Розділ 4. "Знову ти?"

Розділ 4. 14.06.2020р. «Знову ти»

«... Я лежу в нього на руках і майже не відчуваю тіла... Воно якесь не моє, важке… а зараз воно навіть невагоме...

Так не хочеться йти... я злюсь… тепер боюсь… так не хочеться приносити йому страждання... не хочеться бачити, як від болю скривилось його гарне обличчя... шкода, що я не бачу його посмішки… це трохи дратує… так жаль…

Мені боляче... мені боляче… я відчуваю, як сили покидають мене, але це не причина мого болю... Причина – він… Причина – злість… Знову він...

По його щоках течуть сльози... Він важко дихає, ледве стримуючи крик... Я піднімаю руку, щоб торкнутися його щоки. На це пішло більше сил, ніж я думала... Я торкаюся його прохолодної шкіри, він здригнувся. Йому не подобається? Мені подобається…

Ні... він любить це... любить мої дотики, я знаю, що він любить… але не зараз... йому страшно... я бачу, що він боїться... Він боїться того, що цей дотик буде останнім... так воно і є... поки…

Він такий прекрасний, такий коханий і такий рідний... такий потрібний…

Як же важко йти... не хочу... ще рано... навіщо так рано забирати мене у нього… мене у світу...?

Але я не можу інакше... мене забирають не з моєї волі...

Смерть – це спосіб втекти від них... на деякий час… від тих, кому я заважаю… хто боїться мене... але і залишити його... я не готова... я готова… поки…

Я вмираю... Повільно, але вже безболісно... адже він поруч зі мною... я знаю, що буде далі… Його сині очі такі незвичайні і такі живі... були раніше... а зараз його очі – лише тінь колишньої величі... темні, як грозові хмари...

Він благає не залишати його... шепоче, що любить, притискає міцніше, щоб я довше побула в його обіймах...

– Я... Я знайду тебе... ти належиш мені…»

– Знову ти... – прошепотіла Саша, скидаючи з себе ковдру.

Краплі холодного поту стікали по спині, волосся прилипло до обличчя, а нічна сорочка наскрізь промокла. Дівчина повільно встала з ліжка і скинула з себе одяг. За вікном все ще царювала ніч, в квартирі стояла мертва тиша, яку порушував лише віддалений цокіт годинника в коридорі. Світло молодого місяця грайливо пробивалось крізь фіранки, ніби ваблячи її вийти в тиху ніч і скласти йому компанію до світанку.

З третього поверху видно центральну магістраль і частину парку, де близько двох тижнів назад, вона побачила його.

Сині очі зі снів дивились на дівчину поглядом, сповненим подиву і цікавості, проте, в них ховався страх. Звідки вона знала, що було приховано в тих синіх очах? Вона їх знала. Вона їх бачила щоночі з моменту аварії і достеменно знала, що означає кожен його погляд.

В той день Саша не витримала. Зірвалась не прощаючись, і побігла чимдуж якнайдалі від цього видіння, котре прорвалось в реальне життя. Забігши в квартиру, дівчина зачинилась на всі замки, сховалась в своїй кімнаті під ковдрою і нарешті дозволила собі виплакатись. Ридала Саша недовго, бо емоції настільки сильно взяли верх, що вона просто таки в сльозах заснула і вперше з моменту аварії не бачила жодного сну.

Зі слів подруг, після Сашиної раптової втечі нові знайомі стали щось гаряче обговорювати між собою в стороні, а потім Ян – новоприбула причина її дивної поведінки – з незадоволеним виразом обличчя забрався й пішов геть. В кінці Діма ніяково вибачився за свого друга, лишив свої контакти Руслані і на тому розпрощалися. Дівчата, коли прийшли додому згодом і ледь додзвонилися до Саші аби та впустила в квартиру, ще довго допитувалися в неї щодо її поведінки, втім вона не зізнавалася.

Чому не сказала про ці сни найближчим людям? Чому не розповідала мамі чи тату, чи психологу на крайній випадок? Чому мучилась щоночі від цих кошмарів? Саша стояла серед ночі перед вікном, ставлячи собі знову ці запитання і не розуміла чому вона не може дати на них відповіді.

– Ти не спиш? – почувся сонний голос Русі. Дівчина стояла в відчинених дверях, вкутана в світло від лампи в коридорі.

– Кошмар наснився, – коротко відповіла Саша, втомлено посміхнувшись подрузі.

– Тобі вони часто сняться.

– З того ти взяла? – запитала Саша, чомусь внутрішньо смикаючись від хвилювання.

– Ти кричиш, а я і Катя тебе будимо, – голос Руслани звучав тихо і стурбовано.

– Я цього не пам'ятаю, – так же тихо відповіла Саша.

– І це нас турбує. Ти не кажеш нічого: ні коли прокидаєшся, ні потім вдень. Ніколи не кажеш, чому ти така стурбована, невпевнена і налякана щоранку.

– Катя повернулась?

– Написала смс, що її забрав Тео. Тому до ранку її не варто чекати.

– Часто вона з ним, напевно, все серйозно. – Саша спробувала змінити тему, втім для цього вона вибрала не ту подругу.

Руслана мовчки підійшла до Сашиної шафи, на дверях якої висів довгий банний халат. Дівчина зняла його і подала подрузі, а потім сіла на ліжко, вичікувально дивлячись на ту. Лиш тоді Саша зрозуміла, що весь цей час стоїть абсолютно гола. Дівчина вкуталась в прохолодний халат, стараючись рухатись повільно, наче відтягувала якийсь момент. Саша підійшла до подруги, сіла поряд і поклала тій голову на коліна. Руся почала заспокійливо погладжувати волосся Саші, не порушуючи тишу.

– Я постійно бачу ці дивні сни, – голос Саші здригнувся, і на цій боязкій ноті вона продовжила тихо говорити, не роблячи жодної паузи, ніби боялася, що передумає ділитися наболілим, якщо зупиниться. – В них з'являється одна і та ж дівчина, очима якої я дивлюся. Я відчуваю її емоції, відчуваю її почуття захоплення і відчуття страху, який з кожним сном все росте і росте. В якийсь момент я втрачаю межу між нашими почуттями, я перестаю розуміти де закінчується її думка і починається моє бажання. Мені інколи важко вловлювати її емоції, можливо тому, що мої в цей момент гучніші та яскравіші? Не знаю, як це пояснити, я просто наче вриваюсь в її свідомість і спостерігаю за всім, як глядач у VIP-ложі.

Вона чомусь ховається, чогось боїться. Але при цьому, гнівиться . Спочатку це були гарні сни про кохання, де хлопець, або хто б він не був, віддано і з трепетом ставиться до своєї коханої. Русь, його почуття навіть передати важко, я такого в житті не зустрічала. Він її кохає так, наче вона – цілий Всесвіт. Але з кожною ніччю ці сни стають все похмурішим і страшнішими. Вона вмирає кожен раз в кінці сну, але відбувається це завжди по-різному. Найгірше те, що я прокидаюся з почуттям, ніби це я померла. Кожен раз.

Цей хлопець – Ян. Я його там бачила. Він тримав мене, тобто її, на руках, коли вона вмирала. Він цілував «нас» і клявся у вічному коханні. Я точно знаю, що це був він... Його очі, його погляд. Я пам'ятаю кожну частинку його обличчя, тіла. Його запах, голос і звички. Я знаю, що він любить бузок і ненавидить томати. Знаю, що, коли він спить, він завжди лягає на лівий бік. Я знаю, що він любить співати і дуже красиво це робить. Я знаю його.

А її – ні. Не можу роздивитися яка вона, не можу нічого про неї дізнатися, хоча і дивлюся її очима. Я ніяк не можу побачити її обличчя. У пам'яті купа різних місць, де вона бувала, різних епох, наче вона існує століттями, проте її описати я б не змогла. Пам’ятаю, як дивилась вві сні в дзеркало і бачила красиве чорне волосся, яке спадає локонами і закриває всю спину. І блакитні очі. Не такі як у тебе, – Саша підвела голову вдивляючись в блакить очей подруги, котрі важко було розгледіти в сутінках ночі. – Твої очі теплі, наче денне небо. А в неї – віддають прохолодою наче паморозь, наче поглядом вона скує тебе в лід і збереже на завжди в своїх обіймах.

Вона одинока. Я це відчуваю. Стомлена та одинока. Кожен сон про неї поєднує нас настільки, що її стан мене поглинає, а коли я прокидаюсь зранку, то не розумію чи повернулась. Кожен раз я чую, як хтось женеться за нею і постійно твердить, що їй не втекти. В кінці кожного сну я чую голоси, котрі твердять, що їй не місце серед живих, що вона повинна загинути, що вона не має права існувати. А ще… Її називають по імені, а коли я прокидаюся і намагаюся згадати, як її звуть, то не можу.

Я втомилася. Щось дивне відбувається зі мною. Що мені робити? Я божеволію? – сльози вирвалися з полону стримуваних емоцій, обпалюючи обличчя. Здригаючись від схлипів, Саша притиснулася до подруги, як до рятувального плоту, який не давав їй остаточно зануритися в полон легкого безумства. – Я рада, що ми більше з ними не зустрінемось…

– З ким? – голос Руслани надломився.

– З Дімою та Яном. Вибач, що тоді наполягала на вашій з Дімою зустрічі. Я гадала, що це правильно. Щось мені підказувало, що це правильно. Навіть зараз десь всередині я хочу з ними бачитись, але в той же момент я не впевнена, що змогла би витримати ще одну зустріч.

– Доведеться, – тихо промовила Руся, припинивши погладжувати Сашу.

Руслана дивилась на дівчину якось по-особливому з розумінням, ніби розказане Сашею і не було так ненормально, як та думала. Коротка пауза дала Саші можливість заспокоїтися. – Це було не просте побачення. В той вечір Діма зробив дещо, що я не могла пояснити раціонально. Тому і не розповідала вам…

– Ми багато одна одній не розповідали…

– Мабуть, через це, попали в халепу, – хмикнула Руслана, обійнявши коліна. – Він мене, наче, гіпнотизував. В прямому сенсі. Я відчувала, що підкоряюсь його волі. А робив він це, бо випитував про тебе, Сашо.

– Про мене? Що ж він випитував?

– Різні дурниці, типу, коли ми познайомились або ж чи не заподіяла ти нам бува чогось. Насправді, абсолютно абсурдні питання, котрі не несли ніякої вагомої цінності. А коли я прийшла додому, він надіслав мені ось це.

Руслана відкрила на мобільному повідомлення від Діми, котре перечитувала сотню разів з того моменту, коли вони востаннє бачились:

«Спусти на мене хоч всіх пекельних собак, бісів слідчий. Але дай мені можливість вам допомогти. Інакше на неї чекає смерть».

Очі Саші округлились настільки, що здавалось от-от вискочать з орбіт. Дівчина почала хапати ротом повітря, наче риба, котру вирвали з рідного середовища. Руслана тут же забрала телефон від подруги, обіймаючи ту за плечі.

– Це… Це про мене?! – вискнула Саша, відчуваючи як холоне в жилах кров.

– Сашо, не впадай в паніку, будь ласка. Я розумію, що це виглядає дико. Повір, для мене це все не менш абсурдне, ніж для тебе, тож прошу, дозволь тобі допомогти.

– Як? – пошепки запитала Саша, дивлячись кудись крізь Руслану.

– Ми зустрінемось з ним і він нам усе пояснить. Як мінімум – це буде просто потрачений день на одного божевільного, як максимум – це, можливо, допоможе нам розібратись, що з тобою коїться. Ти мені віриш?

Саша нічого не відповіла подрузі, лиш мовчки встала і направилась до виходу з кімнати. Біля дверей дівчина затрималась на декілька секунд, намагаючись повернути собі здатність говорити.

– Я в душ, а тоді давай спати. Сьогодні. Скажи йому, що ми зустрінемось сьогодні ввечері.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.