Отруєна кров. Книга перша

Глава 1

*****

Цього разу вона була розумнішою. Ну, з ким ще можна поділитися такими речами, як не з сестрою?

- Так. Так, мабуть, буде краще.

І, дотягнувшись до приліжкового столика за своїм телефоном, швидко набрала знайомий номер. Гудок, ще один, нібито минула ціла вічність. Трубку взяли не відразу.

- Валері, ну нарешті! Мені потрібно про такі речі розповісти, а ти...

- Я просто не одразу почула дзвінок.

У відповідь лише докірливе мовчання.

- Досить ображатися. Джанет, ти ж прекрасно знаєш, що я теж буваю зайнята. Так про що ти хотіла поговорити зі мною?

- Гаразд, забули. Ти пам'ятаєш про того хлопця, з яким я познайомилася минулого року?

- Через нього, ти відмовила мені в поїздці? Чудово пам'ятаю! Він зіпсував нам усе літо, таке не скоро забудеться. А якщо врахувати, що це єдина пора року, коли ми можемо побути разом...

- Валері, ну я ж серйозно! - перебила її сестра.

- Ну, добре, пам'ятаю. Сказала ж уже. То що стосовно нього сталося? Наскільки я знаю, він зник на місяць, а ти як одержима марила ним.

- Так от, він повернувся! Повернувся, і тепер я точно не маю наміру втратити його знову.

- Мені не залишається нічого, крім як запитати тебе: і що ти хочеш зробити?

- Поки не знаю, але впевнена, я знайду вихід. Я просто хотіла виговоритися і почути твою думку, підтримку і пораду. Що ти мені скажеш?

Валері зітхнула.

- Головне, щоб ти потім не шкодувала про раптові висновки. Я сподіваюся, ти розумієш, що робиш?

- Так, я розумію. Усе це дуже складно пояснити, але чомусь я йому вірю. Коли він говорить, можна забути про все. Я одного тільки не знаю, чи взаємно це...

Голос сестри в слухавці тепер здавався Джанет не таким вже й спокійним.

- А може ти все-таки подумаєш, перш ніж ось так, у вир з головою? Ви ж знайомі всього нічого!

- І цього цілком достатньо! У мене відчуття, що я знаю його вічність. Повір, він найкращий хлопець із тих, кого я знала. І ти не помилилася, я досі не можу його забути.

Зітхання. У слухавці телефону повисла тиша.

- Ти невиправна... Знаєш, якщо це справді те, що тобі потрібно, я не стану заперечувати. Зрештою, це твоє життя і твій вибір. Але я просто хочу, щоб ти пам'ятала про те, що завжди можеш покластися на мене, розповісти все. Обіцяєш?

- Звичайно! Хіба в мене колись були від тебе секрети? До речі, які в тебе плани на вечір?

- Та так, усе за старою програмою: доповіді, звіти, підручники, депресія.

Джанет усміхнулася:

- У тебе проблеми?

- Ні, заковики з навчанням. Загалом дрібниці, не важливо.

- Тоді може, до мене сьогодні приїдеш? Заодно й проблеми усунемо, а?

- По-моєму ідея! Ну, тоді я по магазинах. Як прийду, напишу тобі.

- Добре, буду чекати.

Поклавши слухавку і кинувши телефон на диван, Джанет, потягнувшись, проспівала:

- Саме час і мені привести себе до ладу.

*****

Дзвінок у двері змусив Джанет здригнутися. Блиск для губ зрадницьки забруднив кофтинку.

- От чорт! - вилаявшись, вона побігла відчиняти двері.

Сестра буквально влетіла у квартиру.

- Що з тобою? - Очі дівчини виглядали здивованими.

- Що це за чудовисько розгулює по твоєму будинку?

Джанет прислухавшись, посміхнулася:

- Ти про Джаспера - бультер'єра?

- Він же просто жахливий! І як вони живуть в одній квартирі? - Валері здивовано похитала головою.

- Ну, знаєш, кожному своє. А втім, не такий уже він і жахливий...

Сестра пірхнулася:

- Ти божеволієш.

- То які проблеми в тебе знову? Телефоном ти мало що змогла мені пояснити, і мені здалося, ти нервувала.

- Так і є, мені справді не по собі. Зрозумій, зараз мені потрібно точно вирішити для себе що робити. Інакше потім я, напевно, довго шкодуватиму...

- І як я зрозуміла, у тебе поки що жодних варіантів?

- Та ні, є кілька. Але я не впевнена, що маю так чинити саме тепер...

- Якщо не впевнена, значить не варто. Не поспішай.

- Думаєш?

- Звичайно. Давай я сьогодні залишуся в тебе, і ми разом пошукаємо вихід?

- Я люблю тебе! - Джанет міцно обійняла сестру за плечі. - Дякую, я тепер твоя боржниця.

Валері посміхнулася:

- Ну звісно! Ти обіцяла мені допомогти з уроками.

- Добре, не питання. Кидай книжки на стіл, я розберуся. А сама поки що можеш лягти відпочити. Вигляд у тебе якийсь хворобливий, ти не висипаєшся чи що?

- По-різному буває. Якщо ти не заперечуєш, я краще піду, поніжуся у ванній. У тебе ж ще залишився лавандовий гель? Сестра кивнула:

- Так, на верхній полиці.

- Тоді я пішла.

І застрибнувши в волохаті капці, попрямувала до ванної.

*****

Коли Валері з'явилася на порозі спальні, Джанет уже дописувала останній абзац доповіді. Не повертаючись, вона запитала:

- Що за дурниці вам у голови тільки вбивають, навіщо воно потрібне?

Сестра лише знизала плечима:

- Не знаю, їм видніше.

- Це що, презентація буде?

- Так. І кожен із нас має представляти свою тему з цього розділу,- і вона тицьнула пальцем у заголовок книжки.

Джанет кивнула:

- Так, я за цією темою і робила. До речі, все готово, тримай.

- Справді? Так швидко? Дякую, Джен!

- Та ні за що, я ж обіцяла.

- Тепер у мене багато вільного часу, і ми можемо спокійно обговорити твої проблеми.

Дівчата пересіли на диван.

- У мене, здається, дозрів план,- змовницьким тоном сказала Валері. - Ти виглядаєш втомленою і замученою, тобі потрібно трохи відпочити і розслабитися.

Весь цей час Джанет дивилася на неї з цікавістю, злегка нахиливши голову.

- И?..

- Я пропоную виїхати на природу, розвіятися, відпочити трохи від міської метушні. Завтра вихідні, і ми можемо не поспішати повертатися назад.

- Точно! Поїдемо в заміський будинок! Батьків усе одно немає, а для нас це чудовий привід добре провести час.

- Геніальна ідея! Тоді давай збирати речі, зранку і поїдемо. Зачекай, а як ми увійдемо? У тебе є...

- Ключі в мене. Головне встигнути повернутися до їхнього приїзду і покласти все на місце... - заспокоїла її Джанет, усміхаючись.

*****

Будинок, що належав родині Джанет, стояв на пагорбі метрів за сто від океану. І вранці, крізь відчинені вікна сюди долинав шум прибою, і запах вогкості. Навколо будинок був обнесений високим кам'яним парканом, з ліхтарями для нічних прогулянок, і вся територія навколо будинку була садом, густо зарослим деревами і чагарниками. За ним уже, напевно, давно не доглядали, оскільки гілками дерев вниз звисали зелені водоспади плюща і дикої троянди. Усе разом це являло собою прекрасну картину. Як величезний намет, крізь який можна було пройти вглиб саду лише в одному місці, за будинком. Там плющ був акуратно обрізаний і закинутий наверх у тих місцях, де він був зайвим, а інша його частина, так само мило звисаючи, прикривала лазівку між деревами, немов смарагдова тканина. Трохи лівіше від входу до будинку до старої дерев'яної альтанки вела вузенька кам'яна алейка, вздовж якої росли різнокольорові маргаритки. А праворуч від будинку дзюрчав маленький фонтанчик, у ярусах якого плавали опалі з дерев листочки. Але головною прикрасою цього саду була штучна водойма, по краях якої росли очерети, а на водній поверхні плавало латаття. Якщо придивитися, можна було побачити маленьких золотих рибок, що сновигали між коренів рослин.

Цей будинок був сам по собі витвором мистецтва. Усе в ньому було гармонійно, а головне, він давав якесь відчуття умиротворення і спокою. Джанет дуже пишалася ним і дорожила. Для неї це було улюбленим місцем відпочинку, саме сюди вона виривалася від усієї міської метушні.

Джанет і Валері хоч і були двоюрідними сестрами, і жили порізно, але відпочивати завжди їздили разом. Тому саме тут прагнули проводити якомога більше часу.

*****

Ранок видався чудовим як для подорожі.

Сон Валері порушив наполегливий телефонний дзвінок. Піднявши слухавку, вона почула радісне щебетання сестри.

- Боже мій, і як тобі вдається так рано вставати, і при цьому залишатися бадьорою? - сонно промовила вона, натягуючи ковдру вище на голову.

Джанет розсміялася:

- А ти соня все спиш? Сподіваюся, не забула, куди ми збиралися? Це звучало як заклик. Встати, мабуть, все-таки доведеться.

- Ну, дай мені поспати хоч ще пів годинки...

- Послухай, якщо в тебе немає бажання, ми можемо не їхати зовсім. Голос сестри був трохи ображеним, але все ж таки серйозним. Вона не жартувала. Якщо не сьогодні, то ніколи.

- Я все зрозуміла, встаю вже. Ти заїдеш за мною? - запитала дівчина, звісивши ноги з ліжка.

- Якщо потрібно, буду хвилин за двадцять, і ще... Валері, у тебе є зовсім небагато часу, щоб піднятися і привести себе до ладу. У тебе зібрані речі?

- Речі? Як же я могла забути...

- Не дивно. Я чомусь так і думала. Тоді я приїду раніше, і допоможу тобі зібрати сумку.

- Дякую. Буду чекати.

- До зустрічі.

- Твій час пішов.

У слухавці повисли гудки. Зітхнувши, Валері попленталася у ванну.

*****

Минуло, здавалося б, зовсім мало часу, як несподіваний дзвінок у двері порушив тишу квартири.

- Так швидко, - протягнула Валері, впускаючи сестру всередину. - І десяти хвилин не минуло.

- Ти готова? - нібито не почувши її слів, запитала вона.

- Джанет, ну досить. Ти ображаєшся як дитина! Я готова, і навіть майже зібрала сумку.

На її обличчі з'явилася посмішка захоплення.

Брова Джанет повільно піднялася вгору:

- Невже? - і, відсторонюючи руку сестри, увійшла до кімнати.

Там на підлозі стояла сумка Валері, яка ледь застібалася.

- Що тут? - Її рука потягнулася до замка. - Що це? - Дівчина стояла в подиві, тримаючи в руках алюмінієву каструльку і друшляк для макаронів. - Що це, я питаю? Ти при своєму розумі? Для чого тобі це все?

Валері стояла в дверях, опустивши голову.

- Ясно. І хто ще з нас дитина. Добре, йди, одягайся, я викладу непотрібні речі.

Тепер сумка значно зменшилася в розмірах, і Джанет кивнула.

- Тепер усе. Пішли?

*****

До відправлення автобуса залишалося зовсім небагато, як раптом Валері захотілося пити.

- Чекай тут. Я сходжу куплю і повернуся. Тільки не йди нікуди, у нас однаково квитки,- вимовила Джанет, і, отримавши ствердну відповідь сестри, зникла за рогом.

Час минав, а вона все не поверталася. Діставши телефон і швидко набравши знайомий номер, Валері почула гудки.

- Автобус номер 12 підходить до станції 3, за п'ять хвилин,- промовив приємний жіночий голос по радіо-зв'язку.

- Ну, бери ж трубку, де тебе чорти носять...

Гудок, ще один.

- Я вже йду, вибач, я таке зараз розповім!

- Давай швидше! Якщо ти не прийдеш за п'ять хвилин, то ти не побачиш наш автобус години як мінімум дві!

- Я вже біжу, чекай на мене!

Знову повисли гудки.

- Що можна було побачити такого, щоб забути про автобус,- тим часом міркувала Валері, шукаючи очима силует сестри.

Довго чекати вона себе не змусила.

- Джанет... - Дівчина з докором підняла очі. - Ми мало не запізнилися.

- Не скигли, не запізнилися ж, усе добре.

Легко стягнувши коричневу дорожню сумку з лави, вона попрямувала в бік автобуса, що вже підійшов.

По дорозі Джанет обернулася. - Ти йдеш?

- Ех, звісно йду.

*****

- Так ти розповіси, що побачила, і чому забула про мене? - Валері вирішила нагадати сестрі про те, що трапилося.

- Я не забувала про тебе. - Повернувшись до неї в пів обороту Джанет, зобразила образу на обличчі. - Просто це було щось нереальне...

Автобус поступово набирав швидкість, за вікном починали миготіти силуети, і Джанет простеживши за ними поглядом продовжила: - Я бачила дівчину зі своїх снів...

- Знаєш, а я анітрохи не сумнівалася, що твоя відсутність зумовлена саме тим, що ти заснула, - з іронією в голосі промовила Валері.

Було видно, що вона досі сердиться на сестру.

- Я серйозно, - її голос ставав монотонним і якимось чужим.

- Чому ти вирішила, що це саме та дівчина? - не без участі припустила Валері.

Джанет впритул подивилася на неї.

- Обличчя, волосся, зріст, усе в ній дзеркальне відображення мого сну. Я навіть не знаю, як його називати. Коли я дивилася роботи Грегорі, бачила портрет цієї дівчини, ну або дуже схожої на неї. От тільки чому вона снилася мені?

Оскільки Валері скептично ставилася до такого роду заяв, її відповідь була цілком передбачуваною:

- Ти просто помилилася. У світі повно схожих людей, і вважати їх нічним видінням щонайменше нерозумно.

- Хочеш сказати, я ненормальна?

- Ні, я просто хочу сказати, що ти помилилася. Це було лише плодом твоєї уяви. А що стосується снів, то ти не гірше за мене знаєш, що все нами побачене відкладається в підсвідомості.

- Можливо, ти маєш рацію. Та й до того ж я не змогла розглянути її всю. Вона була далеко від мене, і волосся прикривало обличчя.

Валері відвернулася до вікна. Тепер будинки і вулиці змінилися чудовими пейзажами полів і лісів, вдалині блищав океан.

- Красиво, так? - Джанет кивнула сестрі.

- Дуже.

А автобус усе летів назустріч незабутнім пригодам, які чекали на дівчат далеко за межами міста.

*****

Атмосфера свободи до нестями радувала сестер. Тут було все: прохолодний океан, зелений ліс, спів птахів у його хащах. Приємне, по-справжньому чисте повітря, велике небо, що простягається над тобою скрізь і закінчується в безкрайності. Такого не побачиш у запиленому, метушливому, забудованому багатоповерхівками місті. І що найприємніше, порожній без батьків будинок, де тільки вони можуть бути самі собі господинями.

Крокуючи не вимощеною дорогою, де під ногами клубочився пил, Валері таємниче посміхалася. Це виказувало не тільки її безмежне щастя від свободи, що панувала довкола, а й вдячність сестрі, яка витягла її сюди. Було ясно - вона давно все пробачила. Її блакитні кольору неба очі радісно блищали, а обличчя виражало вищий ступінь блаженства.

- Знаєш...- здалеку почала вона: - Я дуже вдячна тобі за те, що ти знайшла час провести ці кілька днів зі мною. - Мені тебе не вистачає...

Джанет, яка йшла поруч із нею і розглядала верхівки старих сосен, що обрамляли дорогу, яким, до речі, не було видно кінця, повернулася на голос.

- Про що ти говориш, на тебе я завжди знайду час. Ти думаєш, я не нудьгую?

У цей момент, дівчата захоплені розмовою, не помітили, як дерева різко звузилися. Тепер потрібно було повернути, але, не звернувши на це жодної уваги, вони продовжували йти не звертаючи.

Першою схаменулася Джанет, яка помітила, що стежка різко обірвалася, і попереду був тільки ліс, у глибині якого, здавалося, завжди були сутінки. Ось і тепер, незважаючи на те, що сонце піднялося досить високо, у глибині стовбурів стояв морок.

- Куди ж поділася дорога? - Валері озирнулася на всі боки. Тепер здавалося, ліс обступив їх з усіх боків, і від думки, що вони могли ось так запросто, тут заблукати, було невесело, до того ж, справа йшла до вечора.

- Не знаю...- Джанет цілком поділяла побоювання сестри. - Потрібно спробувати повернутися.

- Думаєш, це допоможе? - Її голос виражав крайній ступінь сумніву.

- Спробувати варто. - Дівчина раптом несподівано для самої себе розсміялася. Зловивши на собі здивований погляд, вона махнула в повітрі рукою, висловлюючи при цьому нерозуміння. - Як нас примудрилося заблукати дорогою до власного будинку?

Дійсно, дівчатам не раз у своєму житті доводилося проробляти цей маршрут, і вони завжди вважали, що знають цю дорогу як свої п'ять пальців. Принаймні, до цього часу.

Взявшись за ручку перевізної сумки, Джанет обернулася до сестри.

- Потрібно хоча б спробувати щось зробити, інакше... - Не договоривши, дівчина раптом замовкла і здригнулася. - Ти чула?

Її перелякане обличчя змусило Валері напружити слух.

- Ні...

- Це хрускіт сухих гілок. Тут хтось є!

Не знайшовши підтверджень словам сестри, вона розслабилася.

- Може це твій черговий нічний візитер? - запитала вона з усмішкою.

Але після того, що трапилося наступної миті, сміятися їй розхотілося остаточно.

Гілки хрустіли дедалі сильніше, і звук ставав дедалі ближчим і виразнішим, ніби хтось невидимий очам дівчат біг, набираючи швидкість.

- Тепер ти мені віриш?!- відступаючи, кинула з докором Джанет.

Валері лише кивнула, і повторила рух сестри, зробивши крок назад.

*****

- Як думаєш, що нам робити? - з відчаєм звернулася до сестри дівчина.

- Для початку пропоную заспокоїтися. - Тихий незнайомий голос змусив Джанет здригнутися.

Повільно повернувшись на звуки голосу, вона полегшено зітхнула.

- Як же Ви нас налякали!

- Невже я такий страшний? - з усмішкою на обличчі відповів співрозмовник.

Дівчина посміхнулася, справді було недоречним уявити, що вони могли злякатися його.

Перед нею стояв хлопець, доволі високого зросту, з пронизливими блакитними очима, гарне обличчя якого обрамляли пасма темного пригладженого волосся. На ньому був досить легкий одяг, чорні завужені джинси обтягували його сильні ноги, а під сорочкою прокреслювалося м'язисте тіло. Можна було цілком упевнено сказати, що фізичної підготовки йому не бракує. Та й узагалі в ньому відчувалася надзвичайна грація і велич.

Він стояв, злегка нахиливши голову вбік, і посміхаючись, розглядав дівчину, ніби вичікуючи від неї виправдання на її зауваження.

Першою схаменулася Валері, і ніби бажаючи про себе нагадати, ступила вперед:

- Ні, що Ви, вибачте, просто тут напевно знайдуться дикі тварини, які зовсім не проти на нас пополювати. До того ж, ми, здається, загубили стежку, якою йшли,- знизавши плечима, додала вона.

Хлопець, який весь цей час пильно роздивлявся Джанет, перевів погляд на дівчину.

- Ти маєш рацію, вам варто бути обережнішими, тут знайдеться щось і страшніше за диких звірів.

- Страшніше? Але що? - Очі Валері широко розплющилися від непідробного здивування. На той момент вона й уявити собі не могла, що є щось набагато небезпечніше за вовків або розлюченого ведмедя.

- Не знаю,- він різко змінив тему. - Просто будьте уважнішими.

Джанет кивнула і взялася за ручку перевізної валізи.

Незнайомець негайно простягнув на зустріч руку.

- Можу я допомогти?

Посміхнувшись і почервонівши, дівчина погодилася.

- До речі, мене Влад звати.

- Джанет. А це моя сестра Валері. - Голос постійно зривався і зрадницьки відмовлявся слухати.

- Дуже приємно. Ну що, йдемо, покажу вам, де саме ви залишили стежку?