Сенсація: Вподобайка ХІХ сторіччя

Теодор очікував на опонента у призначеному місці наодинці. Нікому не сказав про те, де саме мала відбутись зустріч. Справедливо вирішив, що завсідники Центру зроблять із цього сенсацію, а любі співробітнички ще й посприяють цьому. Особливо ці двоє шулік, Азалія з Каллою. Їм тільки дай привід, то вони позарізають правду й виставлять побрехеньки. Паскуди. Як з одного сплаву зроблені… Теодор щиро сподівався, що Каллі вистачить гідності хоч не розбовкати місце зустрічі.

Прийшов зарано, тож присів під старим розлогим деревом, склав ноги по-турецьки й почав байдуже розглядати краєвид. Страху перед зустріччю не відчував, радше відсутню цікавість, хто саме цей опонент. Альданс припускала, що це може бути хтось із її минулого, але ж той хтось уже давно помер. Ніби як.

Чисте, широчезне поле, аж до обрію. Кілька високих дерев, здебільшого дубів. Тиша, що порушувалась лише шепотом листя на легенькому вітрі. Похмуро. Теодор зиркнув на захмарене небо. На дощ мало зібратись ближче до вечора, тож погана погода не мала б перешкодити важливій справі. Подумавши про це, Теодор засміявся. Що ж це за дуель, яку може зіпсувати якийсь там дощ?

Тут гостре око вловило ледь помітний рух. Теодор миттю став на ноги й поклав руку на схованого під одягом револьвера. Хоч і не збирався стрілятися ні з ким, та все ж іноді розмови призводять до цікавих наслідків.

Середнього зросту чоловік у темно-синьому плащі неквапом наближався до того місця, де сам і призначив зустріч. Підійшовши зовсім близько, подав голос:

- Дуже радий, що Ви пунктуальний, Теодоре. Дякую.

В спокійному тоні чулась повага. Молодик кивнув, уважно розглядаючи Олександра. Темні очі, волосся по плечі, правильні, крупні риси.

- Дозвольте Вам задати питання.

- Задавайте, – з гідністю в тоні мовив Олександр.

- Що саме Вас змусило викликати мене на дуель?

- Ваш допис про запрошення до розмови.

- Це не причина, – похитав головою Теодор. – Причина, певно, Альданс?

Олександр стиснув зуби. По враз потемнілому обличчю Теодор зрозумів, що таки їх щось пов’язувало з артисткою. І цього чоловіка дуже зачіпало знайомство молодика з нею.

- Занадто вільно Ви вимовляєте її ім’я, – вже набагато холодніше зронив Олександр.

…Кажуть, що перше кохання не забувають, що це магічний досвід, що… Альданс могла б подискутувати на цю тему. І подискутувати ґрунтовно, якби не її щільний графік. І якби не власний досвід. Магічним його назвати можна було б, але коли кохання нещасливе, то перше воно, друге чи десяте, значення не має.

Попри блискучу кар’єру, довготривалий успіх та гори шанувальників, Альданс не мала того, що колись дуже хотіла. Врешті змусила себе навчитися жити без свого найбільшого бажання. Про це бажання не знав ніхто, навіть її кращий вірний товариш Інгемар. Це був найпотаємніший куточок її душі, у який вона не давала доступу навіть найближчим.

За почуття інших людей – зокрема тих самих найближчих – Альданс щиро вболівала. Кілька разів вона дозволила освідчитись закоханим на своїх концертах. Не дуже розуміла такий вибір пар заручитися, але й перешкоджати не мала наміру. Єдине прохання було – спочатку зв’язатися з її агентом для узгодження деталей, щоб виступ пройшов без непорозумінь. І для публічності добре, і людям приємно. Чого б не дозволити? Та й радісно це – бачити, як хтось закохується, створює пару… Після таких заручин Альданс мала звичку співати щось романтичне. Таким чином ніби намагалася ще раз пережити ті швидкоплинні миттєвості, які сама втратила і вже не мала шансу повернути.

Інтуїція Альданс безпомилково визначила приховану симпатію одного з модераторів до Інгемара, і жінка вирішила діяти. Дарувати іншим радість, якої в неї самої, швидше за все, вже не буде – дивний, гіркуватий досвід. Але, тим не менш, по-своєму приємний. Олексі б сподобалось. Можливо…

Олекса зовні здавався спокійним, і лише кілька людей знали про його гаряче серце. Серце справжнього поета-бунтаря, як жартувала Альданс. Через цю дуальність натури юнак і приваблював дівчат зі свого кола. До тих дівчат належала й співачка, тоді ще лише на шляху до сходження на вершини слави. Олекса відвідував кожен її концерт у маленьких закладах, писав їй захоплені листи й чекав на зустрічі після виступів. Він пророкував їй міжнародне визнання, любов сотень тисяч людей і гонорари прими. Для Альданс ці слова важили більше, ніж будь-які оплески. Коли Олекса вперше запросив її на прогулянку вечірнім містом, юна співачка погодилася без жодних вагань і навіть не сказала своєму тодішньому агенту. Той переживав за репутацію й бездоганний імідж висхідної зірки. Не дай бог заплямувати ім’я! А Альданс із цього лише посміювалась. Це ж публічність. Людям цікаво дивитися на скандальний талант. Кому потрібний артист, у якого немає нічого, окрім таланту? Власне, і таланту може не бути, а от щось цікаве має створювати образ.

Альданс пригадала, як Олекса схвально сміявся з цих філософських роздумів тоді, повністю погоджуючись із її думкою. І дійсно ж, талантів багато, а ти спробуй зацікавити людей. “Але насправді це дуже сумно”, – відсміявшись, мовив хлопець. Якби людям був потрібен талант, вони не звертали б увагу на скандали в особистому житті чи щось подібне нібито цікаве. І тоді її агент не хвилювався б так за її репутацію, бо людям було б усе одно, з ким вона гуляє…

Таланту мало, його можуть забути й забудуть. А от плітки – ні. Навіть якщо ці плітки виявляться брехнею.

Їхнє перше “офіційне” побачення стало для Альданс набагато приємнішим тріумфом, ніж усі виступи в королівських резиденціях та імператорських палацах разом узяті. Ні, вона не знецінювала свій успіх, але захоплена усмішка її тодішнього найбільшого прихильника – прихильника, який вірив у неї дужче за всіх учителів і агентів – була найдорожчою. Розмови про блискуче професійне майбутнє плавно перейшли в обережні зауваження про любов. Несміливий дотик, і Альданс першою зізналась у почуттях Олексі.

Артистка сумовито всміхнулась, згадавши ту мить. В її агента стався б серцевий напад, якби він знав про цю непристойність. А якби тоді вже існував Центр і якось про це дізнався, усі б тільки про це й теревенили. Щоб дівчина зізналась хлопцеві в коханні!.. Який жах!

Солодкі миті тривали дуже недовго. Настільки недовго, що можна було б усе списати на галюцинації від лихоманки чи надмірної пиятики, якби не листи Олекси, не його маленькі портретики…

А в нього навіть могили немає. Немає куди прийти, щоб покласти квіти, посидіти поруч. А чому?.. Бо він зник. Куди? Невідомо. Єдине, що Альданс змогла дізнатися – він загинув, а тіло так і не змогли знайти. І то це лише через чутки. Альданс витратила купу грошей – і своїх, і позичених – щоб дізнатися хоч щось, хоч трішки більше. Але їй це не вдалося. Чому він взагалі кудись пішов ні з того ні з сього, як саме загинув, куди поділося тіло…

Глянувши на своє відображення в дзеркало, Альданс рішуче мовила:

- Я маю подивитися, хто цей Олександр.

А як це зробити? Де призначена ця зустріч, знають лише Олександр і Теодор. Чи ще хтось? Теодор не сказав, як отримав записку. Миттю підхопившись зі стільця, жінка побігла до своєї карети – їхати до будинку Теодора. Там же мала бути записка, де призначено зустріч? Якщо протеже не викинув записку, то Альданс її знайде!

- …Вона схвалює Вашу поведінку. Це в дусі Альданс – не зачепити рідних, а натомість закопати себе. Я знаю, що вона не дуже тішиться Вашому рішенню, але не буде це виносити на загал.

Теодор не відповів. То Калла був неправий? Цьому Олександру не муляє, що хтось не воював, а про військових забули? Його просто з’їдають ревнощі? Себто, Альданс таки мала рацію, що це хтось із її минулого? А хто? Вона ніколи не розповідала про жодних чоловіків на ім’я Олександр… А втім, вона й не була зобов’язана це робити.

- Я знаю, що Ви думаєте, – продовжив чоловік із холодом у тоні. – Що мені перемололо мізки на війні, що я ненавиджу короля, що наше командування паскудне… Я всі ці чутки знаю. Гомонять люди.

- А я тут до чого? Не я Вами командував.

- Але Ви войовниче захищаєте народну приму.

- А Ви просто хочете зустрічі з Альданс? – буркнув Теодор напружено. – То їй би й написали.

- Ні, – похитав головою Олександр. – Спочатку треба подискутувати з її новим коханцем.

Теодора пересмикнуло. Він прошипів:

- Я ніколи навіть не думав про Альданс у такому ключі. І саме тому готовий “дискутувати” з будь-ким, хто вирішив повірити в цю дурню.

Тремтячи від ледь стримуваного гніву, витягнув свого револьвера й, недовго думаючи, наставив його на Олександра. Той не ворухнувся, а натомість поцікавився:

- А чого Ви так емоційно реагуєте на інформацію про неї? Треба бути спокійнішим. Їй плювати на свою репутацію. Кому й знати, як не мені.

В останніх словах Теодор почув певну насмішку. В очах потемнішало.

- Вже хто б казав про спокійність…