – чортихнувся чоловік, повертаючи раз за разом ключ і не спостерігаючи жодної реакції.

- Що сталось? – здивувалась жінка, коли ані з другої, ані з третьої спроби, автомобіль не завівся, а Юрій, лаючись, вибрався вивчати нутрощі сталевого коня.

- Та грець його зна! Чортівня якась. Все було наче нормально. Акумулятор кікімори вкрали на ходу чи що? - чоловік задумливо почухав потилицю і почав перевіряти все підряд.

Дочка з сином виплигнули розім’яти ноги. Кому турбота, а кому – перепочинок. Парубок продовжував спати. Хлопчина десяти років в старих джинсових шортах і майці поскакав дивитись, що там робить батько. Дванадцятирічна дівчина, стряхнувши з бриджів і футболки залишки бубликів, котрі вона гризла в дорозі, пішла вздовж дороги, роздивляючись неквапливого чорно-білого метелика. Дід стурбовано поглядав, та з коментарями не ліз. Знав, що син не любить порад під гарячу руку.

- О, тату, а тут написано, що це скринька для пожертв на відновлення лісу. І дивний напис 1/10, – мовила дочка, дійшовши до дерев’яної скрині.

- Тю, і це вони думають хтось щось туди кидатиме? – хмикнула зневажливо Лариса, ковтаючи воду з пластикової пляшки, та витираючи спітніле обличчя.

- Схоже не просто щось, а 1/10, – уточнила дочка.

- Ага, зараз! Ми оце в багнюці копирсатимемось, ризикуючи здоров’ям та нервами, а потім повинні з кимось ділитись здобутим? Щоб потім якесь пузате мурло на ті гроші собі другу дачу побудувало? Знайшли дурних, – жінка підійшла і зневажливо оглянула скриню. - Краще я вже дітям по зайвій парі взуття куплю.

В цей момент почувся звук працюючого автомобільного двигуна і з-за повороту вигулькнув трохи побитий життям позашляховик, що теж раптом заглух поряд з їхнім авто.

- Та щоб тобі! – чортихнувся водій. - Та читав я вже то! Згоден!

- Ні, Антоне, сходи ще раз почитай, та і новеньким розкажи, – почулось поряд басовите, - Ти ж чув від Васі нові правила.

- Та дурня ж якась! Що вони тут поставили? Глушилку якусь новомодну?

- Знову будемо три години гадати і перевіряти?

- Дурня! - бурмотів чоловік, вибираючись з машини і з виглядом арештанта чимчикуючи до скрині під здивованим поглядом сім’ї копачів. Підійшов, уважно вголос прочитав напис, мовив «виконаю!» і повернувся до друзів по нещастю. – Читали?

- Так… - здивовано-синхронно кивнули Юрій та Лариса.

- От якщо погодитесь з умовами і пообіцяєте на зворотному шляху 1/10 добутого покласти – далі поїдете.

- А якщо ні? - розсерджено спитав, припинивши перевіряти клеми, голова родини, і очікуючи погроз. Бо ж вже не перше їх ганяли місцеві, вважаючи, що то лише їх право копати бурштин. Навесні біля іншого села навіть побили так, що все намите на лікування пішло, ще й в борги залізли.

- То далі не поїдете, – знизав байдуже незнайомець в камуфляжі.

- Не пустите? Дорогу забарикадуєте? Чи бити будете?

- Та грець з вами! То не моя парафія, - замахав на нього руками чолов’яга. – Просто не заведете авто.

- Що? – здивовано кліпнув на нього Юрій, явно не готовий до такої дивної відповіді.

- Що-що. Машина сама заглухла?

- Ну… Так.

- І моя. Чув же.

- Чув…

- Ну ото поки не погодишся з тим, що написано, дідька лисого вона рушить з місця.

- Та то дурня якась!

- Угу я теж так казав. Вже тричі перевіряв. Останній раз мене вистачило на три години. Та можеш не вірити скільки влізе. Думаєш мені робити нічого, як ото бігати читати надписи на лісових скринях?

- Та хто тебе зна…

- Можеш вірити, можеш ні – твоє право, – знизав плечима незнайомець, вже сідаючи в машину, яка завелась з півобороту.

- Та тож знову хтось собі бездонну кишеню наповнити вирішив… - вже невпевнено протягнув Юрій.

- Повір синку, ці гроші підуть саме на відновлення природи, - хмикнув у вуса чоловік, що сидів на пасажирському сидінні, - За цим слідкує сам ліс.

- Та…

- Бувайте, - позашляховик поїхав, полишивши спантеличену сім’ю в куряві. Голова родини задумливо подивився їм услід, ще раз спробував завести машину - без толку. Виліз, зацікавлено підійшов до скрині. Дерев’яна, на високих ніжках, з отвором для складання пожертв, новенька, проста як табурет. Цікаве нововведення.

- Юрко, ти що й справді віриш в то? – уперла руки в боки жінка. - Ти ще в казки про бурштинового духа від Миколки повір!

- А давай, Ларисо, так. Якщо зараз машина заведеться, то на зворотньому шляху ми залишимо тут десятину? - спитав її чоловік.

- Та що ти верзеш? Повірив у ту маячню? - вирячила очі жінка. В цей момент з-за повороту вигулькнув мотоцикл, який теж зачхав і заглух, варто було порівнятись з мікроавтобусом. Тепер вже вся сім’я, включаючи дітей, уважно спостерігала як двоє чоловіків, лаючись крізь зуби, встали, підійшли до ящика, щось туди вкинули, а, повернувшись, сіли та поїхали далі.

- То що? – спитав ще раз чоловік дружину.

- Та дуристика то все… Ну добре, давай спробуємо, - непевно протягла та. Чоловік сів за руль подивився ще раз на ящика і тихо мовив. - Добре, якщо заведешся сама, податок лісу заплатимо, – машина миттєво завелась.

- Та ні, то все ж дурня, - мовила жінка, полегшено зітхнувши та сідаючи поряд. Машина миттєва заглухла.

- Ларисо! Ми оплатимо пожертву! – з притиском сказав Юрій і знову повернув ключа, – машина слухняно загарчала. Та тільки-но дружина спробувала відкрити рота, чоловік додав. - Бо зараз висаджу і пішки йтимеш!

- Ну добре… - пробурмотіла жінка, доки діти заплигували в салон. Вони рушили, спостерігаючи в дзеркало заднього вигляду, як на їх місці зупинився старенький жигуль. - Чортівня якась… - пробурмотіла жінка. - Так не буває.

- Не знаю як ти, а я своїм очам і вухам вірю, - мовив голова родини, вирулюючи до просіки де вже почали траплятись машини залишені просто в лісі під деревами.

Людей на промисел вибралось цього дня багацько. Палатку довелось ставити ледве знайшовши вільного п’ятачка. Діда полишили облаштовувати побут, а подружжя пішло обирати місце для початку. Зупинились на невеличкій піщаній ділянці між двома великими соснами, зваживши, що дерева корінням додатково триматимуть стінки ями. Чоловік взявся за лопату. Допоки знімав верхній шар ґрунту, діти з сачками побігли до місця де працювали помпи. Судячи з натовпу, що зібрався по периметру великої ділянки, з якої доносився гуркіт техніки, там скоро мала бути «суспільна година» - коли більш заможні копачі допускають простий люд, ловити залишки вимитого їх технікою.

- Ну що, почнемо? - спитав Юрій дружину, яка саме поставила поряд відра, та озирнулась, чекаючи свого молодшого брата.

- Давай. Малі там може чогось і назбирають, а ми тут поки що перевіримо твій «нюх».

- Та є в мене він, є. Якби минулого разу ми так активно не мили, знайдене на мій «нюх», може б і довше протримались… - зітхнув чоловік.

- Та все одно б помітили. Ти ж сам знаєш, - махнула рукою Лариса. Та й нам тоді ще пощастило. Он Степан до цих пір після того струсу мозку головними болями мучиться, а рука Миколки хоч і зажила, та ще слабка…

- Та так. Гайда працювати. Якщо пощастить, може за вихідні намиємо кілька кілограмів.

- Було б непогано. Та втрьох важко буде.

- Впораємось. Поки я копатиму, ви з Миколою вибиратимете воду відрами, а через годину малеча підійде, і піде все по випрацюваній схемі, – заспокоїв її чоловік, беручи знову до рук лопату.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.