Сенсація: Вподобайка ХІХ сторіччя

Треба заспокоїти Каллу. Його тривожність може вилізти боком, а холоднокровність у будь-якому випадку краще за емоційність. Інгемар розумів, звідки ця придушувана паніка лізе, однак це все одно не привід ставати її полоненим. Тож він обережно взяв тремтячі руки Калли в свої й без притиску, але з певною твердістю мовив:

- По-перше, паніку відставити. Я не дозволю тобі підставлятись під кулі. Ви з Альданс як із одного тіста. Вона теж рвалась на цю дуель.

- Я не здивуюсь, якщо побачу її там, – пирхнув Калла, все ще на нервах.

Втім, заспокійливий голос генерала дещо стишив рівень занепокоєння.

- А по-друге, думай тверезо. Олександр зайшов би спосіб передати ту записку Теодору. З тобою чи без тебе.

- Та яка різниця… – зітхнув Калла. – Факт у тому, що записку цю передав я.

- Ти… переживаєш, що я тебе зненавиджу через це все?

- Так. Так, переживаю, – щиро зізнався модератор. – Я не хочу цього. Ви з Альданс найкращі друзі. Були ними задовго до того, як я прийшов у ваші життя. І залишитеся ними незважаючи на те, що станеться між нами.

Інгемар не міг не всміхнутися, хоч йому було зараз не дуже весело. Все ж побоювання Калли його водночас і непокоїли, і втішали: “Значить, точно я тобі потрібен…” Генерал прояснив ситуацію:

- Я певен, що ти ніколи не зробиш нічого такого, що могло б змусити мене покинути тебе. Та й Альданс із мене відбивну зробить, якщо раптом щось станеться. Вона через нас із тобою страждала більше, ніж ми самі.

Калла реготнув. Настала певна розрядка, хай і – він чудово знав – швидкоплинна.

- Але якщо ти так сильно переживаєш, можемо вирушити туди. Думаю, ми зможемо запобігти трагедії, якщо цей Олександр раптом щось таки надумає вчинити.

- Правда? – підняв Калла очі на Інгемара.

- Правда.

Альданс таки розкопала допис в будинку Теодора. Перерила все, що могла, і видобула записку. Почерк, який не забула крізь усі ці довгі роки.

- Ось ти де!.. – вигукнула неголосно, пробігаючи очима по словах.

Ага! То зустріч призначена на далекому полі. Туди Альданс і триматиме шлях. Пішки побіжить, якщо треба. Тим часом прагматичний внутрішній голос прошипів:

- Нащо воно тобі здалося? Сиди собі тихо й не психуй. Самі розберуться.

Але співачка й на секунду не збиралася переривати свої дії, щоб обдумати це внутрішнє шипіння.

Кинувши недбало записку, вилетіла з будинку й мало не гаркнула кучеру:

- До Парк на Кілье! Швидше!

Кучер без зайвих слів підкорився.

Азалія добряче втомилася від вичитування новостворених правил і вдосконалення старих. Потерши вже, певно, всоте розчервонілі очі, вона спробувала пригадати, нащо взагалі прийшла в Центр.

- Кляті люди, кляті дописувачі, клятий Центр, кляті плітки…

Ах, так! Їй же була цікава концепція обміну думками. А обмін думками украй швидко переростає в словесні конфлікти. А потім у несловесні. А потім іще гірше. Якщо комусь хочеться когось підстрелити, які ж його правила зупинять? Тут хіба тільки монарх щось може зробити своїми наказами. І то не факт. І це ж не панацея в будь-якому випадку. Мабуть, у словах Едельвейса таки була певна частка правди. “З повного контролю над чимось одним починається диктатура”…

- Еді, Еді… – пробурмотіла Азалія. – Все ж у тебе є якісь хороші думки… А й справді, нащо я в цей Центр приперлась?.. Обмін думками, прости Господи. Навіщо мені це все було? Дивовижно ідіотське рішення. І батькам треба сказати, хай закривають свої комірки, та й по всьому.

Ага, а вони взяли й послухали. Не шалено часто тими комірками користувалися, та все ж їм подобалося. Їхні дописи Азалія не модерувала. І без прочитань уявляла ясно, що вони там пишуть. Вони в суперечки не вступали. Таке модерувати – тільки зір собі зайве псувати.

Може, кинути це все?

- Боже, куди ділася моя рішучість, моє бажання вичистити цю сміттярню… Едельвейс! Де твоя бісова душа вештається, коли ти потрібен?

Ні. Відступати не можна. Центр так і справді перетвориться на якусь чортову диктатуру. Громаді цього не треба. А Азалії – тим більше. Нічого хорошого з контролю монарха над Центром не вийде. Вони проти диктатури боролися на війні, перемогли її, а тепер їхня власна країна на шляху до тієї самої темряви? Ні, ні, ні. Такого варіанту розвитку подій не можна допустити. І Азалія буде на передовій боротьби проти диктатури. Вона вже на ній! Тож…

Раптово почувся скрип дверей, що витягнув модераторку з її світлих, натхненних думок. Азалія здригнулась – не очікувала відвідувачів о цій порі. У кабінет зайшла сама власниця Центру – Гербера Аоі. Модераторка тут-таки підскочила й шанобливо вклонилась:

- Пані? Щось сталось?

Гербера не дуже церемонилась. Підтягнула собі крісло, всілась і закинула ногу на ногу.

- Азаліє, люба моя, Ви вже чули паскудні новини. Як і всі. Я так закрутилась, що не мала можливості обговорити ці лайняні нововведення.

Азалія підняла долоні:

- Я розумію.

- Нововведення ж лайняні?

- Лайняні, – енергійно закивала підлегла. – Ми всі так вважаємо.

- Справді? – покосилась на неї Гербера.

- Едельвейс тут обурювався так, що монарх би вже його відправив на галери, якби почув. І це як мінімум. У кращому випадку. А він… оголосить це… зі свого “кабінетика”?

- Та певно, – зморщилась Гербера. – І можна ж було допетрати, що до цього прийде. Але ж я так хотіла розширити Центр, а без підтримки корони це зробити було б… м’яко кажучи, надто проблематично. Та й ці мої тихенькі наївні сподівання, що монарх обмежиться лише писаниною в своєму “кабінетику”. Тупі були сподівання, звісно… Знаєте, Ви тоді правильно зі мною сперечалися про ту ситуацію з монархом і його воєнними рішеннями. Визнаю.

Азалія подумки погодилась із начальницею.

- Ви казали, що хочете розробляти якісь нові правила публікацій. Ви вже дописали ті правила? Я можу подивитись?

Модераторка відкрила було рота, щоб відповісти, аж тут у кімнату влетів Нарцис. В очах відбивалися всі барви жаху. Він важко дихав. Обидві жінки уважно подивились на нього, умить відчувши й собі легку паніку. Наступної миті Нарцис насилу вичавив із себе:

- Там… Там Альданс підстрелили…