Від феї до відьми і назад

Дарма я хвалила Валькіне захоплення спортом. Дівчина гнала по бездоріжжю, мов вовчиця за здобиччю, не розбираючи дороги. Ось що суміш кросфіту та обурення з відьмами робить. Поспіхом продираючись крізь хащі, ми прямували за нею у спробі наздогнати дрібне бісеня. Виходило у нас із Вікою поганенько, але ми наполегливо старалися не губити з погляду гнучку постать дівчини.

В якусь мить у голові промайнула думка: «Коли вже закінчиться ця чортова лісосмуга? Тільки-но проглядалася, мов скляна, і виднівся клаптик поля позаду неї, а по факту — мов у густий ліс потрапили».

Але думки бігли швидше за мене, воліючи не затримуватися на одному місці. Ні, я повністю розуміла та підтримувала подругу, але ідея влаштувати пекельне полювання вже не здавалася такою влучною. Гілки, які Валя вдало обходила, нещадно били по тілу, залишаючи подряпини. Низенькій Вікторії, як завжди, з цим не щастило. Нижня губа дівчини спухла, а на щоках виднілися червоні подряпини від близького знайомства з кущем дикої маслини.

Позаду пролунало щось про лохів, але я так і не зрозуміла — чи то вона згадала ботанічну назву цієї рослини, чи мала на увазі трьох дуреп, які погналися за невловимим духом. Рогатий виявився на диво спритною потворою. Маневруючи між оповитими плющем стовбурами тополь та розлогими чагарниками лоха сріблястого, його руде хутро то визирало на порослій мохом стежині, то знову зникало, розчиняючись в оксамитовій зелені.

Сил тримати темп у мене вже не було, та я зціпила зуби, перестрибуючи чергову перепону у вигляді зміїстого коріння. Незграбна Вікторія вирішила повторити мій олімпійський стрибок, але зачепилася та з гуркотом розтяглася по землі.

— Не кидайте мене тут саму! — простогнала вона, покликавши мене на ім’я.

Робити було нічого. Смачно чортихнувшись, клянучи на чому світ стоїть і так від народження прокляте рогате створіння, я повернулася та допомогла подрузі піднятися.

— Срака-мотика, — вилаялася Валька, підбігаючи до нас, — Втік, погань мала.

Чорнява відьма навіть не спітніла, і здавалося, могла бігти ще не одну годину. Вірте рекламі спортзалів. Вона діє краще за деякі ритуали. Хоча, якщо подумати, то спорт — це теж ритуал. Принаймні так стверджують коучі в рілсах інстаграм.

— Та грець із ним. Якщо він до нас причепився, то сам з’явиться, — глибоко дихаючи, махнула я рукою, — Один фіг, дурна була ідея.

— Чортів руками не зловиш. Треба мати освячену мотузку або міцний сталевий ланцюг, — підтримала Віка, обтрушуючи брудну футболку.

Дівчина кривилася від болю. До веселого малюнка семи астральних чакр додався найсакральніший колір усіх відьом — чорний. Мої білі капрі теж були забруднені від зіткнення з порослими бурим мохом стовбурами. Хто там казав, що по п’ятницях треба вдягати чорне? Нас перевдягнула сама природа. Шкода лише, що таким болісним способом. Ребра нили, ніби по них хтось пограв кулаками.

— А ще краще мати при собі терлич-траву, — додала я, перевіряючи застібку сумки на поясі, — Тоді можна підійти до чорта впритул, а коли він заціпеніє від страху та не зможе втекти, зв’язати його.

— Вона залишилася біля машини, — розпачливо пробелькотіла Вікторія. — І чого я відразу про неї не згадала? От дурепа!

— Дарма ми за ним побігли без підготовки, — голосно видихнула я.

— Терлич, терлич, коханого мого приклич, — в’їдливо пробуркотіла Валя, втупившись у мене. — А ти де була така розумна, коли першою рванула за ним?

— Де, де? — похмуро поглянула на неї я. — За тобою бігла та мух ротом ловила.

Це була правда. Одну точно встигла зловити, поки продиралася хащами. У роті досі стояв бридко-гіркий присмак, який нічим було запити. Окрім пляшки із зеленим змієм нічого не було, тож доводилося терпіти.

— Досить! — вигукнула Віка. — Мені остогидли наші сварки! Не літній шабаш, а суцільний жах! Від самого універу нас переслідує суцільне невезіння.

— Спочатку щільний трафік, потім аварія та сварка, — задумливо проказала я, всівшись на зелену траву, щоб перевести подих.

— І гидке чортеня, що сплутало нам дорогу! Попадись тільки воно мені на очі! — прокричала Валя, махнувши в бік хащів пляшкою саморобної настоянки, яка дивом не випала з її рук під час бігу.

Відповідати на погрози відьми чагарники відмовилися, чим зберегли собі життя. Незважаючи на промовисту назву, не такі вже вони й лохи, якщо знають, коли не варто сперечатися з роздратованою жінкою.

— Ви ж розумієте, що просто так це не могло з нами статися? — криво всміхнулася Віка. — Дівчата, у вас багато в житті траплялося подібних «випадковостей»?

Валька примружила очі та похитала головою, очікуючи продовження думки провидиці.

— Знову доля? — припустила я, подарувавши їй втомлений погляд.

— Якби ж то… — спохмурніла Вікторія, потерши почервоніле від гілок обличчя. — Я би зробила ставку на пристріт, але це може бути й щось гірше.

— Гадаєш, відьму можна ось так просто зурочити? — підняла брову Валя.

— А чого тут гадати? — покривила вустами дівчина. — Ми бачимо та розуміємо більше за інших, але такі ж люди з плоті та крові. Абсолютного захисту не існує і нас можно дістати, якщо постаратися. Ви помітили, що в чорта було руде хутро, а замість копит — гострі пазури?

— І хижі ікла. Що з цього? — не зрозуміла я.

— Ти народилася в місті, тому й не розумієш різниці. У мегаполісах уже забули справжню темну магію, — похитала головою Валя.

— Тільки одомашнені чорти не мають копит. Їх ще годованцями називають, або щезниками. Таких, як цей рудий засранець, неможливо зустріти випадково. Їх свідомо вирощують чаклуни та відьми зі своєї злоби. Для цього потрібно дев’ять днів носити під лівою пахвою зносок, тобто яйце без жовтка, не митися, не молитися й ні з ким не розмовляти, — пояснила Віка, — Але я гадала, що так ніхто вже не робить!

— Дев’ять днів? Це ж який сморід буде стояти? — викотила я очі й усміхнулася. — Зуб даю, що винен твій Сергій Германович. Від нього тхнуло, мов від недільного пакета зі сміттям. Я, поки замовляння промовляла поруч із ним, ледь свідомість не втратила від ядучого запаху.

— Годованець працює на збагачення свого господаря, — проігнорувала згадку про свого вчителя Віка. — Він приносить у дім гроші та краде чужу вдачу. Його стосунки з господарем суто споживацькі: людина годує його несолоним кулешем чи молоком, а він забезпечує їй добробут.

— Віка має рацію, це був Антипка. Прагматичний паразит, який купує душу господаря за щоденний побутовий комфорт, — погодилася Валя, стиснувши руку в кулак. — Давно я не бодалася по-справжньому з кимось із наших.

— Інша відьма? — зацікавилася я, згадуючи кому останнім часом могла перейти дорогу, — Це легко перевірити. Повернемося до машини в захисне коло та все з’ясуємо.

Валя подала мені руку, допомагаючи підвестися, і ми з дівчатами поплелися вузькою стежиною. Повітря пахло солодкими суницями, палим листям та водою. Волога, поросла мохом земля м’яко пружинила стопи, ніби я йшла по смарагдовому килиму. Розлогі крони дерев перепліталися між собою, перетворюючи простір на містичне королівство дріад, сатирів та ельфів, які залишилися в старих казках і ніяким чином не могли тут опинитися. Валя мала рацію: у порівнянні з європейськими лісами наші — надзвичайно нудні. Тут хіба лісовика зустрінеш, але в ньому немає нічого містичного. Пеньок він і є пеньок.

Тим часом лісосмуга і не збиралася закінчуватися. Дерева та чагарники обступили нас зі всіх боків, наче зелені конвоїри, проводжаючи шелестом листя. Якщо не брати до уваги спів птахів, пронизливий писк усюдисущих комарів та глибоке дихання Віки, більше нічого чутно не було. У вухах ще стояв тупіт погоні, та я потроху почала звикати до разюче дивної після гучного міста тиші. Кілька разів мені почувся дзвінок телефону, але це лише розум вирішив зіграти зі мною злий жарт.

Я з сумом поглянула на дві смужки заряду батареї, увімкнула режим польоту, щоб не витрачати його дарма, та сховала телефон у кишеню. Зв’язок тут і не збирався ловити, а ліхтарик ще міг знадобитися. Хто знає, на скільки часу ми тут застрягли?

Взагалі, можна було попросити Віку спробувати зробити передбачення, але подруга поки не навчилася контролювати свій дар. Він стихійно прокидався і так само раптово засинав. Я думала, що це через те, що з приходом нових технологій вона почала у ньому зневірюватися і тому не могла як слід опанувати. Сумно, якщо це справді було так.

Попри всі вади, я люблю наше століття. Воно метушливе, перенасичене інформаційним шумом, сповнене роковими подіями та хвилюваннями через усілякі дурниці, але таке звичне. Ні на що б його не проміняла. Хтось, на кшталт Віри, мріє про старовинні замки, неспішне життя та відчуття стабільності. Щоб топити камін, сідлати коней, малювати картини на тканому полотні саморобними фарбами чи хоча б писати паперові листи.

Хоча ні. Якщо ви сумуєте за класичною поштою, вам варто трохи пожити в Німеччині. Гарантую, відчуття ностальгії швидко пройде. Так, мені подобаються месенджери, онлайн-банкінг, букінг, соціальні мережі та легкі тонкі ноутбуки, які можна носити в сумці. Особливо я прониклася до невеликих прямокутників з алюмінію та скла, які можуть стати в пригоді за будь-яких умов. У мене в кишені лежить цілий світ, який я можу побачити на екрані смартфона. Ретро-запис концерту молодого Джона Бон Джові чи космічний футуризм — тільки натисни кнопку і обери відео на YouTube.

А книги? Це ж просто чудо з чудес. Я носила з собою цілу бібліотеку робіт молодих перспективних українських авторів, на яких так і не знайшла час. Присягаюся, що обов’язково все перечитаю, коли настане слушний момент. Подекуди дзвінки телефону створюють більше проблем, ніж вирішують, і на книги мене просто не вистачало.

— Тільки мені здається, що ми заблукали? — несміливо прошепотіла Вікторія, витягуючи мене з глибокого виру думок.

— Не кажи дурниць. Траса вже повинна бути зовсім поруч… — ніби мантру проказала Валя й осіклася.

Стежка, по якій ми прямували до асфальтованої дороги, дійшла до заболоченої галявини, та загубилася в густих хащах папороті.

— Нісенітниці! — вигукнула Валя, присівши навпочіпки та вказавши на відбиток своїх кросівок. — Ось починаються наші сліди, але ніякого болота я не пам’ятаю! Чи я так швидко бігла, що не помітила?

— Ніхто не помітив, бо його не було, — кивнула Віка. — Тільки мені здається, що це вже не та лісосмуга, в яку ми побігли?

Здавалося? Та я була в цьому впевнена на мільйон відсотків, проте не хотіла вірити. Ніхто з нас не хотів. Вікусі — великий плюс у карму за те, що наважилася сказати це вголос. Коли про проблему починають говорити, це вже перший крок до її вирішення.

— Ніхто не помітив, бо його не було, — кивнула Віка. — Тільки мені здається, що це вже не та лісосмуга, в яку ми побігли?

Питання було риторичним. Чорти могли заплутати шлях, збити з дороги чи заморочити голову навіявши видіння. Людям могло здатися, що перед ними розлилося озеро горілки, серед якого росли мариновані огірки, або що все, до чого вони торкалися, перетворювалося на золото. Та це була лише омана — ілюзія сприйняття реальності, не більше. Золото оберталося на пісок, а озеро горілки — на звичайне болото, де замість огірків сиділи зелені жаби. Саме таке болото розкинулося зараз перед моїми очима.

Нечисті духи могли переноситися в просторі й проходити крізь стіни, але нікого з живих разом із собою провести вони не були в силі. Пам’ятаєте історію Вакули з гоголівської різдвяної повісті? Отож-бо…

— Ти там казала, що з будь-якою дорогою можеш домовитися? — обережно промовила Віка, поклавши долоню на Валине плече. — Здається, саме час починати.

Дівчина рішуче поглянула на неї, поклала руки на сліди від кросівок і жваво зашепотіла:

Не встигла вона договорити, як остання фраза її закляття отримала несподіване продовження у вигляді строфи з легендарної пісні Володимира Івасюка. Хтось глибоко в лісі наспівував «Червону руту», ладно витягуючи слова про єдину кохану у своїй долі. Ми з подругами переглянулися, і Валя прошепотіла:

— Хто з вас згадував про маніяків, поки ми їхали?

— Я, а що? — прошепотіла я у відповідь.

— Тоді можна спробувати. Якби це була Віка, то я вже почала б хвилюватися, — кивнула відьма й обережно покрокувала в бік джерела звуку.

— Дарма ти так, гарно ж співає, — замріяно пробелькотіла подруга, прямуючи за нею. — Завжди любила цю пісню в оригінальному чоловічому виконанні. Жіночий вокал теж звучить непогано, але ефект вже не той.

Валя скривилася, покрутила пальцем біля скроні й, зробивши крок, розчинилася серед зелені чагарників. Віка поправила рожеві прядки, знизала плечима — вочевидь зрозумівши натяк подруги, що треба стулити писок — і попрямувала за нею. Глибоко видихнувши, я сумно поглянула в бік стежки, яка нікуди не вела, та пірнула в зелені лісові хащі.