Третя сторона

Години їли хвилини, як голодний гарячі ринкові пиріжки, а телефон Каті продовжував впевнено берегти мовчанку, не показуючи ні дзвінків від Руслани, ні повідомлень від Тео, ні сповіщень від Яна, котрий ще дві години назад казав, що буде в її домі з хвилини на хвилину. Холодні долоні наче навмисне не бажали брати тепло гарячої чашки з чаєм, котру дівчина щосили стискала.

Коли все стало настільки напружено в цьому будинку? Коли жвавий щебет мами та строгі настанови бабці змінила суцільна тиша, котра тонула в густій темряві кімнат? Чому би не ввімкнути світло чи запалити свічку? Чому не підсвітити похмурі стіни ліхтарем в телефоні? Натомість дівчина сиділа за столом в кухні й вдивлялась в ледь розбірливий силует жінки, котра застигла на стільці, дивлячись кудись крізь простір.

– Мамо? – тихо покликала Катя, але Віра знову не реагувала на голос доньки, й лишень ледь чутно рипнула стільцем, наче повідомляла, що вона все ще тут.

Після того, як в будинок Василини увірвалась одна з відьом, все пішло шкереберть. Голова шабашу наче зірвалась з ланцюга – металась по будинку з телефоном в руках, видзвонюючи усіх своїх відьом, паралельно малюючи захисні руни та креслячи печаті по всьому будинку. Не пройшло й години, як черговий дзвінок сповістив, що ще дві відьми зникли, а «сніжний чоловік» жадає поговорити з рештою. Тоді то Віра й зголосилась сама побачити, що ж це за красень такий, котрий зміг сполохати найсильніший шабаш, котрий лиш існував на грішній землі. Василина довго відмовляла дочку, а тоді й сама згодилась піти.

Катя чекала родичок вдома, намагалась зв’язатись з Русланою, а коли їй це вдалось, коли вона нарешті почула голос подруги, а тоді короткі гудки… Та трепет серця не вгамувався на хвилюванні за подругу й коханого демона. У двері увійшла Василина, бліда наче свіже вибілена стіна, а за нею, повільно крокуючи з’явилась Віра.

– Катю, – прохрипіла голова шабашу, тримаючи доньку за руку, – Вона стала між мною та ним. Між мною та колишнім ангелом. Вона сильна відьма… Він не забрав її…

Ковтаючи сльози, Василина тяжко осіла на підлогу, ховаючи лице в руках. Мама виглядала наче воскова лялька: без емоцій, без ознак життя, без кольору радощів чи горя на обличчі.

– Що з мамою?

– Коли він забирає відьом, то наче заморожує їх силу, наче сковує її глибоко в їх душах й вони коряться йому, бо відчувають легкість. Сила відьми – тяжка ноша, а він обдурює відьом тим, що там, куди він їх кличе більше не буде цієї тяготи. Але Віра виявилась надто сильною для його чарів. Та крім захисту себе, вона вступилась за мене і її сила втопилась в її бажанні протистояти. Вона віддала усе, що мала. Лишила лиш пусту оболонку, котра колись була моєю дочкою.

Катя підійшла до матері. Жінка виглядала надто спокійною, надто відстороненою від світу, від дочки й від усього, що її оточувало.

Через декілька годин Віра все ж почала проявляти ознаки свідомості. Вона робила чай, займалась прибиранням й відповідала на питання доньки короткими фразами, а тоді, наче втомлювалась й сідала ось так нерухомо на стілець, як зараз.

Катя все ж наважилась розповісти Василині про все, що відбувалось навколо неї, про причини, котрі змусили її повернутись до відьом, про Сашу та Андру. Гніву Василини не було меж. Вона наче феєрверк, котрий зривався в небі й укривав весь обрій своїми вогнями, так і відьма власними емоціями закривала Всесвіт перед Катею. Чути про ангела, котрий мав от-от з’явитись на порозі жінка взагалі не бажала й стіни загорілись яскравим світлом від активованих та посилених рун.

– Ти не ступиш й кроку з цього дому, дівчино. Це мій шабаш, це моя територія, а ти моя підлегла й буде так! Ти повинна оберігати свою сім’ю, а не вештатись з якимись святенниками через дурне дівчисько, котре не змогло виплюнути з себе чужу душу! Я більше не бажаю нічого чути, – Василина власно відкрила двері в будинок й важко крокуючи, вийшла на вулицю.

Телефон тихенько задзижчав, на екрані висвітився невідомий номер телефону.

– До вас й на двісті метрів не підібратись, – буркнув знайомих невдоволений тон Янаеля, – Я вже години зо дві кружляю навколо, дивно, що додзвонився.

– Це бабуся, вона захищалась від Аарії й від тебе, – сухо відповіла Катя.

– Зітри символи зі стін, лиш так я зможу увійти.

Катя згодилась, кинула благальний погляд на силует матері, а та лиш злегка повернула голову в сторону доньки й продовжила вивчати простір десь за межами будинку. Прибирати активовані захисні печаті зі стін самої голови шабашу виявилось заняттям не з легких. Крейда відмовлялась замальовуватись, хоч би що Катя наносила на мальовані візерунки. Близько години невдоволений ангел тероризував молоду відьму наріканнями й нагадував, що десь там її подруги можуть бути в небезпеці. Ніч поволі відступала, а Катя й не відчувала втоми, лиш злість на чари старої відьми й власне безсилля.

– Святою водою, – рівним тоном мовила Віра, тримаючи в руках пляшечку з розприскувачем й ганчірку.

Жінка повільно підійшла до стіни, бризнула декілька капель на печать й та зашипіла наче сода під оцтом, ганчірка легко видалила малюнок зі шпалер, залишивши там лиш плями від спроб Каті.

– Мамо, з тобою все добре? – Катя кинулась до матері в обійми, але та продовжила механічно витирати зі стін захист, не зважаючи на тяжке дихання дочки.

– Ангел вже ближче, спіши.

За якихось двадцять хвилин весь будинок був звільнений від будь-якого захисту, а в коридорі, нервово роздуваючи ніздрі стояв Ян, чорним поглядом пропалюючи в Каті діру.

– Чаю? – механічним голосом промовила Віра, не дивлячись на гостя.

Ян здивовано кліпнув.

– Е-е-е… Ні, дякую.

– А я буду, – мовила жінка й повільно рушила до кухні.

– Аарія, – одним словом пояснила Катя й провела ангела у вітальню.

Чомусь жоден не спішив заговорити. Власне, вони вперше лишались ось так сам на сам, тому розмова не давалась з жодного з можливих боків.

– Ти дізналась щось про вхід до Саду? – першим наважився Ян.

– Я не…

Не встигла юна відьма договорити, як звалилась просто до ніг, взутих в пухнасті капці, котрі стояли на м’якому килимі.

– Пробач, дитино, я зазвичай так не роблю, але ситуація того вимагає.

Агнія виглядала вкрай схвильовано як на відьму, котра живе вже декілька тисячоліть й котра дала життя цілому поколінню відьом.

– Агнія? Що відбувається? – голова паморочилась надто сильно аби мати можливість стати на рівні ноги, тому Катя лягла на спину й заплющила очі.

– Це ефект від втручання. Я викликала твою свідомість без застережних та допоміжних засобів. Твоя бабуся вперто мене ігнорувала, я не могла пробитись в ваш будинок.

– Вона наставила захисту від мого друга, – прохрипіла дівчина, ловлячи останні оберти голова.

– Я відчуваю його, сильний ангел. Зранений, проте сильний.

– Я не бачила поранень на ньому, – піднятись на лікті виявилось тяжче, ніж здавалось.

– Це не фізична рана. Він поранений в середині. Втім, зараз не річ про його кохання, він його лиш знайшов й ці рани надто свіжі аби ми мали право в них копирсатись. Сталось дещо таке, чого не очікувала навіть я. До мене приходила Ліліт й вона розгнівана.

– Чому Ліліт приходила й з чого б їй гніватись? – буркнула Катя, тяжко сідаючи на диван – Мені здається, що її дітки-демони живі й здорові, мають снагу причиняти шкоду мирним людям.

– А відьми? – Агнія подала Каті склянку води, котру дівчина висушила у два ковтки.

– Чому вона гнівалась?

Запаморочення надто заважало сконцентрувати думки на важливих речах, тому дратівливість росла в геометричній прогресії. Катя ніколи не стримувала емоції, бо, на її думку, це було злочином проти себе самої, але маючи справу з древніми відьмами, ангелами й тим більше Матір’ю усіх демонів, такт поведінки напрошувався сам собою. Що муляло дівчині десь в середині.

– Пророцтво почало збуватись, – Агнія підійшла до вікна.

На цей раз за вікном йшов лапатий сніг, котрий наче навмисне зазирав сніжинками у вікна аби переконатись, що Катя все ще на м’якому дивані, в оточенні тепла від вогню в каміні. Дівчина озирнулась й потонула в новорічній атмосфері великої прикрашеної ялинки, котра пахла надто яскраво, щоб повірити, що вона справжня. Ноги все ще налиті свинцем чинили супротив бажанню дівчини підійти до Першої відьми, але наполегливість Каті і її роздратований подіями настрій штовхнули її дочовгати по лакованих дошках до великого вікна. Високі кучугури ховали за собою даль лісу, що кутався в шарфи та шапки з пухкого снігу. Сяяло сонце, десь над вершинами струнких ялин цівкою вгору піднімався дим з чийогось димаря й здавалось, варто лиш вийти в цю дивовижу, як вона розсиплеться як великий пазл.

– Гарно, правда? Люблю Новий Рік, ти, певно, теж, – Агнія на мить закрила очі, а тоді твердо подивилась на дівчину – Пророцтво про силу, котра мала б всіх об’єднати збувається, але все йде не так, як того очікувала Ліліт.

– Про третю сторону? Те пророцтво, котре ви розповіли колись Андрі?

– Так. Я повинна була передати тій дитині слова Ліліт, бо так будується лінія долі. Це було неминуче. Її доля була неминучою.

– Яка її доля, Агніє? Про що ви говорите?

Але жінка наче не слухала дівчину, лиш далі вела свій монолог, минаючи питання, котрі складались до купи в голові Каті.

– Ліліт заповіла мені передати те послання й тобі та я не розуміла для чого, поки цієї ночі Мати не прийшла до мене. Колись давно її зрадили власні діти. Знехтували її дарами й посміли піти проти її волі. Та коли вона дала життя відьомському роду, вона була певна, що вірніших за нас бути не могло. Всі ці віки кожен шабаш поклонявся Ліліт й беззаперечно слідував її волі. До цього часу.

– Вони пішли за Аарією, – констатувала Катя, – Але вони пішли не з власної волі, Агніє. Ліліт би мала це відчути. Їх обдурили!

– Як і Матір, їх відчуваю я. Але їм дали вибір. Їм показали інший від обраного шляху, але згодитись вони мали добровільно. Й вони згодились. Єдиною умовою для тої дитини, котру ти звеш Андрою, було не займати відьом.

– Але це робить не вона. Це робить Аарія, чи не так? – в питанні не вистачало впевненості й Катя це усвідомлювала. Бо сумніви, котрі роїлися десь в темних куточках свідомості почали активно розлітатись думками.

– Не важливо хто винен в зраді відьом, але вони пішли за ним, – сухо мовила Агнія, але розпач на її обличчі казав, що їй лячно за своїх наступниць.

– Я врятую їх й приведу додому, Агніє, мені потрібно лиш одне – вхід в Сад.

Перша відьма гірко посміхнулась й вклала Каті в руку згорнуту чорну хустину. В тканині ховалась тонка вигнута паличка білосніжного кольору. Катя хотіла була торкнутись предмету, але Агнія перехопила руку дівчини.

– Не слід смертній торкатись божественних останків. Колись давно Ліліт дала мені це, щоб я знайшла спокій. Це кіста з ребра Ліліт. Іронічно, правда? Коли я буду готова відійти в інший світ й знайти спокій, я матиму змогу відчинити кісткою одні з воріт й сама обрати сторону, на яку захочу потрапити. Та шлях я тобі вказати не зможу, бо він би мені відкрився лиш, коли я б була готова.

– Дякую, Агніє! Я поверну їх й принесу ключ назад! – ця річ наче запалювала маленький вогник надії в душі й ноги, котрі забули про втому рвались потрапити додому та погляд Першої відьми чомусь не відпускав. Він натякав, що не час радіти, що не все сказане, що буде ще боляче.

– Це одноразова акція, – знову сумна посмішка торкнулась обличчя Агнії, – Квиток в один кінець, дитя моє. Але я обрала свою долю, ви ще надто юні, щоб лишати вас без нагляду. Це доказали мої маленькі зрадниці. Це був їх вибір, й він привів їх до гніву Матері. Тепер тобі теж потрібно обрати: піти за ними й навік бути проклятою чи лишитись вдома й обороняти свій рід.

– Що? Як розуміти «проклятою»?

– Кожна відьма, котра повернулась спиною до свого шабашу й роду свого лишається можливості повернутись в сім’ю. Ні вона, ні її нащадки ніколи не стануть в коло відьом, ніколи не повернуться до відьомського вогнища, жоден шабаш не прийме їх у своєму домі. Ці відьми приречені до кінця своїх днів терпіти власну силу самотужки, без допомоги, без можливості врятуватись.

– Це так жорстоко… – сльози не витримали й побігли геть з очей, тікаючи щоками й падаючи на дерев’яну підлогу.

– Так, дитя, це жорстоко. Тебе чекає та ж доля, якщо ти підеш за ними.

– Я зможу це зробити? У мене стане сил все подолати?

– В тобі тече моя кров, дитя, – Агнія дивилась на Катю так, наче вже прийняла її вибір, наче благословляла її й вірила в неї, хай би яким неправильним було її рішення – Відкрию тобі один секрет: у кожній відьми сили рівно стільки, скільки вона сама дозволяє собі мати. Віра у власні сили – це не просто якісь психологічні методи підняття самооцінки, це найсильніша магія, котрою володіє абсолютно кожен.

Катя хотіла б сказати ще щось, але гучне клацання пальців біля самого вуха забрало дівчину зі світу Агнії й повернуло її до світу сердито стиснутих губ й пронизливого погляду голови шабашу.

– Ти що це собі надумала, жовтороте дівчисько?! – Василина рідко підвищувала голос, тому її практично писклявий крик здавався надто незвичним аби сприймати його серйозно.

– Агнія викликала мене сама, – спробувала виправдатись Катя, але її погляд впав за спину старої відьми.

Янаель лежав долілиць на підлозі, нерухомо й практично не дихаючи.

– Ти для чого притягнула цього крилатого півня в мій будинок?!

– Бабусю, що ти з ним зробила?! – кинулась до ангела, але той вже й сам отямився, наче почув її схвильований голос.

Й без того бліде обличчя хлопця здавалось от-от посиніє. Погляд блукав по простору, наче бажав за щось вчепитись, але для нього весь світ був гладкий й округлий. Ангел тяжко сів на підлозі й спробував щось сказати, але видав лише якийсь нерозбірливий хрип й повільно ліг на спину, закриваючи очі.

– Теж мені, створіння небесне. Та я його простим закляттячком змусила носом землю цілувати.

– І ти цим гордишся?! – викрикнула дівчина й штурхнула ангела за плече, – Досить відлежуватись, нам треба йти, я дізналась все, що потрібно.

Катя стиснула згорток тканини в руці так міцно, що пальці почали поволі німіти, але цей предмет в її руці був чи не найдорожчою річчю у Всесвіті.

– Ти нікуди не підеш, – холодно промовила Василина, перегороджуючи вихід – Ти відьма мого роду, ти повинна лишитись в колі інакше я не бажаю тебе знати!

Голос голови шабашу зрадив її. Твердість, котра намагалась здаватись сама собою, насправді звучала як молитва, як прохання почути цей голос. Охристі очі Василини блиснули вологою, але жоден нерв на обличчі не показав те, що дійсно було в жінки на серці.

Янаель поволі піднявся з підлоги й хитаючись обминув відьму.

– Дякую за гостинність, – уїдливо кинув той Василині й підійшов до Віри. Жінка стояла нерухомо, втім порожній погляд наче старався розгледіти щось в ситуації, котра розгорнулась в її будинку. Ангел ніжно поклав руку на щоку жінки й практично торкаючись вустами її вуст щось прошепотів. Щоки жінки спалахнули живим рум’янцем, а з очей покотились сльози. Віра легко обійняла ангела за плечі й тоді він попрямував до вхідних дверей, – Чекаю тебе на вулиці.

Катя кивнула на фразу хлопця й підійшла до матері.

– Що він тобі сказав? – ледь стримуючи радість й сум одночасно мовила дівчина, обіймаючи жінку.

– Що все буде добре, доню. Вір в себе й моя віра буде з тобою.

– Якщо ти переступиш поріг цього будинку, я більше не бажаю тебе бачити! – все ж сльози здолали сталеву голову шабашу й вклали весь її розпач у цю фразу.

– Не хвилюйся, бабусю, зі мною все буде добре. Я впораюсь, я ж твоя онука. Люблю вас, мої дорогі відьми. В ім’я Королеви, бережіть себе.

Коли двері за Катею зачинились, дівчина ледь встояла на ногах. Хотілось розридатись як маленькій дівчинці, хотілось спустошити той повний емоцій резервуар і наповнити його силою й байдужістю.

– Ти в порядку?

– Чому ти піддався їй? – проігнорувати питання здавалось зараз кращим, ніж виливати все що в середині на й без того втомленого й схвильованого ангела.

– Я був в гостях, – знизав крилатий плечима.

– Ой, та наше янголятко має почуття такту, ти ба. Що я ще дізнаюсь про грізного Янаеля? Що ти вмієш в’язати гачком й пекти кексики?

– А ти вже починала мені подобатись, – буркнув хлопець й пішов до виходу з двору.

Катя востаннє кинула погляд на будинок, котрий здавався тепер якимось маленьким й одиноким, а тоді рушила за ангелом.

На вулиці вже світало, де-не-де блукали ранні працівники чи пізні гульвіси. Ян та Катя йшли мовчки й просто прямо, без будь-якої цілі. В якийсь момент ангел зупинився, наче перевів подих й запитав в дівчини щодо плану.

– Що ж. Мені дали ось це, – дівчина обережно розгорнула кістку, стараючись її не торкатись.

Очі ангела так розширились, наче погрожували от-от вискочити з орбіт. Він стояв непорушно, мов йому заціпило, декілька хвилин, а тоді зірвався з місця й помчав щодуху кудись вперед.

– Агов, літун, ти набереш розгону для польоту чи що? Куди ти спішиш, що сталось? – Катя ледь встигала за ангелом, котрий крутив головою так сильно, що здавалось от-от і зробить повний оберт.

– Ребро Ліліт, звідки воно в тебе?

– Мені дала його Перша відьма, та хто дала життя нашому роду. Вона була дочкою Ліліт й та подарувала їй кістку, котра служить ключем до Едему. Ти б знав це, якби вислухав мене спершу, ніж у тебе в п’ятій точці з’явився пропелер.

– Ангелам й демонам стирають пам’ять про всі входи в інші світи, окрім дозволенних для нас. Але присутність божественної частки повернула мені ці знання. До Воріт Едему можна потрапити, вбивши ангела чи демона. Смерть цих створінь тут, на землі людей лишає по собі велику кількість інфернальної або ж ефірної енергії, якщо правильно її спрямувати, ми потрапимо куди треба.

– Оце так кісточка, але ж де нам знайти…

– Я вже знайшов.

Ангел зупинився так різко, що Катя врізалась в його худорляву спину, від чого страшенно заболів ніс. Ангел дивився на компанію п’яних підлітків, котрі обступили лавку біля одного з цілодобових продуктових магазинчиків. Гучні діти брязкотіли пляшками в руках й штовхали цілу купу таких же пляшок під ногами. Хтось видавав нецензурні епітети, а хтось виливав душу на стіну магазину, інші по-дурному гигикали з решти й ледь тримались на ногах. Катя вже хотіла минути шумних дітлахів, але Ян впевненою ходою направився до компанії.

– Лиши їх, Яне, нам потрібно важливіші справи вирішувати, – дівчина сіпнула ангела за рукав куртки, але той ніяк не зреагував, лиш продовжив впевнено йти до лиш йому відомої цілі.

Дехто з компанії помітив незнайомця й виступив на зустріч:

– Агов, залітний, забув щось? – гикаючи, запитав низькорослий кругленький хлопчак, тицьнувши пальцем в груди ангела. Але той не звернув увагу й продовжив свій шлях, – Агов, красунчику, я до тебе звертаюсь. Пацани, а давайте ми цього задохлика трохи навчимо манер.

Почувся брязкіт пляшки об стіну магазину і блискуче скло направилось в сторону новоприбулого. Катя бачила, як очі Яна заливає чорна ніч, як його ніжна синь ховається в грозових хмарах, точнісінько так, як описувала Саша. Ангел лиш кинув погляд на надміру балакучого підлітка від чого той сіпнувся назад.

– Т-ти, йди геть, п-поки цілий, – запинаючись буркнув сміливець, але пляшку опустив й кивнув хлопцям незнайомця не зачіпати.

Тим часом Ян дістався своєї цілі. За спинами шумної компанії, тихенько сьорбаючи пиво через соломинку стояла невисока дівчина. Вона виглядала зовсім тверезо на фоні п’яних друзів, а при вигляді Яна й зовсім впала в ступор. Злякані очі почали метатись з друга на друга в пошуку підтримки. Далі погляд упав на Катю, котра йшла слідом за Яном. В тому погляді читався невимовний страх й він цілком виправдався, коли Ян схопив дівчину за волосся й поволік від компанії геть.

Катя остовпіла й не одразу знайшла що сказати. За якусь мить такі ж спантеличені хлопці чкурнули геть, наче їх тут й не було й тихий світанок розбили лиш благальні крики дівчини, котру по асфальту волік невблаганний ангел.

– Печаті креслити вмієш? – крикнув Ян, гепнувши дівчину під ребро.

– Т-ти що таке робиш? – хапаючи повітря запитала Катя, не відчуваючи власних ніг.

– Так можеш чи ні? – в руці ангела засяв кинджал.

– Ну… Так, можу, але…

– Нам потрібен демон? – спокійно кивнув ангел на дівчину, котра заливалась сльозами, – От тобі демон. Кресли давай хутчіше, вона не така вже й слабка, як здається.

– А ти її не можеш просто вбити?

– Для більшого викиду енергії вона має бути в істинній подобі. Годі сперечатись, малюй.

– У мене крейди нема… – прохрипіла Катя, але Ян кинув на неї багатозначний погляд, тому вона швидко залізла у свою сумку й дістала звідти двійко помад.

Печаті захисту та різного роду замки її навчила креслити мама, поки Катя була вдома. Наука давалась їй напрочуд легко, всього лишень два рази варто було повторити візерунок та наговір як печать намертво приклеювалась до підсвідомості.

Гламурні візерунки рожевого та червоного кольорів замикало біле коло, котре Катя накреслила із залишків крему для рук. Весь цей час Ян щось бубонів над головою дівчини, а та лишень благала його відпустити, обіцяла заплатити гроші й ще купу різного обіцяла, чого Катя б краще не чула, втім, варто було кинути дівчину в магічне коло, як сльози різко змінились на широку хижу посмішку.

– Який оригінальний підхід до магії, – легко посміхнувшись, сказав ангел.

– Двадцять перше століття, інновації у відьомстві, – віджартувалась Катя, – Щось наша дівчинка перестала сіпатись, невже втомилась?

– Ти, курво! Я тобі вирву твої відьомські очиська й з’їм їх на сніданок, а тебе випатраю…

Далі Катя слухати не стала, бо її лексикон вже страждав від надмірної кількості нових слів, тому дівчина стала на коліна, поклала великі та вказівні пальці вздовж кола й тихо про себе заговорила:

– Чи ти двері, чи шпарина,

Чи людина, чи тварина,

Чи ти простір, чи потік,

Волею закрию тебе навік!

– Це що за печать така? – буркнув ангел, але дівча в центрі кола нервово сіпнуло.

– Ну, це замок. Якщо потрібно щось закрити чи заточити… Не психуй, це єдине, що спало мені зараз на думку, але ж працює.

Катя почала читати наговір гучніше й впевненіше. По тілу побігли сироти, а на потилиці волосся танцювало чечітку, бо то піднімалось, то лягало назад. Серце почало вібрувати в грудях чи то від хвилювання, чи то від того, що слова Каті роблять чудеса. Втім ці чудеса були не на користь істоті, котра втрачала юнацьку красу.

Істота вигиналась і пручалась, вищала й пихтіла, її кістки наче розсипались й знову збирались в один момент. Видно було, що демон не хоче виходити назовні.

– Назви мені своє ім’я, почваро! – грізно наказував Ян, ріжучи шкіру істоти лезом клинка тим самим завдаючи їй ще більше страждань.

Скільки часу істота не здавалась сказати важко. Сонце вже чітко сповіщало про свою присутність й навколо ходили люди, від чого у Каті судомило все тіло, але вони наче й не помічали, що відбувається зовсім поруч.

– Бабзула, Бабзула я. Відпусти мене, ангелику, – проскиглила істота.

Перед Катею сиділа стара гола баба. Обвислі аж до колін груди неприродно рухались у відповідь на кожен порух демона. Масне чорне волосся падало на обличчя й приклеїлось до плечей, проте відкриваючи чималу лисину на маківці. Обвисла шкіра сіруватого кольору наче рипіла, коли демониця тягнула свої розпухлі руки в сторону Каті. Сморід стояв страшенний. Суміш алкоголю, тютюну, поту й фекалій змішувались в какофонію ароматів, котрі викликали блювотні позиви. Катя судомно ковтнула слину.

– Я – Янаель, ангел третього порядку, виганяю тебе, Бабзула, в Пекло де тобі належить знову проти Дев’ять кіл і буде так! Катю, закрий очі.

Дівчина відскочила від кола й відвернулась. Страшенний крик розійшовся вулицею, але ніхто з людей навколо й вухом не повів. Ян потягнув дівчину за руку й лиш тоді вона розплющила очі. Вони стояли в тому ж колі, де щойно сиділа Бабзула. Оповиті світлом Ян та Катя потонули в яскравій стіні, а тоді їх поглинула порожнеча.

Відчуття вільного падіння тривало лишень мить, котрої вистачило для Каті, щоб зрозуміти, що польоти – це не її спорт.

Дуже бракувало повітря, його наче викачали з грудей й повертали маленьким порціями.

– Портал – не транспорт для смертних, – заспокійливо сказав Ян й пригорнув дівчину до грудей.

Через декілька хвилин Катя оговталась й озирнулась.

Суцільна темрява навколо, котра розсіювалась лиш величністю Воріт.

Де вони починались й де закінчувались? Чому отвір для ключа один, хоча брами дві? Так багато «чому» і «як» було зараз в голові у Каті, але вони не виходили на зовні, бо захоплення поглинало всю її.

Одна половина брами палала вогнем, огортаючи кожен звивистий візерунок металу, котрий змінювався щосекунди. Від цієї частини Воріт тягнуло жаром дійсно Пекельним й погляд на цей вогонь викликав лиш страх, змушував згадувати усі сумніви, огріхи та весь сором за власні дії.

Друга частина брами тріскотіла від росту молоденьких пагінців, що облітали дерев’яну решітку. Кожен пагінець з бруньки пускав листочок, котрий перетворювався на квітку, та на плід, а плід всихався й вмирав, даючи життя новій бруньці. Голова була ясна та світла, в душі тліло щастя, котрого дівчина не відчувала вже дуже давно. Але тривожила єдина думка: «А чи я заслуговую?»

– Катю, ти як? – голос Яна вивів дівчину з заціпеніння.

– Тут дуже дивно знаходитись.

– Це Чистилище. Місце, куди душі потрапляють перед тим, як обрати, куди йти далі.

– Хіба це не «природний відбір»?

– Так було не завжди. Цією брамою давно не користуються, бо давати душі можливість самій обрати власний шлях геть не на користь лічильникам душ як у нас, так і на темній стороні. Те, що ти відчула, дивлячись на Ворота… Раніше душа не могла потрапити туди, куди її не впускали її ж сумніви.

– Тобто, через ваші «квартальні звіти» людство позбавлене можливості мати єдиний в житті справедливий вибір? – Ян промовчав – Давай скоріше покінчимо з усім цим.

Дівчина дістала з кишені кістку й тримаючи її кінчик, вкутаний в тонку чорну хустину, встромила ключ у єдиний отвір, що знаходився посередині між брамами. Кістка зробила повний оберт й розсипалась. А далі нічого не сталось.

– Що? І це все? Але ж… – дівчина заклякла на місці, переводячи погляд з пустого отвору на спантеличеного ангела.

Вони от так дивились одне на одного з хвилину поки Ян різко не впав на одне коліно, схиляючи голову.

– Не ту дочку я очікувала зустріти, – прошелестіли слова за спиною в дівчини.

Катя повернулась на голос, прекрасніше якого вона в житті не чула. До неї наближалася жінка. Її рухи важко було назвати ходою, вона наче пливла, а за нею тягнувся шлейф тіні, немов намагався відобразити її рухи та не встигав. Обличчя жінки приховувала чорна вуаль, довге волосся спадало до самої землі й губилися десь у мороці. Їх вогненний колір переливався всіма відтінками червоного та жовтогарячого. Вбрання, немов виткане з самої темряви клубочилося чорним димом зрідка оголюючи фігуру жінки. У ці моменти можна було побачити, як її скелет видніється крізь тонку майже прозору шкіру, але це не лякало, а було заворожливо прекрасно.

– Пані, – мовив шанобливо Ян.

– Невже, вас навчили етикету? Похвально. – жінка кинула короткий погляд на ангела, а тоді подивилась на Катю.

– То, це ти та відьма, про яку говорила Агнія. Відьма, яка нібито може перешкодити пророцтву? – обличчя Ліліт видно не було, лише червоні пухкі чуттєві вуста, котрі таїли зловісну посмішку – Я не пробачу відьмі, яка дозволила собі не послухатися мого наказу. Навіть якщо ця відьма стала улюбленицею моєї відьми-первістка.

– Ну і нехай! – випалила Катя, дивлячись прямо на Ліліт – Нехай мене чекає покарання, нехай я залишуся поза шабашу, але я не втрачу можливості зробити хоч щось вартісне. Я не сидітиму в колі заляканих відьом, чекаючи, коли буря вщухне. Навіть зараз стоячи тут перед вами, я не буду бити поклони та просити милості, тому що у мене на це немає часу. Якщо ви можете відкрити браму, то зробіть це, щоб я могла зробити щось більш варте.

Коли Катя закінчила свою промову, то зрозуміла, що вимовила все це на єдиному подиху. У легені увірвалося повітря, від чого вона почала часто дихати. Щоки залив рум'янець. Дівчина чекала самого грізного вироку, дивилася злякано на Яна, а він дивився злякано на неї. Ліліт підійшла до Каті впритул. Катя була високою дівчиною, але ця жінка піднімалася над нею, немов хмарочос. Вища практично на голову, Ліліт опустила погляд на дівчину.

– Що ж, зухвалість твоя мене повеселила. Не скажу, що не здивована. Сміливість – якість непередбачливих дурнів, які в підсумку виходять або переможцями, як я, або програють. Я відкрию тобі Ворота, але я все-таки не прощаю твою непокору, як і решті зрадницям. Втім, за відсутність страху в тобі перед прийдешнім я дам тобі можливість зняти прокляття, але лишень з тебе. Спосіб знайдеш сама, думаю, вічності тобі буде достатньо.

Ліліт засміялася. Її регіт луною розходився в різні боки, відбиваючись від невидимих ​​стін. Вона простягнула руку в чорній рукавичці до сонячного сплетіння Каті й торкнулася пальцем. Стало нестерпно боляче, палило так, немов хтось ллє окріп на те місце дуже-дуже повільно. Коли Ліліт прибрала палець, Катя акуратно підняла футболку. На місці дотику зяяв червоний кривавий опік.

– Зійде, коли знімеш прокляття, – уїдливо промовила Праматір і підійшла до брами. Легким порухом вона штовхнула масивні ворота і ті з гучним гуркотом відчинилися.

Катя в останній раз подивилася на матір демонів і взявши Яна за руку переступила поріг.

– Ласкаво прошу до Мертвого Саду, – Ліліт розчинилась у темряві, дзвінко сміючись й лишень золото її вогняного волосся лишило по собі тоненьку сяючу лінію, котра велично звивалась, розбиваючи морок.