Отруєна кров. Книга перша

*****

Глава 22

Час йшов зрадницьки повільно. Мені хотілося не чекати завтрашнього дня, а скласти всі іспити вже тепер. Сидіти над книжками було просто нестерпно. Мені здавалося, що прочитай я ще хоч одну сторінку, і ефект вийде зворотний - я все забуду. Тож закривши всі конспекти й малюнки, я потягнулася в кріслі, позіхнувши. Як же мені хотілося нарешті просто виспатися! Я поїду з міста і зможу насолоджуватися тишею і спокоєм. І ніхто, жодна жива душа не зможе мені дорікнути в тому, що я годинами лежу в ліжку і нічого не роблю. Цей відпочинок я заслужила. Я вкотре згадала про Влада. Так, звісно, немає сенсу приховувати, що я не чекаю цієї зустрічі. За час, який ми з ним не бачилися, він став мені ще ближчим і ріднішим. А головне - дорожчим. Здавалося тепер, я розуміла чітко ціну всьому, що відбувалося з нами раніше. Я заплющила очі й відкинулася на спинку крісла. Залишилося зовсім не багато, останній ривок. І він має бути гідним завершенням усього, що я робила протягом цього року. У кімнаті стояла абсолютна тиша, і я могла чітко чути цокання годинника на своєму зап'ясті. Раптовий телефонний дзвінок змусив мене здригнутися.

- Алло?

- Джанет? Здрастуй, як ти? - промовив стривожений, знайомий голос.

Це був Грегорі.

- Чудово. Завтра захист, я готувалася. Що там у тебе?

- Якщо в тебе є час, ми можемо побачитися, і я все розповім особисто.

Сказати по правді, у мене не було бажання зустрічатися з ним після того випадку. Я досі намагалася зрозуміти і виправдати його вчинок, який він так і не пояснив.

- Якщо чесно, я сьогодні зайнята. Хочу все приготувати, щоб бути впевненою. Мені ще речі збирати. Чому ти не можеш розповісти тепер?

- Послухай, ти вибач мені за мою поведінку тоді. Я був трохи не в собі, тому...

- Чому, Грегорі? Я намагалася зрозуміти, чим могла зачепити тебе. - Запитала я його, не даючи договорити. Бо знала, що він спробує уникнути відповіді.

- Зараз я не можу відповісти на це запитання. Але думаю, скоро все проясниться і стане на свої місця.

- Ти говориш якимись загадками. Що проясниться?

Я чула в трубці його напружене дихання.

- Джанет, ти багато чого не знаєш. А якщо колись усе ж таки наважишся мене вислухати, сама не захочеш залишитися поруч.

Ці слова чомусь мене зачепили. Значить, у нього є таємниці, які можуть поставити під загрозу мою довіру?

- Доти, доки ти не почнеш говорити, все як є, я не зможу тебе зрозуміти. Хоч як би намагалася.

- Я не тому подзвонив.

- Звичайно, слухаю тебе.

- Пам'ятаєш, ти казала, що бачила ту дівчину з малюнків?

- Ти серйозно? Ми ж ніби як змінили тему.

- Не зовсім. Ця інформація мені дуже важлива.

Я зітхнула. Мені було прикро, що він зовсім не довіряє мені.

- На міському вокзалі, я ж казала тобі.

- Вона кудись їхала? Ти не бачила цього?

- Грегорі, я не стежила за нею. Вона стояла так, ніби чекала когось. Ну, або щойно приїхала. З нею не було речей. Принаймні, я їх не бачила.

- Дякую, Джен. Я все ж сподіваюся зрушити з цієї «мертвої точки».

- Я теж. Тому як я думала, ти мені віриш.

- Послухай...

- Немає сенсу виправдовуватися. Це твоя справа. Тільки твоя. Мені потрібно готуватися, тож удачі.

- І тобі...

Я поклала слухавку. Він хотів сказати щось іще, але вислуховувати виправдання мені хотілося найменше. До того ж, у його словах не було ні краплі щирості. Тепер я воістину дивувалася, і одночасно з тим аналізувала сказане сестрою. Але ж вона зовсім не знала Грегорі, хіба що з моїх слів. Але при цьому так точно описала його. На мій жаль, вона мала рацію - він зовсім не підходив мені. Замість колишнього захоплення і впевненості в нашому майбутньому, тепер було лише розчарування і досада. Я скоріше відчувала до нього відразу і злість, ніж симпатію. Про кохання не могло бути й мови. Валері, моя молодша улюблена сестра всіма силами намагалася захистити мене, а я не розуміла. Так дивно... чому саме сьогодні до мене приходить каяття і почуття вдячності до тих, кому я не надавала значення раніше? Може тому, що я стала старшою ще на рік, а може просто обпеклася на своїх помилках. Не знаю. Ось тільки висновки для себе я зробила. Не потрібно сліпо вірити тому, кого не знаєш. А це стосувалося і Влада. Я маю брати гору над своїми емоціями та почуттями. І, напевно, це б навіть подіяло, ось тільки тепер я зрозуміла найголовніше. По-справжньому, я покохала тільки один раз. І це сталося не минулого літа, а зовсім недавно, біля багаття на лісовій галявині.

*****

Уже майже тиждень від Дженніфер не було жодних звісток. У голову лізли різні думки, але я завжди гнав їх. З нею не могло нічого трапитися, просто тому, що через стільки років, вона все ще жива. У мене не було можливості зв'язатися з Дженніфер. Її телефон був відключений. Тому залишалося тільки чекати. Уже вкотре я повертався у своїй пам'яті в ті далекі часи, коли ми щиро були щасливі. Тепер же все перетворилося на боротьбу за це примарне щастя. Від колишнього спокою не залишилося й сліду. Чи міг я подумати, що зустрівши її тепер, втрачу все те, що було між нами раніше. Але ж як показав час - розлуку легше перенести, ніж байдужість. Напевно, вона ніколи не любила мене. Шкода, я почав розуміти це тільки зараз. І в цьому місті вона опинилася лише тому, що шукала Грегорі. Тепер її мета Вікторія. Ось тільки я, ніколи не був її метою і сенсом. Ніколи. Чомусь я згадав про Джанет. Ту саму, милу дівчинку, з якою нещодавно познайомився на вузькій лісовій стежці. Вона була інша. З нею мені було легко і добре. Я міг годинами говорити про всякі дрібниці, і мені не було нудно. Просто тому, що вона щиро раділа нашим зустрічам і чекала на них. Її очі зовсім не були схожі на очі Дженніфер. У них не було навіть натяку на підступність та інтриги. Вона здавалася мені наївною дитиною, яка, схоже, вперше у своєму житті покохала. Я помітив це давно, ще тоді, коли вона намагалася невміло приховувати свої емоції. Тепер я відчував через це провину перед нею. Бо сам для себе ще не визначився, чого хочу в цьому житті.

Удома було порожньо й сумно. Тому я вирішив одягнутися і пройтися вечірніми вулицями містечка, щоб хоч трохи відволіктися від думок, що засіли в голові.

Погода була похмура. Вітер гнав по небу темні дощові хмари, що нависли. Десь далеко чулися відгомони грому, і періодично миготіли зигзаги блискавок. Ще трохи, і почнеться гроза. Але мене це не зупиняло. Я повільно йшов вузенькими провулками між будинків, перебираючи в голові події останнього тижня. Пройшовши ще трохи, я зупинився перед великим, двоповерховим будинком, пильно вдивляючись у вікна. Це був той самий будинок, у якому так радо приймали мене Джанет і Валері. Я сподівався розгледіти у вікні знайомий силует, але там було темно. Вочевидь, вони ще не приїхали, хоча вже мали б. З моменту нашої останньої з Джанет зустрічі минуло кілька тижнів. Я точно знав, що її навчання вже закінчено. Невже щось сталося? Потрібно буде навідатися в місто і дізнатися, як у них йдуть справи. Адже не просто так я називаюся другом!

Час минав, і почав покапувати дрібний, холодний дощик, який усе посилювався. Краплі стукали по листю, шелестіли по дахах, і, зливаючись у потоки, поливали дороги. Йти назад мені не хотілося, але довелося. Бо я все ще сподівався, що Дженніфер зателефонує мені. І тільки нещодавно я згадав, що залишив телефон удома. Тому, швидким кроком, ховаючись під кронами дерев, я попрямував додому.

*****

Моє шосте чуття не підвело мене. На стукіт вхідних дверей із передпокою вийшла Дженніфер.

- Здрастуй. Де ти був? Я не змогла додзвонитися до тебе і вирішила чекати твого приходу тут.

- Як ти Дженніфер? - запитав я, знімаючи з себе мокру куртку і обіймаючи її за плечі. - Я дуже переживав. Чому ти не дзвонила раніше?

- У мене не було часу на дзвінки. Усе довелося робити швидко.

- Що робити?

- Сам усе побачиш. До речі, ти не проти того, що я приготувала вечерю за твоєї відсутності?

Я посміхнувся. Вона й раніше господарювала в моєму домі, поки я спав або відлучався. Сказати по правді мені була приємна її турбота хоча б у цьому. Тому, я був вдячний їй. До того ж мені хотілося їсти.

- Звісно, ні. Дякую тобі.

- Чудово, тоді проходь.

- Дженніфер, ти обіцяла пояснити, чому так довго пропадала.

Я вирішив не відступати, і домогтися правди.

Вона кивнула, і покликала мене за собою жестом руки.

У вітальні стояла напівтемрява, і єдиним джерелом світла був торшер, що виливав тьмяне, приглушене світіння. У всій цій обстановці я не відразу помітив світловолосу дівчину, що згорнулася в грудочку. Вона мирно спала на дивані, накрившись вовняним пледом.

- Я ж сказала, що знайду її.

Швидко обернувшись до Дженніфер, я на мить оторопів.

- Це... Вікторія?

- Так. Це дочка моєї сестри. І Грегорі не повинен дізнатися про це. Він ніколи її не побачить і не отримає.

Я розумів її біль через смерть сестри, але це не зовсім справедливо. Як би там не було, але Грегорі залишається батьком. А отже, має повне право знати, що з його дочкою. І вже тим більше претендувати на неї.

- Ти хочеш приховувати її?

Дженніфер стояла, притулившись спиною до стіни.

- Ні. Я заберу Вікторію і заберу звідси.

Я безуспішно спробував ковтнути клубок, що став у горлі.

- Ти знову подасишся у втечу?

- Мені нічого іншого не залишається. Я не можу віддати йому ще й дочку, після того, що він зробив із моєю сестрою.

Чомусь саме тепер, перед очима промайнуло все моє життя. Я не міг і не хотів знову втратити Дженніфер. Це було б надто важко і нестерпно для мене. Тому поборовши тремтіння в голосі, я тихо промовив:

- Давай спробуємо удвох щось придумати. Я допоможу тобі, чим зможу, залишимо дівчинку. А якщо не вийде - поїдемо, всі разом.

Вона подивилася на мене уважно, ніби вивчаючи.

- Владе, усе вже давно вирішено. Я зрозуміла, що іншого шляху немає ще тоді, коли днями вистежувала Грегорі. І випереджала його на кілька кроків у своїх діях. Повір, він ні перед чим не зупиниться, і скоро здогадається, що Вікторія у мене.

Я важко зітхнув:

- Підемо на кухню. Там поговоримо, щоб не розбудити її.

*****

Годинник голосно цокав на стіні. Я поїв, і тепер ми, наливши собі кави, тихо говорили.

- Як тобі вдалося дізнатися, де вона? - запитав я, поставивши чашку на стіл.

- Спочатку я дізнавалася про всі його плани. А потім знайшла людей, які за тим малюнком, який я забрала з сумки Грегорі в нього вдома, вийшли на Вікторію.

- Стривай, ти так і не повернула йому ключі від квартири?

Дженніфер повела плечима.

- Я і не збиралася їх повертати. Тому що знала, що він усього сам не розповість. Мені довелося.

Вкотре я здивувався її спритності.

- Ну а як ти пояснила Вікторії свою появу?

- Вона розповіла історію про те, що шукає свою матір. Імені її вона не знає. Але нянечка, яка тоді винесла її з пожежі і приховувала багато років, передала їй перед смертю частину обгорілого щоденника. Він належав Грегорі. Усе, що вона змогла з нього прочитати, це лише те, що має рідкісне захворювання, яке проявляється всіма притаманними нам ознаками. Пізніше, вона відчула на собі його дію і зрозуміла все, про що прочитала раніше. Мені пощастило, що Грегорі рідко згадував у своїх записах імена, і частіше використовував займенники. З його текстів Вікторія знає про те, що у матері була сестра. Я допомогла скласти їй уривки інформації воєдино так, щоб запитань більше не залишалося.

Я слухав її уважно, і тільки тепер, здається, почав розуміти, до чого вона веде.

- Тобто, ти хочеш сказати, що Вікторія вважає тебе своєю... матір'ю?

Останнє слово я спробував сказати якомога тихіше.

Вона кивнула.

- Все вірно. Через роки вона знову знайде люблячу сім'ю. Нехай і не повну.

- Але ти ж кажеш, що вона знає про сестру своєї матері.

- Сестра загинула в пожежі понад століття тому. Більшого знати не потрібно.

Голова пішла обертом. Навіть я, слухаючи Дженніфер, починав піддаватися її впливу і вірити в те, що вона говорить. Потрібно мати не малу спритність і розум, щоб так все обставити. Коли ж ця дівчина перестане мене вражати?

- Ти впевнена, що чиниш правильно? А якщо ця брехня колись відкриється? Як ти поясниш їй усе?

- Відкриється, кажеш? Як? Ти допоможеш?

- Ти не повинна про мене так думати. Я просто турбуюся про тебе.

- Владе! У неї не було нікого настільки тривалий час. І тепер, коли вона шукає свою матір і знаходить її, чи буде до чогось причепитися або перевіряти ще раз? Подумай про це.

Може, вона й має рацію. Адже не просто так кажуть, що буває брехня і на благо. Навіщо зайвий раз завдавати болю бідній дівчинці?

Я кивнув, погоджуючись з її словами:

- Добре, нехай буде так. Я сподіваюся, у вас із нею все вийде. А я допоможу, якщо буде необхідно.

Дженніфер піднялася з-за столу і вимовила:

- Не потрібно. Ми впораємося. Не дарма ж я прийняла таке рішення про від'їзд. Почнемо все з початку.

Я встав і підійшов до неї.

- Коли ти приїхала, і ми так несподівано знову зустрілися на тій дорозі...

- Владе, не потрібно, - сказала вона, збираючись іти.

Але я не міг відпустити її. Тепер я мав намір висловити все те, що накипіло в мені за довгі роки розлуки. І я хотів, щоб вона це почула. Тому я міцно схопив її за руку, не даючи піти.

- Ти ж знаєш, як я любив тебе, Дженніфер! І досі люблю.

- Минуло багато часу, тобі тільки здається, що любиш. - Вона намагалася відпиратися, опустивши очі в підлогу.

- У даному випадку час нічого не змінює! Якщо ти про те, що я не висловив своїх почуттів під час нашої зустрічі, тут усе очевидно. У мене був шок. Я не очікував побачити тебе так раптово, через стільки років. Можливо, я розучився проявляти свої емоції. Але якби ти знала, що мені довелося пережити, поки тебе не було поруч, ти не здивувалася б. Я думав, у мене всередині вже все вигоріло від того болю, що я відчув. Але бачиш - ні. Я плачу, а значить, не такий уже черствий і грубий.

Сльози повільно стікали по моїх щоках, але я не витирав їх. Чомусь я згадав приказку про те, що чоловіки не плачуть, але мені було все одно. Я не соромився своєї слабкості. Радше не вважав її такою. Це було проявом тих почуттів, які я відчував, і мого особистого горя, що настигло так раптово.

Дженніфер, яка не зронила до цього часу жодного слова, раптом піднявши на мене очі, вимовила:

- Владе, ми не зможемо бути разом. Ти не маєш переживати за мене або Вікторію. Ми впораємося, обіцяю. Подумай краще про себе і про своє майбутнє. У тебе попереду прекрасне і світле життя. Навіщо я тобі?

Після недовгого мовчання, я відпустив її руку, і вже біля дверей повернувся до неї:

- Мені шкода, якщо ти так нічого і не зрозуміла Дженніфер. Дуже шкода...

Уже проходячи повз вітальню, я на хвилину зупинився і подивився на Вікторію. Вона посміхалася уві сні. Напевно, події цього дня позитивно позначилися на ній. Я не міг змусити себе піти. До чого ж вона була схожа на Стефані. На мить мені здалося, що все, що трапилося з нами, лише страшний сон. Що насправді Дженніфер так само щаслива, і зараз знову, заливаючись сміхом, почне розповідати мені щось. А я, засліплений коханням до неї, буду слухати, і ловити кожен звук її голосу. І при цьому ми обидва знатимемо, що Стефані спокійно спить у своїй кімнаті. Але мабуть настав той момент, коли потрібно відпустити спогади. Так дивно, те, чим я жив увесь цей час, тепер виявилося марним і нікому не потрібним. А мене самого вже давно викреслили, нібито й не було зовсім.