Отруєна кров. Книга перша

*****

Глава 10

У двері постукали. Невисокий, сивий старий, переконавшись, що не почув, попрямував дізнатися, хто ж це завітав із самого ранку.

- Доброго дня, містере Гардман, - привітала його дівчина.

- Нелюфер! Я дуже радий тебе бачити! Що ж ти так давно не заходила до нас? Влад казав, ти хворієш?

- Не хвилюйтеся, все вже позаду. Я не хотіла Вам заважати, от і не ходжу. Але якщо хочете, буду навідуватися. Може Вам допомога якась потрібна, кажіть, я зроблю.

- Ну що ти, яка там допомога, нічого не потрібно. Ти краще просто приходь, я завжди радий тебе бачити.

- Як Ви почуваєтеся, містере Гардман? - співчутливо поцікавилася Нелюфер.

- Усе як і раніше, як у старого може бути інакше? Дасть Бог ще поживу, а якщо ні, то я й не засмучуся. Влад уже дорослий, нічого, сам упорається, без мене. Хтозна, може ще, дітей ваших побачу. Дуже мені б хотілося, щоб ви разом були. Я ж тебе з самого дитинства знаю, бачив, як ти виросла в мене на очах. Усе життя ви з ним дружили, не міг він за ці роки не розгледіти в тобі того, що я.

- Дай Бог, щоб було так, як Ви кажете,- зітхнула дівчина.

- Дай Бог, донечко, дай Бог, - закивав дідок, підтримуючи її слова.

Я вже давно не спав, і вся ця розмова була чітко мені чутна. Звичайно, не міг я не здогадуватися, що Нелюфер закохана в мене. Ця тема завжди перекладалася мною жартома, і ми знову були прекрасними друзями. Але тепер, здавалося, вона вкладала весь сенс у ці слова і справді щиро хотіла того, що говорив їй батько. Невже в неї й справді, все настільки серйозно? Просто поруч із Дженніфер я завжди забував про все й про всіх, і в мене абсолютно не було часу про це розмірковувати. У якийсь момент мені стало шкода її. Бідна дівчинка сподівалася на щось, але не міг же я відмовитися від своєї мрії заради жалю? Вона, як і раніше, займала місце друга в моєму житті, але шансу піднятися вище в неї не було. Тому, щоб припинити марну і нікому не потрібну розмову, я вирішив спуститися вниз.

*****

Почувши мої кроки на сходах, Нелюфер підбадьорилася:

- Владе! Здрастуй, а я ось прийшла провідати містера Гардмана...

- Я знаю, мені все було чутно в кімнату.

Побачивши, що дівчина дуже зніяковіла, і вони з батьком обмінялися стривоженими поглядами, я трохи пошкодував про свою різкість. Справді, що це зі мною сьогодні?

- Усе? - перепитала вона, опустивши очі.

- Нелюфер, я мав на увазі, що чув, коли ти прийшла. - Я поспішив її заспокоїти, але вона і так, здається, все зрозуміла.

- Ви поговоріть, а я піду, не буду вам заважати,- сказав батько, піднімаючись із дивана. - Нелюфер, я був дуже радий тебе побачити. Спасибі, що відвідала.

Дочекавшись поки батько зникне за дверима, вона звернулася до мене:

- Я шукала тебе вчора, але мені сказали, що тебе немає.

Озирнувшись, я вимовив:

- Давай піднімемося в мою кімнату, там усе розповіси. Не хочу, щоб батько почув те, що йому не потрібно знати.

*****

- Владе, я хотіла поговорити з тобою, це було дуже важливо...- тихим голосом почала дівчина.

- Звичайно, я слухаю тебе, говори. - Я сів поруч, готуючись вислухати її.

- Дівчина, яка працює в готелі, сказала, що ти поїхав.

За впевненим тоном Нелюфер, я розумів, що вона не відступить, і ця розмова все-таки відбудеться.

- Так, це правда, у мене були деякі справи...

- Не в тебе, а в Дженніфер. Ти ж до неї їздив? - Вона перебила мене на півслові, і спиратися далі було нерозумно. Я зрозумів, що Рейчел їй усе розповіла.

- Вони вирішили відсвяткувати свій приїзд, і запросили мене до себе, як друга.

- І саме з цієї причини ти подарував їй мої троянди?

Здавалося, її образа й обурення зростали з кожною хвилиною, і хоч як би вона намагалася придушити їх у собі, у неї це не виходило.

- Нелюфер...- я обійняв дівчину за плечі, тим самим намагаючись заспокоїти її і змусити мене слухати. - Ми з тобою знаємо одне одного з дитинства, я ніколи нічого не приховував від тебе...

- Тепер я в цьому сумніваюся. Або ти брехав мені й раніше, або ж ця дівчина так на тебе впливає.

Ця фраза зачіпала мене за живе, бо про всі мої проблеми, радощі, негаразди вона дізнавалася першою. Я довіряв лише їй усі мої таємниці, і вірно зберігав те, що було довірено мені у відповідь. А тепер, після всього, що ми пережили, вона вважає мене брехуном.

- Послухай, ти завжди була моїм другом, і ...тільки ним. Знаю, тобі важко, напевно, це чути, але я ніколи не замислювався навіть про щось більше.

Нелюфер сперлася спиною об двері. За її важким і переривчастим диханням можна було зрозуміти - вона насилу стримує сльози.

- Вибач мені, я...

- Не треба, мовчи Влад. - Дівчина зупинила мене жестом руки. - Ти вже достатньо сказав. Відповідай на одне тільки запитання. Ти її кохаєш?

- Але...

- Мені потрібно це знати. Просто скажи, так чи ні?

У цей момент я чітко розумів, що втрачаю її. Втрачаю друга, спогади, зрештою. Усвідомлення моєї власної безпорадності ставало ще нестерпнішим, коли я бачив її блискучі від сліз очі.

- Так, я люблю її. - Несподівано для самого себе, відповів я, злякавшись власного голосу.

Відвернувшись до стіни і закривши обличчя руками, вона більше не могла стримувати свої почуття. Гарячі потоки обпалювали її щоки, а серце здавалося, зараз вискочить із грудей.

Я хотів узяти її за руку і заспокоїти, але в мене це не виходило.

- Нелюфер, будь ласка, присядь, заспокойся, - благав, як міг я невтішну дівчину.

Але жодне сказане мною слово не могло виправити ситуації, що склалася. Звичайно, десь дуже глибоко в душі, я розумів, що вчинив правильно. Не міг же я брехати їй постійно, до того ж правда спливла б, так чи інакше. А від цього, думаю, було б набагато болючіше. Але, незважаючи ні на що, зараз я відчував до неї лише жалість і співчуття. При цьому мені дуже хотілося допомогти їй у її горі, але вона не підпускала мене і близько.

Не знаю, скільки минуло часу в цій гіркій безмовності, поки я не почув її тихий, осілий голос.

- Владе, я хочу, щоб ти знав. Для мене немає нічого важливішого за твоє щастя. Якщо ти й справді так любиш цю дівчину, я зрозумію і змирюся. Я обіцяю ніколи більше не нагадувати тобі про цю розмову. Вважай, що її і зовсім не було. Але я не зможу бути поруч як раніше. Тому що кожна хвилина з тобою заподіє мені болю в сотню разів більше, ніж твоя відсутність.

Я не знав, що відповісти. Тепер у мене клубок підступив до горла, і я судорожно міркував, що ж мені робити, до останнього сподіваючись, що це лише поганий сон.

- Ти завжди була і залишаєшся моєю найближчою людиною, я не можу втратити тебе.

Обхопивши голову руками, я намагався зробити все, щоб не пошкодитися розумом. За що мені це? Доля подарувала мені Дженніфер, але тут же відібрала Нелюфер. І як я можу вибирати хто з них мені дорожчий? Як можна віддати перевагу одному з двох найрідніших мені людей?

Піднявшись, я підійшов до дівчини, взявши її руку.

- Вибач мені Нелюфер. Правда, вибач, я заподіяв тобі стільки болю і страждань, що, напевно, заслуговую на таке покарання з твого боку.

- Я давно пробачила тебе. Ти та людина, яка...

- Зачекай ка. - перервав її я.

Мій погляд торкнувся її зап'ястя. Рівний, глибокий поріз, зі злегка затягнутими краями привернув увагу.

- Звідки це в тебе?

Важко зітхнувши, дівчина мотнула головою.

- Не знаю, він у мене давно вже.

Я здивувався її безтурботності.

- Ти показувала лікарю?

- Ні, для чого? Звичайна подряпина, хіба мало де я могла поранитися. Я й значення не надаю подібному. А тебе то, чому це так турбує?

Мені раптом чітко згадався вчорашній вечір. Дженніфер... на її руці була точно така рана. Спогади знову поглинули мене, щойно я згадав про неї.

- Владе? Що таке? - тихим голосом запитала Нелюфер, доторкнувшись до мого плеча.

Ну не міг же я, справді, знову почати говорити про те, що й так завдавало їй болю. Тому, спробувавши зобразити на обличчі спокій і зосередженість, вимовив:

- Та я так, запитав лише. Просто будь обережнішою наступного разу.

- Домовилися. Мені потрібно йти, я забула попередити батька, що відлучуся. Не хочу, щоб він переживав даремно.

Я кивнув.

- Звісно. Передавай мої найкращі побажання містеру Бейлі, і скажи, що я обов'язково відвідаю його. І... вибач мені, Нелюфер, цієї розмови не повинно було бути.

З гіркою усмішкою вона підняла на мене свої, ще не висохлі від сліз очі:

- Рано чи пізно це мало статися. Не звинувачуй себе. Ти не можеш знати всього, що приготувало тобі життя.

*****

Я сидів у холі готелю і слухав, як шумить за вікном дощ. Після такої неприємної розмови зранку, така погода дуже пригнічувала мене. День видався похмурим, і не відомо, скільки ще протримається ця хмарність над містом. Тому, щоб хоч якось відволіктися від нав'язливих думок, я перебирав папери з оплати, звіряв рахунки, загалом, виконував свою повсякденну роботу, тільки в подвійному розмірі. Мені здавалося, що таким чином я зможу заглушити голос совісті, яка раз у раз нагадувала мені про Нелюфер.

Почувши стукіт, десь нагорі, я підняв голову і побачив Рейчел. Вона спускалася сходами з кошиком, наповненим білизною. Поставивши його на підлогу, і поправляючи пасма волосся, що вибилися, вона посміхнулася:

- Ну й погода сьогодні. І не вщухає.

Я понуро кивнув:

- І не кажи, давно не було в наших краях таких дощів. А якщо до вечора ще й буря розбереться, накоїть вона біди.

Дівчина лише відмахнулася:

- Чи мені не пам'ятати, скільки тоді врожаю пропало. Не думаю, що дійде до такого.

Я подивився на неї:

- Рейчел, у нас не буває звичайних дощів. Їх або немає зовсім, або руйнування приносять.

- Може затопити камін? Прохолодно стало.

- Так, не потрібно, щоб будинок остигав. Зараз принесу з комори дров.

Відкривши невеликі дверцята під сходами, і дістаючи в'язку, я все думав про те, що, напевно, не скоро побачу Дженніфер. Такі думки дуже засмучували мене, але що залишалося? Якщо дощ не вщухне, мені доведеться залишитися на ніч тут. Не кажучи вже про мій візит до маєтку.

Ми з Рейчел сиділи біля вогню і слухали, як завиває вітер. Раптом, несподівано для мене у двері постукали.

- Здається, хтось прийшов. - Промовила дівчина. - Піду, подивлюся, кого це принесло в таку негоду.

Двері тихенько скрипнули, і я побачив Селбі, промоклу до нитки.

Переступивши поріг, вона поморщилася.

- Здрастуй, Владе. Як у вас тут тепло.

- Дуже радий тебе бачити. Проходь до каміна, погрійся. Рейчел, принеси, будь ласка, плед.

Дівчина зняла мокру хустку і поклала сушитися.

- Щось сталося? Ти ж прийшла в таку погоду не просто так, вірно? - поцікавився я.

- Так. Я хотіла поговорити з тобою.

- Звичайно, я слухаю тебе.

У цей момент підійшла Рейчел і простягнула дівчині вовняний плед.

- Владе, я тоді піду, приберуся нагорі, не буду вам заважати. - вимовила вона.

Я кивнув на знак згоди.

Селбі накрившись, продовжила:

- Пам'ятаєш ту книгу, яку я приносила тобі?

- Так, пам'ятаю.

- Після того, як Нелюфер трохи одужала, я приходила провідати її. Мене дуже обрадував її рум'янець на щоках і палаючі очі. Я вже майже заспокоїлася, поки не побачила її руку. Вона була розпухлою, червоною, із запаленою раною за зап'ястя. На мої запитання, звідки в неї цей поріз, вона нічого не могла відповісти. Каже, що не пам'ятає, коли це сталося. Але поміркуй сам, як можна про таке забути?

Дивовижний збіг, адже мене теж, уже котрий день турбує це. А може й не збіг?

- Ти говорила про книгу, що з нею? Вона має якесь відношення до справи?

Селбі кивнула:

- Так, після цього випадку, я знову вирушила в бібліотеку, і взяла її, вже на більший термін. У мене був час вивчити те, що здалося важливим.

- И? Що ж ти знайшла? - Моїй цікавості не було меж.

- Я хочу, щоб ти сам це побачив.

- Стривай, вона зараз у тебе? Ти принесла її?

- Інакше, навіщо б я починала цю розмову, не маючи доказів на руках. - Дівчина дістала з-під одягу згорток. Цього разу книжку вона сховала дбайливіше, загорнувши в шкіру кілька разів.

- Чому ти вважаєш, що саме це твоє припущення є єдино вірним? Не думаю, що, було б правильно, приймати за доказ перші факти, що потрапили під руку.

Селбі уважно подивилася на мене.

- Ти хочеш сказати, цих збігів мало?

Я посміхнувся:

- Ось бачиш, сама ж кажеш, збігів.

- Владе, чи не ти мені казав, що ніхто, крім тебе, не повірить у це і не прийме за правду? То чому тепер ти відмовляєшся вірити мені, і тому, що написано в книзі?

Найменше зараз мені хотілося зіпсувати стосунки ще й із Селбі. Тому, зібравши волю в кулак, я вирішив, за будь-яку ціну, не сперечатися з нею.

- Я готовий вислухати тебе, а потім ми разом вирішимо, який висновок зробити, згодна?

- Добре, тоді дивись.

Розкривши книгу і поклавши її на коліна, дівчина почала шукати потрібну сторінку. Провівши пальцем по рядках, вона вимовила:

- Ось, знайшла: «Кров вампіра має зцілювальний ефект для людей. Для цього необхідно, щоб вона потрапила в організм людини. Найчастіше через порізи, нанесені на різні ділянки тіла. До того ж аналогічні каліцтва мають бути й у самого вампіра, який пожертвував своєю кров'ю. Випадки виліковування людини вампіром вкрай рідкісні, такі рішення, найімовірніше, ухвалюють на користь когось із рідних або близьких. Оскільки для вампіра, людина Бо для вампіра, людина є не більше ніж їжею».

Вона зупинилася, закінчивши читання.

- Що ти думаєш із цього приводу?

Мої й без того нездорові думки, тепер здавалося, роїлися в голові, намагаючись вибудувати хоч якийсь логічний ланцюг. А ще дати пояснення тому, що відбувається.

- Я вагаюся з відповіддю. Не стану приховувати, я теж звернув увагу на її рану. Але тоді в мене виникає інше запитання.

- Про що ти? - запитала мене Селбі.

- У тексті йдеться, що вампір ділиться своєю кров'ю з людиною, щоб зцілити...

- Правильно.

- У тому, що Нелюфер людина, ми впевнені. Тоді хто представник іншого боку? Адже він має бути, інакше не сходиться. Та й навіщо вампірові допомагати їй?

Я помітив, що дівчина теж задумалася про це.

Перша її згадка про вампірів злегка спантеличила мене, але я все одно намагався знайти здорове пояснення захворюванню. Тепер же я ні в чому не був упевнений.

- Селбі, ти можеш залишити цю книгу мені на кілька днів. Я віднесу її в бібліотеку, коли потрібно. Обіцяю.

- Навіщо вона тобі?

- Я б хотів краще вивчити її зміст. Зараз я не особливо добре міркую.

Дівчина погодилася:

- Добре, тільки, будь ласка, не забудь віддати її назад. Не хочу потім неприємностей.

- Можеш не турбуватися про це. Селбі, я настільки захопився розмовою, що зовсім забув запропонувати тобі чогось. Ти замерзла, може зробити чаю?

Вона махнула рукою:

- Ні, що ти, не потрібно. Та я вже й іти збиралася, не турбуйся.

Я здивувався:

- Куди ж ти підеш у таку погоду? Адже одяг не просох ще навіть.

- Значить пробіжу. До того ж батько сваритиме, якщо взагалі дізнається про те, що я до тебе ходила.

- Він не дозволяє тобі спілкуватися зі мною? - запитав я, збентежений.

Селбі опустила голову.

- Не те, щоб не дозволяє, просто йому не подобається твоя нова подруга. Каже, не встигла вона переїхати, як ти вже й знати не знаєш Нелюфер.

У цей момент мене охопив гнів.

- Чому в усьому звинувачують її? Що торговці з площі, що ти, твій батько, навіть сама Нелюфер! Невже її вина в тому, що вона нова людина в цьому місті? До того ж, я ніколи не обіцяв Нелюфер нічого більшого, ми лише друзі й не більше.

- Не сердься, Владе. Про це не тільки батько говорить, усі знають. З чогось же пішла така розмова. Не сподобалася жителям ні вона, ні сестра її. Що тут поробиш? Усім рота не закриєш.

- Подивимося, - тихо промовив я.- Це ми ще подивимося.

*****

Дрова потріскували в каміні, краплі дощу вперто продовжували стукати по склу. Я сидів за столом, обхопивши голову, намагаючись здолати свою злість і обурення.

Та яке вони мали право обговорювати людину, яку зовсім не знають! Потрібно було покласти край цим пліткам, але поки що я не був упевнений, що знаю, як.

Мій погляд упав на книгу, принесену Селбі. Я відкрив її на першій закладці. Нічого не розуміючи від втоми, очі вихоплювали лише окремі слова і речення з того, що було позначено.

«Вампір - відносно безсмертна істота, він не старіє, але вбити його можна .... Володіє...... небувало привабливою зовнішністю, гострим розумом, гіпнотичним поглядом, манерами та ерудицією. Уникає розмов про своє минуле, свою сім'ю, близьких, часто змінює місце проживання» ...

«...після укусу вампіра людина слабшає.......... Характерною відмінністю укушеної вампіром людини є маленькі ранки на шиї, що сочаться кров'ю. Шкіра набуває мармурового відтінку, очі тьмяніють».

Я гортав ще й ще...

«Кров вампіра має зцілювальний ефект для людей. Для цього необхідно, щоб вона потрапила в організм людини. Найчастіше через порізи, нанесені на різні ділянки тіла. До того ж аналогічні каліцтва мають бути й у самого вампіра, який пожертвував своєю кров'ю. Випадки виліковування людини вампіром вкрай рідкісні, такі рішення, найімовірніше, ухвалюють на користь когось із рідних або близьких. Бо для вампіра, людина є не більше ніж їжею».

Спочатку я просто дивився на ці рядки невидячим поглядом. Але через деякий час, щось почало прояснюватися в моїй голові, і вибудовуватися послідовно в події.

«...Часто змінює місце проживання» ......- Вимовив я вголос, різко вирівнявшись.

Тепер я гортав сторінки у зворотному порядку, вчитуючись у кожне слово. - Приваблива зовнішність...

На мить в очах потемніло, здавалося, моє тіло не слухається мене. У голові задзвеніло, ніби думки носилися там із новою силою.

Чомусь мені пригадався мій недавній сон: дівчина в білому вбранні, з довгим волоссям, що приховувало її обличчя, вона пробиралася до ліжка Нелюфер із ножем у руці...

Раптова хвороба Нелюфер, смерть волоцюги на площі... Неприязнь жителів до нових сусідів... Несподіване зцілення...

Ці однакові, рівні порізи на зап'ястях... Дивна поведінка дівчат...

«...аналогічні каліцтва мають бути й у самого вампіра, який пожертвував своєю кров'ю».

Дженніфер уся перемазана в крові, на яку, можливо, тоді напали. А може й не на неї... Її нічні прогулянки містом, раптове зникнення... усе це говорило лише про одне, що...

- О Господи! Ні! - Я в жаху відскочив від столу, і швидше закрив книжку.

Цього не може бути! Напевно, виправдання всьому, що я просто божеволію! Я ніколи не вірив у подібні розповіді і завжди вважав їх нездоровим плодом чиєїсь уяви. А тепер сам виношу такі припущення!

Я не міг прийняти і змиритися з тим, що дівчина, яка повністю оволоділа моїми думками, увагою, серцем, врешті-решт, що ця дівчина вампір!

Зараз мені хотілося тільки одного, втекти від усього цього, і забути, як один із тих кошмарних снів, які я все частіше бачу ночами.

*****

Я не пам'ятаю, як опинився на дивані, і хто накрив мене ковдрою, але те, що я виспався, було очевидним. Потягнувшись, я озирнувся. Сонячні промені пробивалися з-за штор, освітлюючи кімнату. Погода змінилася різко. Після вчорашнього дощу почути спів птахів мені здавалося неможливим.

- Доброго ранку,- радісно привітала мене Рейчел. - Гарний сьогодні день, теплий.

Я не міг не погодитися з нею.

- Як це не дивно. Тепер у мене є чудовий привід прогулятися. Не хочеш зі мною?

Дівчина похитала головою:

- Не хочу тобі заважати. Я пізніше сама вийду.

- Чим ти можеш заважати мені, Рейчел?

Але вона була непорушна:

- Я, правда, вийду, прогуляюся, але пізніше. У мене є деякі справи, які необхідно закінчити.

Мені не хотілося тиснути на неї, тому я більше не наполягав.

- Добре, тоді я піду сам. Якщо все ж надумаєш приєднатися, я буду в парку.

І попрощавшись із дівчиною, я вийшов із готелю.