Розділ 2. "Я не знав, що бувають такі як ти"

— Ти підеш з ним на побачення? — запитала Саша, сідаючи на підлогу, напроти Руслани.

— Піду, — коротко відповіла подруга.

— Чомусь мені здається, що це хороша ідея, — серйозно констатувала Саша, вирівнюючи спину, наскільки дозволяла поза лотоса.

— Дякую, Сашо, без твоєї експертної думки я би не обійшлась, — легко усміхнулась Руслана, вправно накладаючи рум’яна.

— Та ж ні, послухай! У мене таке відчуття, що ти маєш піти з ним, бо це єдине вірне рішення. Знаєш, буває таке відчуття?

— Сашо, не знаю я ні про які відчуття, проте я і без твоїх шаманських передбачень зустрінусь з Дімою, тому охолонь і подай мені сукню.

Саша не часто проявляла таку надмірну активність в особистому житті подруг. Це радше відмінна риса Каті, котра могла з простого підморгування роздути таку історію, де всі одружились, розвелись, поділили майно та трійко дітей від садівника. Проте активність Саші в цій ситуації трохи дивувала. Тим не менш Руслана вирішила не допитуватись у подруги стосовно її поведінки, та і зараз думки були далеко не про те.

Минув тиждень відтоді, як Руслана познайомилась з Дімою. Симпатія була взаємною, тому не дивно, що хлопець наполегливо запрошував дівчину на побачення. Втім, Руся завжди розставляла пріоритети таким чином, що стосунки та хлопці гуляли десь на кінці довгого списку. Тож дівчина дала чітко зрозуміти, що згоду на побачення вона дасть лише після того, як завершить всі свої справи.

— Ну, трудяго, куди підемо? — весело підмітив Діма, відкриваючи дверцята зі сторони пасажирського сидіння.

— Це ж у тебе був тиждень вільного часу, — з легкою усмішкою відповіла дівчина, сідаючи в авто. — Мав можливість пропрацювати варіанти.

— А ти вмієш поставити хлопця в незручне становище, — Діма знизав плечима та акуратно закрив дверцята.

В кінці вибір випав на невеличкий набережний ресторанчик з видом на широку річку. Діма обрав столик на відкритому повітрі, оскільки літній вечір приємно дражнив відвідувачів своїм теплим вітерцем.

— Тож, — завела Руслана розмову, беручи в руки прибори для того, щоб безжалісно розправитись з велетенською порцією салату, назву якого вона навіть не запам’ятала, — як тобі тут?

— Гарне місто, не дивлячись на те, що велике, тут відчувається якийсь спокій. Давно в таких не бував.

Непомітно для хлопця Руслана переможно всміхнулась. Діма дивився на вечірню річку так, як би не дивився на неї місцевий. На смуглявому обличчі відображалось умиротворення, а ще втома.

— Отже, ви з Яном не місцеві?

Руслана витримала паузу перед тим, як продовжити розмову, щоб не сильно відривати хлопця від власних роздумів, втім, він швидко відреагував на питання. І ця реакція була цілком очікуваною.

— Звідки ти дізналась, що ми не місцеві?

— Ти щойно сам сказав, – усміхнулась дівчина, тримаючи за щокою помідор черрі.

— Підловила, — хлопець зацікавлено подивився на співбесідницю, а тоді прийнявся за свій стейк, котрий йому щойно принесли. — Так, ми приїхали на декілька днів.

— Звідки?

— М-м-м, це далеко звідси.

— Ти ж розумієш, що зараз спілкуєшся з дівчиною, котру наполегливо кликав на побачення цілий тиждень і на запитання про себе ти таким банальним і не оригінальним методом уникаєш відповідей? В кращому випадку, це би просто перестало бути цікавим. Але є відсоток того, що ти виявишся брехуном, шарлатаном, ба ще гірше — маніяком, котрий запрошує дівчат в різних містах, ґвалтує чи вбиває їх, а потім втікає.

— А ти любиш експериментувати? — запитав Діма, ховаючи лукаву посмішку в куточках рота. — Якщо прийшла с потенційним маніяком?

— Я вирішила ризикнути, — скопіювала посмішку Руслана. — Отож, де це ваше «далеко»?

— Ти навчаєшся в юридичному?

— А тебе в школі вчили питанням на питання відповідати? — не вгамовувалась дівчина, втім, вирішила віддати цей раунд хлопцеві. — Так, слідчо-прокурорський факультет.

— Я відмітив твої задатки слідопита, — хлопець грайливо всміхнувся, піднімаючи бокал червоного вина, котре з початку розмови ще жодного разу не було надпите.

— Бісів слідчий, — повторила жест Руслана, втім зробити стандартний «дзень» бокалами не склалось, оскільки вираз Діми з грайливо-захопленого різко змінився спантеличено-стурбованим.

— Бісів? — перепитав той, стискаючи ніжку бокалу так, що вона би от-от тріснула. Смугляве обличчя враз зблідло, втрачаючи свій карамельний відтінок, а зіниці, наче погрожували кольоровим райдужкам заполонити весь їх простір.

— Так мене називають одногрупники. Через мою надмірну прискіпливість до деталей, — спробувала заспокоїти хлопця Руся. — Жартую я, гумор у мене такий, не смішний.

Реакція Діми дівчину не на жарт здивувала, втім, знаючи його лише декілька днів, уваги на це Руслана вирішила не звертати.

— Ох! — на видиху вигукнув хлопець, ковтаючи вино, як спраглий воду, — Смішний жарт, я оцінив.

— Не оцінив, — констатувала Руслана, а потім і собі відпила терпкий напій. — Ти не дуже добре брешеш. Втім, вправно втікаєш від відповіді. Тож, облишимо розбирати мої приховані таланти, розкажи про себе.

Щодо Діми Руслана зрозуміла декілька речей: він дійсно не вмів брехати і приховувати емоцій, а ще, він дуже вправно міг повернути розмову так, щоб йому не потрібно було вигадувати відмовки чи пояснення. І він дуже добре впливав на настрій. Так вільно і легко Руслана не почувала себе дуже давно і це її не на жарт лякало, адже відкриватись незнайомцеві ось так просто в перший же день — небезпечно.

— Що ж, від тебе нікуди не дітись. Добре. Ми з Яном дійсно прибули з далеку. Але не важливо де це, бо ми більшість свого життя подорожуємо світом. Можна сказати, що ми граємо з деким у квача. Є у нас давній друг, котрий бігає від нас земною кулею, а ми пробуємо його наздогнати.

— Веселе у вас хобі.

— Ну, можна сказати і так, — Діма трохи знітився, але зрозумів, що сильно видає свої почуття і знову широко, проте награно, усміхнувся. — До нас надійшла інформація, що він десь у вашому місті. І ми його майже наздогнали, проте, неочікувано для нас, знайшли дещо цінніше, ніж він.

Далі все відбулось так швидко і неочікувано, що Руслана просто не встигла зорієнтуватись. Ось його рука тримає її руку так міцно, що й не вирвати. Ось його голос звучить так, наче тягуча смола, котра затягує в смертельні обійми. Ось його очі теплого бурштинового кольору, котрі прикували увагу блакитний очей Руслани без шансу відвести погляд.

— Як давно ви з подругами знайомі? — повільно вимовляючи кожне слово, запитав хлопець.

— Ще зі школи, — відповіла дівчина перш, ніж встигла обдумати питання.

— Як ви познайомились?

— Саша перша підійшла спочатку до мене, потім до Каті, коли я була у восьмому класі. Саша від нас менша на рік.

— Наскільки сильно змінилось від тоді твоє життя?

— Я не… — слова виривались самі по собі, не піддаючись ніякому контролю з середини, — не впевнена, що щось змінилось… Не знаю, я… що ти?

Голос Діми звучав вже не просто напроти, від був в середині, в голові, в тілі. Хоча він тримав лише руку, Руслані здавалось, наче стиснута вона вся. Дівчина труснула головою, розуміючи, що відбувається щось дивне, щось, що не дає сконцентруватись на власних думках. Щось, що витягує з неї інформацію нічим не цінну.

— Не чини опір, — все тим же спокійним голосом говорив хлопець, проте на чолі з’явились крапельки поту. — Наскільки добре ти її знаєш? В ній щось змінилось? Вона стала себе вести інакше? Вона щось вам зробила?

— Що? Ні… до чого тут? Я не можу зрозуміти… Я хочу…

— Не пручайся. Буде легше, — Діма стиснув долоню так сильно, що пальці дівчини враз побіліли і навіть зараз вона не могла відвести погляду. — Руслано, де твій Хранитель?

Руся могла би заприсягтись, що побачила спалах в бурштинових очах. За тим спалахом по всьому тілу хлопця пройшлась гаряча хвиля, яку можна було вловити гострим зором. Зором фотографа. Ця хвиля ледь помітною пеленою перемістилась в долоні Діми і ніби закипіла на руці Руслани. Вона готова була в ту ж мить розповісти все, що знала і навіть все, чого не знала. Вона готова була не просто розповісти, а привести за руку і Сашу і будь-кого іншого, хто цікавив би хлопця.

Але в середині щось таки тримало її при тямі. Щось боролось проти того магнетичного голосу. Щось хотіло, щоби Руслана в цю ж секунду вирвала свою руку з його мертвої хватки, навіть, якби її треба було відрізати.

Дівчина вперлась вільною рукою в стіл і з усієї сили відштовхнулась, тягнучи полонену руку на себе. Діма зовсім не очікував такої реакції і мимоволі подався вперед, підстрибуючи зі свого стільця і випускаючи руку дівчини.

В голові Руслани наче просяяло. Туди наче вітер залетів, продуваючи усі хвірточки, котрі були закриті цим незнайомцем.

— Я й не думав, що буде так важко. Але ти змогла вирватись, — почав був хлопець, роздратовано підходячи до дівчини.

Втім коли він побачив сльозу на її щоці, то не на жарт злякався.

— Я йду, — коротко промовила Руслана хриплим втомленим голосом. — Не підходь до мене більше.

На дворі стояла ніч. Тиха набережна зустріла дівчину рідкими ліхтарями і плескотом води в річці. Та зараз Руслані було далеко не до цієї тихої краси. Вона хотіла втекти, сісти в таксі і забратись геть від того, що вона щойно відчула. Цілковите підкорення і владу над собою. Відчуття, котре залишає зовсім без вибору і можливості зробити подих за власним бажанням.

Номер таксі, котрий був набраний тремтячими руками, відповів швидко, на щастя, обіцяючи прислати машину в короткий термін. Лишалось не озиратись назад на той ресторан, щоб раптово не побачити, як володар бурштинових сяючих очей біжить за нею. А він біг.

— Руслано! — від цього голосу дівчину сіпнуло. Вона навіть не обернулась до хлопця, просто бурила поглядом в телефон, де був вказаний номер машини таксі. — Зачекай.

Рука хлопця лягла на плече Руслани від чого та аж зіщулилась.

— Не торкайся до мене, — прошепотіла дівчина, — просто йди собі геть. Я не хочу знати і розуміти, що ти робив зі мною.

Затягнулась довга пауза. А може вона й не була довгою, просто зараз кожна хвилина тягнулась страшенно повільно.

— Я не знав, що бувають такі як ти, — тихо мовив Діма. — Не зустрічав ще людину, котра може протистояти...

— Йди геть…

— Я знаю, що злякав тебе.

— Прошу, просто йди геть.

— Я не хотів тебе ображати чи причиняти біль. Я просто мав вивідати інформацію.

— Та йди вже…!

— Саша в небезпеці і ми можемо її врятувати.

Біля тротуару зупинилось таксі. На телефоні блимнуло сповіщення, що машина прибула. Скло зі сторони пасажирського сидіння опустилось і вусатий чоловік дзвінким голосом запитав:

— То є ви Русланкою? По вас я приїхав?

— Т-так, я… — тремтячим голосом відповіла дівчина, знову дивлячись в очі хлопця, котрі наче підсвічувались в темряві. А може це гра фантазії чи ще якась мана, але ті очі зараз дивились з палким сподіванням і розкаянням.

— Хлопче, відпускайте вже вашу пані, — весело підмітив таксист, відчиняючи зсередини двері на переднє сидіння, — довезу її в цілості, берегтиму, як скарб.

— Руслано… — Діма проігнорував слова вусаня і лиш протягнув руку до дівчини, але вона відсахнулась.

— Не треба, — Руслана постаралась повернути собі холодний зібраний тон, але сьогодні це навряд би вийшло. — Не дзвони мені і не пиши. Не пробуй зі мною чи з кимось із моїх подруг зв’язатись. Я маю зв’язки, котрі не дозволять тобі до нас підібратись. Коли я вирішу, що хочу дізнатись щось щодо твоїх слів, я сама тобі дам знати.

Доїхала дівчина додому доволі швидко. Таксист всю дорогу щось розповідав і жартував і йому, видно, взагалі не заважало те, що пасажирка абсолютно байдуже дивиться на дорогу, пропускаючи повз вуха його жарти. Подруги вже спали. Квартира, наповнена місячним світлом, зустріла свою жительку саме так, як того хотіла Руслана.

В кишені завібрував телефон. На екрані висвітлилось повідомлення:

«Спусти на мене хоч всіх пекельних собак, бісів слідчий. Але дай мені можливість вам допомогти. Інакше на неї чекає смерть».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.