Отруєна кров. Книга перша

*****

Глава 24

Після недовгих гудків вона все ж підняла слухавку.

- Так?

- Джанет? Упізнала мене?

- Владе! Як ти знайшов мій номер? - не стримуючи тремтіння в голосі, і запинаючись, вимовила вона.

Я посміхнувся. Ну ось, вона знову радіє мені як дитина.

- Це довга історія. Краще розкажи мені, як ти? Ви з Валері збиралися приїхати, і досі ні. Я переживав, чи не сталося чого. - Нічого страшного, захворіла трохи. Це мине. Думаю, вже наступного тижня будемо збирати валізи, - засміялася вона.

- Буду дуже радий. Де Валері, вона відвідує тебе?

- Так, вона постійно поруч була. Ось тільки кілька годин тому як пішла. Відпустила її виспатися.

- Тобі нічого не потрібно? Я зараз у місті, міг би відвідати тебе.

- Що? Ти приїхав? Але...

- Я хотів дізнатися, що у вас сталося, і приїхав,- випередив її я.

На хвилину вона замовкла, намагаючись придушити порив радості.

- Владе, шкода, що ти не взяв тоді мій номер. Я б попередила тебе. Зараз до мене нікого не пускають батьки. Кажуть мені потрібно більше відпочивати.

- Та я все розумію. Головне, що з тобою все добре. Значить, я буду повертатися назад.

- Так недобре вийшло...

Я поквапився запевнити її, що нічого страшного не сталося. Мені й справді стало легше, коли я почув її голос.

- Джен, ми і так скоро побачимося. Не варто переживати.

- Ти можеш прийти до мене зараз? Я вийду у двір.

- Але ти ж сама казала, що тебе не пускають. До того ж, тобі потрібно лежати.

- Батьки кудись збираються, і я зможу вийти ненадовго. Хочу тебе побачити.

Я не очікував того, що вона покличе мене, тому був украй здивований і розгублений.

- Добре, я прийду.

- Записуй адресу.

*****

Ніколи раніше я не бачив її такою. Темні кола залягли під очима. Крізь бліду, тонку шкіру просвічувала сітка вен. Джанет стояла переді мною в легкому білому сарафані до коліна. У якийсь момент мені здалося, що вона зливається з ним.

Вона сумно посміхнулася і підійшла до мене.

- Ну як я тобі?

- Це минеться. Головне зараз одужуй. Ось приїдеш на свіже повітря, відразу одужаєш.

Джанет недовірливо подивилася на мене.

- Що? Раніше всі так лікувалися, народними методами і засобами.

- Сподіваюся, і мені допоможе. Так у кого ти дізнався мій номер?

Я зрозумів, що мені не уникнути відповіді.

- Грегорі пам'ятаєш?

Вона кивнула.

- Так ось він мій давній знайомий. Зустрівся з ним біля парку, розговорилися. Він мені й розповів про те, що ти хворієш. Я вирішив сам переконатися.

- Переконався?

- Так. Але це правда, не повинно тебе так засмучувати. Я впевнений, скоро все стане на свої місця. Ти просто не можеш опускати руки.

- Мені було дуже погано ці дні. Я майже не спала. Ми всю ніч могли говорити з Валері. Але я розумію, що їй на відміну від мене хотілося відпочити хоч трохи. Знаєш, так соромно за це.

Піднявши на мене очі, вона раптом вимовила:

- А ще я дуже здивована тим, що ви з Грегорі знайомі.

- Так, уже дуже давно.

- Він щось про мене ще говорив?

Мені здалося, що вона трохи нервувала, ставлячи це запитання.

- Ні, а мав би?

- Не знаю, а раптом.

Ми замовкли. Джанет перебирала складочки свого сарафана. А я не переставав дивуватися тому, як же хвороба змінює людей. Я ледь впізнавав її.

- Як твої справи? Як Дженніфер?

- Поки що ніяк, сумую. Дженніфер вся у своїх справах, окремих від мене. Тож я сам собі наданий.

- Вона живе десь поруч із тобою?

- Так, у неї свій будинок. Але дуже часто вона навідується до мене в гості.

- Свій будинок? Я думала, знімає. Скільки ж їй років, що вона настільки забезпечена?

Це запитання поставило мене в глухий кут. Напевно, навіть сама Дженніфер уже не змогла б із точністю відповісти на нього.

- Трохи більше двадцяти. Але хіба справа тільки у віці? Вона свого часу отримала чималу спадщину.

- Тоді не дивно.

- Коли приїдете з Валері, я покажу вам свій будинок. Сподіваюся сподобатися.

- Чомусь я впевнена в цьому.

Вона раптом притихла, і озирнулася на всі боки.

- Як би мене тут не помітили. А то тут же доповідатимуть батькам, і тоді мені доведеться лежати, не встаючи.

Я розумів, що їй і справді вже час.

- Ти телефонуй, якщо буде нудно і самотньо. Я завжди знайду для тебе час.

- Спасибі тобі, Владе.

Вона швидко підійшла до мене і її гарячі губи торкнулися моєї щоки. Розвернувшись, вона побігла в бік під'їзду і зникла за дверима. А я все так і продовжував стояти, оторопівши від несподіванки. Принаймні, у мене не залишалося сумнівів у її почуттях до мене. Її завзятість і якась притаманна їй дитячість завжди розчулювали й тішили мене. Вона не була схожа ні на кого з моїх знайомих. І в цьому була головна її перевага. Джанет була особливою. Вона розуміла мене не так, як розуміють інші люди. Навіть слухала мене якось інакше. Я чомусь посміхнувся своїм думкам. Її унікальність полягала ще й у тому, що вона була просто людиною. І не встигла розтратити своєї людяності через століття. Найбільше на світі, я не хотів, щоб її спіткала така ж доля.

*****

Мені потрібно було повертатися додому, оскільки я обіцяв Дженніфер, що повернуся раніше. Дорогою до вокзалу я швидко набрав її номер.

- Слухаю тебе, Владе,- вимовила вона.

- Ти чекала дзвінка, чи що?

- З чого ти взяв?

- Просто ти взяла слухавку майже відразу. Мене це здивувало.

- Ти ж не про це хотів поговорити, вірно?

- Так. Я зараз збираюся назад, тож скоро буду на місці.

- Чудово. Як там Джен?

- Вона захворіла, але їй уже значно краще.

Зачекавши паузу, я вимовив.

- Дженніфер, я бачив Грегорі, і здається, він налаштований рішуче.

- Що сталося?

- Схоже, що він підозрює тебе в крадіжці ключів від його квартири. Але це б ще півбіди. Так само, він упевнений, що Вікторію теж ховаєш ти. І думаю, він не відступить у пошуках дочки.

- Вона йому не дочка. Сподіваюся, ти нічого йому не розповів?

Мені було прикро це чути від неї. Виходить, Дженніфер вважала мене зрадником, і роки довіри канули в лету.

- Звісно ж, ні. У нього нічого немає проти тебе, крім власних здогадок.

- Повір, йому й цього вистачить. Гаразд, я розберуся. Дякую, що попередив. Бережи себе, Владе.

У слухавці почулися довгі гудки. Мені була дивна така поведінка Дженніфер. Я розумів, що вона переживає, але невже і мене потрібно побоюватися? Адже саме я, у своєму власному будинку ховаю її разом із чужою дитиною. Але їй було цього мало. Здавалося, вона хотіла цілеспрямовано досадити мені. І поки що у неї це чудово виходило.

*****

Відчинивши двері, я озирнувся на всі боки.

- Дженніфер?

Будинок зустрів мене тишею.

- Вікторія?

Так само тихо.

Мій погляд упав на маленьку записку, що лежала на тумбочці, біля дзеркала. Розгорнувши папір, я прочитав таке:

«Владе, я забрала Вікторію до себе. Не хочу більше завдавати тобі незручностей нашою присутністю. Не переживай, ми впораємося, головне не говори зайвого. Дякую за все.

Дженніфер».

Я вже хотів було взяти телефон і зателефонувати їй, але в останній момент передумав. Якщо вона прийняла таке рішення, значить їй і справді буде краще побути одній. До того ж, Дженніфер прагнула звикнути до того, що тепер вона стане дівчинці матір'ю. Чомусь, я зовсім не був упевнений, що вона впорається. До сестри у неї завжди було ніжне і трепетне ставлення. Але мені чомусь здавалося, що в них був якийсь особливий зв'язок. І справа тут зовсім не в тому, що Дженніфер намагалася замінити кимось Олівію. Вона патологічно потребувала її. Саме тому приховувала свій біль за іншими.

Дорога втомила мене, тому я вирішив трохи відпочити. А після цього, все ж таки відвідати Дженніфер і розставити всі крапки над «і».

Проходячи повз кімнату, в якій вона провела сьогоднішню ніч, у грудях мимоволі защеміло. Як же я мріяв про цю зустріч... Але найзаповітнішим моїм бажанням було не дати нашій казці закінчитися. Я хотів залишитися з нею назавжди, бути міцною сім'єю. Вона просто знехтувала всім цим, і мною зокрема. Мені раптом згадалися її слова, сказані про Вікторію. Я ніколи б не ставив умов, стосовно цієї дівчинки. Тим більше, не був би противником її перебування в нашому домі. Але у Дженніфер завжди є своя думка, і переконати її часом просто неможливо. Ось і тепер, я власними руками закопував усе те, заради чого жив стільки років. А це була всього лише примарна надія на моє світле і щасливе майбутнє.

*****

Грегорі нервово ходив кімнатою. Події, що трапилися за останні кілька днів, сильно позначилися на ньому. Тепер він був абсолютно впевнений у тому, що зломщиком його квартири була саме Дженніфер. До того ж про Вікторію досі не було жодних звісток. Він перевіряв дзвінки на телефоні кожні півгодини і все марно. У якийсь момент він розумів, що піддається відчаю, і намагався докласти всіх зусиль, щоб не допустити цього. Зараз найважливішим для нього було знайти доньку. Присівши на диван, він обхопив голову руками. Ну чому все так складно? Думки роїлися в голові, не перестаючи. Напевно, вже давно варто було все забути, і просто викинути минуле зі своєї пам'яті. Але не вийшло. І це почуття так само гризе досі. Дотягнувшись до телефону, Грегорі швидко набрав знайомий номер:

- Крістіане?

- Так, це я. Щось сталося?

- У мене тут така справа... Загалом, ти не міг би навідатися до однієї людини?

- Ти знаєш адресу?

- На жаль, ні. Сподіваюся на твою майстерність. Мене цікавить особа на ім'я Дженніфер Еванс. Допоможеш?

- Так, звісно. А що не так з нею, заборгувала тобі чи що?

- Тут все набагато серйозніше. Мені потрібно точно знати, чи є в будинку ще хтось, крім неї.

- Грегорі, давай на чистоту. Кого ми шукаємо? Я не можу працювати, не знаючи мети.

- Дівчина. Її звуть Вікторія. З'ясуй, вона перебуває у неї в будинку чи ні. Мені більше нічого не потрібно.

- Як ти розумієш, у мене немає жодного права ломитися в будинок. Але я можу простежити за тим, хто входить, а хто виходить.

- Чудово, мені це і потрібно. Не варто привертати до себе зайвої уваги.

- А що якщо дівчина там?

- Нічого не роби. Одразу ж дзвони мені.

- Гаразд. Думаю, до ранку я все з'ясую.

- Буду дуже тобі вдячний. Ти ж знаєш, я в боргу не залишуся.

- До завтра тоді.

- Удачі.

Поклавши слухавку і вставши з дивана, Грегорі підійшов до вікна і подивився на людей, які снують вулицею.

- Ти нікуди від мене не сховаєшся, Дженніфер Еванс. Нікуди.