Розділ 12. "Назви їх імена"

Круговерть подій, котра зараз затягувала Сашу у свої обійми, не давала дівчині навіть спробувати взяти себе в руки. Два дні назад вона марила видіннями про Андру, минулого дня незвично насторожена і недовірлива Катя дременула додому, а Руслана перетворилась на книжного хробака, котрий з’їдав усі книги по демонології, котрі змогла знайти в короткий термін та будь-яку езотеричну літературу, наче млинці на сніданок.

Ніхто не хотів просто поговорити з дівчиною, випити чаю, попліткувати чи зробити будь-що, що не стосується нинішньої ситуації. І це страшно Сашу дратувало. Руслана дала їй всього день відійти від приступу. Всього день на те, аби якось повернутись в реальність, а далі вони знову мали кудись нестись, щось робити та метушитись.

Ангели наполягли на тому, аби якомога швидше залишити квартиру дівчат і на період тренувань Саші сховатись якнайдалі від міста. Тому вони винайняли якийсь будиночок неподалік від маленьких сіл, котрі грибочками обступили межу міста, й наказали якомога швидше зібрати найнеобхідніші речі на декілька днів.

Саша сиділа на задньому сидінні машини Діми, злісно фиркаючи щоразу, коли Руся задавала ангелу чергове запитання:

- Тобто, ви втратили практично всю пам’ять стосовно того місця?

- Так, на жаль в цьому випадку ми не можемо нічим допомогти, - хлопець стиснув кермо до хрусту в палях і натиснув на газ, - Ми під’їжджаємо.

Руслана вирішила не продовжувати розмову, принаймні поки, й знову занурилась в читання.

Машина звернула з основної траси, саме біля таблички з назвою міста. Далі дорога повела по ямах та побитому асфальту, який й забув, що таке – колеса машини. Минувши колосисті поля з поодинокими тополями у вікно почали заглядати низенькі будиночки, що виростали під час просування вперед. Ось навіть намалювалась якась триповерхова дача зі стриженим газом, а тут раптом знову чисте поле, в котрому показуючи букву «г» працюють жіночки. Далі знову будинки, поля, будинки, а потім машина підкотилась до похилої халупки, котра заросла бур’яном настільки, що віконечка було ледь-ледь видно, наче вони визирали з того бур’яну, лякаючись чужинців.

Ян стояв біля хвіртки, котра була йому трохи вище колін.

- Це що за коробка з-під холодильника? – буркнула Саша, визирнувши з вікна автівки.

- Сашо, заспокойся.

Руслана дуже терпляче ставилась до такої поведінки подруги, списуючи усе на стрес. Втім зайва дратівливість, грубість та капризи росли в прогресії, чого раніше за подругою не помічалось і це починало насторожувати.

- Ми винайняли цей будиночок, бо він був єдиний в околиці не заселений і не потрібний нікому. Та і тренуватись тут буде безпечніше, ніж будь-де, - пояснив Діма.

- Нам буде легше вас захистити, - доповнив Ян, котрий підійшов до багажника машини, аби допомогти дістати речі.

Хиткий будинок зустрів дівчат скрипучими дверима та запліснявілим повітрям, котре врізалось в ніс навіть через тканину футболки, якою Саша затулилась. Руслана ж спокійненько внесла в будинок свої стоси книг, а Діма з Яном закинули спальні мішки та сумки, котрі напакували дівчата. Діма швиденько роздав ролі усім, аби привести помешкання в більш-менш пристойний вигляд: Руслана мала підмести підлогу та витерти пил, Діма возився зі спальними мішками, а Ян креслив на стінах вже знайомі руни. Саша мала дістати з однією з сумок невеличкий плед, котрим би вкрила дірявий пропалений диван, що стояв посеред кімнати та прибрати залишки недопалків й пустих пляшок зі столика, котрий от-от би розвалився.

- Я не можу жити в цій халупі! – викрикнула дівчина дивлячись на порепані стіни, розписані усіма видами лайок та на дивні плями по кутках, походження яких страшно було уявити.

Двері Ян щедро змастив тою ж гидотою, котрою зіпсував двері їх квартири, тому запах в будинку стояв жахливий.

Руслана відкрила усі вікна та двері настіж аби трохи впустити свіже повітря в маленький однокімнатний будиночок, що трішки полегшило ситуацію.

Більш менш завершивши облаштування в будиночку, Саша тяжко всілась на диван, заплющуючи очі. Тут треба було провести всього декілька днів, поки не повернеться Катя й Тео, котрий взагалі пропав з того для, як Саша бачила видіння. Ні дзвінка, ні вісточки від грішного не було й дівчина хвилювалась за друга, особливо після того, як бачила його стан в тих видіннях.

Андра її теж не тривожила: ні в снах, ні в голові, ні будь-де ще і від того Саші наче чогось не вистачало. Дівчина списувала своє роздратування останні дні саме на те, що Андра десь зникла і викликала в Саші відчуття залежності. Але того, що показала та розказала Андра – було цілком достатньо для подальших дій і зрозуміло чому вона дала відпочити Саші. Та чи треба було це їй зараз?

- Ну, наче все готово. Я перевірив захист, все в порядку, тому поки можна відпочити, а ще краще – поїхати за продуктами. Тут нема можливості готувати, а підкріпитись вам, дівчата, не завадить, - Діма взяв до рук свій рюкзак та рішуче направився до виходу.

- Я поїду з тобою, - схопилась Руслана, - хочу спробувати ще раз зателефонувати Тео та Каті, а тут взагалі ніде нема зв’язку.

Саша як не намагалась, а свої істеричні знаки до подруги донести не змогла. От так лишилась сидіти на дивані, нервово сіпаючи плед, поки Ян мовчки виглядав у розбите вікно.

На цей раз хлопець був на диво спокійний. Взагалі, останні два дні він поводився незвично доброзичливо, не сварився й не психував, як то робив раніше й закрадалась думка, що його вічне роздратування просто переселилось в Сашу.

- Розкажи про те, що тобі показала Андра ще раз. Розкажи про Дерево Пізнання, - мовив хлопець й підійшов до дивану.

Дівчину трохи сіпнуло, коли він сів поряд і випадково торкнувся своїм коліном її. В грудях запротестувало два почуття: злість на ангела та збентеження. Втім, після зустрічі з її другим «Я», та з тим наскільки вони пов’язані, зараз Саша не розуміла чиї емоції вона переживає.

- Її губи були такі холодні. Це був навіть не поцілунок, а спосіб бути ближче, настільки, що коли я відкрила очі, я не відчула свого тіла.

Я бачила, куди йду. Точніше, все, що я могла робити - це дивитися, як моє тіло пересувається саме собою. Як мої губи рухаються, а мій голос озвучує слова, котрі не промовляв мій мозок. І це було страшно. Клітка, в якій я була до того часу, здавалася мені райським місцем. Я озирнулася. Моє тіло «дозволило» мені повернути голову вправо та вліво і я побачила пустку. Суху землю борознили тріщини бажаючи отримати хоч краплю вологи. Навколо не було нічого, тільки безкраї простори порожнечі, тиші й смутку. Здавалося, що там ніколи не ступала нога людини; рослина ніколи не прагнула пробитися крізь земельний камінь; тварини просто вмирали, лише ступивши на цю мертву землю, в мить перетворюючись в жменьку попелу. Небо було безпросвітно сірим. Жодна хмарина, нехай то снігова або дощова, несміла порушити сіру гладь, котра зареклась не пропустити сонячне світло. Там не було звуків, лише шум листя, котрий доносився нізвідки. Мені здавалося, що я придумала собі цей шум, аби знайти в тут хоч натяк на щось живе. Моє тіло пішло вперед, впевнено ступаючи по землі. Я розмовляла і зверталася сама до себе, немов була ручною лялькою, якій відкривають рот:

«Це те, що чекає на тебе, - говорив мій голос - Те, що я повинна знайти. Це місце колись було початком всього, а потім почалися війни, сутички й сварки за розподіл влади й важливості одних над іншими. Й ніхто не звернув увагу як це місце стало пустелею відчаю: забуте, покинуте, залишене на поталу тих, хто знищив його й спустився на землю. Ти повинна привести мене сюди».

«Я» дійшла до місця призначення і побачила щось настільки прекрасне, що слова, якими я зараз це опишу не мають і частки можливості передати всю велич. Велике древнє дерево, чий стовбур, здавалося, я б обходила кілька годин. Крони дерева ховалися високо в сірих небесах, розсікаючи їх гладь товстими гілками. Дерево було частково мертве: кора відпадала великими шматками, розбиваючись об камінь й стаючи купкою гнилих дрізок. Гілля тріщало, ніби сварилось на незвану гостю, злісно шиплячи чорними мідними пір’їнами, котрі войовничо терлись одна об одну, змагаючись за першість. Навіть в цьому тьмяному світлі пір'я відливали сріблом, створюючи враження обладунку для сплячого стародавнього воїна.

Інша сторона дерева була зелена і свіжа, мов листя там тільки-тільки вирвалося з бруньок на волю, тягнучи носики в гору в пошуках сонячного світла. Наче оберіг, лагідно торкаючись кожного листочка тендітно накриваючи собою поряд тріпотіли біло-золотисті пір’їнки. Вони ніжною хмаринкою окутували ту молоду зелень відсвічуючи золотом й здавалось, що цього достатньо аби замінити сонячні промені.

«Дерево Пізнання, - моя рука торкнулася стовбура Дерева і я відчула холод, котрий плавно перетікав в жар і знову остигав з кожним новим міліметром - Первозданне Дерево, яке відкрило людині різницю між добром і злом. Дерево, плід якого поклав початок у свідомості людини про правильність свого наступного кроку. Звідси пішла хвиля подій, які привели до війни за людську душу. Війна, в якій сама світобудова тріщить по швах через чвари, які не приведуть ні до чого, крім страждань і хаосу. Тут, на цьому Дереві увіковічнили єдиний проблиск любові, яку тут же знищили, представивши її на огляд всім вищим і нижчим, як приклад непокори. Я маю забрати спадщину моїх батьків, аби вони перестали бути прикладом для інших, а знову об’єднались завдяки мені. Знайди мою силу, Саша, знайди її в собі й випусти мене, дай мені свободу і тоді твоє майбутнє буде зрозумілим й прозорим, а я, нарешті, знайду спокій».

Погляд Яна був настільки пильний, що Саші здалось, наче в неї в зубах щось застрягло. Хлопець слухав надто уважно як для того, хто вже чув цю історії. Його погляд наче прикипів до дівчини, немов боявся, що лиш на мить відвернеться і важлива деталь назавжди вислизне від нього. Саша чекала, поки він мовить хоч слово, втім Ян лиш мовчки встав й підійшов до своєї сумки. Хлопець дістав звідти згорток пожовклого паперу. Він був настільки пом’ятий та крихкий на вигляд, наче мав от-от розсипатись. Ян поклав згорток обережно поряд з Сашею. На папері були виведенні символи, котрі щось віддалено нагадували.

- Мізерикордія, - почав говорити Ян, вказуючи на згорток, - У вашому світі – це кинджали милосердя, такими користувались воїни в середньовіччі. В нашому світі їх називають ангельськими клинками або вогненними мечами. Зброя, благословенна Серафимами. Голосом Серафима говорив Творець, тому зброя, яку заговорив Серафим має силу та право вбивати нечестивих. У нашому випадку це демони та грішні, які ввібрали занадто багато пекельної смоли. Проти ангелів мізерикордія практично безсила. Тільки Архангели й Херувими мають зброю здатну вбити ангела.

- Тобто, це не зможе захистити мене від Архангела? Що тоді робити, якщо вони про мене дізнаються?

Ян проковтнув слова. Й Саша розуміла його реакцію. На ці питання він не міг відповісти, адже стільки часу ангел думав, що його вороги – це демони, а його колишній друг зрадив його й вбив кохання всього життя. Для ангела сторони за які він воював й проти яких воював змішались між собою утворивши суцільну масу і все, що йому залишалось зараз – це навчити Сашу того, чого колись вчив Андру.

- Зараз основана задача – це дістатись до сили Андри, - незадоволено буркнув Ян, відводячи темні очі, - Це її зброя. Клинком не може користуватись звичайна людина, бо її серце і думки наповненні сумнівами та невпевненістю, а душа легко піддається спокусі.

- Ага, а ви всі просто таки білі та пухнасті, - випалила Саша, відчувши хвилю роздратування.

Дівчина вхопилася за пергамент і розгорнула згорток. Кімнату залило сліпуче сяйво. Гучний звук йшов від клинка і розлітався в просторі. Він був настільки сильний, що в повітрі можна було побачити хвилі звуку, які відбивалися від стін і поверталися назад. Вони стикались з новими хвилями, резонували й вібрували, колишучи повітря. Напіврозбите скло розсипалися в порошок, шибки з тріском винесло на вулицю. Сашу немов паралізувало. Вона схопилася за вуха, відчуваючи, як мозок пронизують гострі шипи цього звуку. Крізь пальці потекла тепла кров. Це тривало лише кілька секунд, коли Ян швидко накрив клинок пергаментом. Все затихло і лише в голові у дівчини ще дзвеніло відлуння цього пронизливого крику мізерикордії.

- Дурепа! – викрикнув ангел, схопившись з місця. Він підскочив до сумки, в яку Руслана напхала всі можливі ліки, котрі лише їй приходили в голову. Останні напади демонів не завжди завершувались лиш шоковим станом, тому дівчина вирішила перестрахуватись, що зараз було дуже доречно.

Поки Саша пробувала повернутись до реальності, кліпаючи очима на Яна, він накладав пов’язки на її вуха, супроводжуючи свої дії репліками, котрі дівчина не чула. Власне, по тому, що вона змогла прочитати по губах, відпускав він далеко не ангельські епітети, тому тимчасова втрата слуху була навіть доречною зараз.

Через декілька хвилин слух почав повертатись до дівчини, змінившись головним болем. Ян метався по кімнаті, наче загнаний звір, сильно стримуючись аби не кинутись на дівчину з кулаками. Саша витерла кров з рук, стараючись не підводити очей на ангела. Ян лиш кинув один погляд у бік дівчини й вийшов з будинку.

Головний біль з кожною секундою лиш посилювався, разом з усвідомленням того, як поводила себе дівчина. Вона ж наче й не хотіла робити щось на зло ангелу, готова була вчитись аби скоріше допомогти Андрі й це бажання було щирим, але чому саме зараз переслідувало відчуття, наче вона от-от готова була скочити з місця і вчинити щось ще, що доведе ангела до безумства і він просто лопне від злості. Суперечності, котрі копошились в голові дівчини доводили головний біль до крайньої точки.

- Ось, випий. Це знеболювальне, має допомогти, - Ян простягнув дівчині її питну пляшечку, котру вона тягала з собою завжди й усюди, а також дві таблетки, котрі Саша без питань з радістю проковтнула. Ангел тяжко видихнув і сів на попереднє місце, - Символи на пергаменті не для краси намальовані. Звук, який ти чула - це душі демонів, котрі поглинув цей кинджал. Кожен убитий демон ув’язнюється в сталь, загартовуючи її ще більше. Споконвіку демони, полюючи на ангелів, відбирали клинки, кидали їх в саму безодню Пекла, щоб їх брати відродилися. Андра вбила не одного демона цим клинком особисто, крім неї цією зброєю не користувався ніхто. Я зберігав клинок, щоб убити Тео.

Вилиці Яна стиснулись знову малюючи гостру лінію, втім через секунду він заспокоївся. Більше не було сенсу в цій ворожнечі.

- Його не можна так просто відкрити й нарізати собі яблучка на десерт. Ти повинна навчитися його слухати, протистояти крикам, які вриваються у твоє людське тіло. Ти повинна його прийняти частинкою ангела, яка зараз в тобі разом з душею Андри.

- Добре, - приречено видихнула Саша - Що я повинна робити?

- Сила клинка полягає в тому, що він з'єднується з господарем. Моя мізерикордія слухається мене, а в моменти битви підказує куди направити руку, - Ян дістав з-за спини невеликий шкіряний чохол, з вибитими рунами як на пергаменті. Саша машинально закрила вуха руками, - Він не кричить, лише чекає, коли я вступлю в сутичку. У кожного ангела, Архангела чи Херувима є своя особиста зброя, котра не слухається нікого іншого. Кинджал Андри був благословенний персонально для неї, тому використовувати його може тільки вона. А, якщо ти спробуєш, він стане і твоїм.

- Ти сказав, що хотів ним скористатися, хіба ти не чув крики цих демонів?

- Чув і мені було так само боляче як і тобі, але я занадто довго прожив, щоб не зуміти перетерпіти цей біль в ім'я помсти. Зараз же ти можеш втихомирити клинок, почувши його.

- Як мені почути шматок металу? - буркнула Саша, повертаючись до свого попереднього незадоволеного стану.

- Ти вже його чула, - точно таким же тоном відповів Ян - Тобі лише потрібно змусити його замовкнути. Кожен символ на пергаменті - це ім'я демона, якого вбив цей кинджал. Ти повинна вивчити ім'я кожного, щоб звернутися до кинджала на ім'я його переможених ворогів.

- Але їх тут сотні! - Саша оглянула пергамент, який неакуратно ховав клинок. Він був повністю списаний різними знаками й малюнками, штрихами та крапками, немов хтось ручку намагався розписати - Як, скажи мені на милість, я їх вивчу?

- А ти думала, що я тобі станцюю з бубном, скажу парочку чарівних слів і все, ти вивчиш те, що Андра вивчала роками? Це тобі не загадка в книжці, де ти можеш підглянути відповідь. Або не курси в'язання, якому ти навчишся, подивившись відео. Це сила за межею людського, яка взагалі не повинна була існувати. Ти повинна зібратися і перестати поводитися, як дитина, якщо хочеш швидше це все закінчити! Я хочу і Дамаель хоче, впевнений, що Катя і Руслана теж не раді всьому цьому, чому ж ти поводишся так егоїстично?

Ян розпалювався з кожним словом, немов знаходження Саші поруч провокувало в ньому алергічну реакцію, яка проявлялася агресією і передавалася самій Саші. Її аж трусило від кожного його зауваження, злило, що він дозволяє собі її звинувачувати, адже вона зараз була в гіршому становищі, ніж хтось з них. Найгірше було розуміти, десь дуже глибоко всередині, що він має рацію і її поведінка зараз було вкрай неправильною, але вона не могла з собою нічого вдіяти, випускаючи назовні ці негативні емоції. Саша боролася сама з собою, аби не наговорити нічого зайвого, аби не прогнати його і не залишитися сам на сам з незнайомими символами. Вона боролася з собою, щоб почати вчитися, адже щодня Руся продивляється книжки, в яких навряд чи щось знайде і Катя, яка навідріз відмовлялася приймати свою нову силу, заради неї здалася і скорилася. Саша боролася, але цей новий темперамент, котрий з’явився так неочікувано був надто сильний.

«Я не знаю, що зі мною відбувається! Не знаю, чому поводжуся так суперечливо. Чому мене від усього цього верне і чому я злюся весь час! Я не знаю» ¬¬- хотілося закричати Саші, але вона лише буркнула:

- Я буду робити, що велено.

Погляд Яна пом'якшав, але риси обличчя залишилися такими ж напруженими.

Хлопець велів Саші взяти аркуш паперу і ручку й замальовувати кожен символ зі значенням. Акуратно взяв в руки пергамент з кинджалом та повільно провертаючи його став називати кожен символ:

- Сабнак, Уфір ...

Проходив час, потім другий, третій. Голова Саші от-от вибухнула б від імен.

- Агласіс. Хаель. Сергулат... - Ян безперервно показував символи, монотонно називав демонів, а Саша все малювала й писала; повторювала й знову писала та малювала. Кожні двадцять імен вони поверталися до початку і знову повторювали ці імена, які нічого не значили для дівчини. Лише набір незрозумілих слів, які вона писала за звичкою з великої літери - Даг ...

- Стій, прошу. Давай відпочинемо.

Саша подивилася на ангела самим невинним поглядом, на який тільки була здатна, але той залишався непохитним.

- Дагон, - наполегливо повторив той і направив ручку, яку використовував як указку до наступного символу.

- Я втомилася, вже не сприймаю інформацію, як повинна. Дай мені відпочити, - Саша відклала блокнот і встала з місця, впевнено прямуючи до виходу. Її злість дряпала груди зсередини, бажаючи вирватися, бажаючи нашкодити, якщо не фізично, то хоча б на словах, але вона її глушила, вона їй не корилась, лише сперечалася з собою в німий сварці про те, що правильно й що потрібно. Злість зводилася до банального небажання чути накази, з якихось пір це усвідомлення стало тиснути на гордість та самолюбство, котре несподівано дало про себе знати й солодко текло по венах і хвилювало настрій.

Ян не промовив ні слова й Саша переможно дійшла до виходу з кімнати, коли в вуха увірвалися вже знайомі, але такі небажані звуки. Дівчина обернулася, автоматично затискаючи вуха. Ян тримав той чортів ангельський клинок у всій бойовій готовності. На устах сяяла усмішка. Холодна й смертоносна, яка означала лише одне: «Зроби це або помри». Саша крізь біль і страх, рвонула до Яна, хапаючи холодний метал. Мозок відмовлявся відтворювати імена, які крутилися на кінчику язика. Сльози текли без дозволу, страх паралізував тіло, пальці судомно стискали зброю.

Губи Яна ворушилися, жилка натягнута на шиї свідчила про те, що він кричав, але дівчина не чула його. Він злився, однозначно злився, як і завжди. Він не вірив в неї, не вірив в її сили, у свої сили не вірив і ця думка не давала Саші спокою, повзаючи в мозку, який, здавалося, ось-ось перетвориться на кашу.

Ангел зайшов дівчині за спину, притиснувши до себе.

- Назви їх імена, - його теплий подих прорвалося крізь звук. Губи лоскотали мочку вуха, а рука легко стискала шию, не даючи відсторонитися - Вони хочуть бути почуті.

- Сабнак, Уфір, Фомор, Турніда, Ундіна... - Саша крізь сльози, ледь чутно почала нашіптувати слова, які прокручувала в голові, намагаючись по пам'яті прочитати їх зі свого аркуша.

З кожним новим словом звук затихав. Іноді, якщо вловити та прислухатися, в крику можна було розібрати слова. Шепіт чужою мовою, який звертається до неї. Саме до неї, адже клинок немов вливався в її руку. Саша продовжувала повторювати імена істот колись убитих цією зброєю, закривши очі. Вона чула й інший голос, всередині себе, той знайомий голос, який розповів їй про своє минуле життя. Андра говорила з нею слово в слово. Саша чула її голос і далі називала здоланих вже поза списком, кажучи не тільки їх імена, але і те, ким вони були. Лордами Пекла і духами, демонами вітрів й боліт. Саша бачила їх, десь на підкірці свідомості й знала куди був завдаваний кожен удар. Клинок в руці нагрівався з кожним словом, але цей жар не обпікав, а підігрівав в ній азарт і силу, яку вона раніше не відчувала. Силу, яку чекала Андра, яку вона жадала, до якої тягнулась. Саша відчувала це, відчувала, як щось всередині неї хоче більшого. І вона могла цього досягти.

Звуки затихли, Ян прибрав клинок. Саша подивилася на ангела. Раніше вона не бачила такого погляду. Він був щасливий. В куточках губ застигла ніжна посмішка, а сині очі, немов легке хвилювання штилю переливалися кольором морської глибини. Ангел відійшов від дівчини й сховав кинджал.

- Тобі й справді варто відпочити, Діма і Руслана вже поруч. З ними грішний. З’явився – не забарився. Думаю, що на сьогодні ми можемо закінчити.

- Ні, - хрипко відповіла Саша, втомлено сідаючи на диван, - Я відчула її. Силу й Андру, я знайшла цей зв'язок, вона хоче цього. Я хочу цього.

Ангел подивився на Сашу трохи здивовано. Він помовчав кілька хвилин, роздумуючи відповідь, зважуючи та підбираючи правильне рішення. У будинок увійшов Діма з пакетами.

- Я чую сірку, що тут сталося? - хлопець нервово подивився на Сашу, потім на Яна.

- Вона приборкала зброю, не відразу і з примхами, але вона це зробила і хоче йти далі.

- Саша, ти як? - Руся, яка увійшла в приміщення, почула добру звістку. Вона підійшла до подруги, оглядаючи акуратно накладені пов'язки на вуха - Ти впевнена, що ти хочеш продовжувати, що взагалі сталося?

- Я впевнена. Мені це потрібно зараз, я відчуваю, що якщо зупинюся, то зроблю крок назад. Але, для початку поїмо.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.