Викрутаси долі

Одного вечора у мене вдома став розриватися протяжними дзвінками телефон. Я взяв у руки слухавку і відразу почув голос приятеля Боді, якого добре знав ще від студентських років в інституті.

– Привіт! Як справи? - запитав він і не очікуючи від мене відповіді, відразу перейшов до діла, - У нас тут відкривається вакансія. Не хочеш до нас у компанію? Можу подати твою кандидатуру.

– Та.. Я.. Да.. - тільки-но й спроможній видавити з себе, бо у горлі відразу пересохло, забухало у скронях, а ноги зробилися якимись ватними. Адже Бодя працює у США! - Згоден! - відійшовши від шоку, виривається із грудей.

Таким чином і потрапив до списку «блатних» претендентів на вакансію. Пройшов співбесіду, спочатку усне, а згодом і письмове тестування. Та врешті-решт серед числа помішаних на програмуванні ґіків став саме тим щасливим обранцем примхливої фортуни.

Але три бабці Мойри, що плетуть нитки людської долі, надумали розважитись! То й нав’язали вузликів з проблемами і повплітали прикрощів та стресу. А це скоріш за все, щоби життя для смертних було цікавішим! 

І ось через півроку після затвердження кандидатури отримую розцяцькований конверт міжнародної пошти. Друган вже встиг навчити, що маю з тим усім робити далі. Тож після п’яти годин нічної тряски у електропоїзді ступаю вперше у житті на землю Дядька Сема у Києві. Із завмиранням серця просуваю у віконце консульства свій закордонний паспорт з документами з компанії і зомліваючи чекаю радісної миті.

– А де дозвіл на візу з Держдепартаменту США? - механічно питає жіночка за склом.

– Усі папери із конверта я Вам віддав, - кажу тремтячим голосом і просто відчуваю, як аж до сліз регочуча фортуна вже тиче дулю прямо межи очі.

– На жаль не можу Вам надати візу, - чую у відповідь і дамочка суцільно демонструє, що час аудієнції скінчився.

Як серпом по яй..! Настрій кепський! Так обламали! Підстрелили на злеті! Проте то був лише початок веселощів трьох ненормальних провідниць людської долі! Мої пригоди тільки починалися!

– Богдане, мені не дали візу! - скаржуся приятелю після ще п’ятьох годин теліпання у добре вже осточортілій електричці.

– Чому?! Причину хоч назвали? - друг просто очманів, бо пізно ввечері він зателефонував з реальним наміром домовитись, коли ж нарешті зможу показатись на роботі.

– Сказали нібито не вистачає дозволу від Держдепартаменту.

– Повинен бути, пошукай! Там аркуш з водяними знаками, на ньому ще рука із факелом на пів сторінки намальована…

– Факел в руку! - знервовано перебиваю, - Кажу тобі! Отримав тільки лист від компанії, підтвердження прийому на роботу!

– Не вішай носа! Розберемося! - заспокоїв Бодя і побіг докладати начальству про проблеми.

За океаном справді стали жваво виясняти. Протягом наступної години встиг поговорити по міжнародному зв’язку з трьома різними людьми. З одним із них, геть через перекладача, бо аж ніяк не міг второпати, що той американець з мене хоче. А всі просили тільки одне - у черговий раз перевірити, чи не знайшовся у конверті документ з отим  проклятим, у печінку глибоко засівшим, гадським факелом? Як нібито від додаткової перевірки він там магічно з’явиться?!

– Твій дозвіл загубився, - повідомив друг через два дні, - Юристи обіцяли подати терміновий запит до Держдепартаменту на випис дублікату. Ото ще добре, що вони у себе мають другий екземпляр, бо це прискорить необхідні процедури.

– То може хай зараз вишлють другий екземпляр, а дублікат пізніше заберуть, - з надією в душі запропонував раціональне рішення проблеми.

– Просили, але юристи не дають. Та й обіцяли ніби цього разу має бути швидко, десь зо три місяця.

– Аямать! - виривається із мене, - Три місяці! Які ж вони до біса охріненно бистрі!

– Та це ж державні установи! - заспокоює товариш, - Там інший час, що сунеться повільно.

Друг не збрехав. Прогнози збулися і врешті-решт таки отримую той цінний документ. Знову женусь до Києва, але у консульстві відразу натикаюся на нові перепони. Їм, бачте, лист від компанії вже перестав подобатись, бо застарий!

– Нам потрібно підтвердження, що корпорація ще не змінила наміру Вас брати на роботу.

– Та це ж доведеться знову тижнями чекати! - починаю тихо божеволіти.

– То буде зайве, - посміхається у відповідь, - Хай перешлють по факсу, нам підійде. Я Вам у паспорті поставлю консульску помітку, і з документами до нас тоді пропустять поза чергою.

Вдруге повертаюся додому з порожніми руками. Ото ще добре, що різниця між нами та США аж цілих сім годин. І вкрай нещасливий день для мене нібито підходить до кінця, а от для них з’являється нагода виправити кляту добу невдач та надокучливих проблем. Листа приготували і вже наступного вечора намагалися переслати документ по телефонному зв'язку. Та фатум вирішив додати трохи перчику до щось занадто монотонного життя. У мене на роботі вимкнулося світло! Що за фігня?! Навмисно ж залишився у приміщенні подовше, щоб крадькома прийняти свій безцінний факс. У нас електрика не пропадала споконвіку! Це нібито знущання і невитерпний піпець! Але ще жевріє надія, бо вибило тільки один пакетник у загальному коридорі, а от у решті розеток струм нібито ще є. Кидаю переноску до отої адської машини і саме вчасно, бо відразу залунав дзвінок.

Складаю все у папку і вночі трясуся у потязі у напрямку Києва. Треба встигнути поки ті кляті документи не скисли, зацвіли, просрочились чи спортились, чи хтозна що там ще. Але я не був би я, якби фортуна знов не склала дулю, адже відносно гладко у житті моєму не буває. Сьогодні ж п’ятниця! П’ятниця!!! Бодай вона неладна! І консульство приймає тільки апеляції, а позначка у паспорті працює з понеділка по четвер.

– От бля..! - не витримав Богдан, він взагалі не лається, аж тут навіть у нього почали здавати нерви.

– Нічого! Поїду у понеділок! - я залишався сповнений рішучості добити безпросвітне діло до кінця.

– Ні! Краще у вівторок. У них державне свято у наступний понеділок - День Колумба. Є шанс, що просто поцілуєш двері.

– Дякую! Вберіг мене від ще одного дня мізерності та сказу.

Тож як і намітив, у вівторок постаю перед віконцем. Здається, нібито у консульстві мене вже добре знають, бо бігаю до них як на роботу. Просовую у щілину термопапір від факсу з свіженьким підтвердженням, що попри всі затримки компанія ще не змінила намірів і буде наймати. “Нам потрібна адреса Вашого майбутнього помешкання у США” - лунає голос клерка і анкета повертається на доробку. “Ідіть у сра..у! Що за дурне питання?! Як можна говорити про якусь адресу, коли я ще не там!” - ні, то лише думки киплять у голові. А так цілком спокійним виглядаю, хіба що м’язи біля вилиць загуляли. “Зараз вкажу”, - відповідаю стримано та чемно, проте готовий їх усіх на клапті розірвати.

Дістаю конверта з Штатів у якому я отримав документи і тупо звідти переписую адресу відправника. Хрін вам! Оселюся у тій довбаній компанії! Бо як же це усе мене вже сильно за.. задрало! “Приходьте після двох за паспортом”, - почулося у відповідь, коли я повернув відредаговану анкету.

Додому вже не повертався, а летів! І ладен був електропотяг ззаду підпихати. Відкрилося віконце у великий світ. Лишалося заяву про звільнення з роботи написати. Адже у нас звіринець там ще той - відбірний! Такого навіть і не шкода покидати.