Від феї до відьми і назад

Пробиратися крізь хащі було непростою справою. Заболочена земля, вкрита шаром густого моху, робила кожний крок важким та тягучим. Наші кросівки раз за разом провалювалися в пухку мокру землю, сповільнюючи рух. Мов міфічні вартові лісу з стародавніх казок, дерева переплели свої гілки смарагдовою лозою плюща, перегодивши шлях.

Здавалося, що вони почули погрози Валі та вирішили підступно нам помститися. Кожна найдрібніша гілочка намагалася вискубати моє волосся, подряпати шкіру чи поцілити в око. Я, яка з малечку ходила в походи з батьками, в цілому нічого нового не побачила. Спортивна Валя, ніби флагманський фрегат, йшла напролом, беручи весь удар природи на себе, а ось Вікторія, яка все життя прожила у великому місті справлялася з цим завданням кепсько. Одним словом, повстання лісу проти міських жителів відчувалося у всій її красі.

Комахи також були проти нас. Мошкара й комарі, яких тут були цілі хмари, забивалися у вуха та ніс, залазили під одяг і повзали по всьому тілу. Дівчатам дісталося сильніше, ніж мені, тож я щиро шкодувала, що не здогадалася прихопити спрей. А з іншого боку, звідки я могла знати, що ми потрапимо в заболочений ліс? Ми ж їхали до елітного поселення з приватною охороною, а не на прокорм місцевим жителям.

— А ви не боїтеся, що це може бути Микита? — прошепотіла я, наздоганяючи подруг.

— Ти про хлопця, якого пам’ятаєш тільки ти і який, начебто, загадково розчинився у повітрі? — уточнила Вікторія, ляскаючи себе по руках у спробі вбити якнайбільше настирливих кровопивць.

Дівчина намагалася стежити за своїм тоном, та ноту іронії я все одно вловила. Хоча це могло бути звичайне роздратування, викликане надмірною увагою літаючих потвор.

— Навпаки! Ти не уявляєш, як сильно я хочу з ним знову познайомитися! Треба ж повернути панові хустинку та подякувати за допомогу, — зухвало відповіла Валя, рішуче пробираючись крізь зарослі. Її теж кусали комарі, але вона воліла не звертати на них уваги.

— А не боїшся? Ми ще не зустрічали магії, яка змогла б заморочити голову трьом відьмам, — обережно спитала Віка.

— Двом, — вкотре виправила я подруг, які послідовно ігнорували факт, що лише я одна не піддалася чарам Микити.

— З якого дива я маю боятися того, кого не пам’ятаю? — вигукнула вона.

— Звичайно, і як я сама не здогадалася? — в’їдливо продовжила я. — Здоровезний хлопчина має злякатися трьох тендітних дівчат у лісі та втекти. Ти багато такого в реальному житті бачила?

— Я і в серіалах такого ніколи не бачила, не те що в житті, — проскиглила Вікуся. — А якщо він якийсь навіжений збоченець та накинеться?

— Нас троє, а він один. До того ж ми відьми, — хижо посміхнулася дівчина, зручно вхопивши пляшку настоянки. — Щось придумаємо.

Я вже хотіла зіронізувати, що споювати можливого Декстера — доволі нетривіальна ідея, але Валя шикнула на мене, і довелося залишити гострі шпильки на потім. Шкода. А я вже встигла уявити, як після чарки Вікиної бормотухи, міцно притиснувши до себе закривавлений мачете, ніби м’яку іграшку-ведмедика, грізний різник згортається калачиком та міцно засинає на голій землі.

Щільні ряди чагарників нарешті закінчилися, і перед нашими очима постала поросла папороттю галявина. Серед заростей папороті біля старого пня стояв доволі кремезний чолов’яга та завзято рубав дрова. Дарма я собі накрутила про маніяків. Тепер складно буде приховати посмішку перед обличчям реальної небезпеки.

— «Ніч яка місячна, зоряна, ясная», — наспівував він перед тим, як зробити новий помах сокирою.

Щепки весело розліталися на різні боки, після чого чоловік ставив на пень новий шмат дерева та розрубував його в один захід. Нашої появи він поки не помічав, тож ми зупинилися й вирішили спершу роздивитися.

— Дивний вибір пісні для того, щоб рубати дрова, — здивовано прошепотіла я. — Може, це в нього такий вид терапії? Краще зарубаю дерево, бо йому вже не боляче? Існують же люди, які приїжджають у ліс покричати або трощать кінескопи старих телевізорів на смітнику, щоб зняти стрес.

— Хороша ідея для літнього тімбілдінгу, — протягнула Валька, обдумуючи свіжу думку. — Треба своїм колегам розповісти про цей метод, щоб вони не тільки в кімнаті для перемовин один на одному стрес знімали.

— Дарма ви так, — прошепотіла Віка. — Коли співаєш, робота йде краще. Тим паче, в нього добре виходить.

- І техніка в нього гарна. Відразу видно, що не вперше інструмент в руках тримає, - оцінюючи його широку спину, прошепотіла Валя, - Це і є твій загадковий Микита?

— Важко сказати. Він наче був вищий за цього на пів голови, — засумнівалася я.

— Так він чорнявий був чи білявий? — примружила очі дівчина.

— Може, рудий, як той чорт? — запропонувала Віка. — Я чула, що бісенята, як і фамільяри, можуть бути схожими на своїх хазяїв. Фелікс — викопана Віра в котячому тілі.

— Рудий чорт — це твій препод з універу, який усі соки з мене випив, — відрізала я. — А Микита був у панамці, і колір волосся я не бачила.

— Так, а вдягнутий він був у що? На ньому ж не тільки сама панамка була, — округлила очі Валя, розглядаючи розтягнуту майку незнайомця.

— Сорочка була, зелена й картата, — пригадала я. — Хоча він міг її зняти. Тут така спека, що я й сама ладна зайве з себе скинути.

— Ніколи не повірю, що цей хлопець — Микита, — зробила за мене висновок Вікуся. — Той, хто співає українські пісні, не буде слухати слоп.

Почувши її «вагомі» висновки, я закотила очі. Ну що вона за людина така? І тут свій протест проти штучного інтелекту приплела, ніби це має відношення до справи. Валя теж вважала висновки подруги необґрунтованими. Ми майже почали нову сварку, коли подруга ляснула мене по руці та вказала на хлопця, який уже деякий час розглядав нас, химерно наспівуючи пісеньку.

— «Вийди, коханая, працею зморена хоч на хвилиночку в гай…» — закінчив він, оглянувши Вальку з ніг до голови.

Сокиру при цьому він з руки не випустив, здобувши цим неабияку схожість із Норманом Бейтсом. Особливо схожим був його вовчий погляд бувалого м’ясника. Не дивно, що я згадала саме цього картинного маніяка. Хлопчина сильно нагадував Ентоні Перкінса, який зіграв головного героя у фільмі «Психо». Якби той носив густу бороду та мав м’язисті, порослі густим темним волоссям руки, то взагалі було б не відрізнити.

Це точно був не Микита. Парубок насупився та глибоко втягнув повітря крізь орлиний ніс. Чорні очі пройшлися по Валі, на мить зупинилися на пляшці в її руках, швидко просковзнули по фарбованих прядках Віки та втупилися в мене. Відверто звіриний погляд хлопця став м’якшим, і він смачно сплюнув собі під ноги, гучно вилаявшись.

— Не можна ж так підкрадатися в лісі, дівчата. Я вже думав, що якийсь звір до мене прийшов, — прогундосив він, із силою встромивши сокиру в трухлявий пень. — Що ви забули в такій глушині? Чи щось сталося, що на вас облич не видно?

— Автомеханіка шукаємо, — знайшла Віка.

Більшої дурниці я від неї ще не чула. І чому вона це ляпнула? Звичайно, про полювання за чортиням не обов’язково було всім зустрічним розповідати, бо нормальні люди можуть сприйняти нас за пацієнтів, що втекли з найближчої божевільні. Але ж можна було вигадати щось природніше. Історія про те, як три дівчини зайшли в ліс зробити кілька фоток на пам’ять і загубилися, на мій погляд, звучала б значно реалістичніше, ніж пошуки механіка в хащах. Тоді вже й про космонавта можна було сказати. І першого, і другого зустріти тут майже неможливо. Та на мій подив, хлопчину її слова неабияк розвеселили.

— Вважайте, що вам пощастило, — розреготався він і почав перев’язувати колоті дрова товстою мотузкою. — А що з машиною трапилося?

— Не заводиться, — знизала дівчина плечима. — У карбюратор вода потрапила чи щось таке. Ось, шукаємо, хто б нам допоміг. Одного зустріли, але він від нас утік.

— Який нормальний хлоп утече від таких гарних панянок? — покривив він вустами та поцікавився, — А що за машина?

— Porsche 911, — сухо відповіла Валя, пильно споглядаючи за його рухами.

— Ви вбили Porsche? — брови хлопчини полізли на лоба від здивування й загубилися в чорній купі волосся.

— А що тут такого? — не зрозуміла Валька.

— Тепер, здається, я розумію вашого «рятівника». З такими грізними дівчатами краще не жартувати, — присвиснув він, посміхаючись. — Як казав один мій знайомий: «Porsche не ламаються. Їх можна або розбити, або спалити». Що з цього ви з ним зробили?

— Нічого ми з ним не робили! — набундючилася подруга. — З кожним таке може трапитися. Ви бачили взагалі, які тут дороги? Це ж суцільний жах!

— Бачив? Та я по них їжджу вже бозна-скільки років! — скривився він. — Депутати нормальний асфальт тільки до своїх маєтків проклали, а на всі інші їм байдуже. А куди ви на цьому бідолашному Porsche прямували в наших краях?

— Здається, саме туди й їхали. До депутатських маєтків, — спохмурніла я, згадавши нового чоловіка Віри.

— Я ж казала, що ти поворот пропустила! — раптово вигукнула Віка. — Так — ні! Навіщо когось слухати, якщо кермо в твоїх руках. Керівниця фігова!

— Ти колись пробувала почути навігатор, коли тобі у вуха волає Apocalyptica та Metallica? Я ж просила вас звук прикрутити! Так — ні! Треба ж обов’язково музику в машині слухати, — продовжила Валя, і обидві подруги чомусь подивилися на мене злим поглядом.

— А я тут до чого? — підняла я руки вгору, замість білого прапора. — Ви поруч сиділи і могли вимкнути звук в будь-який момент.

Сварка знову спалахнула тоді, коли її ніхто не чекав. У цей момент я, як ніколи, зрозуміла, що припустилася великої помилки. Треба було не вестися на вмовляння Вірки та не йти на поводу стародавніх відьомських традицій. Сиділа б собі зараз десь на пляжі південного берега Франції, смакувала устриці з білим вином і горя б не знала. А шабаш із подругами можна було б і по відеозв’язку провести. Не вперше ми таке робимо.

— Все ясно, — гучно видихнув хлопець, закинувши дрова собі на спину. — Де ви припаркували ваше горе?

Я зловила на собі його погляд і відчула, що нас вважають повними дурепами. І якщо він до цього думав інакше, то наша сварка остаточно його переконала. Ні, в глибині душі я розуміла: десь так ми й повинні були виглядати в очах нормального чоловіка. Ви тільки уявіть: три дівулі без спорядження (навіть без питної води!), але з пляшкою алкоголю забрели в густий ліс у пошуках автомеханіка, бо спромоглися зламати невбиваний спорткар. Все-таки Вікторія молодець: у найдурніші пояснення люди завжди охоче вірять, бо подібні нісенітниці просто так не придумаєш. Принаймні — на тверезу голову.

— У полі залишили, — скривилася я, не придумавши нічого кращого за правду.

— У якому полі? — здивувався він, — Тут найближче поле аж біля Михайлівки, що по той бік балки. Ви ж не хочете сказати, що протоптали двадцять кілометрів лісом, не розбираючи дороги?

— Михайлівка? — перепитала я, викотивши очі. — Це ж зовсім у протилежний бік від Віриної дачі.

Валя піджала губи, а Віка потупила очі. У студентські роки я ходила в походи і знала, що в середньому могла пройти таку відстань десь за шість годин безперервного руху. Лісові стежки — це не рівний асфальт. Коріння дерев, пісок, бруд, водойми, підйоми, спуски та завали суттєво знижують швидкість. А ще треба було врахувати зупинки, щоб попити води, та час на зав’язування шнурків.

На галявині сонця видно не було, тому я витягла з бананки телефон і вказала на його екран. На годиннику було майже сьома. Тобто, щоб подолати весь цей шлях, нам знадобилося хвилин десять-п’ятнадцять. Валине закляття лише вказало нам напрям, а отже таємну стежину відкрив хтось інший.