Сенсація: Вподобайка ХІХ сторіччя

Едельвейс в’яло жував якийсь бутерброд, не дуже зважаючи на теревені навколо нього. А тим часом Калла все розпитував начальницю про допис Теодора:

- Ти його таки виставиш? Немодифікованим?

- Звісно. Чому б ні?

- Так у нас дуелі заборонені. Ти вирішила розпалювати ворожнечу?

- Яку ворожнечу? – стенула плечима Азалія. – Він усього лише хоче подискутувати. Знаєш, це можна інтерпретувати будь-яким чином.

- Наші правила застерігають від проявів агресії, – монотонно зауважив Едельвейс, не припиняючи жувати.

Азалія прикусила губу і подумала певний час. Має рацію Еді. Що ж робити? Відтак знайшлася:

- Так само наші правила застерігають від занадто жорсткої цензури. Хіба ні?

Тут уже Калла й Едельвейс перезирнулись.

- Отож, – гмикнула Азалія. – То що робитимемо, колеги?

- Задаєш ти завдання, одначе, – всміхнувся втомлено Калла. – Ніколи я ще так не замислювався над нашими правилами.

- Ти взагалі над ними колись замислювався? – вставив Едельвейс, позіхнувши.

Азалія придушила сміх.

- Добре. Давайте так зробимо… – Вона помовчала секунду, збираючись з думками. – Цей допис виставимо незміненим і подивимось, що буде. Ви щиро вважаєте, що цей хлопчина серйозно буде з кимось на дуелі чубитись? Або хтось із дописувачів викличе його на дуель? Особливо через жінку, яка за вухом мала все, що про неї говорять? Що думаєте?

- Ну… Як скажеш. Може, й справді порозважаємось.

- Але якщо він таки з кимось розсвариться, з тебе золотий зливок.

- А тобі нащо золото? – покосилась Азалія на Каллу. – В тебе й так грошви як сміття.

- Грошва має неприємну властивість закінчуватись, – зітхнув без особливого суму чоловік.

Допис врешті з’явився на дошці й, як і очікувала Азалія, одразу викликав купу реакцій, як схвальних – “захищає своє добре ім’я” – так і насмішкуватих – “похизуватись вирішив”. До кінця дня дошка вкрилась дописами на цю тему, модератори працювали без перерви навіть на чай, і Альданс врешті особисто прийшла подивитись на веремію. Їй було приємно, що її підопічний вирішив розвіяти чутки, хоч вона розуміла, що з цього нічого не вийде. Кумці знайдуть, що обговорити, хоч ти узаперечуйся.

Перед неабияким талантом відвідувачі Центру Контактів – більше двох сотень, цілий базар – розступились і застигли в очікуванні: ану, що скаже? Вбрана в розкішну, дорогу сукню, жінка випромінювала впевненість у собі й поблажливість до чуток навколо своєї персони.

Альданс не дуже поспішала з прочитанням, переходила очима з одного допису до іншого мовчки. Час від часу її вуста, нафарбовані темною, майже чорною, помадою, торкала посмішка. “Ох і понаписували, писаки… Мені б стільки вільного часу.” Врешті розвернулась до притихлої аудиторії, звикла до загальної уваги. Ніхто не смів і слова сказати, всі чекали на реакцію.

- Дякую за увагу до мого скромного життя, пані та панове, – тамуючи блиск в очах, з гідністю мовила Альданс, вклонилася низько, як після успішного концерту, і вийшла з Центру Контактів неквапом.

Народ, що зібрався було почути щось інше, мало не вдавився. Хоча дехто передбачав, що артистка відреагує так, а не (ну хоча б) скаже щось про Теодора. Хтось потягнувся вервечкою за нею, в основному леді та лорди, які відчували, що могли до неї заговорити. Деякі “прості” шанувальники її таланту вирішили пройти за нею.

Поговоривши на всякі незначущі світські теми з друзями та знайомими надворі, Альданс тут-таки втрапила в кільце шанувальників, які хотіли автограф. Артистка не була з тих снобів світу мистецтва, які вважають себе кращими за своїх прихильників. Тому вона з неприхованою радістю – це їй подобалось набагато більше, ніж вичитувати побрехеньки про себе – роздавала автографи і знаті, і не знаті, а для дітей у неї знайшлися навіть цукерки в сумочці. Паралельно співачка відповідала на питання журналістів, які виникли ніби нізвідки, і ухильно повторювала, що поважає і схвалює поведінку Теодора. Як тільки ця звістка досягла особливо активних дописувачів, вони кинулися в Центр Контактів написати про це.

Азалія дала вказівку модераторам не перечитувати дописи, а дозволила виставляти їх просто так. Підлеглі мовчки скорилися: їм самим було цікаво. Увесь базар загудів іще більше. Хтось запропонував відкрити тоталізатор і ставити на те, чи хтось захоче викликати Теодора на дуель чи хоча б розмову.

Калла, скориставшись незапланованою перервою, вийшов привітатися з Альданс, талант і характер якої він дуже поважав. Хотів особисто подякувати за запрошення на концерт. Почекавши терпляче, поки прихильники відчепляться від зірки й полетять назад у Центр Контактів, підійшов, кивнув і тихо сказав:

- Дуже втішений отримати Ваше запрошення, панно. Спасибі. Буду радий послухати Вас цієї п’ятниці.

- От і добре! – всміхнулась тепло Альданс. – А я буду рада бачити Вас. До речі, генерал теж запрошений.

Калла опустив голову, тамуючи власний усміх. Він чудово знав, про якого саме генерала говорила співачка.

- Сподіваюсь, він прийде.

- О, я цього певна. Чекаю на Вас!

Тим часом ті, хто тільки зайшов до Центру Контактів, створювали нові дописи і навіть викрикували те, що писали. Скоро на величезній дошці вже не було місця розміщувати нові дописи, а від розмов і ставок гуділи голови, тому Азалія повідомила своїм підлеглим:

- Так, щось ми розслабились. Стишуємо темпи й модеруємо. Що ви там казали про агресію? Бачите повідомлення з прихованою чи відкритою агресією – кидаєте в смітник.

- Як це – в смітник? – перепитала Стокротка. Її усміх трохи сповз донизу, хоч і не щезнув повністю.

- Добре, не в смітник, – закотила очі Азалія. – На виправлення. Ті, що вже на стіні, хай будуть. Тим більше, що самі дописувачі їх уже озвучили. Але ті, що пишуть зараз, на модерацію. Я піду скажу адміністратору, щоб нові дописи просто так не приймав.

- А я б закинув у смітник… – зітхнув Едельвейс, якому добряче хотілося спати.

Робота велася невпинно, всі модератори схилилися над своїми порціями роботи й швидко-швидко шурхотіли папером. Найшвидше й найретельніше все обробляв Калла: йому треба було відпроситись на п’ятницю в начальниці, і він не шкодував очей і спини.

По якімсь часі робота була завершена, і всі відмодеровані й не затверджені дописи повернулися в комірки й адміністратору з поміткою, чому їх не було пропущено на дошку.

- Х-ху!.. – видихнув Едельвейс, відкинувшись на спинку крісла. – Ну, лише Альданс може так впливати на людей! І Інгемар.

- І монарх, – вставила Белліс, завершуючи роботу зі своєю часткою дописів.

- Ну, монарх… Він на те і монарх, щоб робити сенсацію навіть зі свого прокидання вранці. І якби він був абсолютною нездарою, він би викликав захват.

- А в нього є таланти? – реготнув Калла, невеликий любитель монархії.

В офісі запала тиша.

- Керувати?.. – припустила Белліс.

- Ага, особливо військами.

- Ну, стоп, він підтримує культуру, допомагає нам. І дослухається до розумніших людей, що вже показує його адекватність. Він не вставляв палиці в колеса Інгемару та іншим під час війни.

- Ну як? – вставило начальство. – В кого скільки відхилених дописів?

- Тридцять, – кинув Едельвейс.

- Сорок сім, – підняла красиві, великі очі Белліс.

- Сто два, – мугикнув Калла.

- І всі з агресією? – підняла вдало нафарбовані брови Азалія.

- Та ні… Деякі з глузуванням. Все ж далеко не кожен вірить, що Теодор великий словесний рубака і може встояти перед ветеранами кабінетних війн. – Калла не став уточнювати, що не всі записи були про Альданс і Теодора.

- Ясно… І скільки з них ти відхилив без можливості виправити?

- Сто один.

- А ще один?

Калла зітхнув, розкопав допис, підняв і прочитав його:

- “Вам би, юначе, в школі ще навчатися, а не лізти в дорослі справи.” Я вважаю, що це можна виправити, відкинувши цей зневажливий тон.

- А хто це написав?

- Старий чорт, який з пророком Мойсеєм в школу разом ходив. Він, певно, вже забув, коли люди закінчують навчання.

- Гм… Ну, добре. Повернеш йому і нагадаєш, скільки триває шкільна освіта і скільки Теодорові років.

- А скільки йому років?

- Більше двадцяти явно, якщо він уже університет закінчив.

Калла кивнув і поклав допис на стіл.

Азалія потерла пальцями запалені, червоні очі й заледве стрималась від того, щоб позіхнути.

- Або ти йдеш відпочивати, або я йду капати на мізки Гербері, – сказав Едельвейс. – На тебе вже дивитися страшно.

- Що, така погана? – втомлено хихикнула Азалія, в душі погоджуючись із колегою. Треба йти додому. – Добре. Маєш рацію.

Вже коли всі розійшлись хто куди, вона встала з-за столу, підійшла до шафи й витягла свій модний новий капелюшок. Тільки надягла, як у дверях виник Калла.

- Щось сталось? – спитала Азалія.

- Та ні… Ну, так. Я б хотів відпроситись на п’ятницю.

- Добре, – одразу погодилась начальниця. – Кудись сходити хочеш?

- Так, – з напівусміхом кивнув Калла. – На концерт Альданс. Мене особисто запрошено.

- А. Від такого не відмовляються, розумію. Нема питань. Дякую, що попередив.