частина 8

Олександра

Липень в перший же день вступив у свої права, одразу заявивши про себе спекою. Полуденне сонце нещадно сліпило, заганяючи в тінь все живе. Славик і Олександра прийшли з пасовиська де поїли козу і, помивши зібрану зранку полуницю, влашували собі смачний легкий обід, бо їсти щось ситніше взагалі не було бажання. Трапеза за вуличним столом швидко переросла в жартівливу баталію за пересипані цукром і сметаною ягоди в мисці. Cаша щиро веселилась з дитиною, коли гавкіт собаки сповістив про неочікуваного візитера.

Зітхнувши, жінка відклала ложку, скорчила онуку смішну гримасу та пішла відкривати хвіртку. Хлопчик жестом власника посунув полуницю ближче і продовжував смакувати, не переймаючись тим, що сметана з соком ягід була вже і на носі, і на лобі.

- Привіт, Саша. Я тут мимо йшла, вирішила зайти подивитись на те чудо, про яке ти розповідала, - промовила Таня, невисока русява жіночка тридцяти років, вдягнута в просту квітчасту сукню. Гостя саме сплигнула зі старенького велосипеда, на багажнику якого ще сидів її шестирічний син.

- Привіт. Заходь, пішли покажу малого красунчика, - привіталась Олександра і, почекавши поки гостя поставить свого стального коня, повела всіх до господарського двору, показувати покупку, яку їй син привіз з Києва буквально вчора. Славик за цей час вже встиг все доїсти, облизати тарілку і радісно прибігти до свого однолітка. Хлоп’ята разом з гостею зайшли в подвір'я, по якому грайливо скакало, ганяючи курей, невеличке біле козеня з обвислими вушками.

- Ой, який смішний, - сплеснула руками Таня. - А вушка які смішні! То так і треба? І що, кажеш та коза багато молока дає? Може тебе жіночка просто надурила?

- Та ні. Вона взагалі про ту козу і про те, що козеня нікуди дівати розповідала не мені, а якійсь своїй знайомій. Я випадково сиділа поруч в маршрутці, от і почула.

- Та ти що? І отак просто пішла купувати? – здивувалась Таня.

- Ми просто розговорились, а вже потім домовились, що я попрошу сина і він з нею зв’яжеться, купить козеня і привезе. Бо ж не в маршрутці мені його везти двісті кілометрів, – пояснила Саша, якій швидко знайти спільну мову з більшістю незнайомих людей ніколи не було проблемою.

- І син погодився в машині везти козеня?

- А що тут такого? Він же маленький. Я ж не бика попросила. Посадив в сумку і в салон, - здивувалась Саша.

- Ну не знаю. Не кожен козла в салон посадить, – не розділила її думку Тетяна.

- Козли в авто не рідко за кермом і ото справді проблема. – розсміялась Саша. - Мишко звичайно посварився трохи, та то таке. Він завжди свариться. Але довіз без пригод.

- І ти думаєш воно того варте? За двісті кілометрів козеня возити?

- Звичайно варте. От виросте, і вже від нього козенята будуть молочними козами, що даватимуть не дві литри молока на день, а чотири, – з азартом повідомила Саша.

- Справді? Думаєш то можливо? Це ж коза, а не корова, - засумнівалась Тетяна, в якої вдома бігало стадо парнокопитних, але вона з п’яти дойних кіз заледве чотири літри збирала. Щоправда надої можна було збільшити деякими змінами у догляді за тваринами, але простіше мабуть було змінити саму хазяйку. Тетяна обожнювала своє господарство, проте примудрялась доглядати за ним м’яко кажучі не дуже ретельно, як власне і за всім.

- Звичайно можливо. Є така порода кіз – зааненські, які можуть давати до восьми літрів молока на добу. В мене колись були. І з вівцями так же - твої мериноси приводять по одному-двоє ягнят один раз на рік, а є романівська порода овець - ці можуть наплодити до восьми дитинчат за раз і роблять це двічі на рік.

- Ого! – Тетяна недовірливо перевела погляд на співбесідницю, схоже і про це вперше почувши. – І таке буває? А ти мені свого козла даси на осінь, щоб і моїх кіз покрив? А овець десь таких можна взяти? – округлила очі гостя і засипала Сашу питаннями.

- Буває. Дам. Овець - потрібно пошукати. Я нещодавно в інтернеті якесь подібне оголошення бачила, – відповіла Олександра, погладжуючи козеня, що вже сховалось в неї біля ніг від двох активних хлопчаків. Тваринка швидко зрозуміла хто її нова «мама».

- А можеш мені пошукати, чи хоч показати, що то за диво природи - вівця з якої за рік стадо отримати можна? – не на жарт зацікавилась Тетяна.

- Та звичайно можу. Пішли, мені якраз дочка нетбук полишила, – посміхнулась травниця, показавши кулака хлопятам, що спробували тихцем козеня за хвоста віддягти до себе. – Славик, Руслан досить тварину мучити, краще підіть трави нарвіть. Борьці – люцерни, кролям - молочаю пошукайте. От тоді козлик сам прийде до рук і дозволить себе погладити.

- Побігли, я знаю де! - миттєво потягнув друга за собою Славик.

Жінка вивела гостей з тваринного двору і, розмістивши Тетяну за столом на вулиці, винесла нетбук. Доки вони шукали фото та інформацію про романівських овець, хлоп’ята вже встигли тварин накормити, погладити і побігти збирати суницю, зарості якої, вкриті дрібними червоними ягідками, були у палісаднику. Сміх та верески регулярно сповіщали, що діти чудово проводять час.

Години через дві Олександра таки випроводили балакучу знайому, вручивши їй з десяток телефонів людей, що обіцяли продати овець плодовитої породи, та пообіцявши особисто з нею поїхати аби та не купила щось незрозуміле. Всі аргументи Саші, що відрізнити романівських овець легко за характерним сріблястим кольором шерсті, чорних ногах та білих плямах на мордах, Тетяну не переконали. Гостя заспокоїлась лише тоді, коли подруга особисто пообіцяла скласти компанію при купівлі. Чомусь люди обожнювали залучати Сашу до вирішення своїх проблем чи втілення ідей.

Олександра з полегшенням закрила хвіртку, зняла халат і, полишившись в одному купальнику, взяла невеличку косу та направилась в город косити на сіно насіяну в кінці города ділянку люцерни. Можна було звичайно винайняти когось для даної роботи, чи сина почекати, але… Винаймати то дорого, а в сина хвора спина, яка на подібні роботи не дуже гарно реагує, тому жінка вже давно приноровилась сама косити скромною косою-шісткою. Виходило звичайно довгенько, зате безкоштовно.

- Ти таки дивна бабця, – почулось поряд, і Олександра відчула як в її плече вп’ялись маленькі кігтики говірливої ящірки.

- Сама ти бабця, – фиркнула невдоволено жінка. Ким ким, а бабцею вона себе не вважала, нехай їй і 55 років. В розумінні Саші бабця - то безформна корівка в платочку, що далі власного города не потикається. Але Олександра слідкувала за собою і доволі непогано збереглась. В неї досі були стрункі гарні і засмаглі ноги (агрофітнес на городі доволі ефективна штука), на які регулярно заглядались чоловіки, непогана фігура, легкий, трішки авантюрний характер, і бажання постійно щось змінювати, пізнавати, подорожувати. Щоправда на подорожі грошей катастрофічно не вистачало, але при постійній економії можна було раз на пару років кудись вибратись. Принаймі пару автобусних турів по Європі і один візит до Єгипту вона вже здійснила. Так, звісно, прийшлось на час поїздки в автобусах запастись мівіною, ковбасою, сухарями і чаєм, бо вартість харчування в закордонних кафе була їй явно не по кишені, але то дрібниці. Було дійсно цікаво і хотілось повторити. Світ такий великий, то чого ж сидіти на місці? Зараз вона мріяла поїхати в Індію чи Бразилію, і збирала на те гроші, економлячі на пенсії. Не те щоб економити було просто, але можливо, особливо коли живеш в селі, годуєшся більшою частиною з городу і гроші майже не витрачаєш. Та ще й діти час від часу щось привозять.

- Чому для тебе так важливо звернення? – зацікавлено спитала її зелена гостя.

- Бо «бабця» мені не подобається. Мене навіть онук називає на ім’я. У Славика є бабуся і є Саша – і то двоє разних людей!

- Яка дурня, - відкоментувала рептилія приноровлюючись до помахів косою.

- Ти прийшла накопати мені в городі діамантів? Чи по твоїй часті більше бурштин? – зупинившись, спитала невдоволено Саша, бо коли косиш траву, дрібна рептилія на оголеному плечі є доволі дратуючим довіском. – Чи просто живу гойдалку собі знайшла?

- О, вже і ти чула.

- Про бурштинового духа? Звичайно чула. В селах обожнюють переповідати страшні історії, одна чупакабра чого варта. Кажуть, що ти вже не менше аніж три десятки людей втопила, колесувала, побила і пограбувала. Проте подібні заяви жодним чином не позначились на тих, кого теоретично мали налякати найбільше – копачів. Вони як копали так і копають – он ген спотворили галявину де материнка росла. Якийсь ти не дуже бурштиновий дух, - саркастично повідомила і прокоментувала місцеві плітки жінка.

Олександра дійсно чула розрізнені слухи, і навіть не відкидала думки, що хтось справді бачив цю зелену красуню, проте повірити в те, що мала рептилія пограбувала кількох копачів, обчистила склад місцевого ділка з бурштином чи банально прирізала когось, полишивши труп в канаві – не могла. То більше скидалось на дії самих людей.

- А ти віриш у всі ті розповіді? – з цікавістю спитала рептилія, перемістившись на гумові капці, біля яких Саша взяла точильний камінь та почала підточувати косу.

- Спірне питання. З одного боку ти наче є, з іншого, за розповідями уявляється якийсь карикатурний кровожерливий монстр, на якого ти не дуже схожа. Та і копачі подібні казки розповідають, але самі схоже в них не вірять. Так, більше чужих лякають.

- Далась мені їх віра. Від неї більше шкоди аніж користі, - ящирка, задумливо схиливши голову, змінила свій колір на бурштиновий.

- Чому?

- Бо ваша віра одразу передбачає, що ви складаєте лапки і чекаєте поки за вас хтось все вирішить. Осіріс, Зевс, Шива, Крішна, Ієгова, Аллах, чи кого ви там ще на свій пантеон посадите.

- Ну так, божа воля і все таке, – посміхнулась іронічно жінка, рівномірно чиркаючи каменем по металевій поверхні.

- Дурня то все.

- Тобто хрестом тебе у випадку чого, не проженеш? – Саша з цікавістю окинула поглядом зелену дрібноту.

- Одне радує, що то ти зараз жартуєш, а не серйозно подібні питання ставиш, – відповіла рептилія.

- А звідки ти знаєш? Раптом уточнюю на всяк випадок, – жінка кинула камінь на землю і з цікавістю подивилась на співбесідницю.

- В тебе зараз працюють ті частини мозку, котрі відповідають за гумор, а не за сліпу віру, – огорошила ящірка Олександру.

- Он як… То ти ще й ходяча томографія мозку чи замаскований електроенцефалограф, – задумливо похитала головою жінка.

- От тільки не потрібно мене порівнювати з вашими примітивними винаходами, - невдоволено скривилась рептилія.

- Ти ж мене бабцею називаєш, чому я не можу назвати тебе томографом? – іронічно запитала Саша.

- Бо я фактично права - у вас бабцями називаються ті, хто має продовження роду через покоління. А щодо твоїх назв - ти уявлення не маєш, що з чим порівнюєш.

- Не фактично, а формально. І звернення «бабця» при таких даних не обов’язково, - Саша прокосила ще латку люцерни і зупинилась, щоб напитись квасу з бузини, що стояв поряд в пластиковій пляшці. Поклавши косу, жінка важко присіла, витираючи піт, що стікав по обличчю та скроням.

- Через те, що воно негативно відображається на твоєму психологічному стані? – ящірка перемістилась на руків’я коси, що тепер лежала на траві.

- Можна й так сказати.

- Завжди дивувала ваша залежність від зовнішнього оцінювання.

- Ми соціальні особи, що поробиш.

- Угу, поодинці наче розумні істоти, а збились у натовп – смерть цивілізації.

- Як і всі стадні істоти.

- Ні. В інших істот велике скупчення - то сила, що допомагає їм вижити, а в вашому випадку це навала, що знищує все на своєму шляху і вас самих в тому числі.

- Слухай ну якщо ми такі дурні і погані, то чого ти з нами спілкуєшся?

- Бо варіантів інших не маю, – рептилія явно зажурено відвернулась, чим неочікувано викликала співчуття в Олександри. Саша потяглась, обережно взяла на руки дивне створіння, обережно провела пальцем від голови до хвоста. Луска на дотик була приємно прохолодна.

- Важко самій бути? Розумію. Я теж самотність не люблю. Навіть в город з собою буває радіо ношу. Не переймайся, може колись все зміниться.

- Заспокійливі слова від людини то доволі рідкісне явище, – посміхнулась рептилія, задумливо дивлячись кудись в далечінь.

- Рада що змогла тебе здивувати. То що ти від мене хотіла? Просто побазікати?

- Можна і так сказати, – хмикнула ящірка і, прудко зіскочивши з рук, зникла в заростях пирію.

- Ну от, і знову жодної конкретики, – пробурмотіла Олександра і, піднявши косу, вирішила скосити ще клаптик ділянки.

Попри невизначену ціль появи загадкової гості, жінку порадувало зміщення уваги зеленої мармизи з онука. Бо нехай поки що дивна істота вела себе цілком миролюбно, але де гарантія що так і далі буде? Самій лізти в пащеку нехай і дрібної рептилії завжди простіше, аніж розуміти, що то може зробити хтось з дорогих людей. Тим паче наївна дитина.

Олександр

Київ зустрів Олександра літньою спекою, а дім порадував смачним борщем. Так! Після американського фаст-фуду то справжнє задоволення. Взагалі то він вважав, що не дуже вимогливий до їжі, а ні, то виявляється просто порівняння було не підходяще. Відпочивши, розібравши валізу, та з подивом виклавши невеличкий шматок бурштину на підвіконня, ввечері наступного дня чоловік вже знову їхав на роботу, мимоволі порівнюючи ідеальні безкрайні дороги США і петляючі вузенькі, розбиті вщент чи криво залатані українські. Порівняння було не на користь рідної країни, але агроном вже давно звик до цих доріг, тож і машину собі спеціально купував з високою підвіскою та підвищеною прохідністю. Подібний підхід не раз себе виправдовував, бо приходилось їздити як по бездоріжжю, так і по сніговим заметам, адже в Україні снігоочисна техніка далеко не завжди швидко справлялась зі своєю функцією. Якщо по містам не завжди встигала реагувати, то що вже казати про віддалені села чи шляхи між ними.

Варто було під’їхати до орендованого будинку, як на стовпчику стареньких металевих воріт його зустріла, наче вірна дружина, знайома рептилія. Від подібного випадкового порівняння, в чоловіка одразу виникло бажання перехреститись, дарма що не віруючий.

- Вітаю вдома. Відпочив? –безтурботно мовила зелена нахаба.

- Зануда! А я думав, чого то мені для повного щасті не вистачало! – вимучено посміхнувся на всі тридцять два Олександр, проходячи повз і відкриваючи двері.

- Я хочу щоб ти висадив ліс! – безапеляційно повідомила ящірка. Агроном закотив очі, відмітивши, що час від часу не легше. Схоже у глюка намалювалась ідея-фікс. Добре, що хоч висадити ліс, а не викопати шахту. Проте виконувати чиїсь забаганки він в будь-якому випадку не вважав необхідним.

- А я тобі вже казав, що план по лісу на один ніс я вже перевиконав. В ростовських степах садив, на донецьких териконах, в Києві та області. В Києві щоправда парки, та якщо рахувати по деревам, то теж невеличкий лісок назбирається.

- Молодець, я одразу зрозуміла, що ти гарна людина. Та мені потрібен конкретний ліс на конкретному місці.

- Зануда, тобі розказати як ліс саджати? Жолудь в зуби і вперед. Ями копати ящірки точно вміють, а дощик в наших краях нерідке явище.

- Ти мені пропонуєш самій його садити? – незрозуміло більше здивувалась чи обурилась рептилія.

- Тобі ж він потрібен? І зайнятись я бачу нічим, окрім як мене діставати, - Олександр поставив пакет і сумку з ноутбуком на підлогу, відкрив вікна, щоб провітрити приміщення.

- Я тебе тиждень не чіпала!

- Так то лишень тому, що я тебе аргументами на лопатки поклав.

- Не доріс ти ще, мене на лопатки покласти. То був жест доброї волі.

- Вимушеної доброї волі. Робити гарну пику при поганій грі ти не вмієш, - хмикнув дендролог, перевдягаючись.

- Ну все, вважай ти мене розізлив! Я хочу ліс!

- Можу інструкцію по насадженню лісових угідь дати почитати, - чоловік дістав з сумки і поклав на стіл прихоплені з поїздки два журнали по вирощуванню рослин.

- Хто ще з нас зануда!? - ящірка хляснула хвостом і зникла, полишивши чоловіка розкладати в холодильнику запаси на тиждень. Він вже зрадів, що на сьогодні припинили мозковий штурм, та не склалось. Повернувшись до столу Олександр побачив на ньому розкладену карту України. Зацікавлено підійшовши ближче, виявив, що на мапі викладена з невеличких камінців прозоро-жовтого бурштину якась геометрична фігура.

- Ось тут мені потрібен ліс! - почув він знову Зануду і за мить вона сама з’явилась на столі. Агроном професійним оком окинув відмічену територію. Житомирська область, якісь дрібні села навкруги. Відмічена ділянка, з урахуванням масштабу була десь гектарів на сто. Скромна рептилія, такої площі цілій сім’ї вовків прогодуватись вистачить.

- Згідно карти там і є ліс, – він байдуже знизав плечима.

- Актуальної карти у місцевого голови не знайшлось, – відповіла рептилія. – Та повір мені, лісу там немає, лише поломані дерева і глиняні вирви заповнені водою.

- Співчуваю. Та до чого тут я?

- Ти лісник і можеш посадити ліс!

- Вмію і можу то різні речі.

- В чому різниця?

- Я можу розказати як це зробити, та по-перше мене ніхто туди не пустить, по-друге засадити лісом таку ділянку то доволі дорого. Один я точно не впораюсь. Потрібні люди і гроші.

- Чому?

- Техніка, робота, посівний матеріал – це все безкоштовно ніхто не забезпечить.

- Поясни детальніше.

- Ну ось дивись, - Олександр всівся за стіл. - Ти кажеш там вирви, коріння і поламані дерева. Посадити ліс там можна двома способами. Перший, правильний, - загнати туди бульдозер, корчуватель, все вибрати, прибрати, зарівняти, а потім висадити сіянці. Саджати то не довго, на 10 гектарів вистачить дні два, на 100 - двадцять. А от робота подібної техніки то довгенько і коштує не мало. На десять гектарів потрібно тижнів зо два, на сто – рахуй сама. Скільки зараз коштує день роботи бульдозера, навіть не уявляю. Точно скажу - недешево. Адже ще в часи СРСР, яке не скупилось на державні програми, такі роботи не занадто радісно фінансувались. В лісництві де я колись працював, були ділянки які так і заросли чагарниками, бо на корчування лісу третього покоління не виділили грошей. Взагалі я бачив ДТ-75 останній раз на таких роботах в саду в Ростові, році так в вісімдесят п'ятому.

- Майже вчора. А який другий метод? – перебила його рептилія, щось собі обмірковуючи.

- Другий – заганяємо туди трактор наприклад «Білорусь» з причепленим плугом, той якось там крутиться і так-сяк наносить борозни і потім люди, наприклад чоловік 20 з лопатами, там знову ж таки саджають дерева. До речі, сіянці теж ніхто не подарує, а їх потрібно не мало.

- Скільки?

- Ну дивись, борозни на відстані метра в два, саджати в ряду потрібно на відстані десь півметра. А в нас більше 100 гектар.

- А навіщо так густо? Дерева ж так не ростуть в лісі, - схоже ящірка непогано орієнтувалась як у відстанях, так і в математиці.

- Бо вони мають властивість випадати, гинути, не приживатись. Найкращий відсоток приживання, це якщо умови майже ідеальні – 95%, а ідеальними умови дуже рідко бувають. Повір мені, я знаю про що кажу.

- Вірю. А без сіянців ніяк? В природі дерева насінням обходяться.

- Ну висівати насіння з літака, як колись пробували в Сибіру, то теж не дуже дешево і результат сумнівний. Радянська влада колись намагалась – лісові птахи і звірі сказали «красно дякуємо» за гарний обід, на тому вся програма і завершилась. А до технології передової Америки, з їх капсулами і прицільним бомбометанням сіянців, наша країна ще не доросла. Тож з насінням повертаємось до початку. Шишку, березові сережки в пащеку і марш самостійно гуляти по лісу – ефект кращій буде.

- Який ти злий, – закотила очі ящірка. – Так і хочеш зробити рабинею тендітне створіння.

- Не прибідняйся, з тебе швидше рабоволоділець вийде, – розсміявся агроном. – Причому нетерпеливий. Ми ще не закінчили розбиратись з нескромним твоїм бажанням «хочу ліс». Саме висадження рослин це ж не кінець. На ранок наступного дня ліс не з’явиться, а якщо просто посадити і забути, то взагалі буде поле бур’янів, які заб’ють молоді дерева, що призведе до їх загибелі.

- От одразу й загибелі?

- Звичайно. Якась пара-трійка рослин лишиться, але до лісу їм буде ну ду-уже далеко. За насадженнями доглядати потрібно і доволі довго. Спочатку прополки, щоб не загнулись нещасні рослинки під лопухами, потім освітлююча прорубка, потім через років десять якщо то береза, чи двадцять якщо дуб або сосна – прочистка насаджень. Ще через такий же проміжок - проріджування, потім через такий же проміжок - проходки. І десь років за 100 у нас буде спілий ліс.

- Спілий ліс, це щось новеньке, – фиркнула ящірка. - Нащо то все? Ліс і так росте.

- То все - щоб дерева не витягувались і не перетворювались на вертикальних глистів, що попадають, варто вітру сильніше дмухнути чи кабану спину почухати. За статистикою з насаджених 20 000 саджанців через 80 років залишиться 1000.

- Так мало?

- Чого мало? Одна тисяча кремезних, великих здорових дерев першого бонітету. Це нормальний пристойний ліс, - відкинувся на стільці агроном.

- Що ще за бонітет?

- А… Ну бонітет то від латинського bonitas — добротність, висока якість. Тобто кількісний показник, що відображає реальну якість природних об’єктів. Тварин, рослин, ґрунтів. Оскільки я дендролог, то я кажу про бонітет лісу. Якщо простіше, для дрібних рептилій, то бонітет - це шкала визначення якості дерев. Перший бонітет – то найкращі дерева, високі, рівні, здорові, з них беруть відмінну деревину. П’ятий бонітет, то кручені, коряві дерева, що з горем пополам виживають на непідходящих ґрунтах. З таких рубають сосни на новорічні базари – воно криве, косе, захаращене, але як прикраса в кімнату – цілком йде. В міру пухнасті і гіллясті, є куди іграшки чіпляти.

- Так, мене мало цікавить якість деревини та дурний звичай рубати дерева взимку за для прикрашання будинку! Мені потрібно щоб в моєму лісі тварини чудово почувались! А людей там було якомога менше, тим паче без сокир та меркантильних інтересів!

- Зовсім без людей не вийде.

- Так, я вже помітила, що вас розвелось до біса. Хвостом махнеш, по чиїйсь пиці влучиш, – невдоволено тріпнулась, переміщаючись по столі рептилія. - Та хочу звести до мінімуму наявність небажаних гостей, принаймі в деяких частинах лісу.

- Ну, тоді ти права, для тварин чим більші чагарники тим краще, – байдуже знизав плечима чоловік, мріючи скінчити розмову.

- Отож. Кабани полюбляють по таким хащам лазити, лігвища облаштовують, лиси, вовки, зайці. Всім потрібен ліс, а не парк, що світиться наскрізь.

- Оленям не дуже зручно. Коли вони по таким чагарникам бігають, такий тріск стоїть.

- Це ти мені розповідаєш? - раптом розсміялась ящірка. – Так, тріск знатний, особливо якщо то поважній самець з гіллястими рогами. Самиці набагато тихші.

- О, роги оленячі то окрема історія. В мене, коли я працював лісником, такий комплект рогів був в коморі! Щоправда всі розпаровані. Хоч би раз скинули два одночасно, - розсміявся Олександр, згадавши як по молодості носив такі трофеї додому.

- А вони порівну ділять. Один ріг людям, а інший мишам. Вам то забавка, а мишам - корисні речовини — кальцій. Мишині сімейства облаштовують іноді цілі кубла поблизу такої знахідки, – хмикнула зелена рептилія. - Так що, ти посадиш мені ліс?

- Знову те саме! Ти мене слухала?

- Так. Тобі потрібні гроші.

- Ні! Ти гірша за мою дружину, та теж чує лишень те, що хоче! Для того щоб виріс чагарник, не потрібні ані лісник, ані гроші!

- Мені потрібен ліс з чагарником, а не самий чагарник! А для лісу тобі потрібні гроші.

- Не лише, хоча вони в першу чергу. Потрібен ще хтось, хто все це організує і документально оформить.

- Тобто?

- Підстава все це почати, оформити так, щоб мене не посадили за самодіяльність, чи на завтра на твій ліс не прийшли екскаватори і всі зусилля були відправлені на смітник. Я можу намалювати проект, організувати процес посадки, та робота з державною системою і грошима то не моє.

- Тобто тобі щоб посадити ліс потрібні гроші і помічник по роботі з вашою ж людською системою?

- Десь так.

- Жах! Людина з нас двох - ти, а не я!

- Але посадити ліс хочеш ти.

- Добре починай малювати. Гроші я тобі організую, - невдоволено ляснула хвостом ящірка.

- Так і уявив тебе з банкнотами в пащеці, – хмикнув агроном. – Щось мені підказує, що то буде цікаве видовище.

- От як принесу – так і оціниш. Спочатку накресли мені план отієї ділянки на карті. Зрозуміло накресли, так, щоб мені вдруге не прийшлось її відмічати.

- Навіщо?

- Піду ставити завдання іншим.

- О, то я не один такий щасливчик? - агроном спіймав себе на тому, що трохи зрадів. Сходити з розуму в компанії принаймі веселіше.

- Ти - щасливчик, – хмикнула рептилія насмішливо. – Я до тебе гарно ставлюсь.

- А, то це гарно… буду знати, - похитав головою Олександр і встав. – Зараз в мене є більш нагальні справи, і так з тобою засидівся. Залишай карту, я потім відмічу маркером, межі «твого лісу».

- Це тобі не допоможе. Позначай зараз.

- Чого це раптом?

- Бо карта на столі не знаходиться, то проекція в твою голову! Тож, щоб потім побачити необхідну картинку, тобі потрібно її закріпити на матеріальному носії, а мені простіше передати вже сформований образ звичного для вашої свідомості малюнку. Чи ти думаєш я кожного разу буду створювати напряму в твоєму мозку одне й те саме зображення?

- То це ілюзія? - чоловік знову сів, зачудовано помацав папір, камені. - А таке все реальне. Цікаво.

- Звичайно ілюзія і звичайно вона сприймається як реальна. Я направила твоєму мозку необхідне каркасне завдання, а він вже сам підібрав відповідну картинку з похідними, так би мовити створив власну реальність по заданим параметрам. Оскільки твоя свідомість вважає данні реальними, то сама і підтверджує та наповнює їх відповідними відчуттями. Яка на дотик зазвичай карта, бурштин ти знаєш, неодноразово бачив.

- Здуріти, – Олександр не знав чому більше дивуватись, тому що розповідала ящірка, чи самому факту що щось подібне повідомляла мала, зелена рептилія.

- Е ні, дуріти мені тут не потрібно. Познач лише потрібну земельну ділянку, – хмикнула Зануда і всілась явно очікуючи дій.

Микола Степанович

- Мені потрібна ось ця ділянка землі, - заявила зелена ящірка голові сільради, з’явившись на столі перед посадовцем. Від несподіванки чоловік ледь не вдавився кавою і тому довго відкашлювався, розгублено дивлячись на малу зелену нахабу.

Першим непереборним бажанням було прибити діловий глюк. Так же ж гарно було вважати їх першу зустріч сном! Микола Степанович повільно поставив чашку і тут же спересердя жбурнув в непрохану гостю перше, що трапило під руку - здоровенну, важку, оформлену золотими літерами книгу «Землі України». Чийсь подарунок, яким він останні років десять притискав кипу документів, нарешті став в нагоді. Кинув чоловік цей імпровізований снаряд влучно, поцілив точно в те місце де сиділа зелена мармиза і цілих три секунди вірив, що зробив з нахаби плаский млинець. Чи принаймі позбавився галюцинації.

Аж потім раптом у голови сільради віднялись ноги. Ось тільки-но стояв, а вже лежить на підлозі, хапаючи ротом повітря і втрачаючи розум від жаху.

- Спробуєш ще раз - так і полишу, - почулось зверху. Зелена пащека звісилась зі столу, вчепившись дрібними кігтиками за край стільниці і з цікавістю оглядаючи свою жертву. - Вставай, і йди сюди!

Чоловік відчув, що ноги знов його слухаються. З горем пополам, обмацуючі власні кінцівки і намагаючись позбутись почуття страшної безпорадності, що охопило його мить тому, нещасний важко піднявся і поплентався до столу, на якому вже чомусь лежала карта. Приречено оглянув відмічену косими синіми лініями ділянку лісу біля його села. Схоже містична дрібнота непогано вміла користуватись звичайною кульковою ручкою і навіть лінійкою. Та то ще були «квіточки». Придивившись, Микола Степанович зрозумів, що сама ділянка лісу до якої відносились вимоги рептилії - ото дійсно була проблема.

- Це ж близько 155 гектар лісу державного фонду! Тільки ось ці 10 належать нашій громаді… - він в розпачі вказав на невеличкий шматочок відміченого шматка землі, розташований ближче до села.

- А мене не цікавить чий він. Мені потрібно щоб ця ділянка належала людині яку я назву.

- Навіщо? - спантеличено перевів на неї погляд голова сільради. Дух, що лобіює відвід земельної ділянки людині, то взагалі дурдом «Сонечко». Невже корупція в цій країні то вада не лише людей? А ще кажуть - «не хвороба, не заразна».

- Він мені відновить там ліс, - повідомила рептилія.

- А він в курсі? - хмикнув чоловік, намагаючись стримати істеричний сміх від розуміння того, що схоже не його одного тероризує ця зараза. Формулювання «мені» явно не передбачає, що власник ділянки житиме там як йому заманеться, а отримати землю з таким зеленим «додатком», то сумнівне щастя.

- Так.

- І як йому ця ідея?

- Він не в захваті, та то не важливо. Цей лісник проект вам намалює і роботи проконтролює, - підтвердила його здогади ящірка. Від цього на душі трохи потеплішало. Не один він потерпає. Дрібниця, а приємно.

- Слухай, ну ось ці 10 гектарів я можу косо-криво йому відвести, провести рішенням ради передачу в оренду. Та йому доведеться приїхати, подати заявку, розробити технічну документацію, побігати по інстанціям, оформити купу документів, платити оренду… - почав було чоловік, намагаючись сконцентруватись на звичних питаннях.

- Стоп. Він може садити ліс. Його справа ліс, а документи - то твій клопіт. Ти маєш оформити все так, щоб він приїхав і лишень лісом займався, – зупинила звичний набір шаблонів гостя.

- Та як я це зроблю? - вразився голова, чітко розуміючи нереальність подібного завдання. І справа тут буле не лише в його бажанні чи небажанні. Він справді жодного відношення до державного лісового фонду не мав. Та хоч він тут на голові почне ходити – нічого не зміниться. Микола Степанович навіть не уявляв через кого можна подібне рішення «протягти» і як пояснити. Не про бурштинового ж духа розповідати!

- Твої проблеми, а для пришвидшення процесу мислення ось тобі стимул, - мовила зелена сволота та щезла. Одночасно з її зникненням одна зі стін сільради спочатку тихо, а потім все гучніше затріщала, вкрилась загрозливими тріщинами і в один момент з гуркотом обвалилась, наче її фундамент і всі з’єднання з конструкцією будинку раптом зникли. Шум, пил, бите скло та цегла, поламані дерев’яні частини щедро вкрили побитий асфальт та клумби перед будинком.

- Твою ж… - пробурмотів голова, кліпаючи очима та ошелешено оглядаючи з другого поверху занадто широку панораму на рідну сільську вулицю.

- Наступного разу то буде твій будинок, – почув він голос дрібного жахіття. - Тож в тебе тиждень на вирішення проблеми.

- Та ти знущаєшся! – у відчаї скрикнув чоловік, але відповіддю йому була тиша і дзвін, з запізненням чогось розбитого на першому поверсі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.