Тихі молитви

Усі події, місця та персонажі вигадані.

Будь-які збіги з реальністю є абсолютно випадковими.

Присутні сцени фізичного, психологічного та сексуального насильства.

Читайте з обережністю!

Текст не спрямований на критику, насмішки чи зневагу до релігії!

«Коли щось стається, Бог дозволяє цьому статися, а коли ми кажемо: "Я не розумію", Бог відповідає: "А мені байдуже"»

«Зелена миля» Стівен Кінг.

« — Згідно з поширеною думкою, злочин — це спосіб, завдяки якому вбивця позбавляється власного болю, оскільки він часто був жертвою, перш ніж стати агресором. Із-поміж усіх гіпотез найнебезпечнішою є така: всі вбивці хочуть, щоб їх затримали й спіймали, тож скоєні ними злочини — жахливий привід привернути увагу людей до їхніх страждань. Само собою, психічні захворювання не рахуються.»

«Диригент. Оркестр смерті» Долорес Редондо.

1

2025 рік.

Жовтий Rolls-Royce мчав порожньою трасою, перевищуючи допустиму швидкість вдвічі.

Джон, сидячи на задньому сидінні, міцніше вхопився за камеру, зиркаючи на Піта, який водив автомобіль так, ніби був безсмертним.

Хлопець горланив слова пісні аж поки Люк, який сидів на пасажирському сидінні, не стукнув його кулаком в плече.

— Заткнися і послухай, — сказав Люк, підсунувши вище круглі окуляри в металевій оправі.

— Я не в настрої слухати чергову порцію легенд і решти лайна про місце, в яке ми їдемо, — мовив Піт, п'ятірнею відкинувши назад пофарбоване в попелястий волосся.

— А я б послухав, — стиха мовив Джон з заднього сидіння, знаючи, що Піта, як завжди, зовсім не цікавить його думка.

— Нащо воно тобі? — Піт вшанував Джона бундючним поглядом у дзеркало заднього виду. — Твоє завдання все фільмувати, а не заглиблюватися в історію того задрип-тауна, в який ми їдемо.

— Джон, так само як і ми, ризикуватиме життям у тому «задрип-тауні», — сказав Люк, повернувшись до перегляду статті у Вікіпедії.

— Ризикувати? Що ти таке мелеш?

Піт скривився. На його лобі залягла складка.

— Ти що, у привидів повірив? — розреготався він, двічі давши гудок. — Ну і ржач, Люк.

— Тож, ти закриєш рота і даси мені можливість почитати, аби ви, невігласи, зрозуміли, з чим ми матимемо справу?

Піт відірвав руки від керма, здаючись. Люк був єдиною людиною, якій вдавалося закрити йому рота без надмірних зусиль.

Це було однією з причин, чому Джон прагнув рівнятися на Люка й тримався ближче до нього.

— Отже, — прокашлявся брюнет, піднісши телефон ближче до обличчя. — Місце, куди ми їдемо, колись було духовною семінарією. Будівництво основної будівлі закінчилося у 1783 році. У 1785 році духовна семінарія вперше відчинила двері для двадцяти юнаків, ставлячи перед собою мету виховати сумлінних, духовно освічених і зрілих чоловіків, які своїм служінням прославляли б благословенне життя Царства Божого.

— Ок, — озвався Піт. — Це було двісті сорок років тому. Як ця інфа нам допоможе?

— Семінарія успішно виконувала своє призначення аж до 2005 року, — продовжив Люк, проігнорувавши зауваження друга.

Джон акуратно відклав камеру поруч з собою, посунувшись до передніх сидінь й заглядаючи в екран Люкового телефону.

— Трагедія, що трапилася того року, сколихнула не лише духовний світ країни. Шокованими були навіть правоохоронні органи.

— Нарешті момент про різанину, — загукав водій, киваючи головою в такт музиці.

— Ага, — кинув Люк, не зводячи очей з екрана. — Було вбито двадцять семінаристів віком від вісімнадцяти до двадцяти років, проректора з виховної роботи, який на той час виконував обов'язки ректора, вченого секретаря й бібліотекаря.

— Двадцять три людини... — зауважив Джон.

— Усі тут вміють рахувати, розумнику, — закотив очі Піт.

Джон ніяково відвернувся, відкинувся на заднє сидіння, взявши камеру назад у руки. Він намацав у кишені сірого худі серветку з мікрофібри, знову ретельно втираючи об'єктив.

Люк зачекав, поки Піт припинить потік зневажливих висловлювань на адресу Джона, і тільки після цього повернувся до читання.

— Уповноважені органи влади вели ретельне розслідування впродовж шести місяців, але жодної зачіпки, яка б вказувала на вбивцю, не було знайдено.

«Цілком можливо, що вбивцею був один з семінаристів. Хлопець, скоївши цей жахливий акт збоченого правосуддя, ймовірно, покінчив життя самогубством, усвідомивши всю серйозність наслідків» — дав коментар тодішній голова відділу вбивств.

Люк прокашлявся, підвівши очі на дорогу, що швидко неслася вперед. Сходило сонце, запалюючи горизонт. Зайшлися співом пташки, а в повітрі все ще відчувалася волога. День обіцяв бути гарним, але Люка тримало дивне відчуття тривоги.

Він не вперше збирався зайти до покинутої будівлі, і навіть не інформація про минуле семінарії його злякала. Було щось, що вислизало, бажаючи лишатися поза увагою.

— Була мокруха, — сказав Піт, начепивши темні окуляри. — Всі померли, а винного не знайшли. Народ патякає, що там привиди гуляють, адже, як нам відомо, зникли два екстремали, що якось попхалися на ту територію. Але ми — не вони. Ми готові до всього, що може статися!

Впевненості Піта міг позаздрити будь-який інший вісімнадцятирічний хлопець.

— Джоне, припини натирати той бісів об'єктив. Ти їдеш з нами не для того, аби демонструвати свої навички прибиральника. Вмикай! Я маю що сказати.

— Так, звісно, — озвався з заднього сидіння Джон, беручи Піта в кадр.

Блондин обернувся назад, тримаючи кермо однією рукою.

Люк зітхнув, похиливши голову до вікна.

— Народ, це я, ваш улюблений шукач пригод — Піт! Зі мною, як завжди, Люк і він, як завжди, занудний.

Жодної згадки про Джона не було.

— Ми за кілька кілометрів від здоровецької закинутої будівлі, яка має непогану таку історію. Та цікаво не це. Найцікавіше тут от що — всі навколо балакають, що там живуть привиди. Привиди? Ну ви уявляєте собі таку дурницю?

Піт добре грав на камеру. Ніхто не сумнівався, що це його покликання, тож ніхто не здивувався, що Піт мав намір стати актором.

— Певно ті два бідолахи, що зникли, просто загубилися. От що буває, коли любителі лізуть в місця призначені для таких спеціалістів, як я, — всміхнувся той, а тоді награно прикрив рот долонею. — Тобто «ми».

— Візьми кермо двома руками, ідіот, — попросив Люк, заплющивши очі.

— Згортайся, — кинув Піт до Джона.

Хлопець зупинив запис, знову примостивши камеру на сидіння поруч з собою.

Широка смуга асфальтованої дороги змінилася кривою, ямкуватою доріжкою, коли авто звернуло на витоптаний польовий проїзд.

Сонце, так і не встигнувши засяяти на блакитному небі, зникло серед купчастих хмар, які швидко ковтали останні клаптики ясного ранку.

Посилився вітер, хитаючи пожовклою травою на широкому полі по обидва боки від автомобіля, що аж підскакував на виїмках.

У полі зору з'явилися високі ворота з темного дерева. Одна відсунута частина, наче відкритий рот, запрошувала увійти.

— Щоб я здох... — сказав Піт, висунувши голову з опущеного вікна.

Джон, розкривши рота, широко розплющеними очима дивився вперед, а Люк, відчуваючи тріпотіння в шлунку, не міг відвести погляду від картини, що стрімко перед ними росла.

Побудований у 1770-х роках костел приваблював своїми високими стрілчастими шпилями, які ніби встромлялися в спохмурніле небо. Попри двадцятирічний занепад вони все ще мали ефектний вигляд, перехоплюючи подих у спостерігачів.

Висота споруди становила близько п'ятдесяти семи метрів, а найбільше увагу привертала «стрункість» ліній, які надавали структурі костелу легкості. Пропорційність чудово поєднувалася з високими готичними стрільчастими вежами.

В костелі ідеальною була кожна деталь — від зображень святих на фасаді, й аж до масивних темних дверей з міцними завісами та засувками.

Простоявши двадцять років у цілковитій самоті, храм все ще вражав своєю урочистістю, ніби чекаючи, коли його двері знову прочиняться для богослужінь.

Не могло лишатися поза увагою й те, який вигляд мала основна будівля навпроти костелу. Створюючи приміщення, яке слугувало для семінаристів гуртожитком, академією, трапезною, лазаретом і бібліотекою понад два століття, архітектор поєднав у екстер'єрі й інтер'єрі різьблення та розпис на стінах, надаючи творінню ефекту величі.

Червона черепиця, що вкривала дах, контрастувала з сірими стінами.

Вузькі вікна, починаючи з другого поверху, прикрашала мозаїка. Вікна першого поверху затуляли хрестоподібні ґрати.

Через відсутність догляду колись охайний садок зачах. Дерева кидали на землю сухорляві тіні, а голі покручені гілки раз по раз шаркали об стіну, наче худа рука старого чоловіка, який з останніх сил хотів вчепитися своїми пазурами за колишнє, сповнене світла і жвавості, життя.