Сенсація: Вподобайка ХІХ сторіччя

- Чого ти такий збентежений? – обережно поцікавився Інгемар, доторкнувшись до руки Калли.

Модератор навіть не намагався приховати свого накрученого стану.

- Та дурню я зробив. Дурню несосвітенну.

- Яку?

Замість відповіді Калла різко видихнув і пішов одягатися. “Курва, нащо я це зробив… Треба було викинути ту записку, та й по всьому. А я ж поперся до Теодора… Тепер Теодора приб’ють, Олександра в буцегарню кинуть, Центр закриють, військові ще більше збунтуються, мене на кілок посадять, Альданс мене зненавидить, Інгемар стане на її бік…”

З усе похмуріших планів на майбутнє модератора вивів тихий, стримано стурбований голос генерала:

- Калло… Калло, подивись на мене.

Модератор зітхнув, з усіх сил намагаючись угамувати нерви. Інгемар поклав руки йому на плечі й заспокійливо мовив:

- Калло… Не треба. Не переживай так. Скажи, що таке? Я зроблю все, щоб допомогти тобі.

- Та вже пізно, – різкувато кинув Калла. – Просто я віддав записку Олександра про місце зустрічі Теодору. А тепер думаю, що це було кепське рішення. І зараз не знаю, чи мені бігти підставляти себе під кулю, чи що…

Вислуховувати найгірші новини звичне діло для Інгемара, а це новина далеко не найгірша. Тож йому було дивно, що здебільшого холоднокровний модератор, який у часи війни не пасував ні перед чим, зараз так сильно переживав.

…Ця холоднокровність мала вирішальне значення для допомоги військам, коли кожна хвилина на вагу золота, і можна впасти в паніку. Калла ніколи не панікував, а приймав рішення прямо на ходу. Це значно полегшувало оборону, а пізніше – наступ. Сам майбутній модератор не добирав слів щодо некомпетентності верховного головнокомандувача, але до короля його лайку не доносили навіть найбільші прихильники монарха – це собі було дорожче. Познайомившись із Каллою особисто під час передачі великої партії зброї та боєприпасів, Інгемар зауважив його зовнішню спокійність. У запалених, червоних від утоми й недосипання очах не вбачалося жодної тривожності. “Передавай, передавай, кожній паскуді по кулі!” – перші слова, які почув Інгемар з його вуст. Чорнявий молодик бігав від одного воза до іншого, особисто все перевіряв, звіряв з документами, керував іншими й сам розбирав усе. Генералу сподобалось, що Калла не сидів сиднем – мовляв, я купив, а ви тут уже самі розберетеся. Ні, сам особисто долучився до всіх робіт і допомагав.

Чудово знаючи, що Калла робив ледь не божу справу для погано озброєного війська, Інгемар уже певний час хотів із ним познайомитись і подякувати, але все не випадало моменту. То запеклі бої, то сам постачальник не на місці – мотався туди-сюди. А тут відносне затишшя на фронті, яким Калла вирішив скористатися і закупити побільше боєприпасів. Інгемар підійшов до нього, коли той зі знудженим виразом обличчя пив гіркий чорний чай. Присів на хвилину перепочити, щоб потім знову продовжити діяльність із подвоєною швидкістю. Інгемар неголосно привітався. Калла підняв на нього погляд і усміхнувся. Знудженість зникла, поступившись місцем цікавості. Відразу встав, відкозиряв. “Маю за честь познайомитися з генералом”, – мовив. Інгемар відповів: “Для мене так само честь нарешті особисто зустрітися з Вами.” Він бачив, що молодик докладав зусиль, щоб тримати очі розплющеними. На запитання, коли той востаннє спав, Калла лише махнув рукою: “В могилі висплюся. Якщо буде що ховати”. І засміявся. Цей сміх застряг цвяхом у думках командира. Як і широкий привітний усміх. Інгемар відчув, що ніяк не може відклеїти погляд від обвітреного обличчя Калли.

Калла… Цікаво, звідки в нього таке ім’я? Чи то його батькам так подобалися ці квіти? Чи то це якийсь псевдонім?.. Але які б не були причини, йому пасувало. Інгемар подумав, що саме ця квітка могла б асоціюватися в нього з новим чорнявим знайомцем.

Тим часом до молодика підбіг якийсь чи помічник, чи підлеглий і повідомив, що залишилося розібрати й передати ще два вози. Калла кивнув, зронив навмисно знудженим тоном: “Молодці. Ну, вмієте ж, коли хочете.” Залпом допив свій чай і знову подивився прямо на Інгемара.

“Знаєте, як тільки затишшя, треба працювати втричі швидше…” Генерал кивнув і запропонував допомогу. Калла здивовано підняв брови, прикусив губу, але сперечатися чи відмовлятися не став – вище військове керівництво ж! І з клепкою в голові. Не те що деякі вінценосні ідіоти… З таким керівництвом не сперечаються. Тим більше, що Калла через своїх партнерів був у курсі ставлення генерала до монарха. “То це правда, що Ви одного разу послали короля до біса?” – спитав дорогою до возів. Інгемар незворушно кивнув і в душі зрадів, що Калла знову засміявся. Зрадів несподівано. “І чого ти радієш?” – сам себе спитав подумки. Хоча щодо вподобань чорнявого ходили чутки, Інгемар на них не зважав. Не мав дурної звички. Чутки – справа ненадійна. І занадто обнадійлива. Після деяких чуток боляче чути спростування. Тож нічого до них дослухатися взагалі.

І закохуватися теж.

“Яке ще «закохуватися», прости Господи? – зітхнув про себе Інгемар. – Мені самому відпочинок треба, бо ще й не таке в голову залізе…”

Але який там відпочинок! Затишшя триватиме недовго, і вже зовсім скоро саме слово “відпочинок” забудеш. І знаття б, коли вони ще зустрінуться з цим чорнявим…

Мав визнати, що ще заочно був украй високої думки про Каллу. І знайомство лише підлило олії у вогонь. Ну, поки ще не вогонь…

Як і передбачав генерал, їхні зустрічі були рідкістю, але один раз йому особливо запам’ятався. Бо саме після тієї швидкоплинної миті Інгемар остаточно визнав свою прихильність до Калли. Тоді чорнявий молодик вчергове привіз на фронт купу зброї, боєприпасів і пороху. Напівжартома казав, що ще ривок – і перемога в кишені. Приймав усе інший офіцер, нижчого складу, але Інгемар підійшов і сам. Запевняв себе, що це для того, щоб проконтролювати процес, але цього офіцера не треба було контролювати, тож Інгемар швидко зарубав на корінню власну брехню. “І справді… Не бреши хоч собі самому”, – пробурмотів, побачивши Каллу. Той зі звичним знудженим виразом обличчя передавав рушниці військовим. Вочевидь уже закінчували. Інгемар пошкодував, що не прийшов раніше, але, з іншого боку, і можливості не було…

Настрій зіпсувався. Калла вже збирався їхати, аж тут сам помітив генерала. І знову знудженість як водою змило, з’явився привітний усміх. “А мені сказали, Ви зайнятий… Я радий, що зміг знову Вас побачити.” Ці слова збадьорили втомленого генерала. Дивлячись прямо в червоні очі Калли, Інгемар лише кивнув, не в змозі щось відповісти. Не мав слів на те, що відчував. Несміливо всміхнувся й собі.

“Агов, бос! Ми вже не встигаємо!” – гукнув Каллу якийсь із його людей. Молодик зітхнув. Трошки повагавшись, мовив: “Будь ласка, генерале… Будь ласка, живіть. Будь ласка.” Не став затримуватися, швидко зник серед загального вихору. Інгемар подивився йому вслід, намагаючись упоратись зі своїми переживаннями. Тут до генерала підійшов інший офіцер щось повідомити. Інгемар заледве змусив себе зосередитись на доповіді підлеглого. Лише пізно-пізно вночі, як вдалося виловити хвилинку спокою, він відповів Каллі, хоч той і не міг його почути при всьому бажанні: “Я житиму. Я виживу. Я встановлю наші прапори на кордонах і зустрінуся з тобою. Хай яке твоє ставлення до мене, я знайду спосіб ще раз побачитись із тобою.” В думках він звертався до Калли на “ти”.

…Після важкої і тим солодшої перемоги Інгемар отримав листівку від Калли: “Щиро дякую Вам.”