Отруєна кров. Книга перша

*****

Глава 7

Уже розвиднілося, і вона сиділа на ліжку, спершись на мереживні подушки, розглядаючи туманний пейзаж за вікном. Прислухавшись до того, що зараз відбувається в сусідній кімнаті, і, переконавшись, що там тихо, вона посміхнулася, радіючи, що прокинулася першою. Туман щільною пеленою огорнув місто, і розгледіти будь-що в межах кількох кроків було важко.

Відкинувши краї ковдри і спустивши ноги, вона попрямувала до дверей, що ведуть на балкон, і тихо відчинила їх.

Порив свіжого, прохолодного повітря відкинув волосся з її плечей. Зробивши крок уперед, нога торкнулася мармурової підлоги. Вона сперлася об перила й подивилася вниз. Так красиво! Звідси справді відкривався чудовий краєвид, сестра мала рацію. Величезний сад, фонтан, алеї та доріжки - все те, про що вони так мріяли, і тепер це стало реальністю. Тепер життя змінилося і стало іншим. І головне - у неї є Стефані.

Зачинивши за собою двері, вона повернулася в кімнату. Проходячи повз дзеркало, у старовинній великій оправі, Дженніфер зупинилася. Відображення. Русяве, майже руде волосся струменіло по плечах до самого пояса красивими локонами. Витончена фігура у вільній білій сукні, очі, - мабуть, це єдине, що все життя говорило про її незвичайне походження. Іноді вони сміялися, але в них завжди жив смуток, неосяжний, глибокий.

Від думок перервав несподіваний стукіт у двері.

- Я вже не сплю, проходь. - Вона посміхнулася, очікуючи побачити сестру.

Але в кімнату увійшла не Стефані.

- Ешлі? Щось сталося? - Не приховуючи свого здивування, дівчина повернула голову.

- Міс Дженніфер...

- Так? Я слухаю тебе. - сказала вона, накидаючи шовковий халат і поправляючи волосся.

- Міс... міс Стефані немає в її кімнаті.

- Що значить, її немає? Де ж вона? - Відштовхнувши служницю, дівчина вийшла з кімнати і попрямувала до дверей, за якими була спальня сестри.

Штовхнувши двері рукою, Дженніфер переконалася в правдивості слів Ешлі. Ліжко було заправлене так, ніби його й не розстеляли, а речі акуратно складені.

- Вона що й не ночувала вдома? - Було очевидно, що її гнів зростає щохвилини.

- Міс, я не знаю...

- А хто має знати? - зірвавшись на крик, вона готова була трощити все навколо.

- Я згадала. Вона була вдома ввечері. - боязко сказала служниця, опустивши очі.

- Це я і сама знаю. Мені потрібно знати, де вона тепер!

- Я з'ясую міс...

Дженніфер подивилася на неї спопеляючим поглядом.

- Звичайно, ти з'ясуєш. А тепер розпорядися, щоб мені приготували карету, я поїду в місто.

Дівчина вклонилася:

- Одну хвилинку, міс.

Залишившись на самоті, вона почала ходити кімнатою.

- Якщо ти залишиш хоч якісь сліди, ми тут надовго не затримаємося Стефані.

*****

Просидівши весь день у готелі, я почав збиратися додому, і, залишивши ключі покоївці, сказав їй, що вже йду. Вона проводила мене до дверей, просила бути обережним (мабуть, ранкова новина нікого не залишила байдужим) і порадила носити з собою якусь зброю для захисту, на той випадок, якщо на мене хтось нападе. Я заспокоїв її, пообіцявши, що так і зроблю, подякував за цінні поради і турботу, і благополучно покинув готель. Згадавши, що обіцяв Нелюфер зайти до неї, я попрямував у бік ферми, передчуваючи радість від того, як я буду годувати телят.

Ще здалеку я помітив Генрі, батька моєї подруги, і з його вигляду можна було з упевненістю сказати, що щось трапилося.

Тому підійшовши ближче, я поспішив привітатися і дізнатися, що сталося.

- Доброго дня, містер Бейлі. Як Ваше здоров'я?

Він підняв голову і посміхнувся, нехай і через силу, але було видно, що він радий мене бачити.

- Доброго тобі дня, Владе. Яке в мене може бути здоров'я, це у вас, молодих, воно має бути. А немає його...

- Я прийшов допомогти. Нелюфер казала мені, що буде сьогодні тут із вами, я вирішив приєднатися.

Я помітив, що він поморщився ще більше, і схопився за голову.

- Вам погано? Містере Бейлі? Я можу Вам чимось допомогти?

- Немає її тут. Захворіла вона. Лежить. Не встає.

Тут я зрозумів, із чим пов'язані його слова про те, що немає здоров'я, і про кого він говорив. А ще нашу вчорашню прогулянку, і те, що вона-таки встигла замерзнути. У цьому вже винен я.

- Ви не знаєте, що з нею? Лікар приходив? Як вона тепер почувається?

- Уранці приходила лікарка, каже недокрів'я в неї, ніколи такого не було. Напасть якась.

- Я можу її побачити? Тепер?

Чоловік кивнув.

- Звичайно, сходи до неї. Ти не переживай, я впораюся, тут не багато вже роботи залишилося. Ти йди, вона там одна і доглянути нікому.

- Добре, спасибі, я піду тоді. До зустрічі.

Я йшов і думав, що могло трапитися з нею за одну ніч? Адже вчора все ще було добре. Мені потрібно побути з нею, допомогти хоч чимось. Її мати померла, коли дівчинці було близько року, відтоді батько сам виховував і ростив її. Усе, що вони мають тепер, завдяки фермі, їй вони завдячують багатьом. Підійшовши до будинку, я згадав, як учора ми стояли з нею на цьому самому місці, а тепер вона навіть із ліжка не піднімається. Ще й ця жахлива подія вранці, занадто багато подій за один день.

У кімнаті стояла напівтемрява, штори були щільно закриті, і сонячне світло майже не проникало сюди. Я підійшов до ліжка. Перше, що я побачив, були її руки. Ніколи раніше я не бачив такої білої шкіри, вени просвічували, здавалося наскрізь. Я перевів погляд і подивився на її обличчя. Темні кола залягли під очима, губи потріскалися, і на них запеклася кров.

- Нелюфер...- Я погладив її руку. - Що з тобою мила?

Її вії затремтіли, і вона злегка прочинила очі, вони були каламутними й байдужими.

- Владе, ти прийшов...- прошепотіла вона, намагаючись усміхнутися.

- Твій батько розповів мені. Що сталося?

- Я не пам'ятаю, ти проводив мене додому, я... не пам'ятаю, що було далі... пробач...

- Усе добре, ти не хвилюйся головне, я тут, із тобою побуду.

Вона заплющила очі, слабкість опановувала її дедалі сильніше. Мені по-справжньому стало страшно.

- Ти тільки не спи. Не спи, чуєш?

Нелюфер зобразила якусь подобу стогону.

- Тобі погано? Ти говори зі мною.

Я потягнувся, щоб поправити їй ковдру, і помітив, що її край у крові. Відкинувши полог убік, до мене прийшло розуміння того, про що мені розповідала Марія. На шиї виднілися порізи, тонкі, як від леза. Краї ранок запалилися і трохи кровоточили.

Як її оглянула лікарка? Як можна було не помітити цього? А може просто не хотіла помічати?

Я не міг уявити, що буде, якщо вона помре. Чому саме тепер у мою голову лізли такі думки? Одне я знав напевно, хто б це не зробив, він поплатиться за свої вчинки.

*****

Дженніфер йшла містом, шукаючи очима сестру. Злість і обурення поступово згасли, і тепер їх замінив страх.

«Мені потрібно знайти її якнайшвидше» - ця думка не полишала голову протягом кількох годин.

Пройшовши через сквер і звернувши до церкви, дівчина раптом зупинилася.

- Стефані!

На її крик обернулася молода білява дівчина.

- Вибачте, Ви помилилися.

Присівши на найближчу лавку, вона озирнулася навколо.

- Де ж ти можеш бути...

Відповідь не змусила себе довго чекати.

- Доброго ранку, чого це ти так рано вже тут? - Сестра, обійнявши її за плечі ззаду, усміхнулася.

- Ти де була? Я не одну годину вже шукаю тебе! Чому я не знаю про те, де ти проводиш час? Стефані, у тебе з'явилися від мене якісь таємниці?

Вона присіла поруч.

- Про що ти Джен? Які ще таємниці? Просто я подумала, що це, напевно, непогано освоїтися на новому місці. До того ж тут є на що подивитися. Ти бачила фонтан у парку?

Дженніфер полегшено зітхнула і провела рукою по волоссю.

- Ти колись уб'єш мене. Якби ти знала, як я перенервувала.

- Що я могла такого зробити, щоб зі мною щось трапилося?

Алеєю, наздоганяючи одне одного, пробігли діти, заливаючись дзвінким сміхом.

Вона кивнула в їхній бік.

- Наприклад, ось це.

Стефані з подивом подивилася на неї.

- Джен, ти ж знаєш, ну навіщо знову порушувати цю тему? Вона не була дитиною, і особливої уваги до її персони теж немає. Можеш не хвилюватися.

- Що? Отже, ти... - Привівшись із лавки, Дженніфер пропалювала сестру поглядом. - Ти ж обіцяла мені! Хто вона?

Опустивши очі, Стефані розглядала свої руки, намагаючись приховати хвилювання.

- Я не знаю. Просто побачила їх учора разом, вона прогулювалася разом із Владом, а потім коли він проводив її додому...

- З ким? Із Владом?

Після хвилинного мовчання, вона взяла сестру за руку:

- Ходімо.

Стефані з подивом подивилася на неї.

- Куди?

- Ми маємо знайти його і з'ясувати, що він знає про цю ситуацію. Нам не потрібні зайві проблеми.

- А якщо все ж таки знає? Що тоді?

Дженніфер задумалася:

- Думаю, ми знайдемо рішення. Але більше ти не повинна себе так поводити. Це не просто нікому невідомий пройдисвіт. Вона живе тут досить довгий час, її всі знають. Це було помилкою з твого боку.

Стефані посміхнулася:

- Так значить той волоцюга з ринкової площі твоїх рук справа?

- Саме так, волоцюга. Усе, ходімо, нам ніколи розмовляти. Потрібно знайти Влада раніше, ніж він принесе нам неприємності.

*****

Сонячні промені яскраво освітлювали просторе приміщення міської бібліотеки. Тут зберігалися найрізноманітніші книжки, множинні їх перевидання та газети. Зазвичай із ранку зал пустував, але сьогодні ранній відвідувач потурбував тишу характерним скрипом дверей. На порозі з'явилася невисока світловолоса дівчина з величезними синіми як волошки очима. Озирнувшись на всі боки, і ще раз переконавшись, що крім неї тут нікого немає, вона підійшла до стійки.

- Здрастуйте Аннета.

Жінка по той бік від неї, посміхнувшись, кивнула у відповідь:

- Здрастуй, Селбі. Ти сьогодні так рано, щось сталося?

- Так. Моя подруга хвора, зовсім не піднімається з ліжка. Лікар так і не змогла сказати, що з нею. Я подумала, може, знайду відповідь тут.

Аннета з участю подивилася на дівчину:

- Мені дуже шкода, що так вийшло, але я впевнена, вона одужає. Ось побачиш, не переживай головне. Зараз я знайду тобі все, що може стати в пригоді. - І вона зникла за полицями з горами книжок.

Селбі присіла за найближчий стіл і подивилася у відчинене вікно. Запахи квітів наповнювали кімнату, птахи весело цвірінькали, перелітаючи з гілки на гілку. Життя йшло своєю чергою, але їй здавалося, що є щось, для чого минуле тепер безповоротно втрачено.

- Ось, усе що я змогла знайти, те й принесла. - Голос Аннети немов повернув дівчину назад.

- Ах так, дякую. Думаю, я перегляну їх усі.

І відкривши першу з книжок, що лежали на столі, вона занурилася в читання.

*****

Я щойно залишив будинок Нелюфер і весь занурений у думки блукав вулицями, намагаючись знайти відповідь на питання, що мучить мене.

Це не могло бути звичайною випадковістю. І навіть якщо з нею це сталося через безглузду травму, то хто тоді замучив того бідолаху на ринковій площі? І чому ці порізи на їхніх шиях так схожі? Адже зі слів Марії я точно пам'ятав, що вони нагадували рани, нанесені чимось гострим. Занадто багато збігів як для випадковості. І це не давало мені спокою. Навіть якби це був маніяк, яка схожість між цими двома людьми? Тепер запитань стало ще більше, ніж можливих відповідей. Для мого розміреного способу життя наявність таких стрімких змін була явно несподіваною.

Голова гуділа від моторошної втоми упереміш із думками, тому я поквапився якнайшвидше дістатися до будинку і забутися глибоким сном. Але мабуть мені це не судилося сьогодні.

На зустріч ішли Дженніфер і Стефані. Ні, не можу сказати, що я не радий був їх бачити. Навпаки, мені приносило величезне задоволення це спілкування, але тільки не тепер...

Тому я спробував зробити вигляд, що не помітив їх, і звернути в найближчий провулок. Але було пізно, Стефані гукнула мене:

- Владе! Стій!

Відступати було пізно. Найменше на світі мені хотілося, щоб хто-небудь із них побачив мене в тому стані, в якому я тепер перебував. Але діватися було нікуди, тому я зупинився і зобразив на своєму обличчі якусь подобу посмішки.

- Доброго дня. Дуже радий бачити вас. Прогулюєтеся? - Потрібно бути ввічливим у будь-якій ситуації, і я наполегливо намагався це робити.

Вона, усміхнувшись, кивнула.

- Так, сьогодні видався чудовий день. Один із найкращих за весь час мого перебування тут. Прекрасна погода відповідає моєму прекрасному самопочуттю.

Я помітив, як Дженніфер усміхнувшись, осмикнула сестру:

- Погода сьогодні й справді гарна, але не всіх вона радує, адже так? Щось сталося? Ти такий блідий.

Ну ось, не вистачало ще про моє здоров'я розмовляти.

- Це втома, мине. Усе що мені потрібно, так це гарненько виспатися.

Дженніфер полегшено зітхнула:

- Я дуже рада. Просто сьогодні мене страшенно налякала новина про якусь невідому хворобу, що відвідала це місто. Мимоволі починаєш про це замислюватися. Ти нічого не знаєш?

Очевидно, розмови про цю подію облетіли всіх.

- Моя подруга сьогодні злягла. Лікар так і не зуміла зрозуміти, що це. Жодних ознак хвороби, крім ран на шиї. Вона слабшає з кожною годиною, мене це дуже засмучує, я не знаю, чим можу допомогти їй.

Стефані схвильовано подивилася на сестру.

- Мені дуже шкода, Влад. Вибач. - Дженніфер доторкнулася до моєї руки.

Я подивився на неї майже невидячими очима.

- Ти, то в чому винна? Ніхто не хотів цього, просто так трапляється. Та годі, залиш цю розмову, не думаю, що вам варто засмучуватися з цього приводу. Сьогодні чудовий день, насолодіться ним сповна.

Вона поплескала мене по плечу:

- Добре. А ти йди, відпочинь, а то зовсім уже ледве на ногах стоїш.

- Вдалого вам дня.

Я попрощався з дівчатами і, прискорив крок, поспішаючи якнайшвидше опинитися у своїй кімнаті.

*****

Щойно Влад зник з поля зору, усмішка на обличчі Дженніфер різко зникла. Вона повернулася до сестри і подивилася на неї:

- Він явно недоговорює. Тепер ти бачиш, наскільки обережною маєш бути? Я просто впевнена, що він не залишить це так просто. Влад шукатиме відповіді на всі свої запитання.

*****

Годинник, голосно цокаючи в напівпорожній кімнаті, не давав зосередитися.

- Нічого? - запитала Аннета, вказуючи на чергову книжку.

- Ні. - Дівчина хитнула головою - І тут немає того, що мені потрібно. Що ж мені робити?

Жінка, присівши поруч, запитала:

- Ти знаєш Гардманів?

- Син Фредеріка Гардмана? Влад?

- Так. Кажуть, він дуже розумний, начитаний хлопець, можливо, він щось про це знає. Може тобі з ним поговорити?

Селбі на хвилину задумалася.

- Я думаю, мені варто спробувати, іншого вибору все одно немає. Так і зроблю, завтра сходжу до нього додому, і якщо мені пощастить, і я застану його на місці, постараюся хоч щось з'ясувати. Дякую Вам.

- Не дякуй. Головне, щоб це допомогло твоїй подрузі. Передай їй, нехай одужує.

- Обов'язково передам.

І попрощавшись, дівчина покинула бібліотеку.

*****

Даремно я сподівався заснути цієї ночі. Скільки себе пам'ятаю, ніколи не помічав за собою безсонних ночей чи глибоких роздумів до ранку. Але цього разу все було саме так. Що ж відбувається з нами? Коли ми знехтували обережністю і втратили пильність? Це зазвичай спокійне місто, що живе окремим життям, так несподівано змінилося. Його дні наповнилися жахливими подіями, які ми не в змозі контролювати. А тепер ще й я боявся не тільки за себе й батька. Відтоді, як на міській площі я так несподівано зустрів цю дівчину, то, не перестаючи думав про неї, і, звісно, чимало уваги приділяв її безпеці. Так, це так, мене жахала одна думка про те, що з Дженніфер може щось трапитися. А ця дивна «хвороба» тільки посилила мої страхи. Я не знав, як мені вчинити, адже мої помилки могли коштувати їй життя. Тому я встав і, попрямувавши до полиці, взяв стопку книжок. Якщо є ключ, то має бути й замок. Потрібно шукати відповіді на всі свої запитання. До кінця.

Що я хотів знайти? Не знаю. Перегортаючи сторінку за сторінкою, і вчитуючись у рядки, мене мучила одна й та сама думка, що буде з Нелюфер. Я давно не дитина, і ніколи не повірю у випадкове захворювання, що минає як застуда. Я був там і бачив її очі, змучене обличчя, бліду шкіру, це не той випадок, коли можна сподіватися на диво. Очі швидко втомилися,- це не дивно з таким то освітленням. Відклавши книгу, я відкинувся на подушку. У пам'яті знову і знову спливали яскраві моменти з життя, вони перепліталися, проносилися луною в моїй свідомості, заміщаючи один одного. Я розумів, що останні сторінки з прочитаної мною книги я вже не пам'ятаю. Просто дивився, затуманеним поглядом не вдумуючись у суть того, що ж там було написано.

*****

- Доброго ранку Джоне, сьогодні ти рано до своєї крамниці навідався, нікого ще майже немає. - Говорила Марія, з посмішкою звертаючись до зігнутого дідка, який розбирав кошики з яблуками.

- Так і тобі мабуть не спалося сьогодні, он, ще раніше за мене прийшла.

Марія закивала головою.

- Тобі лише б посперечатися.

Поставивши черговий кошик на прилавок, і взявши кілька гарних, червоних яблук, він простягнув жінці:

- Візьми, дивись які стиглі.

Марія махнула рукою:

- Що ти! Не потрібно.

Підійшовши ближче, старий поклав яблука їй у фартух:

- Пригощайся, для хороших людей не шкода.

- Дякую, з'їм за твоє здоров'я. Хороші все-таки цього року яблука, великі.

Джон із гіркотою усміхнувся:

- Так-то воно так, та крадуть скільки. Учора прийшов, гілки поламані, і все дерево обнесено! Жодного яблука не залишили, зовсім уже совісті позбулися люди. І кого хвилює, що це чиясь праця і хліб?

Жінка співчутливо зітхнула.

- Безсовісні завжди були і є. Не переживай, все воно їм повернеться.

- А недавно... - Дідок продовжував, нібито не звертаючи уваги на слова Марії. - Нещодавно йду повз сад, дивлюся, дерева колишуться, злодії думаю, взяв сук і пішов, «Покажу їм зараз» - думаю. А вже сутеніло, бачу то я погано, дивлюся, біле щось промайнуло,- я за ним. І тільки збирався запитати - «Хто тут ходить», як з-за дерева дівчина вибігла, озирнулася, мене не помітила, схвильована така була, що й уваги не звернула, і побігла далі. І що найголовніше, одяг у неї весь у крові був забруднений.

- Обличчя то хоч розгледів? - Марія уважно слухала його розповідь.

- Кажу ж, темно було, як там розгледиш.

На кілька хвилин нависла тиша.

- Дивне в нас у місті щось коїться останнім часом. А ти помітив, що щойно ці чужоземки приїхали, так на нас нещастя й посипалися? - змовницьким тоном промовила жінка, допитливо розглядаючи свого співрозмовника, чекаючи на відповідь.

Дідок усміхнувся.

- Та прямо вже, нещастя. Хочеш сказати, їм потрібно мої яблука красти? Вони он, які багаті, спадщина, кажуть, їм дісталася неймовірної цінності.

- Я не про яблука. А волоцюга, що жив на площі? Нічого з ним не траплялося, а тут узяв і помер. А дочка фермера, Нелюфер? Не думаю я, що це збіги. Та й до того ж, якщо вони такі багаті, чого їх до нас то занесло?

Джон повів бровами і присів:

- Ну, всяке буває. Я згоден, що неспроста це, але звинувачувати молодих дівчат, яких ми ледь знаємо, у таких речах...

- Ось і я кажу, неспроста...- потягнула Марія.

*****

- Здрастуйте! - Я помітив їх здалеку, і поспішав швидше дізнатися всі новини, бо бачив, що розмова була вельми жвава.

- Доброго ранку Влад. - Марія була вельми привітна, як і завжди, тому одразу ж взялася за розпитування.

- Як батько? Давно я його вже не бачила.

- Із батьком усе гаразд, тільки ось болі в ногах посилилися, тож він майже не виходить. А ви як?

Жінка співчутливо закивала головою.

- Дається взнаки юнацька травма. Як упав колись зі сходів, спиною вдарився, тепер от бачиш, мучиться досі. А я що? Ось із ранку вже й тут, що залишається, жити ж якось потрібно.

Я витримав певну паузу, після чого запитав:

- Які новини в місті? Бачив, ви щось дуже захоплено обговорювали. Усе добре?

- У Джона знову хтось краде врожай, ніяких сил немає боротися з цим. Я ось щойно говорила, прокляття в нашому місті оселилося, нехай і в найпрекраснішому вигляді, але це зло, і воно всіх нас колись наздожене. Спочатку волоцюга, потім Генрі дочка, а наступний хто? Ось і я не знаю. Гнати їх потрібно поки біди не сталося.

Моє здивування змінилося цікавістю. У цю хвилину я навіть і припустити не міг, про що вона говорить.

- Кого гнати? Ви про що Марія?

- Сестер цих, що приїхали недавно, всі біди через них. Я це зрозуміла, щойно побачила її обличчя.

Мене немов уразила блискавка. Я стояв і не міг поворухнутися. Про що вона говорить?

- Що не так з її обличчям?

- Недобре в неї обличчя. - Вона озирнулася на всі боки і підкликала мене ближче. - Я бачу, що вона сподобалася тобі, бачила вас разом, ти ще проводжав її тоді. Але ось що я скажу тобі, тримайся від неї подалі, нехороша вона людина. Вона і сестру свою собі подібною робить.

Більше я не міг це слухати.

- Вибачте, Маріє, але це дуже серйозне звинувачення, і у вас мають бути докази, що підтверджують ці слова. Без них це порожня розмова.

Вона поклала свою долоню мені на плече.

- Я хочу лише захистити тебе.

Продовжувати діалог було марно.

- Я вдячний Вам за турботу, але справді, не варто турбуватися. Все буде добре. Упевнений, дівчата ні до чого, і ви незабаром зможете в цьому переконатися.

Розвернувшись, я попрямував до готелю, збираючись трохи пізніше прогулятися містом. Слова Марії дуже зачепили мене, і ніяк не полишали голову. Тому я сподівався десь зустріти Дженніфер, щоб поговорити і хоч трохи заспокоїтися. З чого вона тільки взяла це? Я намагався втішити себе тією думкою, що буденні проблеми дуже часто списують на новоприбулих, але це було щось інше. Марія говорила не просто зі злістю, в її голосі чувся... страх. Але чого вона боїться?

*****

Я був не радий, що підійшов. Настрій тепер зіпсовано на весь день. Хоча про що це я? Адже мені хотілося дізнатися новини. Усе валилося з рук, справи не йшли, - я розумів, що немає сенсу далі займати себе чимось. Думки все одно нікуди не подінуться. Тому доручивши доглянути за готелем, я попрямував у місто. Сьогодні було гамірно, кожен норовив поділитися своїми новинами, довести, що його товар кращий, або просто покричати. Мені хотілося якнайшвидше відокремитися від метушливого натовпу і побути на самоті. Я присів на лавку, захищену з усіх боків гілками кучерявої троянди і плющем. Це було зручно, оскільки звідси мені відкривався прекрасний огляд усього, що відбувається на вулиці, але мене при цьому не видно.

Люди снували туди й назад, і від такої швидкої зміни облич у мене злегка запаморочилося в голові. Я задумався про час, адже він летить так само невблаганно швидко. Колись і я, згорблений дідусь, буду поспішати додому, до своєї сім'ї. А діти, що грають у парку, дивитимуться на мене так само, як тепер я, або й зовсім не помітять. Ця думка, якщо чесно, не стільки засмутила, скоріше, налякала мене. Зараз я навіть і не замислювався про те, що в мене може бути сім'я. Або що вона складається вже не з двох людей - батька і мене, а ще когось, хто прийде в моє життя. У мене навіть коханої людини немає. Не було. Я знову згадав про Дженніфер, і посмішка з'явилася на моєму обличчі. Закохався. Хто б міг подумати, що така людина, як я, знайде у своєму серці місце почуттю, що має назву кохання? Я завжди вважав себе не найкращим зразком сім'янина, і що мене може полюбити якась дівчина, мені теж вірилося насилу. Зате у мене була подруга, вірний супутник по життю - Нелюфер. Стільки ж усього нас пов'язує. Тому я ні хвилини не шкодував про своє життя і вчився насолоджуватися кожним прожитим днем. А друзі вони теж потрібні, без них ніяк.

За цими думками я й не помітив, що був у своєму укритті вже не один. Чиясь прохолодна рука опустилася на моє плече, і мене нібито пронизало струмом.

- Здрастуй.

Різко обернувшись, я побачив її.

- Доброго ранку, сідай,- сказав я, зробивши рукою запрошувальний жест.

Вона сіла, підбираючи поли довгої білосніжної сукні.

- І давно ти тут?

- Я хотіла гукнути тебе раніше, але ти так захоплено про щось думав, що мені стало шкода відволікати. - Посміхнувшись, вона подивилася на мене.

Яка ж вона красива. У цю хвилину, коли вона сиділа так близько від мене, я готовий був заприсягтися, що ніколи в житті мені не доводилося бачити нічого подібного. В її очах було щось незвичайне, яскраве, воно вабило мене, і я готовий був за один тільки погляд віддати їй своє серце. Хоча кому я брехав, воно давно було в полоні цього неземного ангела. Вона всього лише поправила рукою волосся, а я в одному її жесті побачив стільки грації та витонченості. Сумнівів не залишалося, я по-справжньому був закоханий уперше, і це почуття трохи лякало мене. Але водночас дарувало стільки щастя, скільки я не відчував ніколи раніше. Її ніжний голос повернув мене назад.

- Усе добре?

Я зітхнув.

- Так, звісно. Не можу все зрозуміти, як ти знайшла мене тут. Від тебе ніде не сховаєшся. - Я з посмішкою подивився на неї.

Дівчина розсміялася.

- А ти значить, ховався?

- Якщо чесно, я хотів знайти тебе. - Мені раптом згадалася наша з Марією розмова, і я не знав, як мені вчинити, розповісти Дженніфер усе зараз, або... А що або?

- Щось сталося? - Її обличчя стало серйозним. Вона раптом поклала свою руку на мою, стиснувши долоню.

- Та ні...- Мені не хотілося турбувати її даремно. Я вагався.

- Поділися зі мною. Я можу допомогти.

Така впевненість мене трохи здивувала, і я посміхнувся.

- І воскресити зможеш?

- Тобі це потрібно? - Її зовсім не збентежило моє запитання. Навпаки, вона ніби очікувала почути від мене будь-яке божевілля.

Її запитання припало до теми, і я вирішив поділитися горем.

- Майже що. Моя подруга помирає. Я розповідав начебто. Ніхто так і не дізнався, що за хвороба, лікування призупинили. Кажуть, немає сенсу лікуватися, не знаючи, що саме ти лікуєш.

Вона кивнула.

- Я пам'ятаю. Знаєш, але ж вони мають рацію, це не дасть результату.

- Розумію, але раніше це хоча б трохи вселяло в мене віру. Тепер же я не сподіваюся на диво, скоріше в страху чогось чекаю. Ти вибач, що я дурість сказав. Ми не всесильні, значить доля така. Ми не можемо їй допомогти.

Вона подивилася начебто крізь мене, і вимовила фразу, яку я потім не раз ще згадував і намагався переосмислити до того дня, коли мені все стало ясно:

- Доля - це ми самі, все в наших руках. Хтозна, хто з нас зможе їй допомогти.