Сенсація: Вподобайка ХІХ сторіччя

- Азалія абсолютно безхребетна – то одне рішення, то інше.

Едельвейс ходив туди-сюди, роздратовано бубонячи про рішення начальниці.

- То вона розказує, що цього пестуна ніхто не викличе на дуель, то…

- Та стоп же ж, – чмихнув Нарцис, перериваючи потік обурення. – Але ж одне іншого не заперечує. Це ж ви з Каллою, я так зрозумів, мали щось проти вивішування допису Теодора на дошку.

- Так! Так! Тому що наші правила застерігають від прояву агресії.

- А хіба виклик на дуель – прояв агресії? – спитав Нарцис.

- А що це таке, то-твоєму?! – все не заспокоювався Едельвейс.

- Прояв агресії – це “Я випущу тобі кишки на дуелі”. А виклик на дуель це ж не агресія. Це запрошення.

Едельвейс зітхнув роздратовано:

- Ти це зараз серйозно? Дуель може призвести до смерті. Це що – не агресія?

- Може призвести, а може й не призвести. Олександр надіслав ввічливе запрошення. Від нього можна відмовитись і натомість запропонувати розмову, як і написав Теодор. У нас і набагато агресивніші дописи були. Ви ж їх пропускали. І Гербера щось вам по капелюхах на надавала. Твоя симпатія до Стокротки переходить межі.

- Яка симпатія? – натягнуто промимрив Едельвейс.

Нарцис пирхнув:

- А ніби я не знаю, що ти тихцем терпіти не можеш Азалію, бо вона недолюблює Стокротку. Чхав би ти сто разів на її “безхребетність”, якби не її ставлення до твоєї квіточки.

Модератор схрестив руки на грудях, мовчки визнаючи правоту Нарциса. Невже це настільки очевидно? Він же ніби старався, щоб його почуття не були нікому видні… Особливо Стокротці.

- А взагалі плювати на це. В нас є набагато серйозніші проблеми.

Едельвейс хотів відволікти увагу від своєї симпатії до Стокротки й продовжити сперечатись на тему агресивніших дописів, але покосився на колегу й спитав:

- Це ж які?

- Монарх вирішив узяти діяльність Центру під повний особистий контроль.

Альданс прибула до помешкання Теодора як тільки дізналася про протизаконну дуель. Дорогою думала, яким чином модератори пропустили такий допис. Цілий день після концерту все було добре, з’являлися дописи про її черговий тріумф, і тут…

Хто взагалі цей дописувач? Про нього вона не знала, та й не мала знати. Але ж він вирішив кинути виклик Теодору. Теодор сам був до цього готовий і про це заявив на дошці Центру, але ж Альданс не думала, що щось із цього справді станеться!..

І всі дописи про концерт втратили будь-яку цікавість, бо поступилися місцем протизаконню. Втім, Альданс не могла пригадати, щоб за дуель колись карали навіть після введення заборони на цей своєрідний вид розваг. Одна справа впровадити закон, зовсім інша – практично його підтримувати. Особливо у післявоєнні роки, коли багато хто повернувся з трофеями та душевними травмами з фронту.

Як сказав якийсь зайда за пляшкою бренді в кафе Центру, цей дописувач був ветераном. Альданс не знала, чи це так. Може, треба було спитати генерала… Але ж і генерал може не знати всіх – фронт простягався на тисячі кілометрів. І цей ветеран здавався їй знайомим за описами. Його міні-портретиків ніхто не малював, але Альданс щось муляло. Зокрема чому він вирішив викликати Теодора? Знає його? Чи Теодор щось йому зробив?

- Чи, може, я тобі колись дорогу перейшла?.. – прошепотіла, дивлячись у вікно.

Не можна було виключати й можливість звичайного бажання ризиковано розважитись. Чи поганий стан здоров’я ветерана. Не секрет, що монарх не дуже переймався ветеранами після того, як вони поверталися з фронту. Інгемар з ним про це вже не раз говорив і навіть заледве не впав у немилість. Врятувала генерала лише величезна популярність серед люду, а монарх побоювався бунту. Врешті Інгемар махнув рукою на монарха й сам зайнявся допомогою своїм військовим, витрачаючи подаровані статки на цю справу. На напівсерйозне питання Альданс про революцію, лише подивився на неї косо й зітхнув. З цього співачка зробила висновок, що Інгемар уже замислювався про те, щоб як мінімум усунути короля від влади.

В будинок Теодора Альданс ввійшла рвучко й, замість привітання, запитала:

- Ти вже знаєш про дуель?

- Яку дуель? – спитав спантеличено Теодор.

Він якраз готував якісь робочі документи. Почувши “заборонене” слово, відклав усі папери на стіл і втупився в свою покровительку. Вона тим часом поставила руки на боки й з погано прихованою роздратованістю пояснила:

- Ти б хоч іноді зазирав у Центр, якщо вже почав там дописувати. Тебе викликав на дуель якийсь пан на ім’я Олександр. Центрівські пліткарі подейкують, що він ветеран. Я не знаю, чи це так.

Теодор зітхнув.

- Я ж просив їх… Просив, щоб вони прийшли на особисту розмову, а не дошкові баталії. До речі! – раптом майнула йому думка. – А чому дуель? Я ж написав чітко: просто розмова. Читати зовсім не вміють.

- Не кажи так, – мовила Альданс. – Ти чудово знав, що твої слова можна інтерпретувати як завгодно.

- Модератори про це теж знали й усе одно пропустили допис, – стенув плечима Теодор. – А якщо дуель, то хай буде дуель. Наша влада все одно за таке не карає. Закони не діють.

Просякнутий іронією коментар. Альданс гмикнула.

- Є таке. Але ж ти розумієш, що це дурниця? Дурниця через якийсь допис стрілятися?

- Люди через дописи на дошці кінчали з життям, – різко кинув юнак. – Я вже давно кажу: це сміттярня. Сміттярня, яку треба знести. І дуелей я не боюся. Можете мене називати буйноголовим скільки хочете, але Центр має припинити своє існування. Все те, про що прихильники Центру кажуть, цілком досяжне і без нього. Досяжне!

Помовчавши й трохи заспокоївшись, закінчив:

- Я зустрінуся з ним. Може, вдасться уникнути дуелі й просто вияснити, чого він хоче стрілятися. Але якщо ні, то ні.

Допис про те, що Теодор готовий зустрітися на дуелі у будь-який час і в будь-кому місці, з’явився без виправлень. Стокротка вивісила його особисто після того, як молодий чоловік гаркнув, що допис про виклик вони вивісили без вимоги виправити. Белліс не знайшла, що відповісти, бо так же й було.

Тим часом Альданс поцікавилась в Інгемара, хто б це міг бути. Судячи зі словесних описів, наданих людьми, які були в той час у Центрі, генерал припустив, що це міг бути енігматичний розвідник, якого знали лише за позивним. Його діяльність вимагала абсолютної секретності, і звітував він не Інгемару, а іншому командиру.

- Я бачив його лише кілька разів. І це ще якщо це той, про якого я думаю, – пояснив генерал співачці. – Його імені ніхто не знав, крім безпосереднього командира. Що Теодор відповів?

- Що готовий зустрітися з ним у будь-який час і в будь-якому місці, – відповіла Альданс.

Зовні спокійна, всередині вона вібрувала. І за Теодора, і за цього незнайомця Олександра. Її все душила й душила інтуїція. Згадався один чарівний хлопець Олекса. З її власної юності.

Інгемар зауважив обережно:

- Ти так замислилась про цього Олександра… Ти про щось здогадуєшся? Думаєш, що можеш знати, хто це?

- Та як тобі сказати… Просто я… О Боже, я навіть не знаю, що сказати, як сформулювати…

Інгемар узяв Альданс за руку, по-дружньому погладив.

- Не поспішай. Я ж бачу, що в тебе є певні думки щодо всієї цієї ситуації. І пов’язані вони безпосередньо з цим Олександром.

Співачка позбирала думки докупи якусь хвилину, відтак висловила їх:

- Розумієш, як я почула про його приблизний вік, то в мене зародилися підозри, що я його знаю. Він же мого віку, якщо вірити цим усім кумцям. Але ж той, про якого я думаю, давно помер. Загинув… Тож це, мабуть, просто збіг, та й усе. Нічого про це говорити.

- Але ж звідкись у тебе ці підозри взялися, – похитав головою генерал. – Значить, не безпідставно. Я тебе знаю, ти просто так не пліткуєш і не робиш поспішних висновків.

Великі втомлені очі друга були прикуті до обличчя Альданс.

- Жіноча інтуїція, – гмикнула невесело артистка. – Просто я згадала своє… своє перше кохання. Але це все дурня. Це просто збіг. Не можуть же мертві оживати. Я піду на цю дуель.

- Ні! – майже крикнув Інгемар. – Це небезпечно.

- Ти забув, як я особисто відвозила в прифронтові райони збіжжя для поселенців?

Генерал не міг не всміхнутися.

- Ну так, я пам’ятаю, як ти без розмов ризикувала собою заради людей. Але то була війна, і ризик виправданий. А це… Це безглуздя. Цілком можливо, що це один із ветеранів, на яких “вельмишановна” монарша особа наплювала, використавши. Я не можу всіх охопити, хоч і стараюся.

В його голосі вчувалась утома, яку навіть відпустка не могла стерти.

- Знаєш, – дещо змінив генерал кут розмови. – Ця його донька, королівна, чудова дівчинка. Хороша, мила, намагається подобатись, бо розуміє, що її тато… не найкращий володар. І не знаю, в кого вона пішла.

- Ти це до чого? – підняла брови Альданс.

- Та до того, що їй би трохи досвіду, мудрості набратися, міцну підтримку поруч, і була б прекрасна королева для нас… Вибач, – тріпнув головою генерал. – Я відволікся на свої проблеми.

- Але ж це може бути й нашими проблемами. Якщо цей Олександр дуже багато часу провів на передовій, воюючи без жодних ротацій і знаючи про поведінку монарха, він цілком може злитися.

- А ти ж тут до чого? Він же міг і без Центру, без Теодора щось таке зробити. Чи це тому, що ти знаменита?

- Ось це мені й муляє.