Отруєна кров. Книга перша

*****

Глава 6

1858 рік.

Ранок видався прекрасним. Та й узагалі, це літо було найкращим. Усе було так природно й гармонійно, що скаржитися було б несправедливо.

Я як зазвичай проспав. Тож тепер поспішав відкрити готель до того, як батько висловить усе, що думає про мене і мою безвідповідальність до доручень.

Попри те, що часу було не так уже й багато, людей на вулиці вистачало. Хтось поспішав відкрити раніше свою крамницю, а хтось першим потрапити в черговий магазин.

У повітрі витав аромат квітів, упереміш із парфумами. Раз у раз скрізь миготіли спідниці розкішних жіночих суконь. «Скільки навколо гарних дівчат»,- думав я, озираючись на всі боки. Тоді я навіть не підозрював, що й близько не знаю нічого про красу. Усе змінилося, коли я побачив Її. Неможливо було не помітити цієї легкої ходи, цієї прекрасної, витонченої фігури, вбраної в шовкову струмливу сукню, цього ангельського личка з оксамитовою шкірою. Неземної краси волосся, локонами розсипалося по білосніжній, як мармур, спині. Але найкрасивішими були очі. У них можна було потонути, розчинитися повністю. Я ніколи не бачив дівчат, подібних до Неї. І більше мої очі не помічали нічого й нікого. Здавалося, весь цей натовп людей миттю випарувався, перестав існувати. Я дивився, і не міг відірвати своїх очей від цього створіння, вловлюючи кожен її рух, кожен вигин тіла, який був сповнений грації. Тепер я став одержимий однією думкою - почути її голос. Мені здавалося, він просто зобов'язаний був бути на кшталт її, таким же ніжним і красивим. Тому, не вагаючись більше ні хвилини, я рішуче зробив крок їй назустріч.

Дівчина явно когось або щось шукала.

- Доброго дня, мені здалося чи Ви чекаєте когось? - з посмішкою на обличчі запитав я.

Вона мило посміхнулася у відповідь.

- Ви маєте рацію. Мені сказали, що десь тут я зможу найняти візника, але, напевно, так і не дочекаюся його сьогодні.

Коли вона заговорила, я зрозумів, що не помилився в підозрах. Ніколи мені не доводилося чути нічого подібного. Напевно, вона прекрасно співала.

- Так, у нас це не рідкість. Вибачте, але Ви ж не місцева? Просто я ніколи не бачив Вас раніше.

Мені хотілося дізнатися про неї якомога більше, і не важливо, що б вона говорила, важливо було чути її.

- Я приїхала сюди вчора, щоб купити будинок. Тут на околиці є гарний особняк, Ви маєте знати.

- Звісно, це чудовий вибір. Ви переїжджаєте всією сім'єю?

Помітивши на собі дивний погляд, я раптом згадав, що навіть не представився.

- Вибачте заради Бога, адже ми так і не познайомилися. Мене звати Влад.

- Дуже приємно. Я Дженніфер.

Вона подала мені руку. Доторкнувшись губами до її шкіри, у мене злегка запаморочилося в голові. Я знайшов цьому виправдання, що всьому виною був сильний аромат парфумів.

- Я житиму тут зі своєю сестрою. Нам подобаються такі міста, тихі та спокійні. Тут розмірено проходить усе, і час, і життя. - Посміхаючись, вона подивилася на мене.

- Сподіваюся, вам сподобається тут. То ви чекаєте на сестру?

- Ні, Стефані вже там. І, напевно, зачекалася на мене. - Вона спантеличено подивилася на всі боки. - Де ж ходить цей чоловік?

- А що якщо я сходжу по візника, за умови, що Ви нікуди не підете?

Вона кивнула.

- Якби я пішла, який сенс Вам шукати візника?

Я засміявся.

- Значить домовилися?

- Звичайно.

- Тоді давайте Ви зачекаєте мене он біля того будинку, а я постараюся не затримуватися.

- Тоді я поїду з кимось іншим,- кокетливо повела плечиком моя нова подружка.

- Значить, я зроблю так, що Ви не помітите моєї відсутності.

Серце вистрибувало з грудей. Я не міг описати тих емоцій, що відчував, перебуваючи поруч із нею. Забуваючи про все на світі, я бачив тільки її одну. І це було щастя. Моє щастя...

*****

Мила світловолоса дівчина, обережно ступаючи паркетом, оглядала будинок.

- А що знаходиться тут? - поцікавилася вона у дідуся, що супроводжував її, заглядаючи в чергову кімнату.

Він негайно видав відповідь.

- Це ще одна кімната міс, якою ви маєте право розпорядитися як вашій душі завгодно. - послужливо відповів він, підходячи ближче і відчиняючи двері.

Посміхнувшись, вона поспішила зазначити.

- Досить таки просторо. Мені подобається будинок. Скоро приїде сестра, гадаю, вона буде тієї самої думки, що й я.

- Що ж, тоді почекаємо. Купити маєток за такі гроші - велика рідкість. Я б і не продавав, може, та тільки навіщо мені одному стільки кімнат. Спробуй їх нагрій узимку. А так я переїду і спокійний буду.

Але вона не слухала його більше. Звернувши за ріг кімнати, дівчина вийшла на балкон. Мармурові плити, колони - все як вона любила. В'юнкі рослини обрамляли його масивні поручні, водоспадами звисаючи донизу. Звідси відкривався чарівний вид. Її зору представився сад, що плавно перетікає достатком квітів у парк. У центрі саду дзюрчав фонтан, розсипаючи блискучі краплі діамантової води.

У воротах, що ведуть до будинку, вона побачила карету, що під'їхала, з якої вже виходила сестра, подаючи руку незнайомому молодому чоловікові.

Повернувшись до кімнати, дівчина повідомила:

- Дженніфер приїхала, потрібно зустріти її.

Дідок, згинаючись у поклоні, відповів:

- Безсумнівно, пройдемо в хол.

І пропускаючи її жестом руки вперед, вийшов слідом.

*****

- Я так вдячна Вам,- сказала дівчина, відпускаючи мою руку. - Навіть не знаю, скільки б мені ще довелося чекати, якби не Ви.

Мені було приємно, що, така як вона, знаходить ці послуги корисними.

- Не варто подяки,- почав, було, я, але вона зупинила мене різким жестом своєї руки.

- Як я можу віддячити Вам?

Дженніфер дивилася тепер просто мені в очі. Які ж це тортури.

- Може тоді просто на «ти»?

Вона посміхнулася, злегка нахиливши голову убік.

- Це і є Ваше, тобто твоє прохання?

- Так,- я кивнув на знак згоди.

- У такому разі ти не хочеш пройти зі мною і подивитися будинок?

Насправді мені хотілося побути з нею хоча б ще не багато. Не відпускати так швидко. Але водночас я не хотів здатися нав'язливим. Тому з жалем похитавши головою сказав:

- На жаль не можу. У мене на сьогодні стільки справ. Потрібно їхати поки візник ще тут.

Я чомусь очікував, що вона закотить очі в розчаруванні, але на подив Дженніфер повела себе зовсім по-іншому.

- Але ж ми зможемо побачитися іншим разом? На той час ми вже встигнемо облаштуватися тут.

- Звичайно, - я підтримував її рішення, воно було абсолютно правильним. Усе-таки вона дивовижна дівчина вкотре зазначив я про себе.

- Тоді до наступної зустрічі?

- До зустрічі,- відповів я, цілуючи на прощання її руку.

Уже збираючись іти, і роблячи крок назад, я почув крик.

- Джен!

З боку будинку до нас бігла чарівна блондинка.

- Джен. Я зачекалася на тебе! - сказала вона, обіймаючи мою нову знайому.

- Зачекайте! - Дженніфер окликнула мене. - Я хотіла познайомити Вас із моєю сестрою.

Вони підійшли до мене.

- Мене звати Стефані,- гарно посміхаючись, сказала вона, простягаючи мені руку.

- Влад. Дуже радий нашому знайомству. Я вже чув про Вас.

Стефані подивилася на сестру.

- Щиро сподіваюся, що тільки про хороше.

Я розсміявся.

- Як інакше. Тільки хороше.

Увесь цей час вона міцно обіймала Дженніфер, і я розумів, наскільки теплі й близькі в них стосунки. Безсумнівно, вона дуже любила свою сестру.

А ще, я розумів, що більше не смію забирати їхній час, тому не забарився відкланятися:

- Мені дуже приємно було провести сьогодні з вами час, але я справді мушу поспішати.

-Звісно, тоді ми не будемо більше затримувати Вас,- схаменулася Стефані.

Я посміхнувся.

- Сподіваюся скоро, побачимося. До зустрічі. І давайте все ж таки на «ти».

Дженніфер не змогла приховати від мене своєї посмішки. Що ж, чесний обмін. І попрощавшись, я попрямував до воріт, через які ми в'їхали сюди.

За кілька хвилин візник уже віз мене в місто, а я, розглядаючи сади, що пропливали повз, і строкаті клумби пишних квітів, усе не переставав дивуватися цій несподіваній зустрічі.

*****

Того дня готель так і не відкрився. І, звичайно ж, я отримав за це від батька.

- Ти зовсім не шануєш сімейну справу, але ж вона до нас ще від діда перейшла.

Я потупив погляд. Адже справді, це було джерелом наших доходів, і виходить, я знехтував ними. Забув про все, коли побачив її. Це було неправильно.

Потрібно було спокутувати свою провину, і я твердо вирішив встати раніше наступного дня і зайнятися роботою з самого ранку. Уже збираючись іти до себе, мені раптом захотілося з'ясувати що-небудь про Дженніфер та її сестру.

- Ти чув про нових жителів нашого міста?

Батько посміхнувся.

- Так ось де тебе носило весь день. Що ж не дивно, - оглянувши мене з ніг до голови, відповів він. - Новини в нашому містечку розносяться швидко. Вони оселилися в будинку на околиці?

- Так,- кивнув я.- Маєток Браунів. Вони в'їхали туди тільки сьогодні.

- Ти проводжав їх уранці?

- Я, батько.

Він підвівся в кріслі, і я допоміг йому встати.

- Цього разу, я пробачаю тобі таку помилку Влад, але більше цього не повториться. Ти вже не хлопчик, і маєш розуміти, що з таким ставленням до сімейного бізнесу ми можемо і зовсім позбутися його.

Потрібно було поквапитися заспокоїти батька, і я сказав:

- Запевняю тебе, надалі я буду відповідально ставитися до роботи.

- Дивись мені... - пригрозив він пальцем.

- Тобі не варто про це турбуватися.

Запевнивши батька, я попрямував до сходів, щоб, зачинившись у своїй кімнаті, трохи перепочити й подумати над подіями сьогоднішнього дня. Адже сталося справді чимало.

*****

- Дженніфер, як думаєш, ця кімната не надто світлою вийде?

Стефані ходила із задумливим виглядом.

- Усе залежить від того, як ти сама хочеш, - сестра посміхнулася їй у відповідь.

- Добре, що вже майже всі меблі розставили, отже, завтра я зможу розкласти по місцях свої речі.

У пориві захоплення вона міцно обійняла сестру.

- Ти просто світишся від щастя. Я дуже рада, що в тебе нарешті, вряди-годи, такий піднесений настрій.

- Дякую тобі за це. Пам'ятаєш, ми ж так і мріяли, ти і я, десь подалі від усіх, - зазирнула їй в очі Стефані.

- Ну, значить, тепер ти зрозумієш, що мріям властиво збуватися.

- А ти вже бачила балкон? - дівчині просто не терпілося показати всі принади нового житла своїй сестрі.

Дженніфер з посмішкою обійняла її за плечі.

- Я вибирала цей будинок дуже ретельно, і, звичайно ж, пам'ятаю про всі твої слабкості.

- А ще....

Вона, напевно, говорила б і говорила, якби до кімнати не увійшла дівчина:

- Міс Еванс, прошу вибачення, як ви й розпорядилися, прибули служниці. Бажаєте їх побачити?

- Так, звісно, нехай проходять.

За хвилину до кімнати вже увійшли чотири симпатичні дівчата.

Дженніфер підійшла ближче.

- Доброго дня. Як я розумію, вам усім потрібна робота?

Отримавши ствердну відповідь, вона продовжила:

- У такому разі вона у вас з'явилася з цього моменту. Усе що від вас вимагається, це сумлінно справлятися з дорученнями. За гроші не переживайте, я оплачуватиму вашу працю сповна, обділеними не залишитеся точно. Думаю, всі згодні з такими умовами?

- Звичайно, - відповідь була одноголосною. - Спасибі величезне міс.

- Мене звати Дженніфер Еванс, а це моя сестра Стефані Влайна. Тепер думаю, нам варто познайомитися з вами. Як тебе звати? - звернулася вона до першої дівчини.

- Селена, міс,- вклонившись, відповіла служниця.

- Тебе?

- Ешлі.

Затримавши на ній погляд, довше, ніж на інших, дівчина кивнула.

- Ешлі, ти подобаєшся мені. Я візьму тебе до себе. Решту нехай вибирає Стефані.

- Як твоє ім'я? - звернулася вона до високої брюнетки.

- Дороті.

- А твоє?

- Кейсі.

- Ось і познайомилися. Тепер прошу всіх вас пройти слідом за Кейт, вона тут головна покоївка. Усе, що буде незрозуміло, запитуйте в неї, вона розповість вам, що до чого, покаже ваші кімнати і розподілить обов'язки. А тепер ступайте.

Дівчата вклонившись, покинули кімнату.

Обернувшись до сестри Дженніфер, підморгнула їй:

- У нас починається абсолютно нове життя. Забудь про все, що було до цього. Настав час переписати деякі сторінки з чистого аркуша. Як думаєш?

- Згодна.

*****

Я лежав на ліжку і розглядав стіни кімнати, якими ковзали останні промені призахідного сонця. Дженніфер...як же глибоко ця дівчина запала мені в душу. Заплющуючи очі, я знову і знову бачив її перед собою. Ця зваблива посмішка ніяк не виходила з моєї голови. Знаючи мою непостійність до жіночої краси, це дуже дивувало і навіть трохи лякало мене. Невже і зі мною трапилося те, про що пишуть книжки, співають пісні, та й узагалі, просто жадають цього і шукають усе своє життя? Невже я закохався в цю прекрасну незнайомку ось так запросто? Слідом за цим прийшло розуміння того, що тепер я хочу якомога частіше бачити її. Неважливо, з якого приводу, можна і зовсім без нього, просто гуляти десь у лісі, розмовляти з нею про що завгодно, а після, проводжати додому. Ця думка гріла мене....

Підійшовши до вікна, я виглянув на вулицю. Людей у цей час уже майже не було, всі поспішали додому, десь гавкав собака і чувся стукіт сокири об поліна. Тепле повітря просочилося запахами липи і троянд, і тепер солодким нектаром вливалося в мою кімнату. Тихо спустившись сходами, щоб не розбудити батька і не вислуховувати чергову порцію запитань, я попрямував до дверей. Мені хотілося якнайшвидше покинути дім і розчиниться в сутінках, що опустилися на місто.

Я йшов порожніми вулицями, озираючись на всі боки, нібито шукав когось очима. Вкотре, підловивши себе на цьому, я посміхнувся. Ну звісно, я сподівався побачити тут її. Мені здавалося, що ось, ще хвилина, і вона вийде з-за рогу якогось будинку, і я знову зможу побачити ці очі. Якби я тоді знав, наскільки реальними були мої бажання...

Не помітивши, як дійшов до центральної площі міста, я озирнувся. Нікого. Усі крамниці та магазини були вже давно зачинені. Тільки десь у кутку чулася метушня. Придивившись, я побачив волоцюгу, який готувався до ночівлі.

Повернувши за черговим поворотом, я пішов у парк, вважаючи це зараз найдоречнішим.

- Влад...

Я зупинився і прислухався.

- Влад... - Хтось знову покликав мене і я озирнувся. - Я тут.

Піднявши голову, я побачив у вікні свою подругу Нелюфер.

- Нарешті. Де це ти зібрався на ніч дивлячись? - Не давши мені відповісти, вона раптом сказала: - Почекай, я спущуся зараз до тебе.

Вона зникла в глибині кімнати, але вже за кілька хвилин стояла переді мною.

- Так, де ти йдеш?

Я знизав плечима:

- Не знаю, у парк, напевно. Хочеш скласти мені компанію?

Вона посміхнулася:

- Раз ти запрошуєш, чому б і ні?

- Скільки тебе знаю, у твоїх відповідях ніколи немає визначеності, не зрозумієш, що там у твоїй голові.

Засміявшись, вона взяла мене під руку:

- Значить, додумай сам. До того ж, не просто так я вийшла сюди до тебе.

*****

Ми йшли і розмовляли про життя, сміялися над історіями нашого дитинства, згадуючи, скільки радісних і щасливих моментів у нас було.

- А ти пам'ятаєш, як ми грали в хованки, і я вирішила сховатися на фермі? - запитала вона мене.

- Як таке забудеш, ми потім ледве ноги забрали, коли бик погнався слідом.

Вона заливалася дзвінким сміхом:

- Ти тоді врятував мене, адже він міг поранити нас обох.

- Напевно, в той момент я про це не думав.

Вона зазирнула мені в очі. Мені здалося, що в них промайнув смуток.

- Гарний був час. Так дивно, все змінюється. Колись після того випадку я боялася і підійди до цієї ферми, а тепер допомагаю батькові доглядати за тваринами.

Я дивився на неї, намагаючись вловити те, що не було помітно, коли ми були ще дітьми.

Відтоді вона, звісно, змінилася. Довге густе волосся пшеничного кольору розсипалося по її плечах, великі блакитні очі, здавалося, дивилися в саму душу, і завжди дивували мене своєю дитячістю і наївністю. Ми дружили з нею з самого дитинства, бачилися щодня на площі. Я приходив до неї на ферму, і допомагав приносити воду з колодязя, щоб напоїти тварин, ми каталися верхи ріллею, коли батька не було поруч. У такі моменти ми поверталися в минуле, або ж не помічали свого дорослішання, я не знаю. Нам просто було добре і невимушено разом, багато хто мріє про таких друзів, і мені пощастило. Вона виросла на моїх очах, і я міг з упевненістю сказати, що знаю про неї абсолютно все. Але як потім показав час, дещо вона вміло приховувала в собі, не розповідаючи нікому.

Ми присіли на найближчу лавку.

- Дивись, - сказала вона, показуючи мені рукою на небо. - Перші зірки.

- Красиво...

Мене завжди дивували люди, здатні в дрібницях розгледіти пишність. Нелюфер була такою.

З самого дитинства вона могла годинами спостерігати, як стікає росинка з листочка, або мурахи носять піщинки.

Але зоряне небо справді було прекрасним. Синьо-чорне покривало ночі було схоже на мантію, усипану безліччю зірок, вишитих на ньому золотою ниткою.

Ось так ми й сиділи, милуючись безмежним небесним простором, поки Нелюфер раптом не сказала, що замерзла. А в мене як на зло із собою нічого не було. Кофту я не брав, вважаючи, що вона не стане в пригоді мені, оскільки на вулиці було тепло, коли я йшов з дому.

- Ходімо, я проведу тебе додому. Не варто під вечір виходити в одній сукні.

- Я поспішала, і забула взяти шаль. Шкода, що потрібно йти, тут так добре.

Мені теж не хотілося повертатися, але й дозволити їй замерзнути ще більше я теж не міг, тому наполіг на своєму.

- Ми можемо прогулятися в будь-який день, ти ж знаєш, хіба це проблема? Але тепер це правда, зайве, ти ж не хочеш захворіти?

Вона негативно кивнула головою.

- Ну, ось і добре. Ходімо, поки зовсім не стемніло.

Ми попрямували до воріт парку, через які зайшли, і, вивернувши на вуличку, що веде до площі, вже скоро стояли біля її будинку.

- Ну, ось ми й прийшли,- сказав я, посміхаючись.

- Бачу. Коли ми зможемо побачитися ще? Завтра в тебе буде час?

Задумавшись, я кивнув.

- Так, я зроблю всі свої справи і загляну до тебе на ферму.

- Добре, я якраз збиралася допомогти батькові з телятами. А знаєш, вони такі милі, і дуже смішно їдять.

- Я думаю, ти ж дозволиш мені погодувати їх разом із тобою?

Нелюфер засміялася.

- Я подумаю над цим. Обіцяю.

- Ти сама пообіцяла, я не просив, зауваж. На добраніч, і до завтра.

Вона обернулася, стоячи вже в дверях.

- До завтра. На добраніч.

*****

Було вже досить пізно, коли я знову опинився на ринковій площі. Волоцюги вже не було, напевно, він знайшов більш затишне місце для ночівлі. І тепер тут не залишилося жодної живої душі. Сподіватися зустріти когось зі знайомих у такий пізній час було вкрай нерозумно, тому я попрямував у бік будинку. Проходячи повз сад, я почув шерех.

Напевно сусідського собаку відпустили на ніч. Я пішов уперед, але шерех повторився, і цього разу я був точно впевнений, що це людина. Бо гілки дерев знаходилися досить високо, і собака, нехай і великий, не міг би дістати до них. Наступним варіантом був той самий волоцюга. Але що йому потрібно вночі в саду? Поцупити яблук? Я вже було хотів запитати, хто там і що йому потрібно, але метушня припинилася, і тільки вітерець легенько похитував верхівки дерев. Може й справді собака?

Я продовжив свій шлях, і, звернувши в найближчий провулок, попрямував до будинку, який уже виднівся звідси. Якщо батько прокинеться і виявить, що мене немає, напевно знову почне вимовляти, він це любить. Занурений у свої думки я йшов вулицею. Від роздумів мене відвернув якийсь рух за рогом. Мені здалося, що я почув явні кроки, і цього разу я був твердо переконаний, що це людина. Цей нахаба ще й стежить за мною! Я вже було попрямував, щоб провчити його, як переді мною метнулася тінь. Придивившись, я побачив фігуру, що стояла біля стіни будинку. Зробивши рішучий крок уперед, я мав намір поговорити з цією людиною і з'ясувати, що вона тут робить у такий час. Але що ближче я підходив, то далі відступав нічний незнайомець. Мені довелося прискорити крок, і коли відстань, що розділяла нас, різко скоротилася, я скрикнув... Прямо переді мною стояла ... Дженніфер. Її щока була роздряпана і по обличчю струменіла кров. Потім я перевів погляд на її одяг: білосніжна сукня була вкрита бурими плямами, руки теж були в крові.

- Дженніфер! Що з тобою сталося?! Господи... Хто? Скажи мені, хто це зробив?!

Дівчина безмовно стояла, спираючись на стіну.

Я підбіг до неї.

- Дженніфер, Джен... не мовчи, прошу тебе!

Вона підняла на мене свої палаючі очі. Мене здивувало, що в них не було ні краплі болю, співчуття до самої себе.

- Ти поранена? Ну, скажи хоч щось...

- Усе добре, Владе...- тихо прошепотіла вона. - Тобі не варто про мене турбуватися.

- Що з тобою сталося? Що з твоїм обличчям, руками?

- Я подряпалася об гілки, ледве виплуталася.

Я зітхнув, згадавши про свої припущення.

- То це ти була в саду?

Вона кивнула.

- Так, я думала так швидше, і хотіла пройти, але бачиш, як вийшло.

Мені стало трохи легше, від думки, що вона не поранена, не рахуючи цих подряпин, і що ніхто на неї не нападав.

- Тобі все одно варто промити їх, я живу тут поруч, підемо до мене.

- Ні, дякую, справді, не варто, я краще піду додому, вже пізно.

І тут тільки я згадав, що потрібно було запитати, перш за все.

- Що ти робила тут у такий час сама?

Вона опустила очі й подивилася кудись під ноги.

- Мені не спиться останнім часом, і я виходжу погуляти. Вечори зараз гарні, от як бачиш, дійшла сюди.

- І як тепер назад? Тут же не близько...

Я помітив її посмішку.

- Нічого, я сама дійду, точно так само як і прийшла. Ти йди додому.

- Давай я проведу тебе, як я можу відправити дівчину одну вночі? Ти тільки почекай, я сходжу за одягом, сьогодні прохолодно, адже ти роздягнена. Ходімо зі мною.

І не дочекавшись відповіді, я попрямував до будинку.

- Тут не далеко, ось уже мій будинок видніється,- показав я пальцем, обертаючись.

Але Дженніфер поруч не було.

- Дженніфер? - крикнув я в темряву вулиць. - Джен?

У відповідь до мене долинуло лише відлуння мого голосу. На вулиці вже теж нікого не було. Мені нічого не залишалося, як визнати, що від мене щойно втекла дівчина, і в майбутньому немає жодних шансів отримати її увагу.

Зітхнувши, я пішов прямо дорогою, і вже заходячи у двір свого будинку, озирнувся. Звичайно ж, там нікого не було, але мій втомлений розум зіграв зі мною злий жарт, і мені здалося, що я бачу її білу сукню, яка майорить легким літнім вітерцем, і довге темне волосся, що лежить на плечах.

*****

Заснути тієї ночі мені так і не вдалося, мені снилися кошмари, на ранок я встав пригніченим, тому вмившись і поснідавши, вирушив відкрити готель раніше. Уже підходячи до площі, я почув крики, люди вперто щось з'ясовували. Наблизившись до однієї з крамниць, я поспішив привітатися:

- Здрастуйте, Маріє, Ви не знаєте, що тут відбувається? Чого раптом із ранку такі крики? Невже знову когось обікрали за ніч?

Жінка злякано глянула на мене, і я зрозумів, що справа далеко не в пограбуванні.

- Сьогодні на міській площі знайшли тіло бідного волоцюги. Хтось випустив із нього всю кров!

Така новина вразила мене якнайсильніше. Кому і навіщо знадобилося мучити цю людину?

- Він був поранений?

Зараз я хотів з'ясувати якомога більше про причину його загибелі.

- Цього я не знаю, але подейкують, ніби у нього шия, як лезами порізана.

Чортівня якась...

Не вистачало ще, щоб у місті з'явився маніяк! Подякувавши Марії за інформацію, я попрямував до готелю. Одне іншому не заважає, і мені необхідно було приступати до роботи.