Угода на місяць

Після того як я почала бачити Дем'яна в снах, я затривожилася. А коли мені ще й почалося снитися як ми цілуємося. Повільно, вивчаючи кожен сантиметр губ та шкіри на наших шиях, я зрозуміла, що влипнула по повній програмі.

За три тижні цьому хлопцю таки вдалося змусити моє сердечко битися сильніше. Щоправда я цього ще йому не сказала. Не знаю. Щось стримує мене. Можливо, це страх, що все зміниться. А можливо я просто не звикла до такого хорошого ставлення. До цих чистих і сяючих очей з щирою усмішкою. На мене так ще ніхто не дивився.

Тож мені не залишається нічого як спостерігати за ним крадькома. Поки він не бачить. От і зараз я дивлюся за ним. За тим, як він їсть морозиво. За його хвилястим волоссям, яке розвивається на вітрі, в яке я капець як хочу запхати свої руки та розбурхати його.

Я різко махнула головою і подивилася на лебедів у ставку.

— Ростик казав мені, що ти з Дариною їдеш на цих вихідних в Ужгород на цвітіння сакур?

— Ага. Бо я вже не витримую з тим Штернбальдом. Мене просто вже нудить від нього.

Я запхала два пальця в рот, показуючи, що от от виблюю. Дем'ян засміявся. Засміялася і я.

— Я сумуватиму, — раптом сказав він.

Я відчула, як паленію. Моє серце знову почало битися сильніше. Я злегка штовхнула його у плече.

— Це всього лише на два дні. До того ж Ростик і так мені вже мозок виносить, що я майже забрала в нього найкращого друга.

— Майже? Хотілося б, що вже всього.

— Та досить вже, — я рвучко підвелася, щоб викинути коробку з-під морозива. Мене всю трусило. Не від холоду. А від всіх тих приглушених емоцій, яким я не давала волі.

Я вирвалася вперед. Я чула, як Дем'ян йшов поруч.

— Чому?

Я здивовано глянула на нього.

— Що чому?

— Чому я маю перестати говорити про свої почуття, коли термін нашої угоди добігає до кінця і коли я бачу, що справи на «Аркуші» у тебе покращилися?

— Ти що знову читав мої тексти?

— Я їх завжди читаю. І знаєш що я помітив?

Я склала руки в себе на грудях як невидимий захист і похитала головою.

Дем'ян зробив крок назустріч.

— Що твої герої змінилися. Особливо хлопчачі. Вони нагадують мені...

— Ще скажи що тебе.

Його щоки враз спалахнули. Я подумки відлаяла себе.

— Я знаю, що у мене ще тиждень. Та все ж хотілося б знати чи я близький до перемоги і маю шанс. Бо мені... Бо мені...

Він поправив своє волосся і важко зітхнув. Емоції дусили його так, як і мене.

— Бо мені здається, що так... Тож не муч ні мене, ні себе, якщо це так. І скажи... Бо ці емоції. Вони надто сильні.

На щастя повз нас пробіг пес, а за ним і дітлахи. Ми в унісон подивилися їм вслід. Це дало мені час, щоб зібратися з думками.

— Боюся, що тобі доведеться ще поламати голову над майбутніми побаченнями після того, як я повернуся з Ужгорода.

Не відводячи погляду від собаки та дітлахів він усміхнувся.

— Що ж. Доведеться викластися на максимум. Адже я вже так близько до мети.

На цих словах він подивився мені в очі. Я хутко відвела погляд. Дивитися в його блакитні очі ставло все дедалі важче.

— Що? Сердечко частіше забилося, а ноги підкосилися?

Я штурхнула його в плече. Він засміявся. Насправді я вдячна йому за ці його жарти. Вони хоч трохи знімають цю кляту напругу, яку ми ж самі і створили.

— У твоїх мріях, — трохи пихато відказала я, коли ми спускалися вниз до виходу зі Стрийського парку.

— У моїх мріях, які скоро стануть реальністю, — стиха відказав він, та я це почула, але вдала, що ні. Бо нам і так вже вистачило сьогоднішньої емоційної хмари, з якої от, от піде страшенна злива, що змете все на свому шляху.