Сенсація: Вподобайка ХІХ сторіччя

- Яким чином вони визначають, що потрапить на дошку, а що ні? – допитувався Теодор, той самий “новий коханець”, про якого гудів увесь Центр Контактів. – Чому Ви не засудите їх за брехню?

Альданс чмихнула собі під ніс:

- Та я б із судів не вилізала, якби бодалася з кожним ідіотом. До того ж, ти чудово знаєш, що Центр – це місце свободи слова. Модерація там існує лише для відвертої брехні й наклепів, а не для чуток. Будь ласка, трошки прикрути температуру, бо зараз вибухнеш.

Теодор дещо втихомирився від цих слів, але все ще був злий мов чорт. Як вони сміли щось публікувати про його ідола, про знамениту співачку, якій немає рівних!.. І чому вона сама з такою спокійністю на все це дивилась?..

Теодор і на думці не мав поводитись ганебно з будь-ким і тим більше дивитись на артистку як на об’єкт своїх бажань. Кожен комплімент їй виношував у голові мінімум годину.

- А про відомих людей ходитимуть чутки найрізноманітнішого штибу доти, доки житиме людство. Так уже якось повелось. Хотілося б мені, звісно, щоб на потрібніші речі звертали увагу, але дописи про голод у віддалених селах менше привертають увагу, ніж я. Поки я про це не скажу. Чи ще хтось як мінімум мого рівня.

- Голод?..

- Ти що, не читаєш дописи в Центрі? – поспитала Альданс.

- Я не маю там членства. Не вважаю за потрібне. Але поїду туди сьогодні.

- Нащо?

- Розбиратися, що вони там написали про Вас! У мене вже давно таке бажання.

- І чого ж ти лише зараз зібрався? – розвеселилась жінка.

- Бо це ще й мою честь зачіпає.

- Ось ми й докопалися до суті. Все ніяк не міг розібратись, коли це було лише про мене, а коли зачепило й тебе, так одразу біжиш.

Теодор знітився:

- Я не мав на думці…

- Та припини. Я ж жартую. Я чудово розумію, що в тебе справді часу не було. Натомість прочитай, що саме тут написано. В тому дописі.

Вона простягнула папірець зі скопійованим з дошки дописом. Теодор узяв і пробіг очима по тексту. “Ви знали? Схоже, Альданс знову знайшла для себе розраду. Красунчик-випускник. А що? Правильно! Незаміжні, розважайтесь! Творчим можна.”

- І що ти тут такого побачив?..

- І як модератори це пропустили?

- А що їм не пропускати? Тут немає якихось погроз, ненависті, брехні чи неприпустимої образи гонору. Облиш цю дурну затію, – звеліла Альданс. – Розбиратися можеш скільки захочеш, але всі ці чутки – проблема не Центру Контактів, а людей, які там залишають дописи. Ось із ними й зводь рахунки. Центр – це лише платформа. А платформу визначають люди. Це ж не газети. Газети визначали настрої людей, а тут настрої формують самі користувачі.

Трохи помовчавши й поправивши шпильку на пишній зачісці, додала:

- Подумай добре, де б ми були, якби подібні дописи не пропускались чи карались законом. Хочеш – спростовуй, а мені й без цього справ вистачає.

Тож замість конфліктувати з самим Центром Контактів, Теодор вирішив написати допис-спростування. І справді, так буде більше ефекту.

- Вітаю всіх нещасних, які вирішили боротись із людським дебілізмом, – з позіхом проголосив Калла, заходячи до кабінету з чашкою міцного, аж гіркого чорного чаю.

Калла – невизначеної національності чорнявий чоловік із довжелезними густими віями, розумними очима й чарівливою усмішкою. Не дуже високий, але й не коротун. Сам він свій зріст називав золотою серединою. Ніхто не знав, звідки Калла узявся в столиці, однак усі знали, що під час війни він не пас задніх, а закуповував боєприпаси для військових та відвалював неабиякі кошти на допомогу армії. Звідки він брав ці кошти – теж нікому не було відомо. Вже тоді він називався Каллою Зантедескі, хоча подейкували, що це не його справжнє ймення. Вдягався за останнім словом моди, хоча категорично відкидав будь-які капелюхи: “Я франт, а не ідіот”. Так само ніхто не знав, яка в нього освіта, але співбесіду з власницею Центру Контактів він пройшов навіть легше, ніж Азалія. Чого обрав для роботи саме Центр Контактів – теж таємниця. Швидше за все, щоб підкреслити відсталість газет, які під час і після війни стали занадто дорогим явищем і помалу зникали з поля зору суспільства. Хоч Центр Контактів, на його думку, був теж занадто громіздкою і недосконалою структурою, газети його бісили більше. Романів він уникав, хоч і навколо його вподобань теж крутились чутки, включно з дописами на дошках платформи та її філій. Все, що про нього точно знали: йому тридцять, і він трудяга.

В кабінеті вже сиділи його колеги по цеху, себто модератори. Азалія стояла, схрестивши руки, біля вікна.

- Ми тебе теж дуже раді бачити, – гмикнула Белліс, червоноволоса дівчина-модератор.

Через фарбоване волосся в будь-якому іншому випадку її б записали в повії в шанованому суспільстві, але працівники Центру Контактів мали неабияку вагу серед людей і тому могли з’являтися на вулицях навіть із яскраво-червонястими кучерями. Белліс віднедавна стала доповненням до штату модераторів після того, як Азалія попросила про розширення штату власницю платформи. Постійно всміхнена, як на рауті чи на балі дебютанток, дівчина не дуже подобалась Азалії. Здавалась їй якоюсь ніби штучною. Однак на роботу це не впливало. Обов’язки свої новенька виконувала прийнятно, тож і скаржитись не було на що. Азалія й не скаржилась.

- Так, Стокротко, я знаю, що без мене тут вода не святиться, – підняв носа Калла, всідаючись на почесне місце біля крісла Азалії. – То що, які сьогодні плани? Попереджаю одразу: той ніби коханець Альданс уже зранку приїде сюди писати допис на свій – і її – захист.

Калла звідкись дізнавався усю подібну інформацію задовго до того, як вона ставала загальновідомою. Щоб не сталося, він знав про цю подію заздалегідь. Белліс – або Стокротка – про цю його особливість не знала поки, тому спитала:

- А ти звідкіля в курсі?

- Сорока на хвості принесла, – примружився модератор. Але, побачивши вогонь в очах колеги, здався вкрай швидко: – А взагалі побачив його ввечері біля пошти. Він із кимось там говорив і дуже був злий, що ми про нього… як то він висловився… пасквілі та побрехеньки складаємо.

- Довбень… Не побрехеньки, а дописи. І не ми, а люди. Центр сам по собі нічого не пише. І не про нього, а про Альданс, – буркнула Азалія, всідаючись на своє місце.

- Беручи до уваги його красу, скоро й ним усі зацікавляться, – зронив Калла.

- До речі, про красу, – подав голос ще один модератор, на ймення Едельвейс, постукуючи пером об стіл: – Дехто, прочитавши про його вроду і побачивши ті міні-портретики, вже готує скетчі з його обличчям.

- На продаж?

- Поки лише на подивитись.

- Буде як із тим піїтом, – гмикнув Калла, відвалюючись на кріслі назад. – Всі знають, який він на пику, ніхто не знає творів.

- Це тому, що красиве обличчя набагато цікавіше, – потерла брову пальцем Азалія, перебираючи нові дописи, які приніс адміністратор на перевірку.

- Чи й не тому в нас усе так погано, що ми не на дії звертаємо увагу, а на личко? – співуче протягнув Калла.

- Щось я не бачила, щоб ти своєю красою через це переставав користуватись, – хихикнула Стокротка.

- Чому б і не користуватись, якщо природа сама мені відвантажила. Але я, на відміну від деяких, не лише на личко дивлюсь. І не лише личком користуюсь.

- Так, потеревенили ні про що? – твердо спитала Азалія.

Модератори притихли.

- Добре. А тепер до роботи. Поїхали. Тобі ось оце, – пхнула чи не найбільший пак дописів Каллі жінка. – Далі… Тобі, Еді, – це вже Едельвейсу, – ось оце. Белліс, тобі ось цей пакуночок. І мені ось оце…

- Знову еліту читаєш? – зиркнув на неї Едельвейс.

- Якось так. Я ж тут із короною, – всміхнулась Азалія.

- Вишуковуватимеш там натяки на держзраду?

- Держзрада, Еді, на загал не виноситься, – занудним тоном прогугнявив Калла, розбираючи свою частину.

- Так, пані та панове, часу в нас до сьомої ранку. Зараз… – Азалія глянула на годинник на стіні: – …друга. Всім все ясно? Всі пам’ятають правила модерації? Почали.

Зашурхотіли папери з дописами, четверо модераторів схилилися над своїми стосами, швидко-швидко перечитуючи їх. Туди-сюди бігали рухливі очі, пальці танцювали над білими прямокутними листочками. Робота йшла повним ходом. Час від часу чулося удавано втомлене зітхання Калли, якому “остогидло читати всяких неуків”. Він же перший і закінчив свою частину роботи й, галантно вклонившись, пішов заварити ще чаю. Тепер уже на всіх.

О шостій сорок адміністратор отримав відредаговані стосики, які можна було нашпилювати на стіну. Починався новий день. Нова доба сенсацій.