Сенсація: Вподобайка ХІХ сторіччя

Дуель Олександр призначив теж через допис на дошці. Прийшов туди за кілька хвилин до закриття, і Стокротка пропустила його. Поки нових правил ще не сформували, вона не вважала за потрібне не пускати його. Однак вирішила доповісти про все Азалії, яка мала б сидіти у себе в кабінеті. Однак замість начальниці Стокротка побачила Каллу.

- А керівництво де? – спитала.

- Керівництво тільки що поїхало додому, бо мігрень після багатогодинної роботи, – знуджено пояснив Калла. – Що тут у тебе?

Стокротка показала допис із часом і місцем дуелі.

- Так… – почухав підборіддя модератор. – Це не можна виставляти назагал однозначно. Бо прийдуть усі, кому не лінь, і буде безкоштовний спектакль. На біса він узагалі це вирішив писати на публіку? Не знає, де цей… як його там…

- Теодор, – підказала Стокротка.

- Ага. Теодор. Не знає, де цей Теодор живе, чи що?

- По-перше, звідки б йому знати, де живе випадковий дописувач, хай і протеже найбільшої зірки країни? А по-друге, може, він і хоче спектакль?

Калла заперечно похитав головою:

- Навіть якщо так, це неприпустимо. Я не вивішуватиму цього на дошці. Віддам Теодору особисто.

- Може, для цього ввести особисті переписки?

- Про це ти говори з Герберою, – буркнув Калла. – Нововведення – не моя парафія. Мені за нові ідеї не платять. А якщо не платять, то нащо надриватись? А переписуватись можна і листами, як це роблять усі нормальні люди. Гм… А де живе цей Теодор?

- Та я ж звідкіля знаю? – стенула плечима дівчина. – Спитай у когось. Або подивися в журналі реєстрацій.

До будинку Теодора Калла приїхав каретою притьмом. Постукав у двері роздратовано – мовляв, зайнятись мені нічим – почекав, поки власник будинку відчинить. Поприкидав, чи це батьківський дім, чи його власний, чи, може, придбаний за кошти впливової покровительки…

“А! – врешті подумки махнув рукою. – Не моя справа.”

Двері відчинились, на порозі виник Теодор. Підтиснув губи, кивнув холодно:

- Чим завдячую Вашому візиту?

Модератор мовчки простягнув складений удвоє клаптик паперу. Теодор, не вагаючись, висмикнув папірець із довгих пальців, хутенько прочитав. Кахикнув.

- Що ж… Дякую Вам. Дякую.

Калла кивнув і вже думав іти, аж тут Теодор уже набагато більш приязно спитав:

- А Ви… не знаєте, хто це?

Модератор стенув плечима і відповів:

- Не знаю. Але якщо вірити деяким чуткам, ветеран, якому болить, що багато цивільних забули про військових.

Теодор хотів ще розпитати, звідки Калла про це знає, але той уже розчинився в ранковім тумані.

Сам модератор дорогою в Центр все обдумував інформацію, почуту від генерала, до якого заїхав на хвилину спитати про адресу Теодора. І заодно ще раз побачитись, хай і не надовго.

…Інгемар розповів небагато, але цього було достатньо, щоб зрозуміти, що деякі проблеми Олександра мали місце й були наслідком браку компетентності монарха. Король не замислювався про потреби військових, і перед загрозою війни не особливо переживав за укомплектування та інші нюанси. Також він не бачив нічого поганого у м’ясних штурмах, через що Інгемар неодноразово з ним конфліктував.

Хай генерал та інші командувачі робили все можливе для збереження життів воїнів, все ж великі системні проблеми добряче їм заважали і потребували негайних рішень. І це все лягло на плечі й так перевантажених командирів. Інгемар щиро шкодував, що їхнє керівництво таке бездарне, і час від часу, згадуючи деякі особливо важкі битви, обдумував, як їм вдалося перемогти набагато сильнішого супротивника. І Калла, який особисто мав поратись із корупціонерами у вищих ешелонах влади, цілком його розумів.

І це все накладалося на ставлення цивільних. Багато хто поважав ветеранів, дякував їм, підтримував і намагався полегшити їхнє життя. Але були й такі, що розповідали – в тому числі на дошках Центру – що військові їх нервують і викликають дискомфорт своєю присутністю.

Азалія, Стокротка і Едельвейс часто видаляли й відправляли на доопрацювання дописи, що мали на меті облити брудом вояків чи взагалі посіяти розбрат. Хоч і взяли приклад із Калли, який відразу відправляв у смітник усе негативне, що стосувалося генерала, вони й самі знали, що робити. Та все ж деякі дописи, навіть відкориговані, викликали спротив і суперечки, які тільки трохи затихнули на час обговорення нового так званого роману Альданс і Теодора.

Згадався невеликий локальний конфлікт між Азалією та Герберою. Власниця Центру не хотіла псувати стосунки з монархом, тому наказала Азалії не дуже модерувати дописи про ефективні воєнні пропозиції можновладця. Азалія ж, маючи на меті зробити зі сміттярні оранжерею, відмовилась і зауважила, що це лише розізлить тих ветеранів, які були відвідувачами Центру. Якраз від них було й найбільше дописів на підтримку Інгемара.

Тож і не дивно, що одному з героїв могло щось стати поперек горла, і він викликав хлопчика-випускника на дуель. Звісно, не можна було відкидати й теорію про те, що Теодор чимось таки насолив Олександру. Чи вони десь бачились? Чи, можливо, цей Олександр таємно закоханий в головну зірку країни?..

Калла зітхнув втомлено. Все ж проблемою був цей Центр. Може, Теодор має рацію?

Вже на під’їзді до Центру модератор уздрів цілу купу народу.

- Та невже ж у вас роботи немає? – пробурмотів. – Чорт забирай, я не думав, що в країні аж таке безробіття.

Вийшов з карети, кинув візнику плату за проїзд і почимчикував без настрою в будівлю. Багато хто знав модератора в обличчя, тому на нього посипався шквал запитань:

- Що Олександр відповів?

- Він щось написав?

- Та відчиняйте ж! Чи не хочете вивішувати? Чого ж попередні дописи вивісили?

Калла різко гаркнув:

- А ну замовкли всі!

Присутні притихнули. Тим часом модератор швидко обвів поглядом народ. Пильне око помітило колишнього вояка, підрозділам якого Калла особисто закуповував і возив військову допомогу.

Він кивнув знайомому, мовчки запросивши йти за ним. Чоловік без слів зрозумів його й проштовхався через інших відвідувачів. Охоронець відчинив двері Центру; за модератором і ветераном вервечкою посунули й інші.

Вже в кабінеті модераторів, поки інші колеги не прийшли, Калла спитав:

- Може, ти знаєш, що це за пан? І якого біса він викликав Теодора на дуель?

Ветеран, довготелесий Броніслав, мовив:

- Я так думаю, що бачив його на завданнях. У нього… – Чоловік помовчав, потім ніби нехотя пояснив: – …Зсув пішов. Після побаченого на ворожій території. Він розповідав, що багато чого бачив за життя, але такого жаху… не бачив більше ніде.

Калла зітхнув. Є таке. В Центрі було чимало дописів про це під час війни. Дехто в це, на жаль, не вірив, бо “не може такого бути в цивілізованому світі”. Калла ще тоді такі аргументи називав ідіотськими й радив скептикам зістрибнути з найвищої скелі сторч головою.

- Але ж це не пояснює його виклик Теодору.

- Так, може, і немає жодного конкретного пояснення? – припустив Броніслав.

- Тобто?

- Тобто Теодор вивісив пропозицію про “розмову”, а ніхто інший не вивісив. І, мабуть, той факт, що Теодор ніколи не воював, міг його зачепити. Що на війні він не волів “розмовляти”, а тут вирішив.

- Але ж у нього, ніби як, були вагомі причини: мало того, що неповнолітній, так іще й єдиний доглядальник хворої матері. Його б і так не взяли.

- Ну, аргумент такий собі, – усміхнувся Броніслав. – Ти сам знаєш, що і з такими причинами буйноголові юнаки пробивались на війну. Але ж може бути й інша причина. Все ж Олександр був стриманий, хоч я його давно не бачив. Ще з часів перемоги.

Калла зітхнув. Нічого не сказав. Потай сподівався, що це все не призведе до чогось масштабнішого, але сумнівався, що його сподівання щось змінять. Треба діяти, а не сподіватись.