Розділ 11. "Доля - це така чортівня"

- Я вже сказала, що вступлю у вашу спілку по інтересах. Але зараз мені від тебе потрібна допомога, - Катя вже хвилин зо двадцять намагалась підвести свою бабусю до справи, заради якої приїхала, та вперта відьма відмовлялась слухати будь-що, що не стосувалось її дорогоцінного шабашу та переїзду Каті додому.

- Не будь дурною, - махнула рукою Василина і зібралась виходити з вітальні, як робила завжди, коли хід розмови їй не подобався, - Ти залишишся тут і забудеш про дрібні проблеми своїх подруг і кого б там не було. Це вже не твоя біда, тобі там нічого робити.

Василина була тою жінкою, котра вміла в собі поєднувати дві абсолютно протилежні особистості. Одна була жвавою та радісною, такою собі стандартною люблячою бабусею, котра любила частувати онучку печивом за власним секретним рецептом; з іншої ж сторони була строга, консервативна та непохитна голова шабашу, слово котрої було законом.

Коли річ стосувалась її відьомської сторони, варто було очікувати, що вона ні за що у світі не погодиться чути щось проти власних аргументів і доводів, навіть, якщо її аргументом буде фраза: «Я так сказала».

Втім, Катя чи не єдина людина з оточення Василини, котра вміла знаходити з бабусею спільну мову, чому заздрили всі учасниці відьомського кола. На жаль, до Каті лише зараз дійшло те, що ота спільна мова знаходилась тому, що Василина змирилась зі смертною сутністю онучки, тому і не проявляла свою строгу сторону. Зараз же все стало на свої місця.

Катя хотіла була вже здатись і шукати допомоги в матері чи в когось іншого з шабашу, але дещо її таки штурхнуло в потилицю від чого дівчина скочила з місця.

- Кого б там не було? – повторила фразу Катя, стаючи між дверима і бабусею.

- Ми цю розмову завершили, - блиснула очима головна відьма, стискуючи вуста в тонку лінію.

- Ти знаєш, що відбувається чи не так? О, звісно! Ти ж про все знаєш. Ти не можеш не знати!

Дівчина заходилась по кімнаті, активно жестикулюючи руками, бо через надлишок емоцій зараз не знала де їх сховати. Василина стояла мовчки.

- Чому ти мені відмовляєшся допомогти? Вони мої друзі, я не можу лишитись осторонь тоді, коли можу бути корисною.

- Бо ти зв’язалась зі святенниками. Я відчуваю їх дух поряд з тобою. Ти не можеш мати з ними нічого спільного. Ти відьма, Катю, ти черпаєш силу з протилежних сил.

- Бабусю, річ не про них зараз, а про мою подругу. Так, вони поруч з нами, але без них ми її не врятуємо.

Василина подивилась на Катю дещо зацікавлено, це наштовхнуло дівчину на думку, що таки не все знає головна відьма шабашу.

- Це смертельно? – вдала байдужість Василина і повернулась на зручну канапу. Жінка граційно сіла, заклавши ногу на ногу, велично відкинувшись на спинку. Її постава, хода та і в цілому поведінка завжди викликала захоплення в інших жінок, котрі з якоїсь невідомої для Каті причини не могли собі дозволити виглядати як її бабуся у свої сімдесят.

- Не думаю. Але це небезпечно і лише онука верховної відьми може допомогти в цій ситуації, - фраза, котра потішила самолюбство Василини, про що свідчив вогник, котрий блиснув в очах, - Завдяки тому, що зараз відбувається з Сашею та завдяки одному дуже темному створінню я змогла відкрити в собі свою магію. Я лише прошу навчити мене нею керувати.

Настала довга пауза. Занадто довга, щоб в голові не прокрутити усі можливі варіанти закінчення розмови й зрозуміти, що негативні надто випереджають позитивні. Втім, Василина так само велично встала, мовчки пройшла повз Катю, відчинила двері й на виході промовила:

- Зачекай три дні. Я допоможу тобі, але після того, як все завершиться ти лишишся в шабаші без лишніх балачок.

Це була той самий аргумент: «Я так сказала», з котрим Катя сперечатись не стала.

Три дні тягнулись дуже повільно з декількох причин.

По-перше, Катя надто хвилювалась за те, що Саша почала практикувати силу Андри, не розібравшись до кінця хто така та Андра насправді. Її хвилювала дивна енергія, котра наче затьмарювала спокійну енергію Саші й протистояла намірам Каті вгамувати її. В той день, коли у Саші стався приступ Катя зрозуміла, що повинна навчитись керувати здатністю контролювати ті енергії, бо невідомо до чого б привів наступний такий приступ. Коли вона дивилась на бліде обличчя Саші та на стомлений вигляд Руслани, вона заприсяглася, що навчиться зв’язуватись з Андрою будь-яким чином, аби це було дієво.

По-друге, Тео, котрий останнім часом наче розчинявся, зникаючи зі зв’язку і здавалось, що навіть з Всесвіту. Хлопець поводитися в край дивно, особливо тоді, коли дзвонив до Каті серед ночі й запитував чи він досі на землі чи вона пам’ятає його і чи може йому розповісти чим він займався до того як ліг спати. Грішний втрачав відчуття реальності з такою швидкістю, що інколи в ході розмови міг просто розвернутись та піти геть, не промовивши й слова, а тоді вибачатись, бо не пам’ятав, як вони з Катею попрощались.

По-третє ¬¬– мама. Стосунки Каті та її мами були самим теплими стосунками, котрі лише можна уявити між матір’ю та дочкою. Все своє свідоме життя Катя захоплювалась цією веселою та життєрадісною жінкою, котра могла з посмішкою приймати усі колючки, кинуті бабусею. Катя розповідала мамі абсолютно все. Про Тео вона теж розповіла, не всю правду, а те, що він робив з душею та почуттями дівчини. Усі тонкощі свого життя Катя довіряла мамі. Але в той день, коли дівчина сповістила про те, що її сила прокинулась, жінка наче віддалилась. Коли Катя вперше після звістки переступила поріг власного дому, мама наче й поривалась кинутись обіймали доньку, але щось її зупинило. Щось було в її погляді таке гірке, що не дало й Каті підійти до мами. Вони грали у мовчанку, навіть не обговоривши правил гри. Мама кидала рядові фрази, не дивлячись в очі, а Катя ковтала їх разом з сумом, нерозумінням та образою.

Втім, запитати про причину такої поведінки дівчина не могла. Гордість вона повністю перейняла від бабусі. От так вони проводили щодня, обмінюючись лиш короткими поглядами та фразами, котрі дозволяли зрозуміти, що вони принаймні бачать одна одну.

Василина ж в свою чергу повністю ізолювала себе від світу у своїй кімнаті, куди забороняла входити будь-якій живій душі. Катя і її мама навіть не старались порушувати наказ жінки, бо якщо перша просто остерігалась того, що може побачити за дверима свята святих покоїв великої відьми, то друга знала, що не варто лізти туди, куди не просять. Так, на другий день самоізоляції Василини у дім ввірвалась незнайома Каті жінка, котра виглядала так, наче втікала з лісу, а за нею гналась зграя голодних вовків. Розхристана, з розпашілими щоками, дихаючи так швидко, наче намагалась вдихнути все повітря на Землі, вона влетіла в будинок гучно гукаючи голову шабашу.

- Її не можна турбувати, - спокійно мовила мама Каті, перекриваючи жінці шлях в кімнату Василини.

- Вірко, відійди з дороги мені треба з нею поговорити, - гаркнула жінка штовхаючи дрібну фігуру Віри.

На захист матері стала Катя, котра вийшла з-за спини тої, стаючи напроти незнайомки та велично дивлячись на неї з гори вниз, бо та була на добру голову нижча.

- Ой, Катька, яка ж гарна ти стала, - кинула гостя, навіть не дивлячись на дівчину, зиркаючи тій за спину, - Гукни но мені бабцю свою, скажи що Нінка прийшла, важлива є розмова.

На шиї у жінки брязкотіло декілька металевих підвісок, таких же як у Василини та у Віри на браслетах, а це означало, що пані Нінка була одною з відьомського кола. По її виразу було видно, що без бажаної розмови вона не піде, тому Катя не соромлячись й не звертаючи увагу на красномовну лайку виштовхнула жінку за двері.

- Що це було? – ошелешено запитала дівчина не менш ошелешеної матері.

- Гадки не маю, але Нінка – жінка імпульсивна, в тій голові хімією спаленій чорт ногу виверне, тому не варто турбуватись.

Віра широко посміхнулась ситуації, а потім наткнулась на погляд Каті. Дівчина могла б просто удати що не помічала раніше цих прихованих почуттів, цієї мовчазної невизначеності та гнітючої відчуженості, але зараз їй було так важливо побачити посмішку мами у власну сторону.

- Мамо, чому ти так далеко зараз? – стишеним голосом запитала дівчина, обіймаючи себе руками, - Ти злишся, що я не приїхала одразу як відкрила свій дар? Пробач мені це, прошу. Я не була готова до цього, бо давно змирилась, що я звичайна.

- Я знаю, - також тихо мовила Віра, вдивляючись в очі доньки, - Тому і не можу з тобою говорити, мені важко.

- Але…

- Мені важко від усвідомлення того, що я тебе не вберегла, - жінка рушила в глиб будинку, минула маленький коридор і вийшла в кухню. Катя пройшла за матір’ю й сіла за обідній стіл. – Після твого народження я заприсяглася, що постараюсь подарувати тобі те життя, якого не мала сама, якого не мала жодна з шабашу. Життя звичайної дівчинки, котра ходить до школи, закохується, переживає тяготи першого кохання. Я мріяла подарувати тобі яскраве дитинство, котре не асоціювалося б у тебе з засушеними головами тварин та оголеними жіночими танцями. Бажала якомога далі заховати тебе від того темного духу, котрий окутував нашу оселю протягом багатьох поколінь. Хотіла позбавити тебе від кривих поглядів і перешіптувань за спиною. Я була така щаслива, що у тебе не виявилось дару і ти змогла довчитись у школі й пішла на навчання.

- Ну, з цим у мене не дуже склалось, - хмикнула Катя, стараючись розрядити атмосферу, котра аж занадто натягнулась гіркотою материного голосу.

- Тут вже моя провина, тобі передалась моя нелюбов до науки, - Віра ніжно посміхнулась, підходячи до доньки. – Я була безмежно щаслива, коли бачила як ти будуєш своє життя далеко звідси, живеш простою дівчиною з чудовими подругами і яскравим смертним життям. Та коли ти розповіла про своє видіння, у мене в середині щось надломилось. Я тебе не вберегла від усього цього й мені так жаль, - Віра тяжко сіла на стілець навпроти доньки, ховаючи обличчя руками. Плечі затремтіли й з грудей вирвався тихий схлип.

- Мамо, але ж я все життя була не зовсім звичайною. Я завжди бачила ті енергії, завжди відчувала людей, тому не дивно, що в мені прокинувся мій дар. Глибоко в душі я підозрювала, що це має статись, просто старалась не звертати увагу, бо життя, котре ти мені подарувала вартувало того аби прожити його так, як я його прожила.

- Але я мріяла побачити тебе у весільній сукні, назвати твого чоловіка зятем і знайти самі смішні жарти про тещу аби щоразу втирати йому носа. Мріяла побачити маленьких онуків і їх малюнки мами й тата на холодильнику. Я хотіла, щоб ти створила власну сім’ю, звичайну, людську повноцінну сім’ю. А тепер, коли ти стала одною з нас… Ти ж знаєш, яку ми маємо славу в стосунках? Ще жоден чоловік, якщо він не з відьомського роду, не лишався в нашій сім’ї довше як на рік.

- Ой, мамо, певно ти передивилась американських сімейних мелодрам, - Катя погладила маму по волоссю, котре пустило сиві стріли по густій русявій шевелюрі – Та, й здається, смертні чоловіки не в моєму смаку, тож дарма ти переймалась. Моє життя було прекрасне, повне радощів і фарб. Такому життю будь-хто позаздрив би. І це я повинна просити пробачення у тебе й у бабусі, за те, що цуралась свого роду, бо зараз саме моя відьомська сторона чогось та варта.

Вони ще дуже довго говорили: вечір, ніч й до світанку, коли сонце вже зазирнуло до кухні, аби привітати жінок з примиренням. А з сонячними променями зі свого сховку вийшла й Василина.

В охристих очах блукала втома, котру ще більше губили темні кола. Жінка минула рідних, пройшла до чайника, перевірила його на вміст води й поставила кип’ятитись. Так само мовчки вона дістала з полички чай та чашку, не кажучи ні слова заварила собі чай й направилась до виходу з кухні.

- Ходімо зі мною, - мовила хрипким голосом й не повертаючись пішла у свою кімнату.

Катя нервово ковтнувши, піднялась з місця й рушила за родичкою. За спиною почулося мамине підбадьорливе слово, що трішки заспокоїло. Лише на якусь мить, втім, чим ближче Катя підходила до дверей кімнати Василини, тим хвилювання більше поглинало дівчину.

Останній раз в цій кімнаті Катя була ж зовсім маленькою, коли пробралась нишком, бо було цікаво що ж це за таємниче місце де бабуся-чарівниця ховає солодощі. В той день дівчинка дуже злякалась. Чого конкретно Катя не пам’ятала, але відчуття переслідували дівчину по цей час.

Втім, очікування виявились яскравіші аніж реальність, бо в цілому це була абсолютно звичайна кімната, оздоблена простими меблями, без голів на стінах та кривавих ванн посеред кімнати. Власне, Катя не думала, що бабця займається чимось таким небезпечно лиховісним, але фантазія – річ складна й підступна.

Дивним в цій кімнаті був лише столик на різьблених дерев’яних ніжках, на котрому стояло п’ять чорних запалених свічок. Вогонь на них наче боявся ворухнутись, тому стояв нерухомо, видаючи себе лише чорною ниточкою диму, котра тягнулась до стелі. Василина сіла на ліжко перед столиком, рукою вказуючи Каті на ослінчик навпроти. Дівчина слухняно сіла на запропоноване місце, зачаровано стежачи за діями бабусі.

- Не дивлячись на те, що я дуже не задоволена твоєю поведінкою та рішеннями, суперечити не буду, але ти повинна заприсягтися, що ввійдеш до шабашу й будеш служити на благо нашому колу, - гострий погляд жінки наче повторював всі її слова, але більш жорстко, вимагаючи покори.

- Я дотримаю слова, бабусю, - вимучено мовила Катя.

- Свій дар я опановую й досі, мила, - з неприхованим докором мовила відьма, - Закрий очі.

Катя слухняно виконала задачу. Біля вуха клацнули пальцями й в ніс вдарив їдкий запах багаття, в котрому горіло гниле листя. Розплющивши очі дівчина наткнулась на цілковитий гармидер, де під горами сміття, битого глиняного посуду та запліснявілого павутиння вимальовувалось риси жилого приміщення.

В цілому місце скидалось на печеру, в яку нанесли старих дощок, збили з них грубу лаву та стіл, а потім забули, що тут можна жити й скинули сюди цілий ваговіз сміття. Морок, котрий трішки розвіювало тріскуче багаття ковтав більшість деталей навколишнього «інтер’єру», втім Катю це сильно не дивувало. Що більше здивувало дівчину – це власне джерело світла, котре було розведено просто посеред приміщення на піщаній підлозі акуратно обкладене камінням.

- Агов, є тут хто? – вигукувати це було не менш страшно, ніж робити хоч якийсь крок.

Десь з гори почувся дивний шелест і тихе потріскування, котре плуталось у звуках багаття.

- Лас-с-с-скаво прош-ш-ш-шу, - прошипів голос згори.

Через мить з безодні темної стелі з'явилося дві пари блискучих чорних очиць, які симетрично розташовувались на куцій кудлатій голові з подвійною щелепою. Павук. Гігантський павук спускався зі стелі, не зводячи численних очей зі зблідлої Каті, котра не могла й пальцем поворухнути, вдивляючись у своє відображення в тих чорних очах. Чудовисько плавно спускалося вниз, спритно перебираючи парою задніх лап. Воно випускало товстий канат павутини, поки передні лапи з легким клацанням не опустилися на підлогу. Задня частина тулуба була дуже велика і при найменшому русі зачіпала все навколо. Павук наблизив кошлату лапу до обличчя Каті й торкнувшись її щоки прошипів.

- Я ч-ш-ш-шую в тобі с-с-с-свою кров. Ти відьма.

Раптом в очі вдарило яскраве світло, на мить здалось, що Катя чує шум літака десь над головою. Збоку – стукіт скла, наче вдарились два келихи. З заціпеніння дівчину вивів приємний тихий голос:

- Дорогенька, розслабся. Такий вже в мене метод власного захисту. Не лише мої люди приходять до мене за порадою. Інколи навідуються ті, котрі жадають отримати мої знання.

Катя старалась оговтатись якомога швидше, але голова йшла обертом, а інформація надто швидко завантажувала мозок, котрий не встигав усе розставляти по місцях. Дівчина роззирнулась. Вона була у цілком сучасній квартирі, зі світлими нотами в оформленні, за вікном чувся шум машин та виднілась якась багатоповерхівка.

- А ви хто? – витираючи піт з чола, запитала дівчина.

- Ох, ти ж лишень нещодавно стала відьмою й багато чого не знаєш. Що ж, вітаю в нашому колі, - жінка була віддалено схожа на Василину. Такі ж гострі риси обличчя та яскраві очі кольору вохри – У тебе мої очі.

Жінка сіла на диван й почала наливати якийсь гарячий напій в чашечки лавандового кольору.

- Ви знаєте мою бабусю? – Катя підходити не наважувалась й постійно косилась на ту багатоповерхівку, котра здавалась їй якоюсь незвичною.

- Ох, не дивись ти у те вікно. Я точно не знаю в якій ми зараз країні, коли я зустрічаю своїх дітей, рідко звертаю увагу, де буду проводити бесіду. Сідай, дитя, не бійся.

Брови Каті просились здивовано поповзти вверх, але дівчина їх рішуче лишила на рівні стану вдаваного спокою. Втім, біля жінки сіла й не відводячи очей від обличчя тої, нервово затупала ногою.

- Тож, хто ви? І де я опинилась? Я просила, щоб Василина навчила мене користуватись моїм даром і…

- Я твоя пра… Найперша «пра» у твоєму роді. Й ти не дарма опинилась тут. Ні Василина, ні я, ні будь-хто інший не зможе навчити тебе твоєї магії, поки ти її не опануєш сама. Все, що ми можемо – це розповісти ази відьомства.

- Тоді навіщо я тут трачу свій час? Я повинна повертатись.

- Я не сказала, що не допоможу тобі, я лише сказала, що не зможу тебе навчити. Лише направити на шлях, в котрому ти опануєш свої сили. Тобі лише треба зрозуміти джерело, з якого вона вийшла.

- Те джерело зараз страждає провалами в пам’яті та панічними атаками, - буркнула дівчина, згадуючи одного нахабного, проте дуже гарного грішного янгола.

- Отже, твоїм джерелом є емоція, котру ти пережила поряд з тим парубком. Втім, не дивно. Він же грішний, а сила відьом черпає себе з не самих світлих джерел.

- Звідки ви знаєте? – Катя нервово вхопила чашку теплого чаю й залпом висушила весь, не відчувши смаку.

- Ох, дорогенька, - захихотіла жінка, - Так мене тішить спілкуватись з новенькими відьмочками.

Брова Каті, котра скочила у гору, коли почула саркастичні ноти сповістила про те, хто став причинною Катиної манери спілкуватись.

- Що ж, оскільки ти у мене вперше, я розкажу тобі історію твого роду, тож наливай собі чаю й зручненько вмощуйся.

- Але я трохи спішу…

- Поки людство розцвітало, - чемно проігнорувала Катю жінка - Світлі й темні дедалі більше розуміли який вплив воно має на них самих. Ангели залежали від своїх підопічних, а ті, хто стояв над ангелами тішились вірою в себе та молитвами. Демони ж цілком залежали від бажань людей, спотворюючи їх та оскверняючи.

Звісно рано чи пізно мала розпочатись війна, котра б урешті-решт вирішила кому ж таки дістанеться слабкий людський рід. Цю війну не міг зупинити ніхто, навіть ті, хто, власне і заклав цей камінь розбрату. Так Творець та Перший просто відійшли від правління туди, де лишились в мирі та спокої, давши змогу всьому вирішитись самотужки.

- Дуже відповідально, - буркнула Катя.

- Ну, поняття відповідальності вигадали люди, тож ми не можемо судити тих, хто людьми не являвся. Можливо в їх світі такий вчинок був навпаки єдино вірним. Однак, у кожному царстві все ж лишились ті, хто залишався за головних, хоча навіть там точились битви за право сісти на трон. На той момент темними керувала мати демонів, перша жінка, котра ступила на людську землю, смертна, яку обрав Перший Грішний собі за праву руку. Й звали її Ліліт.

- Перша смертна жінка? Хіба її звали не…

- Ні, дитя. Саме Ліліт була першою, котру створили пліч-о-пліч з першим чоловіком і зробили її не з ребра, як наступну жінку, а як і його із глини. Але їй, як і будь-якій жінці, зрештою стало тісно в саду і вона його покинула. Після довгого блукання пустою землею її все ж прихистило у своїх обіймах пекло, де вона мала ширші горизонти задля власного задоволення.

- Її б в наш час, я б її познайомила з інтернетом.

- Мабуть, тоді б не було таких веселих змагань між двома сторонами, бо змагались би лиш грішні з ангелами, рвали б пір’я одні на одних та й годі. Ліліт же, видно, бажанням творити вдалась у свого Творця й опинившись на такому великому полі можливостей, переповнена інфернальною енергією, почала творити чистих демонів.

- То це її дітки нещодавно ледь не повбивали моїх подруг?! – вигукнула Катя, пориваючись скочити з місця. Тепла рука відьми лягла дівчині на плече, що трішки остудило запал.

- Вона не планувала встрявати у війну, дитя. Їй взагалі не було діла ні до небесних, ані до земних справ. Вона була царицею, їй поклонялись її діти, вона жила заради них. Але грішні, котрі все частіше і частіше приходили в її дім розбещували демонів людською душею і врешті-решт демони вирвались з Пекла і стали чинити безчинства на землі, що й привело до розпалювання битви. Спершу Ліліт ще намагалась якось впливати на ситуацію, але як це буває завжди, її діти й ті, хто підбурював її дітей згадали звідки вона пішла і почали цькувати Королеву, вигнавши її на землю.

Безсила та покинута вона ледве справлялась з постійними атаками як світлих, так темний, й одного дня, коли вона була при смерті, їй зустрілась смертна жінка, котра й прихистила Ліліт. Звісно, вона не знала, кого забрала під своє крило, а пекельна енергія матері демонів для смертних смертельна. Через рік після їх зустрічі та жінка загинула від хвороби, яку згодом називали чумою.

- Що сталось з Ліліт потім?

- Вона горювала за жінкою, а ще злилась на своїх дітей, на їх зраду, непослух та непокору, тому мати демонів створила свій останній шедевр, ту, котра досі поклоняється лише її імені й несе данину її божественності через усі покоління.

- Вона створила першу відьму? – запитала Катя.

- Щобільше, вона зробила відьмою ту жінку. Вона повернула душу тої на землю, вселила у своє лоно й виносила її як власну дитину. Коли дівчинка підросла й опанувала свої здібності, Ліліт лишила її направляти наступні покоління відьом і чаклунів: смертних дітей, наділених темною енергією. Звали ту жінку Агнією – вона стала першою відьмою на землі й започаткувала рід крові Ліліт як найсильніший шабаш.

Катя подивилась на жінку навпроти себе, потім на квартиру в якій знаходилась, чомусь погляд упав на власні руки і якесь внутрішнє відчуття підштовхнуло Катю запитати:

- Ви - Агнія, чи не так?

- Так і є, - з легкою усмішкою відповіла Перша відьма й знову налила собі чаю.

Усвідомлення того, що Катя не просто відьма, а нащадок Ліліт – важко впали на плечі, створюючи сильний тиск.

- Це все так… Забагато для мене. Навіщо ви це розповіли?

- Я тобі розповіла звідки твоя сила береться, що в неї заклала наша мати Ліліт. Вона об’єднує в собі все, що тебе оточує: народження від чистоти, розвиток від усвідомлення себе й міць з темряви. Тобі лишилось лише достукатись до самої себе, признати себе тою ким ти є. Магічний дар, як і будь-яке досягнення, не йде до того, хто не визнає, що йому це треба.

- Я розумію цю вашу відьомську філософію про самопізнання і так далі, але моя подруга потребує допомоги від мене зараз. Якщо я не можу нічого зробити, який тоді сенс з цього дару?

Агнія подивилась на Катю дивним поглядом, котрий наче таїв в собі якесь усвідомлення, котре прийшло до жінки всього мить назад. Вона взяла дівчину за руку, а великим пальцем іншої руки торкнулась чола Каті й почала щось дуже швидко нашіптувати. В голові у дівчини калейдоскопом прокотились події останнього місяця, включно з усіма подробицями, котрі у свідомому стані Катя б нікому не розповіла.

- Ох, дитино, - якось стурбовано мовила Агнія, відпускаючи Катю, - Василина упустила одну важливу деталь, коли приходила просити за тебе.

Катя хотіла запитати чим таким займалась бабуся, гостюючи у Першої відьми, від чого повернулась така, наче всі дні бігала марафон, втім, Агнія була зосереджена на якихось власних думках, тому дівчина вирішила промовчати. Жінка підійшла до великого комода, котрого Катя раніше в кімнаті не помічала, й дістала з нього маленьку скриньку з випуклими візерунками на кришечці. Агнія дала річ Каті і знову щось про себе прошепотіла. Символи поповзли по поверхні як маленькі хробачки, вибудовуючи якийсь малюнок. Врешті це виявилась замковою щілиною, в яку Агнія вставила маленький ключик і кришка відкрилась.

- Я не бачила Ліліт дуже давно. Занадто довго аби не здивуватись, коли вона явилась на порозі мого дому. Матір мала велику силу провидіння і в той день розповіла мені про можливе майбутнє, котре сяяло надто яскраво, оминаючи решту можливих варіантів.

Вона бачила велику силу, котра могла об’єднати три сторони: людей, світлих й темних. Більше Ліліт мені не сказала нічого, лиш веліла донести пророцтво до двох живих істот й двом віддати ось це.

В шкатулці лежало два шматочки від білого та чорного пера, котрі ледь помітно вібрували в руці й виблискували на світлі.

- Першу людину я знайшла згодом після розмови з Ліліт і розповіла їй про пророцтво, а другу я чекала дуже довго й чесно кажучи, вже не очікувала зустріти. Але ти тут і я гадаю, що саме тобі я повинна передати це послання.

«Коли матір і батько зайдуть за спину. Коли обабіч стане свита з відданих темряві й зраджених світлими. Коли світлий добровільно стане темним й сам віддасть обидва життя. Коли запалає кров на закривавленому лезі. Тоді Третя Сторона запанує над рештою і зробить мир, небачений іншими світами»

- І що це все означає? Чому ви розповіли мені про це пророцтво, що ви побачили в моїх спогадах?

- Ти торкалась душі тої, котрій я вже розповіла про це пророцтво.

- Андра? – руки дівчини затремтіли, колишучи півпрозорі ворсинки пір’їн, котрі трепетно лежали в її долонях.

Агнія встала й підійшла до вікна. Сонце в цьому її нереальному світі створювало казку крізь панорамні вікна, котрі раніше чомусь не привертали уваги своєю розкішшю краєвиду. До Каті доходили маленькі деталі інформації, котрі будували в голові цільну картину: надто крихку аби додати до неї деталь, котра не має до того відношення.

- Я живу надто довго, аби не вірити в долю, дитя, - тихо мовила Агнія, підставляючи обличчя червоним променям сонного сонця, - Усі наші кроки, кожне наше рішення чи дія рано чи пізно приведуть нас до того, для чого ми народженні. Ти, моя дорогенька, отримала свій дар саме зараз, бо твоя доля от-от відкриється для тебе. Не протився їй, дитя моє, йди за її покликом, яким би страшним він не був, бо в кінці тебе чекає дещо надзвичайне.

Можливо, Катя б хотіла дізнатись більше деталей від Першої відьми, її родички та дочки самої Королеви демонів, але клацання пальців біля вуха вирвали її з того маревного світу й повернули в реальність знайомим голосом бабусі:

- Любить же Агнія поговорити, - ледь помітно всміхнулась жінка, втім посмішку змінило хвилювання, - Чому ти плачеш?

Катя відчула як по щоках біжать неконтрольовані сльози, причину яких вона не знала. Хоча, ні – знала. Цих причин зараз було надто багато аби вибрати переможницю, тому Катя тихо мовила:

- Доля – це така чортівня.

Про розмову з Агнією Катя рідним не розповідала, це було правило усіх відьом. Таїнство зустрічі з Першою повинно лишатись лише між нею та відьмою, тому Катя попросила зробити їй гарячого чаю та написала Руслані, що має дуже цінну інформацію, котру сповістить як тільки приїде додому. Зараз вона мала ту всю інформацію вкласти в себе в голові, а завтра, коли вже буде поряд з подругами вони разом нарешті зрушать з мертвої точки.

У двері хтось надто вибагливо постукав, що не сподобалось Василині й вона все це незадоволення вклала в позу, котру готувала для гості. На порозі стояла все та ж надміру активна Нінка та ще двійко незнайомих жінок.

- Василино, слава Королеві, ти об’явилась. Сталось дещо… дещо, - жінка кинула красномовний погляд в сторону Каті, котра в свою чергу нагородила її не менш красномовним жестом.

- Нінка, ти можеш говорити при моїй онуці будь-що. Адже вона майбутня учасниця кола, - бабусину гордість важко було передати словами, хіба що її постава й надміру високо піднятий ніс красно її описував.

- Він прийшов ні звідки, - похапцем почали говорити інші жінки, на перебій одна одній, котрі топтались в тісному коридорі будинку визираючи з-за голови Нінки. – Явився перед нами, коли ми проводили спіритичний сеанс…

- Білий, наче сніг. Гарний, як анг… - жінка сіпнулась зловивши на собі гострий погляд голови шабашу, - Одним словом, він прийшов і сказав…

- Він сказав, що дає нам, відьмам можливість увійти в новий світ пліч-о-пліч з месією.

- Як… - у Каті перехопило подих й слова давались надто складно аби мовити їх одразу, - Як він представився?

- Його звати Аарія.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.