Викрутаси долі

Колектив у мене на роботі невеликий, але міцно спитий. Саме так! Не спаяний, спитий. А іншого реально неможливо уявити, коли там майже всі відставні полковники! Ото як виходили на пенсію, тоді й прямісінько зі штабу Ракетних Військ і йшли до нас. Шеренгами. А далі, на новому місці, вони продовжували звичний для тих чолов’яг уклад життя. З ентузіазмом грали у штабні забави: то стіл побільше треба, то сейф їм подавай, а то й перестановку меблів можуть розпочати, шукаючи місця поближче до вікна. Після роботи, зачинивши двері, випивали, мочили горло майже кожен день крім середи. Бо гріх! Та ні, звичайно ж я жартую - безбожниками геть усі були.

Насправді ж логіка проста. У понеділок збиралися і під стопарика розповідали хто що з полковників робив на вихідних. А у вівторок тупо похмелялися після минулого застілля. У середу зі словами «так часто вже не можна, бо зіп’ємося» з похмурими обличчями тверезі вояки розходились додому. Але хватало витримки та волі лише на день, бо у четвер Зелений Змій допомагав завзято готуватися до п’ятниці. Її закінчення чекали ще з самого ранку і мріяли, як зачинивши двері, заправлять баки паливом, щоб вистачило на якомога довше. Адже два нудні вихідні будуть під пильним наглядом прискіпливих дружин.

Отак собі і жили відставні ті офіцери, не тужили, аж поки вир наукового прогресу не увірвався у суспільство та життя. Тоді, від необхідності, вони почали як ошпарені шукати «спритного хлопчика, що шарить у комп’ютерах». Одна із головних вимог - повинен через армію пройти і стати чоловіком, адже «якесь невиразне чувирло у штанях» брати не хотіли. Самі на мене вийшли, до того навіть і не уявляв, що та організація існує. У них аж слина потекла, коли дізналися де встиг відслужити срочку - Ракетні Війська, оператор ЕОМ! Почали сватати, обіцяли золоті гори і навіть премію. Тож врешті-решт вони й переманили «хлопчика» до себе.

Платили непогано, але за кожну чесно відпрацьовану копійку виносили мізки на цілих десять гривень! Почалася справжня армійська дідівщина, як у прямому, так і у переносному сенсі. Попав в оточення одних відставників! Вони ж діди для мене, більш ніж удвічі старші. Там наймолодшому ось-ось під шістдесят! Хіба це можна порівняти з двадцять з гаком?  Є правда Льошка ще, йому давно за тридцять. Він у дідів напевно з пелюшок. Так би мовити - син полку. От Олексій зрадів, коли нарешті я у тій організації з'явився. Адже тепер є новий салабон! Так ми разом із ним й тримались один одного, як самі наймолодші.

Діди воювали з комп’ютером, а мікросхеми з ними. Мені полковники відвели роль охоронця тилу. Почався двобій технологій з розумом штабного офіцера. “Зроби щось, бо не запускається пасьянс! Якого хріна там понавтикали стільки кнопок?! У мене текст пропав! А воно шо? Само не зберігає? Не буду набирати вдруге те, що зі стражданням вимучив учора!” - почув водночас з багатьох сторін.

– Дивіться, підводьте мишкою сюди і натискайте пальцем ліву кнопку… Я ж зранку вам пояснював! Невже так важко послідовність дій запам’ятати?

– Навіщо маю голову ламати! Спитати набагато легше! Ти ж завжди тут, під боком!

Ця їхня впертість молодецьку душу шматувала, бо у баталіях усе ж перемагав комп'ютер.

В позаурочний час діди мене вливали в колектив. Давали гроші й послали салабона у найближчий магазин. Харчів мав накупити для засідання хмільного. А потім з Льошою швиденько накривали стіл, де він передавав молодшому секрети обдирання шкіри з оселедця. Ті посиденьки трохи заспокоювали нерви, які ось-ось порвуться як струна.

Але одна людина з легкістю кагал відставників заткне за пояс! Два рази на місяць - лагідна богиня, яка приносить то аванс, то зарплатню. А решту днів - ненависна бухгалтерка-мегера Василина Сидорівна, відома у вузьких кругах як Васька. Ото не знаю у яких родовищах вони знайшли такий коштовний самоцвіт, але поклястись можу, що настільки унікальне диво! Навряд чи другий екземпляр десь відшукається у цілому світі!

Діди гуртом мотали печінки, доводячи до білого каління, та Васька самотужки робила так, що просто скаженів! Так, це вона примусила у даних помилки шукати, бо скаржилась, мов, щось воно не так. Зізналася лише на третій день: “Я думала комп'ютер не помітить, що нібито на гривень сім не сходиться баланс” Питала потім, чи не можу часом щось зробити, натиснути чи навіть підкрутити і вийде «мєханічеська» помилка, щоби гарненько сходився баланс. 

– Вони ж для цього й зроблені, щоб не було помилок! - від тих заявочок я тупо ошалів, - Ну от подумайте, коли й комп'ютер помилятись стане, тоді кінців ніхто вже не зведе!

– Ну нє, так нє! Чого «розпсіхувався»? Боже! Я тільки запитала… «нєрвний» …спишу різницю з прибутку. Іди, своє роби.

В її уяві салабон був створений аби задовольнити всі до єдиного бажання бухгалтерії, а то «навіщо нам тоді патлатий прАгрАміст»? Адже повинен кожен після інституту відмінно розбиратися у тонкощах мистецтва сальдо-бульдо. Журила навіть:

– Не спеціаліст! От колись, тоді ще працювала в управлінні, у бухгалтерії «сиділа на зарплаті»… Так от, до мене причепився ревізор, мовляв, невірно гроші людям «нащитали». А я мовчу, бо ніби він й правий, і головна бухгалтерка не знає, що сказати. Тут наша програмістка Олічка і каже: “Ні! У розрахунку є новий коефіцієнт, відносно постанови” Ото високого гатунку фахівець! А то від тебе щось не має й крихти толку!

– Василино Сидорівно! - аж скрегочу зубами, - Якби я був керівником у тому управлінні, то розігнав би всіх: і вас, і головну бухгалтерку! Лишив би Олічку! Від неї толку більше! Ще й купу грошей зекономили б тоді!

– Та шо ти мелеш! Головних бухгалтерів так просто не звільняють! Ти молодий, то слухайся досвідчених людей! Чи думаєш, не знаю?! Адже всередині комп'ютера всі звіти вже існують, потрібно тільки ввести необхідний код!

– Та..! - тихо божеволію, у голові спікаються мізки, - Чому ж не продають тоді таку чудову книжку, щоб люди самостійно коди ті ввели?

– Не «вумнічай»! Коли не запитаю, всякчас якісь відмовки! Проблеми, труднощі і завжди щось не так. Ото вже прошений! Код не даєш, а тільки набиваєш ціну! Насправді ж крутишся і просто тягнеш час!

У мене не витримують мізки, аж тіпає! Женуся до своєї схованки, до місця, де чоловіки збираються і палять цигарки. Буквально за одну затяжку всмоктую у груди папіросу. Отак від стресу й бігав до курилки цілий день. А ввечері і сам вже був не проти, аби зганяти за харчами в магазин.

Але помстився Васьці, та ще й у вишуканій формі. І не збагнула злюка, як гарно з неї посміховисько зробив. Вона заїлася з провідним інженером, той також з рідкісних копалин діамант. Почала плакатись, мов монітор сусіда облучає спину. Скрутило поперек і ниє у хребцях. Пішла сваритися і вимагала, щоб комп’ютер переставив. Погрожувала: “А ні, тоді начальнику скажу!” Той намагався пояснити: “Василино! Між нами цегляна стіна, і радіація крізь товщу не проходить!” А та своє: “Нічого не знаю! Заберіть свого комп’ютера! Болить спина з тих пір, як нібито на зло, його поставили так близько біля мене!”

Здійнялася велика сварка. Я пішов, аби помилуватися на боротьбу титанів. На той час у кладовці барахло перебирав, але почувши галас, отак з листом металу у руках і почваляв. Натішившись, відверто постібався з Васьки:

– Давайте ми шматок заліза підіпремо монітором до стіни! Хоча б оцей візьміть! Дивіться який гарний! Він відіб’є назад шкідливе випромінювання, воно усе знов піде на екран! На жаль людина спереду  від цього схопить аж подвійну дозу.

– Ти фізику хоть вчив колись?! Воно ж так не працює! - у провідного інженера аж на лоба повилазили баньки від повних нісенітниць та галіматьї.

– Хай робить! - тріумфально наказа Васька, бо її припала до вподоби вкрай зваблива перспектива опромінення Степана Федоровича додатковою дозою радіації.

Засовую за монітор свій металевий лист. Беру під білі рученьки Василину Сидорівну, веду до кабінету. Щебечу соловейком, чекаючи поки вона всідається на трон. Мегера соває задом, бажаючи вмоститися зручніше. Не можу приховати посмішки. Адже у жіночки весь монітор обставлений кактусами, а два маленьких навіть розмістила зверху (всі, хто у темі, добре знають навіщо здалися комп’ютеру рослини).

– Як зараз? Почуваєте незручність у спині? - питаю лагідним, але безапеляційним тоном.

– То друге діло! Відразу стало краще! Ну от скажи мені, чого він це раніше не зробив?! А я ж так мучилася!

Регочучи в душі з зухвалого шахрайства, виходжу з кабінету симулянтки. У коридорі миттю натикаюся на провідного інженера. Він помстою горів і чатував на мене під дверима. А намір був один - за зраду покарати, бо салабон наважився пристати на бік Васьки. Тож Степан Федорович без зайвих церемоній дурного лоботряса на «розборки» потягнув. Він по дорозі до курилки вже леден був схопити пасок і щедро так, по-батьківськи провчити пацана:

– Що це було? Як ти посмів переметнутися до неї?

– Тож навпаки! Я був цілком за вас! З жінками сперечатися, то все одно як у пісках сипучих - від борсання лише скоріше поринаєш вниз!

– Та залізяка не дає ні-чо-го! - стояв на своєму мудрий інженер.

– Працює добре, адже бухгалтерка у неї свято вірить! - і сміючись додав, - Так само мій екран допомагає, як і колекція тих кактусів дурних! От точно змусила б комп'ютера забрати, бо до начальника пішла й поплакалась йому! Ніхто б її не перепер! Тож буцімто на скарги ми зреагували. І стан у жіночки покращився! Вона сказала радо, що нібито спина вже не болить. Хай постоїть магічний щит за монітором тиждень-другий, іпохондрична звикне, а потім крадькома заберемо. 

–  От злюка-баба! - буркнув Степан Федорович і почваляв хвалитися колегам, як він своїм авторитетом уперту Ваську спритно переміг.