Від феї до відьми і назад

Я ще раз пильно на нього поглянула та не знайшла, до чого причепитися. Звичайний хлопчина. По міцних руках видно, що заробляє на хліб власним трудом. Обличчя червоне від сонця, бо багато часу проводить на відкритій місцині. Прибрати б старий капелюх, причесати біляве волосся, переодягнути — і вийде файний хлоп. А руки й сорочка в нього брудні через те, що він порпався біля нашої колимаги. І очі добрі.

Та щось в ньому бентежило подругу більше, ніж понівечений спорткар та можливий гнів Віри. Поки що це залишалося для мене загадкою.

– Трос діставати? – спитав він. – Краще зараз по світлій дорозі їхати, ніж у сутінках.

– А це далеко? Ми встигнемо до заходу сонця дібратися до дачного селища? – спитали ми в один голос із Вікою.

– Якого саме? – задумливо спитав він. – Тут маєтків стільки набудували, що від лісу тільки назва залишилася. Місце для кемпінгу ледь знайшов.

Думка про те, що я не пам’ятаю назву поселення, де була розташована дача Віри, стала для мене одкровенням. Може, й справді я сильно головою вдарилася? Буває ж таке, що після струсу люди щось забувають. Я навіть у Google Maps його шукала, плануючи маршрут, щоб швидше дістатися своїм ходом. Шкода, що телефон не ловив мережу, аби це з’ясувати. Але й слова хлопця не вселяли довіри.

– Так ви не місцевий? – припустила я.

– Зовсім ні, – похитав він головою. – Як і ви, їхав до друзів на вихідні.

Валя повільно відсторонилася від хлопця, дивлячись на нього впритул. Від її сліз не залишилося й сліду. Погляд знову став серйозним та діловим, як і завжди.

– Це до того друга, що в автомайстерні в селі працює? – обережно запитала вона.

– Так, а що? Він крутий фахівець. Навіть із міста до нього привозять свої потрощені автівки, – здивувався він і вирішив пояснити: – Ми на рибалку зібралися, а тут ви…

– Дякую за допомогу, але ми самі впораємося, – промовила дівчина, вислизнувши з дружніх обіймів Микити.

– Та мені не складно… – почав хлопець, але Валька була настроєна рішуче.

– Я сказала: дякуємо за допомогу, далі ми самі, – відрізала вона, відштовхнувши його руки.

– Воу, воу! Легше, пані, – підняв догори долоні Микита, на очікуючи такої реакції. – Я ж тільки допомогти хотів. Не в полі ж ви ночувати збираєтеся?

– Ніка, ти себе погано почуваєш, тому залишишся охороняти машину, – скомандувала Валя. – А ми з Вікою підемо на трасу ловити попутку та викликати евакуатор. Повинен же тут ловити хоч якийсь зв’язок.

– Я не хочу тут сама залишатися! – запротестувала я. – Як можна вкрасти цю розвалюху? Вона ж не на ходу.

– По частинах, – кровожерливо відповіла подруга.

– Дівчата, не робіть дурниць, – мугикнув хлопчина собі під ніс. – Чи ви мене злякалися?

Валентина зміряла його фірмовим поглядом, яким зазвичай змушувала працівників виконувати план продажів понаднормово, а тоді знову перевела очі на мене.

– Та годі, ти ж не дитина. Якщо стане лячно – закриєшся в машині, – махнула вона рукою. – Тут до траси максимум годину йти пішки. Одна нога тут, а інша вже в евакуаторі.

– А хто тебе призначив головною? – заступилася за мене Віка. – Ми тут усі рівні й маємо разом вирішувати, хто піде, а хто залишиться.

– Я старша, тому ви повинні мене слухатися, – суворо нагадала подруга.

– Лише на два роки! Ми в школі могли б учитися в одному класі, – обурилася я.

– Вік не робить тебе головною, – доєдналася до мене Вікторія.

– Добре, – здалася вона. – Якщо ви вирішили погратися в демократію, то кинемо монетку.

– У монети тільки дві сторони, а нас троє, – нагадала я.

– Тоді соломинки! Хто витягне коротку, той і залишиться, – запропонувала Вікторія, зірвавши кілька колосків біля ніг.

– Так нечесно, – перебила її Валя. – Тягнути з тобою жереб собі дорожче: все наперед побачиш.

Серед багатьох міфів про відьом слід розуміти: сварливість до них не належить. Це абсолютна правда. Коли справа доходить до бійки, ми будемо до останнього доводити свою точку зору. Неважливо, скільки тобі років, якою володієш силою чи досвідом – сваряться всі на одному рівні. З вогняними іскрами, поривами вітру та блиском магії. Скільки ми з’ясовували стосунки? Хто знає… Під час палкої дискусії на годинник ніхто не звертав уваги.

– Чуєте? Музика більше не грає, – в якийсь момент зупинила я подруг, роздивляючись навкруги.

Вітер гуляв полем, колихаючи зелені квітучі трави. Десь із сусідньої лісосмуги крізь шелест тополь заливався співом соловейко. Білий пух літав у повітрі, розчиняючись у променях сонця. Ідилія, яку не зустрінеш у мегаполісі. Ось тільки Микити з його автівкою видно не було. А чи була взагалі та автівка? Власне, я чула лише штучну музику.

– Дівчата! – крикнула я відьмам, які продовжували сутичку за верховенство. – Де він дівся?

– Хто? – вдвох нагримали на мене подруги.

– Микита! – пояснила я. – Куди подівся наш герой-рятівник?

У полум’ї сварки, здається, дівчата вже й забули про хлопця, який щойно стояв поруч. Валя глибоко дихала, готуючись до продовження перепалки, а фарбовані прядки Віки прилипли до спітнілого лоба.

– Який ще Микита? – не зрозуміла Валька.

– Агов! Планета Земля викликає двох зарозумілих відьом! – вигукнула я, помахавши руками перед їхніми обличчями. – Чи ви зовсім розум втратили, з’ясовуючи, хто верховна стерва? Микита – хлопець, який пропонував нам допомогу. Куди він подівся?

– Хлопець? – скривилася Вікторія. – Мабуть, я погано рану тобі зашепотіла. Дай глянути.

Вона простягнула руку до моєї голови, але я відступила на кілька кроків від турботливої подруги.

– Не треба робити з мене божевільну. Тут стояв хлопець! Високий, дебелий, у картатій сорочці. Ти ж обіймалася з ним, Валь. Як таке можна забути?

Подруга примружила очі, мов згадуючи далеке минуле. Так минула мить, може дві, перш ніж в її погляді промайнула якась думка.

– Точно, був хлопець… – прошепотіла вона, ніби крізь сон, і невпевнено додала: – Але він не був дебелим. Начебто…

– Це вже геть не смішно! – вигукнула я. – Якщо у вас такі жарти, то тепер я розумію, чому ми тут опинилися.

– Справді? То, може, повідаєш нам? – недовірливо похитала головою Вікторія. – Ось я, наприклад, нічого не розумію. Що ми забули на цьому полі?

Ні, влаштувати такий пранк вони фізично не могли. Валька була занадто серйозною, а Вікуся – прямолінійною й не любила подібних викрутасів. Жартівницями були ми з Віркою, хоч гумор у нас обох був доволі специфічний.

– Швидко робимо захисне коло, – скомандувала я, стрімко відчиняючи двері Porsche.

Базове правило кожного представника нашої строкатої спільноти: про захисне коло ніхто й ніколи не жартує. Навчальної тривоги не існує як такої. Навіть коли комусь щось просто ввижається (а це трапляється доволі часто) – варто перестрахуватися. Краще залишитися живою та неушкодженою дурепою в колі з солі та полину, ніж стати мертвою відьмою. У моїх сестер та братів є особлива чуйка, яка поєднує нас невидимим ореолом. Відьомська інтуїція допомагає бачити світ, ніби справжнє третє око, яке малюють у своїх книжках послідовники Харі-Крішни. Тільки воно знаходиться не поміж очей, як думає більшість, а трохи нижче поясниці.

Дівчата без зайвих питань послідували за мною, поспіхом витягуючи зачакловані амулети. У Валі це був срібний браслет прикрашений моховим агатом, який дістався їй від прабабусі. Він дарував зв’язок із родом та підсилював внутрішню силу землі. Вікуся швидко накинула на шию підвіску з краплиною французького аметисту. Подібний кулон можна придбати в першій-ліпшій езотеричній лавці чи замовити на Temu, але для неї він зберігав особливі спогади.

Відьомським амулетом могла стати будь-яка річ. Вона не мусила бути коштовною чи екзотичною, мати на собі магічні символи або сигіли. Головне — щоб означала щось саме для вас. Першим цю просту істину пояснив мені дід, коли вклав у руку першокласниці з великими бантами на голові просту каблучку з корабельної бронзи. Звичайна біжутерія зі шматочком сонячного бурштину. Нічого особливого. На таку ніхто й уваги не зверне.

«Дивись на сутність предметів, Нікіша, а не на їхню форму», – прошепотів він, одягнувши мені на великий палець шматочок застиглого сонця. – «За коштовним блиском може ховатися порожнеча, а серед тіней завжди знайдеться місце для променя світла».

Тоді я його не зрозуміла. Лише милувалася загадковими бульбашками в бурштині, що зберігав пам’ять віків. Спочатку тягала його всюди з собою й пестила, мов великий скарб. Потім підросла, закинула в шухлядку до інших прикрас і навіть не згадувала. Врешті-решт, саме він знайшов мене, коли прийшов час.

Не вірте у випадковості, мої любі. Їх просто не існує.