Угода на місяць

POV. Дарина.

Ростик нервово розмішував лимонад у стакані. Він то скубав свого світлого чуба, то нервово дивився на відвідувачів кафе. Проте ні разу не подивився на мене, відтоді як ми прийшли сюди.

Я зрозуміла, що маю поговорити з ним після вчорашнього дзвінка з Оленою. Поміж її схлипуванням я зрозуміла, що вона не може бути з Дем'яном через Ростика. І що вона має обрати брата, бо він так вчинив. Обрав її, а не... І на цьому вона знову почала схлипувати.

Я так і не зрозуміла що мала на увазі Олена, тож вирішила напряму запитати у Ростика.

— Добре. Я одразу перейду до суті справи. Не люблю всіх цих відступів.

Я нахилилася ближче. Ростик же відкинувся назад на спинку крісла, зібльшуючи між нами відстань.

— До якої справи? — він нервово поправив свій комір футболки.

— Вчора Олена ридала цілий вечір, коли ми говорили по телефону. І в цьому є твоя вина.

— Моя? — його брови поповзли догори.

— Твоя, твоя. Що ти їй наплів? Що вибрав її замість когось... Ростик, вона кохає Дем'яна, а він її. Ти що не бачиш цього?

— Та бачу.

— Якщо ти бачиш це, то невже ти не хочеш, щоб твій найкращий друг був щасливим?

— Звісно, що хочу. Просто я... Боюся за них. Не хочу втратити їх обох.

Він за один раз випив залишки лимонаду і квапливо витер рот долонею. Я на мить задивилася на його мокрі губи та швидко помахала головою, щоб відігнати від себе непереборне бажання поцілувати його. Що там приховувати. Ростик подобається мені.

— Знаєш що я думаю?

Я взяла виделку і вказала на нього. Ростик уважно подивився на її кінчик, а тоді у мої очі.

— Що?

— Я думаю, що ти просто боїшся, що вони будуть проводити більше часу одне з одним, ніж з тобою, що в принципі логічно, коли вони стануть парою. І тому ти не хочеш, щоб вони зустрічалися. Але це егоїстично з твого боку.

— Це зовсім не так.

— Ти робиш тільки гірше. Дем'ян тобі ніколи не пробачить, якщо дізнається, що саме ти та причина, чому Олена йому відмовила.

Ростик нічого не відповів. Я відламала кусок торта і поклала до рота. Він уважно спостерігав за мною, від чого моє серце забилося сильніше.

— Можливо, ти маєш рацію.

— Я завжди маю рацію.

Він усміхнувся. Вперше за час нашої розмови.

— Не говори, коли їси.

Я закотила очі.

— Ти завжди такий нудний?

— Переважно.

— Тобі потрібна дівчина, яка б розбавила цю твою серйозність. Чи може ти вже її маєш?

Я загадково усміхнулася, щоб так приховати свою тривожність. Олена ніколи не згадувала про те, що Ростик має дівчину. Та все ж. Він міг їй про це і не розповісти.

— Ні, не маю.

Моє серце заспокоїлося. Я відчула полегшення.

— Знаєш, я вже напевно піду. А щодо Олени та Дем'яна... Я поговорю з Оленою. Вона має право на щастя.

— Хей. Тільки не треба робити з себе жертву. Вони і далі будуть проводити час з тобою. І якщо вже на це пішло, то Олена також менше часу приділятиме і мені. Тож ми могли б з тобою частіше тусуватися. Що скажеш?

— Не думаю, що ти захочеш проводити час з такою занудою, як я.

— Я не вважаю тебе занудою.

— Ти казала.

— Та годі тобі. Чого ти до слів чіпляєшся?

Він нічого не відповів, лише взяв свою куртку і мовчки засунув крісло.

— Бувай, Дарино. Радий був побачити тебе.

— Ти мене не проведеш?

Якесь шосте чуття підказувало мені, що я можу втратити Ростика. І не на короткий час. А на значно довший.

— Навіщо?

— Блін. Ростик, а чому дівчина хоче, щоб хлопець провів її додому?

Його щоки спалахнули, як і мої.

Я вже сто разів пошкодувала, що почала з ним цю розмову.

Ростик нервово шкрябав пальці, а тоді все ж знову сів за стіл.

— Я не хочу, щоб моя сестра втратила найкращу подругу, — почав він.

— Це з якого дива вона має втрачати мене?

— Бо ти мені подобаєшся. А якщо вивявиться, що я тобі ні, то ваші стосунки з Оленою стануть... Ну. Натягнутими чи що. Дивними. Тому я так і переживав через неї та Дем'яна. По тій самій же причині.

Я ошелешено дивилася на нього.

— Ну добре. Забудь. Зроби послугу. Вдай, що ти цього не чула. Так буде краще.

— Для кого?

— Для тебе і Олени.

Він знову встав з-за стола.

— Бегма, ти так і нічого не второпав.

Він здивовано глянув на мене.

— Що я мав второпати?

— Що ти мені також подобаєшся. І вже давно.

Ростик знову сів. Він і далі здивовано дивився на мене. Його очі стали значно більші.

— Що?

— Та словом...

Я потягнулася до нього через столик і поцілувала його. Я не належу до тих людей, які люблять так багато говорити.

Коли я відсторонилася від нього, то побачила на його лиці задоволену усмішку.

— І все ж. Я зануда.

— Якось це переживу, враховуючи те, що ти добре цілуєшся, і це не такий вже і мінус.

Він засмівся, а тоді сам потягнувся до мене через стіл і поцілував мене. Цього разу сміливіше та різкіше. Так, як я собі уявляла всі ці місяці перед сном.