Отруєна кров. Книга перша

*****

Глава 2

Усю цю недовгу дорогу я не могла надивитися на нього, через що багато разів спотикалася, і сама собі дорікала за неуважність. Як я могла так швидко здатися?

Здавалося, це болісне випробування триватиме вічно. Але ось дорога почала розширюватися, і попереду ми побачили заповітну стежку, яка і приведе нас до будинку. Озирнувшись назад, ще раз здивувалася тому, наскільки ж потрібно бути захопленою розмовами, щоб не помітити її.

- Ну, ось і прийшли. - Влад зупинився і поставив поруч мою валізу.

- Спасибі величезне, без вас ми б не впоралися, - ввічливо подякувала Валері нашому путівникові.

Він лише знову посміхнувся.

- Нема за що.

Я повільно, нібито розтягуючи цю мить, потягнулася до валізи, яку він, мабуть, не збирався відпускати ось так просто. І торкнулася його руки. Я могла очікувати чого завгодно, але тільки не такої реакції. Різко відсмикнувши руку, він раптом відступив назад, і тепер уже звичну посмішку змінило замішання. Я не знала, де саме помилилася у своїх діях. Але від людини, яка лише кілька хвилин тому пронизувала мене поглядом, а тепер так дивно себе повела, цього точно не очікувала.

- Думаю, далі ви знайдете дорогу самі.

Це звучало скоріше, як твердження. І якщо ще недавно він був сповнений рішучості йти з ними, то тепер усе змінилося. І невже причиною всьому послужив цей дотик? Але не могла ж я його цим образити?

- Щось не так? - Моєму здивуванню справді не було меж, і я хотіла з'ясувати, що ж сталося насправді.

- Усе гаразд, вибач, просто мені пора. Я раптом згадав...- замовкнувши на півслові, Влад жестом вказав у бік лісу, даючи тим самим зрозуміти, що він збирається піти.

Я кивнула, усвідомлюючи, що не маю жодної можливості затримати його. Але тут же схаменулася:

- Ми ще побачимося? - Я стояла і дивилася йому вслід, ніби розуміючи, що якщо зараз не запитаю про це, то втрачу назавжди. Чомусь саме в цю хвилину він став таким дорогим для мене.

Він обернувся, уже звернувши зі стежки, що веде до лісу:

- Можливо, але не думаю, що це потрібно. Прощавай. - І, відвернувшись, він швидким і рішучим кроком зник у тіні крон старих сосен.

Усередині щось обірвалося. Ще тоді, коли він тільки почав говорити, я, на жаль, уже знала кінець. І легше від цього не стало. З порожнечі, що навалилася, мене витягнув турботливий голос сестри:

- Усе гаразд, Джен? - Обійнявши мене за плече, вона зазирнула в очі. І те, що вона там могла побачити, напевно, не дуже б їй сподобалося, тому я легко відсторонивши її руку, попрямувала до речей.

- Так. Так, звісно, з чого б мені бути не в порядку? Усе добре.

Але обдурити Валері було не так просто, і хоч вона й кивнула на знак згоди, але в її очах я бачила явну недовіру.

- Так ми йдемо, чи так і будемо стояти тут, скоро вже стемніє.

- Звісно, треба поквапитися,- хапаючи свою сумку, вона попрямувала вперед, кинувши вже на ходу ще один красномовний погляд у мій бік.

*****

Від дня нашого останнього візиту будинок зовсім не змінився. Усе той самий, вкритий чималим шаром листя ґанок, оповиті плющем дерева, дикі троянди і затишні стежки, що ведуть углиб саду. Усе це знову і знову тішило око.

Я дістала ключі з сумки і попрямувала до дверей.

- Валері, забирай речі, і заходь, нам потрібно облаштуватися тут.

Пролунало гучне клацання і будинок відчинив свої обійми для мандрівниць.

- Ну ось, усе готово.

Стираючи пил зі сходів, я попрямувала на другий поверх.

Валері ж, побачивши смуги, залишені моїм пальцем, поморщилася.

- Може спочатку варто позбутися всього цього бруду?

- Це не бруд, а всього на всього пил. Але знаєш, я не стану заперечувати, якщо ти захочеш забратися.

Докірливий погляд свердлив мою спину, я відчувала це.

- Ти ніколи особливо не захоплювалася наведенням порядків, але все ж...

І мені довелося здатися.

- Добре, але тільки давай для початку віднесемо наші речі нагору.

Кімната зустріла нас атмосферою якоїсь занедбаності і спустошливої самотності. Здавалося, нібито тут цілу вічність не ступала нога людини. І начебто все було на своїх колишніх місцях, і виглядало так само, але створювалося відчуття, що щось змінилося. Чи може просто я почала бачити все трохи в іншому кольорі. Я не знаю. Але чомусь саме ці думки повернули мене назад на лісову стежку, туди, де я вперше зустріла його. Влад... Ще кілька днів тому я й подумати не могла, що зможу подивитись на когось, окрім свого коханого Грегорі (а саме так його звали), але виявилося, що це можливо.

Я сіла на ліжко, обхопивши голову руками. Вихідні обіцяли бути незабутніми. І саме в той момент, коли мої думки були зосереджені на обмірковуванні чергового питання, що виникло в моїй голові, до кімнати увійшла сестра. Не знаю, що в той момент було зображено на моєму обличчі, але, мабуть, потрібні для себе висновки вона встигла таки зробити. Тому присівши на край ліжка, і поклавши свої руки на мої, тихо почала:

- Джен...

Вона називала мене так завжди, коли жаліла або проявляла турботу. У ці моменти ми мінялися ролями, і я ставала для неї маленькою дівчинкою. Мушу визнати, у неї це виходило. Саме за це я так сильно любила свою молодшу сестричку.

- Джен...- знову повторила вона. - Що з тобою відбувається? Ти ж сама хотіла поїхати, відпочити, ця ідея повністю належить тобі. За що я дуже вдячна. Але мені здається, це не приносить задоволення тобі. Якщо це так, ще не пізно, і ми можемо...

- Ні, - я зупинила Валері, не давши їй можливості закінчити. - Ми нікуди не поїдемо. Хіба для цього ми тут, що їхати назад? - І взагалі...- я встала з ліжка, обхопивши себе руками. - Давай не вдаватися до зневіри.

Ці слова, напевно, повернули сестру в колишній настрій, оскільки вона прекрасно знала, яка я витівниця різних авантюр. І саме тому вечір обіцяв бути хорошим.

- Для початку ми приберемо тут усе, як і збиралися. А потім весь вечір і вся ніч у нашому розпорядженні, тим паче я взяла в прокаті нові фільми.

*****

Роботи виявилося набагато більше, ніж ми планували з самого початку, але успішно з нею впоралися.

- Я все. - Валері повалилася на диван, піднімаючи рукою волосся, що впало на лоб.

- Я теж. До того ж ми якраз вчасно, - кивнувши в бік вікна, і нагадуючи тим самим, що на вулиці вже давно стемніло, відповіла я.

Валері радісно посміхнулася.

- Тоді я сходжу по диски?

- Так, звісно, неси все. А я поки що сходжу, викину ці сухі квіти.

Настрій поступово повертався до мене. Ми приїхали в будинок, у якому провели все своє дитинство, що могло бути прекраснішим за це? Сестра має рацію, я занадто близько сприймаю все до серця і дуже гостро на все реагую. Тепер я була впевнена, ніщо і ніхто не зіпсує цей вечір спогадами про сьогоднішній день. Принаймні, я так думала, на той момент.

Зібравши зі столу зів'ялі пелюстки і букет торішніх троянд, я попрямувала до дверей. Напевно, я б погодилася побачити за ними що завгодно, але тільки не те, що представилося моїм очам. Відчинивши їх, я скрикнула від несподіванки. Переді мною стояв... Влад. Квіти випали з моїх рук.

- Вибач, мені варто було прийти вдень... я просто хотів вибачитися за сьогодні, - він стояв, спираючись на одвірок, і дивився мені в очі.

Я втратила контроль над емоціями. Вони відмовлялися мене слухати, руки затремтіли, ніби мені раптом стало нестерпно холодно. Я не могла сказати ні слова, і лише мовчки дивилася на нього.

- Вибач, не знаю, що на мене найшло, я не можу пояснити свій вчинок. - Він говорив, як ні в чому не бувало, і схоже зовсім не звертав жодної уваги на моє замішання.

- Усе нормально, не звинувачуй себе. - Мова поступово поверталася до мене. - Зі мною теж таке буває.

Він усміхнувся.

- Значить, я прощений?

Я кивнула.

- Звичайно. Я не тримала зла на тебе, правда.

У цей момент, за своєю спиною я почула звуки кроків. Валері несла диски, які мали стати нашою розвагою цього вечора. І тільки тепер до мене дійшло, що весь цей час я тримала його на порозі.

- Ми з сестрою збиралися дивитися нові фільми, не хочеш приєднатися? - Я зробила крок убік, звільняючи дорогу, тим самим даючи йому можливість пройти до будинку. Але Влад зволікав. Зробивши крок до дверей, він раптом зупинився і посміхнувся.

- Та годі, давай іншим разом.

- У тебе на сьогодні плани? - Я не хотіла відпускати його тоді, коли він сам до мене прийшов.

- Начебто не пригадую,- з посмішкою, він пригладив рукою волосся на голові. - Але не хочеться псувати вам вечір, як я розумію, це - дівич-вечір?

- Зовсім ні, просто один зі способів як убити час. - У голосі була наполегливість. А як інакше? Найменше зараз я хотіла, щоб він пішов.

Тому я не відступала.

- Ти нам ніяк не завадиш, проходь.

- Але Валері не запросила мене. - З награною образливістю він склав руки на грудях, нібито очікуючи від мене подальших дій.

Це викликало в мене сміх.

- Добре, я запрошую тебе увійти в будинок від її імені.

З полегшенням зітхнувши, Влад переступив поріг.

Валері в цей час, сидячи на дивані, переглядала взяті мною диски.

- Привіт, ну що у вас там є? - весело привітавши сестру, він сів поруч із нею на диван.

У цей момент мені чомусь стало тепло і затишно. Від усієї цієї ситуації я тепер брала лише позитивні сторони. І мені на мить навіть здалося, що, напевно, це і є щастя. Вона - така мила і до болю кохана мною, сміється і радіє. Він - турботливий і привітний, поруч із нею, з усмішкою поглядає в мій бік. Що ще потрібно? Чомусь, саме тепер, я згадала про Грегорі, і від цього совість шкребла кішкою на душі. Але зараз я не хотіла ні про що думати, а лише жити сьогоденням. І радіти цьому.

*****

Тож, усміхнувшись, я попрямувала до них.

- Ну як, щось вибрали? - запитала я, кивнувши в бік розкладених по дивану дисків.

- Я зупинилася на цьому,- сестра простягнула мені обраний нею фільм.

- Містика? - я подивилася на Влада, немов шукаючи в його очах підтримки. - Ти теж так вважаєш?

- Якщо ти заперечуєш, тоді можеш вибрати сама.

- Звичайно ж, вона не заперечує, - запевнила Валері, побачивши моє замішання.

Мені залишилося лише посміхнувшись, потиснути плечима на знак згоди.

І поки сестра поралася біля купи дротів і мережевих шнурів, я невпевнено присіла на край дивана біля Влада. Я знала, відчувала його пильний погляд на собі, тому озирнувшись через плече, і зустрівшись із ним поглядом нітрохи не здивувалася.

- Мені здається чи ти нервуєш через мій прихід? - нахилившись уперед, тепер він дивився просто мені в обличчя.

- Ні, що ти. Навпаки, дуже рада, що ти тут. Ми так безглуздо розлучилися там на дорозі...

Договорити мені не довелося. Я не знаю, добре це чи ні, але саме цей момент урятував мене. Не знайшовши відповідних слів, я лише дивилася на нього. Тому вигук сестри повернув мене в реальність.

- Усе готово! - заявила вона, світячись від щастя. - Зараз почнеться.

Присівши на диван поруч із Владом, вона запевнила, звертаючись до нього. - Думаю, тобі сподобається!

- Як швидко ти вивчила його смаки. - Не змогла стриматися я від іронії в голосі.

Фільм почався. Але я наче не звертала на нього жодної уваги. Голоси і звуки зливалися в єдиний монотонний гул, а перед очима все пливло. І здавалося саме в цю хвилину, моя свідомість відокремилася від мене і почала існувати сама по собі. Щось змінилося всередині мене. Щось клацнуло. Мені подобалося це «щось», і лякало одночасно. Адже я віддавалася в руки долі, падала в невідомість.

Не знаю, скільки минуло часу, але розплющивши очі, я побачила нашу з Валері кімнату.

Прибравши рукою волосся з обличчя, я сперлася на подушку, озираючись на всі боки і намагаючись згадати останні події цього вечора.

Двері в кімнату тихо відчинилися, і увійшла сестра.

- Уже не спиш Джен? Адже ще рано.

І тут мене осінило.

- Де Влад? - мені здавалося, я підскочила на місці.

Здається, Валері помітила це і посміхнулася.

- Скоро шоста. Ще трохи, і встане сонце. Він давно вдома.

- Шість? Але ж...- Я хотіла щось заперечити, але сестра присівши на край ліжка, запевнила мене:

- Ти заснула вчора, тому навіть не питатиму, як тобі фільм. Ми не захотіли будити тебе, тому Влад переніс тебе нагору.

- Що ти сказала? Він приніс мене сюди на руках?

Валері кивнула, мовчки посміхаючись. Так, напевно, якби вона і говорила ще щось після цього, я б не почула її. У голові билася тільки одна думка - він був так близько.

Впавши на подушки і накрившись із головою, я дала зрозуміти сестрі, що не маю наміру підніматися. І вона все зрозуміла, бо лягла поруч і, схоже, заснула.

*****

Розплющити очі змусило сонце, що вперто пробиралося крізь штори. Я потягнулася і подивилася на годинник. О пів на десяту. Це вже вдруге за цю ніч, коли я не пам'ятала, як заснула.

Потрібно було підніматися. І поки Валері відпочиває, я встигну що-небудь приготувати. Тому я тихо, щоб не розбудити сестру, вислизнула з ліжка і, накинувши халат, попрямувала до сходів.

Кухня завжди була не моєю прерогативою, але спробувати варто було. Якщо вдома мені й доводилося щось готувати, то це було або щось із розряду простого, або неїстівне зовсім. Напевно, саме тому ми запаслися продуктами, які б не становили особливих труднощів у приготуванні.

З дитинства я не вирізнялася самостійністю, тому незручності щодо кулінарних здібностей мали місце бути. Але оскільки старшою була я, вибору в мене теж не було. Тому, щойно я знайшла все мені необхідне, одразу ж взялася до справи.

*****

У цей час стояла чудова погода, справа йшла до літа, і природа тільки набирала силу своєї неповторності. Шум океану, вривався у відчинені вікна будинку, зграї моторних пташок, з гучним щебетанням носилися над деревами. Все жило своїм, окремим життям, і, тим не менш, зливалося в єдину гармонію цієї пишноти. І тільки ліс не допускав до себе сторонніх звуків. Тут завжди було настільки загадково тихо, що здавалося можна почути свої думки, і лише хрускіт сухої гілки під ногою повертав у реальність. Він завжди вабив прохолодою в тіні дерев і своєю відокремленістю. Здавалося, ступаючи сюди, ти залишаєш звичний світ, і починається захоплива мандрівка, що кожного разу має свою, неповторну історію.

*****

Не знаю, скільки я провозилася стоячи біля плити, але коли на сходах пролунали кроки сестри, у мене вже все було готово. Чи то вона так довго спала, чи то в мене розвинувся - таки талант до кулінарії, але я встигла. Слова Валері мене порадували не менше:

- Що це так смачно пахне? - Було видно, що вона здивована.

- А ось візьми, і сама спробуй. І чого це ти дивуєшся, невже думаєш, я, справді, нічого не вмію?

- Ні, звісно, я так не думаю,- вона обійняла мене, підійшовши ззаду. - Але раджу до обіду тобі постаратися ще раз. Я не говорила... загалом, ми підемо на відпочинок у ліс.

- Але... - я відкрила рот, щоб виголосити гнівну промову про своє невдоволення, але сестра не дала мені цього зробити.

- І... я запросила Влада,- уже сідаючи, поставила мене перед фактом Валері.

- Що?! Та ти просто знущаєшся! Чому ти говориш про це тільки тепер? Я... я... та ти подивися, на кого я схожа?

Напевно, все-таки це була не злість, радше обурення, але десь у глибині душі я була вдячна їй. Адже з кожною годиною він подобався мені все більше, і я була впевнена, що чекала його приходу.

- Все буде добре, зараз разом тобою займемося!

- Звичайно, просто я не хочу дізнаватися останньою про те, що я кудись іду.

Як же я любила її в цей момент!

*****

Валері сиділа навпроти мене і з цікавістю копалася в тарілці.

- Де ти навчилася так добре готувати? - Було помітно з її непідробного здивування, що вона говорить щиро.

Я, посміхнувшись, знизала плечима і, не приховуючи гордості, простягнула їй книжку з кулінарії, куплену мною кілька років тому. Просто до цього дня, у мене не було приводу застосувати її на ділі.

- Ось. Тут усе дуже зрозуміло написано.

Вона кивнула.

- Усе одно, ти великий молодець. Однієї книжки замало, потрібне терпіння.

Безсумнівно, мені лестили її слова.

- Я все. Дякую,- Піднімаючись з-за столу, сестра зібрала посуд. - І оскільки готувала ти, мити після нас буду я.

Заперечувати було марно, і я, подякувавши їй за допомогу, попрямувала до ванної, щоб хоч трохи привести себе до ладу й освіжити думки. Адже досі мені здавалося, що я жила як у тумані, і не зовсім вірила в те, що відбувається.

*****

І я не помилилася. Прохолодна вода допомогла зібрати думки воєдино. Хто б міг подумати... Ще зовсім недавно, наче вчора, я думала, що окрім Грегорі мені зовсім ніхто не потрібен, і готова була доводити це щодня. Але тепер я не вірила навіть собі. Точніше я намагалася переконати себе, що все, як і раніше, але у мене не виходило. Я бачила Влада скрізь і в усьому, я чекала його приходу, чекала цієї зустрічі. Мені дуже хотілося знову відчути на собі цей усміхнений, добрий погляд, я просто хотіла бачити його ще і ще... Це все більше схоже на залежність, але мене не лякало це. Я не боялася падати в цей вир, я знала, що десь там внизу, на його дні, є той, хто чекає на мене. Єдине, що насторожувало, так це те, що я була впевнена в ньому, я довіряла цій людині, ніби знала не один рік. Насправді навіть дрібниці з його життя були мені невідомі, але, тим не менш, я вірила, я хотіла вірити.

Стукіт у двері ванної, посеред повного спокою, здався мені жахливим гуркотом.

- Джен, ти, що спиш там? - голос сестри нагадав мені про майбутній захід, і я поспішила змити шампунь із волосся.

- Ні, - крізь шум води мій голос, напевно, складно було розібрати, бо Валері постукала знову.

- Джен!!!

Вимкнувши воду і схопивши рушник, я швидко загорнулася в нього і відчинила двері.

- Що ти робиш там уже стільки часу? - Вона розглядала мене, немов я була цінною картиною на виставці. Мені не подобалося коли мене бачать у такому стані як тепер, тому вирішила прискорити процес і взяла ініціативу у свої руки.

- Вибач, я просто замріялася. - мило посміхнувшись, я поспішила випровадити її. - Ще п'ять хвилин.

Зачинивши двері перед здивованою сестрою, я сперлася на них спиною. Скільки ж іще мені доведеться здаватися байдужою і безтурботною, щоб ніхто нічого не помічав у змінах мого настрою? Я обов'язково повинна щось придумати, а зараз варто поквапитися, на мене ж чекає така зустріч!