Отруєна кров. Книга перша

*****

Глава 26

Є такі мрії, яким властиво зраджувати нас, залишаючи наодинці зі своїм розчаруванням і гнітом. Але є й ті, які рятують у найважчі хвилини життя. Коли поїхала Дженніфер, я думав, що життя на цьому для мене закінчилося. У голову приходила лише думка про безцільне існування ще кілька століть поспіль. Але тепер, я, здається, знайшов стимул для того, щоб продовжувати боротися. Боротися із самим собою, і до кінця.

Я сидів і перечитував лист, написаний мені Дженніфер перед від'їздом. Вона писала про щастя, на яке я гідний, і про те, що попереду в мене безмежні можливості, які не варто втрачати. Хтозна, можливо, я дійсно не позбавлений сенсу, щоб жити далі?

*****

Я хотів зустріти Джанет так, щоб вона не забувала про моє до неї ставлення. Лісова стежка звивалася, високі старі сосни раз у раз вставали на шляху. Серце чомусь частішало свій ритм із кожним пройденим мною кроком. Моя рука міцно стискала букет величезних бордових троянд. І ось, вдалині вже виднілася її фігура. Вітер роздував довге темне волосся, завите в локони. Яскрава червона сукня красиво облягала її струнке тіло, а шовк ніжно струмував по ногах. Вона побачила мене здалеку, помахавши рукою. Поруч із нею йшла Валері, посміхаючись мені у відповідь. Я був шалено радий їхньому приїзду, який зараз був порятунком для мене.

Вони підійшли ближче, і Джанет, посміхнувшись, вимовила:

- Я так рада бачити тебе!

- А я як вам радий, дівчатка. Як ти, Валері?

- Все просто чудово. Адже ми на ціле літо сюди приїхали! Як може бути інакше?

- Джанет, а ти як себе почуваєш?

- Дякую, все вже добре.

- Ну, якщо добре, то це тобі. З одужанням тебе і, звичайно ж, з приїздом!

Я бачив, що вона була трохи збентежена, і щаслива одночасно.

- Давайте я допоможу віднести ваші речі до будинку, а потім йдемо до мене. Я ж не даремно готувався.

- Нічого собі, ти сам щось приготував? - здивувалася Валері, з усмішкою дивлячись на мене.

- Ще б пак! Якраз і оціните.

Ми йшли з Джанет вузькою доріжкою, спеціально розтягуючи шлях, бо чекали на Валері. Вона вирішила розкласти речі, і трохи затримувалася. А може просто вирішила дати нам побути наодинці. У будь-якому разі цей момент був на руку.

- Ти дуже гарна Джен,- вимовив я, милуючись дівчиною.

- Дякую. Напевно, до пари твоїм трояндам.

- Ти затьмарюєш їх, повір мені.

Її щоки залилися рум'янцем, і вона трохи відвернула від мене обличчя.

- Вибач, якщо змусив тебе почуватися ніяково.

- Ні, все добре, правда. Просто мені ніхто й ніколи не робив таких компліментів.

- Ось це мене завжди й дивувало.

- Владе, знаєш, ти перший, кого я...

Ми зупинилися.

- Що?

- Я, мабуть, перевірю, як там Валері.

І вже розвернулася, щоб піти, але я взяв її за руку, зупинивши.

- Договори, будь ласка.

- Це, напевно, зайве.

Я пильно подивився на неї, намагаючись зрозуміти, які ж пристрасті в ній киплять.

- Зайве сказати про те, що відчуваєш?

- Не знаю, чи можу говорити про це. Мені стає страшно, коли ти ось так дивишся.

Я посміхнувся.

- Ну, добре, хочеш, я не буду дивитися?

- Ти ж і так усе знаєш.

- Знаю. Але хочу почути це від тебе, щоб бути повністю впевненим.

Вона підняла на мене очі.

- Давно знаєш?

- Здогадувався. Ти не вмієш приховувати свої почуття.

- Ти маєш рацію. Я, здається, кохаю тебе, Владе.

Я підійшов і взяв її руки у свої долоні. Вона здригнулася від мого дотику, але не відсмикнула руку.

- Як думаєш, Джен, ми ж ще не втратили свою можливість?

- Можливість на що?

- На щастя. Чи маємо ми право бути щасливими?

Вона кивнула.

- Все залежить тільки від нас. І це теж.

*****

Величезний будинок з безліччю колон і ажурних балконів, радував око. Пахощі троянд дурманили і протвережували одночасно. Безліч маленьких пташок снували по саду, голосно цвірінькаючи. Дзюркотливий фонтан надавав деякої вишуканості та свіжості. Мила світловолоса дівчина в довгому білосніжному сарафані бігала по саду, заливаючись сміхом.

- Оскар! Оскаре, зачекай на мене!

Зупинившись, і схрестивши руки на грудях, вона ображено промовила:

- Дженніфер, він тікає від мене!

Всюди снували вантажники і слуги, які приносили, розпаковували і укладали речі по місцях. Роботи було багато, тому кожен із них поспішав швидше закінчити свою справу.

Дженніфер сиділа в альтанці біля штучно створеного ставочка, і годувала золотистих рибок. Її душа, здавалося, нарешті знайшла спокій. Усе було як раніше, коли вона разом зі Стефані щойно переїхала в їхній новий будинок. Вона здалеку спостерігала за Вікторією, і усмішка не сходила з її губ ні на хвилину.

Дівчина підійшла до неї, тримаючи на руках цуценя:

- Мамо, коли ми подивимося наш новий будинок? Мені дуже цікаво, що там усередині. Зовні мені поки що все дуже подобається.

Дженніфер встала і підійшла до неї:

- Звичайно, підемо. Думаю, твоя кімната вже якраз готова.

Довгі коридори, величезні мармурові сходи, і безліч кімнат. Усе це вражало Вікторію своєю пишністю і розкішшю. Ніколи раніше не доводилося їй бачити подібного.

Піднявшись на другий поверх і звернувши коридором, вони зупинилися перед великими, прикрашеними різьбленням дверима.

- Ось ми і прийшли, входь,- вимовила Дженніфер, посміхаючись.

Кімната була великою і світлою. Величезне ліжко з балдахіном, із найтоншого шовку, здавалося, ширяло. Комод і дзеркало до підлоги порадували дівчину. А ось балкон викликав у неї справжнє захоплення.

- Я завжди мріяла про балкон! Подивися, як тут гарно!

Вона була вся у свою матір, подумала Дженніфер. Адже колись так само, як тепер Вікторія, подібним речам раділа і Стефані.

- Як тобі? Подобається?

- Шалено! Дякую тобі! - Вікторія міцно притиснулася до неї.

- Ну що, підемо дивитися далі?

- Звичайно! А де житиме Оскар?

Дженніфер усміхнулася.

- Якщо захочеш, то разом із тобою.

Вікторія обійняла її ще міцніше:

- Я люблю тебе, мамо!

Час перейшов майже за полудень. Сонце яскраво світило у вікна, а вітер роздував штори. У саду мирно дзюрчав фонтан, і його прохолода вривалася в кімнати. Мила світловолоса дівчина, обережно ступаючи паркетом, оглядала будинок.