Сенсація: Вподобайка ХІХ сторіччя

Інгемар – поміркований прихильник новаторства. Інакше солдати під його керівництвом не виграли б вирішальні битви, а він разом із ними не отримав би любов народу й знаті. І ненависть заодно. Куди ж без неї. Маючи успіх, маєш і заздрісників, це офіцер знав добре.

Флегматично дивлячись на чашку з чаєм, він підпер щоку рукою й замислився про особисті невдачі. Попри колишні блискучі успіхи на фронті його життя здавалося порожнім. Відвідини безглуздих – на його думку – світських раутів та сніданків у знаті йому здавалися намотуванням кишок на руку. Цим він займався лише коли Альданс його запрошувала. І після кожного подібного рауту картав себе за те, що пішов. “Краще б книжку почитав…” Але відмовляти жінці він не хотів, бо вона дуже багато для нього значила. Втім, Альданс врешті замінила ці запрошення на пропозицію відвідувати приватні концерти, де було менше охочих повитріщатись на нього. Пропозицію Інгемар прийняв з ентузіазмом.

Офіцер був романтичною натурою й підтримував митців. Статками, що дісталися йому від щедрого на винагороди монарха, він розпоряджався розумно, але на розвиток мистецтва коштів не шкодував. Це його неабияк зблизило зі славетною Альданс, яка була йому хорошим другом і розрадою.

В двері постукав лакей.

- Генерале, дозвольте? – зазирнув гостроносий прислужник до кімнати.

- Що таке? – підняв ясні жовті очі Інгемар.

- Вам листа, – широко всміхнувся лакей. – Від примадонни.

Підійшов, схилився в шанобливому поклоні, простягнув тацю з конвертом. “Звідки в тебе стільки радості… Постійно всміхаєшся”, – з якоюсь утіхою подумав Інгемар і взяв конверта з таці.

- Дякую.

- Сподіваюся, це радісні новини, – ще ширше розтягнув губи лакей і вшився за двері.

Інгемар гмикнув і відкрив конверт. Там затишно розташувалися коротенький лист і яскравий картонний прямокутник. Ще не витягнувши ані те, ані інше, Інгемар вже розумів, що це запрошення на концерт. Особисте. Такі запрошення Альданс надсилала лише найближчим друзям. Інгемар узяв листа, пробіг очима швидко. Армійська звичка – все читати за лічені моменти.

“Дорогий Інгемаре,

Якщо ти вільний цієї п’ятниці, дванадцятого вересня, я була б рада бачити тебе на моєму концерті в Королівському Палаці. Буде багато з твоїх улюблених творів. Щиро сподіваюся на твою присутність.

Люблю, цілую, Ал”

Відклавши листа, Інгемар взяв у руки запрошення. Надруковане на дорогому папері, воно було на вагу золота серед знаті, яка захоплювалась мистецтвом співу. Такими запрошеннями міг похвалитись далеко не кожен, але Інгемару вони приходили регулярно. Це не могло не тішити. Однак ще більше його потішив невеликий постскриптум:

“P.S. Калла теж запрошений.”

Теодор усе думав, що б написати, щоб викликати правильну реакцію. “Будь-які слова можуть перекрутити, паскуди”, – лаявся про себе.

Хоч його вчили писати офіційні документи в університеті, тут він губився. Документ і записка на стіну – не одне й те саме. Ще й ця неприродна радість Нарциса його роздратувала.

- Чого ти так сяєш? – бурмотів сам до себе, все з неприязню дивлячись на акуратний квадратик паперу.

В особистих кабінетах папір був найвищої якості, прикрашений вишуканими світло-сірими завитками нагорі.

- І незважаючи на це, на тобі пишуть найогиднішу дурню, – все ніяк не заспокоювався Теодор, врешті взявши до рук перо.

Повагавшись, почав виводити акуратно кожну літеру, виважено, спокійно, що зовсім не відповідало його внутрішньому накрученому станові.

Нарцис тим часом копався в коробках і шухлядах, шукаючи, куди засунув пакетик із цукерками.

- Трясця твоїй цукерній мамі, – бубонів собі під ніс. – Куди ж я тебе запхав?..

За своїм захопливим заняттям навіть не почув, як у його офіс ще хтось зайшов.

- Кахи-кахи! – чийсь театрально-перебільшений кашель таки відірвав його від старательства.

- Га? – похмуро озвався Нарцис, піднімаючи погляд на новоприбулого. Правильніше, новоприбулу.

- Ти не це шукаєш? – з усмішкою спитала Белліс, тримаючи в руці пакет із цукерками.

Нарцис кілька разів кивнув енергійно і вирвав з обценьків колеги своє щастя.

- Дякую, що б я без тебе робив! – вигукнув і миттю кинув до рота лимонну цукерку.

- Залежність до добра не доводить, – зауважила напівжартівливо Белліс.

- По собі знаєш? – чмихнув Нарцис, ховаючи пакетик в шухляду свого столу.

- По матері, – зітхнула Стокротка, все усміхаючись. – Вона в мене була ще тією особою.

- І від чого залежна була?

- Від кави. Вливала в себе щодня літрами, грубо кажучи.

- І що з нею сталось?

- Пішла до янголів на ПМП. Лікар пояснював, що отруїлась такою кількістю кави.

- Добре ж ти про свою маму говориш, – гмикнув Нарцис.

- Ет. Вона мене народила лише щоб люди не казали, що безплідна.

Усмішка все не зникала з обличчя дівчини, хоч в очах була не приязнь, а лише порожнеча, що Нарцис одразу вловив. Розпитувати, втім, не став. Натомість змінив тему:

- Чула? Красунчик Теодор таки приперся й завів собі окремий кабінетик.

- Алілуя, – співуче промовила Белліс. – Нарешті. Це хто?

Нарцис розреготався.

- Це той нібито коханець Альданс.

- Угу. Ну так він і намірявся кинутись у бій на захист чиєїсь там честі. Я так і не зрозуміла, чиєї.

- Своєї, мабуть. Він, підозрюю, не хоче, щоб про нього всі думали як про невдаху-альфонса, який лише завдяки співачці має якесь ім’я.

- А він хто? За фахом? Він ніби не митець, хіба ні?

- Не митець, – похитав головою Нарцис. – Але дотичний. Він історією музики займається, складає якісь там біографії музикантів, ще там щось робить. В престижному видавництві. Іноді сам щось пописує на тему музики. Не знаю, наскільки то все достовірні факти, але пише непогано. Думаю, він би й так пробився в цьому видавництві. Але починати з низів нікому не хочеться. Тепер аби його не зжерли свої ж колеги.

- Чого ти за нього так переживаєш? – підняла брови Стокротка.

- А… Не знаю. Він же непоганий хлоп ніби. Тільки запальний занадто. І манери підгулюють добряче. Але не мені його критикувати. Сподіваюсь, протекція примадонни зробить з нього вартісну людину. А поки що чекатимемо на його дописи.

З цими словами він витягнув із шухляди ще одну цукерку.

Азалія особисто перечитала перший допис Теодора. Червоні, втомлені очі модераторки вже самі заплющувались, але вона вперто не йшла відпочивати. Його допис був останнім серед тих, які вона перевірила. Цієї ночі вона вирішила сама перевірити всі дописи, відпустивши відділ по домівках, хоч сама вже чортзна-скільки працювала. Питати її про причини цього рішення навіть Калла не зважився.

Вона відсьорбнула міцного чорного чаю з великої скляної чашки й потерла очі, проганяючи сон. Ще не час. Цікаво, чи буде хороша реакція на цей допис? Певно, що буде, всі ж чекають на реакцію так званого новоспеченого коханця. Реакцію співачки й так всі знають – не її рівня справа спростовувати те, що відбувається довкола її персони.

“Мене звати Теодор Анті, і я хочу розвіяти чутки, які крутяться довкола всім відомої прекрасної людини і які я вважаю абсолютно недоцільними: жодних романтичних стосунків між панною Альданс і мною немає і бути не може. Кожного, хто бажає подискутувати на цю тему, я запрошую на особисту розмову, а не на дошку в Центрі.”

Азалія мугикнула, відсьорбнувши ще запашного чаю. Реакція буде що треба. Подібні заперечення лише підігрівають народну цікавість.

- Не можу дочекатись завтрашнього дня.