Ти це бачила. Бачила?

Третього березня 1999 року на телеканалі «Голос» вийшов репортаж під заголовком «Убивство під покровом ночі». У ньому йшлося про вбивство відомого спортсмена-пауерліфтера Дмитра К. на прізвисько Малюк. Як писала репортерка в газеті «Новини міста», міліція арештувала зловмисника — ним виявився його друг по спорту. На початку травня сестра дружини Тараса Мельника, щойно засудженого, прийшла провідати ув’язненого в тюрму. Розмова тривала недовго: вона лише плюнула йому в обличчя, виказала все, що могла, додала, що через нього померла її сестра, попередила, щоб він більше не писав їм листи, і наказала забути про сина.

У 2003 році дитину усиновило старше бездітне подружжя Дорошів. Вони одразу перебралися до столиці, намагаючись заново почати життя з маленьким синочком. Як тільки Богданові виповнилося п’ятнадцять, батьки розповіли йому правду про його походження. Хлопець уперше написав листа біологічному батькові. Відповідь прийшла не одразу, але згодом вони почали листуватися.

У шістнадцять Богдан назбирав немалі гроші зі своїх кишенькових і вирішив поїхати в рідне містечко біологічної матері. Біля будинку на Дачах хлопець довго вагався, чи постукати. А коли наважився, двері відчинила дівчинка років дванадцяти, може, й менше, з рожевими бантиками на двох акуратних косах, що гарно лягли на її плечі.

«Це, напевно, його донька», — чомусь подумав Богдан. Важко проковтнувши гірку слину й прочистивши горло, він запитав:

— Батько вдома?

Дівчинка подивилася такими сумними оченятами, що мало не заплакала. Він перепитав:

— Тобто адвокат Дяченко тут проживає?

Він уже втрачав надію. «Усе. Тут такого немає. Я даремно сюди прийшов», — говорив внутрішній голос.

— Дідусю! — нарешті закричала дівчинка. — Дідусю, тут до тебе якийсь дядько!

«Дядько? Що я, схожий на дядька?» — подумав хлопець, вдивляючись у своє зображення в дзеркальних дверях.

— Та ніби ні, — провів він рукою по обличчю, голосно запевняючи себе.

У дверях з’явилася молода жінка. Тут Богдан уже був певен, що це донька адвоката.

— Ви щось хотіли? — запитала вона.

— Ви не адвокат Дяченко, — впевнено звучав він. — Мені конче треба поговорити з адвокатом.

Адвокат лежав на дивані ледь притомний, біля нього стояла пляшка з-під міцного алкоголю. В очах жінки читався сором — їй доводилося сказати хлопцеві правду про знаного адвоката.

Богдан Дорош повертався додому, тримаючи в руках теку з деякими записками зі справи свого біологічного батька. Хлопець не пошкодував часу й зусиль, вимагаючи, доки Ліза Дяченко не віддала йому ці матеріали.

Маргарита Мелик якраз закінчувала зміну в місцевому супермаркеті. Коли вбили її вітчима, їй минуло дванадцять. Її мати приводила додому все нових «татусів», поки матір не забрали з передозуванням до лікувального закладу — пансіонату для залежних. Того дня Маргарита врешті видихнула з полегшенням. У закутках квартири вона знайшла деякі речовини та пачку готівки. Грошей вистачило на перші пару місяців. Відтак вона продала таблетки. Згодом гроші закінчилися, і вона пішла працювати в супермаркет: спочатку прибиральницею, небавом на склад — і досі там працює.

У вісімнадцять Богдан знову повернувся в містечко. Тоді ж він дізнався, що адвокат помер ще рік тому. З батьком він продовжив листування — так само як і спілкування з дочкою адвоката. Ліза працювала у відділку поліції, в архіві. Але коли помер капітан — начальник відділку, — вона вперше звернулася до свого колишнього, щоб той посприяв її підвищенню. У вересні 2018 року Ліза очолила відділок.

У 2019 році Дорош знайшов роботу в автомайстерні з вивіскою, де зображалася іграшкова машинка і великими буквами написано «СТО 24/7». Пропрацювавши рік у майстерні й налагодивши добрий контакт із дочкою адвоката, Богдан намагався викрити справжнього вбивцю й домогтися звільнення свого батька від довічного ув’язнення.