Угода на місяць

Тиша впереміш зі звукамм дощу — це, напевно, найгірше поєднання, яке можна собі уявити.

Ми з Дем'яном мовчки йшли під парасолею. Кожен мій крок видавався надзвичайно важким. Було таке враження, наче до моїх ніг прив'язали каміння, і я йшла з ним вже дві години.

Сьогодні було наше останнє побачення за угодою. Місяць добіг кінця. Коли Дем'ян запитав мене чи я щось відчуваю до нього, то я похитала головою. Цілий день я уникала його поглядів. Цілий день він запитував мене, чому я кажу неправду. Допоки не змирився з тим, що я не поступлюся і все ж не зізнаюся.

— Чому ти це робиш?

Ми зупинилися. Я глянула йому в очі. Вираз у нього був розпачливий.

Я нічого не відповіла.

— Ти ж кохаєш мене...

Я знову нічого не відповіла, хоч мала б заперечити. Просто дивилася в його блакитні очі і не могла змусити себе перестати це робити. А мала б.

Парасоля, що накривала нас та віддаляла від зовнішнього світу, вислизнула з рук Дем'яна. Вірніше навіть сказати, що він сам кинув її. Краплі дощу миттю накрили моє лице. Я заплющила очі, намагаючись захистися, а тоді я відчула губи Дем'яна на своїх.

Він тримав мене за підборіддя, цілуючи кожну частинку моїх вуст. Спочатку повільно, а тоді швидше, шукаючи мій язик, а тоді знову повільно, що доводило мене до сказу. Я ледь трималася на ногах. Дощ проникав попід одяг. Я не знала, чи тремтіла від холоду, чи доторків Дем'яна, чи від цього божевільного поєднання.

Думка, що такими нас може побачити Ростик, привела мене до реальності. Я ледве змусила себе відірватися від Дем'яна. Від його губ та волосся.

— Отже, — переможно каже він. Його лице мокре від дощу, та все ж на ньому сяє переможна усмішка.

Я вириваюся з його обіймів і йду по парасолю, знову накриваючи нас обох.

— Отже, дурнику. Йдемо нагору грітися.

— Ти кохаєш мене. Кохаєш.

Я пропустила ці слова повз вуха, коли ми заходили до під'їзду.

Все ж я не могла дозволити піти Дем'яну у такому вигляді назад додому. Він мав би хоч трохи висохнути. Не вистачало мені, щоб Дем'ян через мене ще й захворів.

Вдома я заварила нам теплого чаю. Ростик нічого не сказав, коли побачив нас на порозі мокрих. Лише докірливо глянув у мій бік. Проте цей погляд був більш красномовний, ніж будь-які натяки чи слова. Тож коли Дем'ян мав йти, я закрилася у ванній, а наступну годину ігнорувала його повідомлення та дзвінки. І коли він нарешті перестав писати і дзвонити, я скрутилася в клубок і подзвонила Дарині, не в силі більше стримувати своїх сліз.