Викрутаси долі

Мольби керівників компанії дістались вух Гермеса і бог торгівлі на волання відповів. Добродій дав можливість підписати угоду з однією із організацій в Аргентині, та ще й на декілька мільйонів той контракт! Весь менеджмент радів і мріяв, як вони поділять грошовий прибуток. Вже марили про банківські нулі. Не врахували тільки, що шматок великий, а ротики та зубоньки малі. Ото вже веселились вищі сили, спостерігаючи потуги неборак! Бо з кількістю людей у нас - це просто неможливо доставити та встановити стільки обладнання. А щоб на місці довести те все до ладу, то взагалі про непід’ємну надзадачу я мовчу!

Найпершим постраждав Ділан. Нещасного безвилазно заперли в Аргентину. Спочатку нерозумний вихвалявся, мовляв, іспанську я колись у школі вчив! І що з того? То може й вчив хтозна-коли, але її не розуміє, мовчить, очима кліпає так само як і ми. Бідняга зашивався у країні танго, почалися затримки. Клієнти за кордоном скаржились, мов, уривається терпець! Тож керівництво стало відправляти всіх, неначе восени студентів з інституту по колгоспам, аби авральним методом зібрати урожай.

На зборищі всіх співробітників сказали Сєржику щоб той летів в Хухуй. Почувши вирок побратиму, наша команда програмістів гуртом загирджала. Американці не могли збагнути, що так іноземців веселить та змушує обличчя червоніти. Але то був лише малий фрагмент знущання з математика, напевно план у керівництва - зганьбити інженера вщент! Адже відвідини спеціалістом міста з непристойним іменем запланували саме на четвер. Четвер! Тож на іспанській мові це звучить «хуєвіс»! Воно само за себе, без коментарів, усе сказало. Та краще взагалі нічого не робити у той день! Ми як почули про відрядження, то навіть плакали від сміху. От бідний Сєржик! Мало йому, що у «хуєвіс», ще й в Хухуй!

За математиком почали й інших посилати до країни танго. Відправили у вирій на Південну кулю неначе перелітних пташечок. Залишивши в Америці дружин з дітьми самих, вкрай нехотя летіли в Аргентину, де мали тижнями безвилазно сидіти у марних спробах втихомирити аврал. Ті затяжні відрядження звичайно ж не подобались родинам. Але одна із жіночок знайшла у цьому зиск, бо чоловік перед поїздкою залишив купу грошей, а сам у офіс за обладнанням погнав. І тут раптово плани переграли. В компанії сказали: “Ти залишаєшся і більше не летиш! Нам тут для підстраховки теж потрібні головасті інженери. Якщо щось не спрацює, то підрихтуєш у програмах код. Народу в Аргентині повно, справляться без тебе” 

Ото зрадів наш співробітник Льоха! Помчав з новиною до жінки і сповістив, мовляв, не їду люба, гроші віддавай. А та й нерада - зруйнувались плани. Фортуна посміялася й підсунула свиню. Бо ж благовірна за якусь годинку-другу вже встигла справитись! Зганявши миттю в торгівельний центр, скупилася! Скориставшись тимчасовою відсутністю мужчини, придбала за готівку барахла: «кофтульочок» гарненьких, цяцьочок… А чоловік не знає про обновки! І що тепер? Назад здавати - шкода. Скандалів теж не хочеться в сім’ї. Пішла по подругах, нестачу позичати. Борги віддасть, а гроші з картки зніме, та ще й майстерно  так, що навіть не помітить скупердяга-чоловік.

Компанії влітали у копієчку пташині перельоти. Почали економити. Для подорожі планували дешевенькі рейси з ризиком затримки. А з пересадками, то та дурна затія не працює взагалі! Тож зрештою до Аргентини добиралися, ніхто не загубився, але з пригодами, бувало геть з запізненням на день. Найкращий із рекордів безперечно у Богдана. Він мандрував найдовше серед всіх, адже по дорозі в Аргентину ще й вдалося відвідати Канаду. Затримався літак, яким повинен був дістатись до Нью-Йорка, тому й не встиг на рейс до Буенос-Айресу. Тоді авіакомпанія проклала пасажиру новий маршрут, захопливий, цікавий, щоб вражень подорожньому хватило на віка! Спочатку Бодя із Нью-Йорка полетів на північ у Торонто. Кілька годин аеропорт провінції Онтаріо вивчав, а звідти до Бразилії. Адже у теплому Сан-Пауло потрібно розім'яти ноги і подивитись на товари в д’юті-фрі. А там вже майже видно Аргентину! Якийсь короткий та веселий переліт, і ось на митниці у Буенос-Айресі питають, чи не везе щось заборонене турист.

У результаті вкрай насичених та емоційних міжнародних мандрів Богдан прибув усього на декілька годин раніше за літак з Нью-Йорка, який летів тим самим рейсом у наступний день. Але тоді б не було стільки вражень від численних пересадок та втратив би можливість ознайомитись з аеропортами в інших країнах.

Дійшла й до мене черга відправлятися у вирій на південну кулю. На той час розумів англійську трохи краще, а от з іспанською ніколи не дружив. Не знав її. Тут і без неї маю що робити. Та й взагалі ніхто із наших інженерів не володів мовою нащадків конкістадорів-завойовників. І ось у найперше відрядження мені теж пощастило відхилитись від маршруту. Але екскурсії не вийшло, бо дісталась тільки біганина з речами у руках. Ото ще добре, що багаж не здав - мав ноутбук і невелику сумку. А то хтозна коли б хазяїну ті речі підвезли?

Пригоди розпочалися так само як і у Богдана - мій рейс добренько запізнився з прибуттям. А далі метушня пішла! В Нью-Йорку аж до трапа літака підігнали додатковий автобус для тих, у кого мала бути пересадка. Відразу поділили пасажирів, за прізвищем, адже зарання знали хто куди летить. Аеропорт великий там, аж дев’ять терміналів! Тож зглянувшись, взялись допомогти. Ніч, темно, тільки вогники у вікнах і як примари виникають літаки. А наш автобус серед велетнів зигзагами гасає лише одному водію відомому секретним, обхідним шляхом.

Шофер підвозив під якісь таємні двері терміналу і групу пасажирів викликав, а співробітники чекали вже. Зустрівши гурт людей, вони проводили службовими ходами всередину приміщення. А там вже йшла посадка повною ходою, щоб кожен з подорожніх далі мандрував. Мій рейс, нікого не чекаючи, здійнявся у повітря. То не біда! Все рівно полечу! Авіакомпанія проклала новий шлях, у сонячну Бразилію! Вкрай обмаль часу, тож женуся, щоби і цей без мене не злетів.

В аеропорту Сан-Пауло нам, невеличкій групці пасажирів сказали, мов, ви з іншими не йдіть, чекайте тут. Прийшла смуглява жінка, відчинила потаємні двері і вивела на вулицю. Вона якимись задніми дворами провела під спекотним сонцем до іншого кінця теж немалого повітряного вокзалу. Діставши ключ, не електронний як мають співробітники в Нью-Йорку, а простий, впустила у приміщення. Сказала щось на португальській мові, а для тупих ще й напрямок вказала, мовляв, туди ідіть! Ми вийшли до людей, а ті в літак сідають. Йде перевірка документів та квитків.

– Де ваша віза у Бразилію? - питають, - Як поза паспортний контроль потрапили до цього терміналу?

– Я звідки знаю? Жінка відчинила двері і наказала, щоби йшов сюди.

Дивилися на аргентинську візу, на американську, прискіпливо у очі глянули, чи може терорист? Та нібито не схожий.. Хоча й замучений, неголений, сердитий, а так, то загалом нормальним виглядає чоловік. Пробелькотівши щось на португальській, мені дозволили пройти за іншими в літак. Знайшовши своє місце, всівся одним із найостанніх вояджерів. 

Всередині Із гучномовця на іспанській мові залунало привітання. Злетівши у повітря, здоровенний птах помчав до Аргентини. Він ніс у лоні повно пасажирів, готуючи курйозні ситуації для тих, які не розуміли мови ні бельмеса, та ще й не тямили, які місцеві звичаї там в них.