Від феї до відьми і назад

Глава 18. Прокляття за правилами та без

— Вона знущається? Ні, ви тільки послухайте, що каже ця навіжена: «Ви ж відьми! Що вам коштує збігати в інший світ та зірвати кляту квітку папороті? Раз плюнути!» — мерзенним голосом Валя перекривляла слова Мар’яни, переходячи на вереск. — Я не хочу вмирати! Чуєте? Я ще й пожити нормально не встигла!

«Ну, знову її понесло по бездоріжжю», — подумала я, закотивши очі.

Аварія Віриного Porsche здалася легким переляком у порівнянні з панічною атакою, яка вирувала на поляні. Почавши свій нервовий марафон, Валька ніяк не могла заспокоїтися та знову почала намотувати кола навкруги вогнища.

«І як тільки офісний ковролін витримує навантаження під час її промов на нарадах? Треба взяти номер їхньої будівельної фірми. Якісні матеріали та кваліфіковані робітники на дорозі не валяються», — подумала я, дивлячись услід дівчині.

Не звертаючи уваги на мій вроджений сарказм, десь у глибині душі я її розуміла та підтримувала. Ніхто з нас вмирати не збирався, як і жертвувати чимось задля зовсім незнайомої дівчини. А жертва вимагалася чимала. Шлях у закулісний світ тіней — не легка прогулянка. Ритуал вимагав кровної платні, щоб відкрити шлях, і сталевої волі, щоб зробити перший крок за межу, а далі — вже як піде. Шкода, що Вірки з нами не було, ось хто в цьому профі.

— Я навіть за кордоном майже не була та нічого не бачила! — зойкнула востаннє дівчина й всілася на місце, розпачливо дивлячись на нас.

— Ти в Туреччині кожного кварталу пропадаєш, — тихо нагадала Віка. — А цього року ще й у Китай літала. Двічі!

— Так то ж по роботі! — вигукнула вона. — У відрядженнях не завжди часу на сон вистачає. Суцільні переїзди з міста в місто та дешеві готелі, де навіть обслуги в номерах немає. Чи ти думаєш, на заводах постачальники нас коктейлями з парасольками пригощають?

— Нічого я не думаю, — знизала плечима подруга. — Та якщо все, що каже Мар’яна, — правда, і ми тут опинилися через справжню фею, то малоймовірно, що в нас вистачить сил самостійно звільнитися.

— Але ж ми навіть не пробували! — не вщухала Валя.

— Пробували, — не погодилася я. — Коли ти розірвала петлю доріг, то вона стала більшою, але не випустила нас. Готова заприсягтися, що навіть і без замовлянь ми зустрілися б із цими двома.

Валька тільки обурливо пурхнула. Як усім відомо, папороть не має квітів. Це спорофіт зі складним циклом розмноження, гаплоїдним і диплоїдним поколіннями, гаметами та іншою фігнею, яку пишуть у книжках з ботаніки за п’ятий клас. Знайти оспівану в легендах чар-квітку просто неможливо в нашому світі. Та наш світ не єдиний серед існуючих.

Провідні фізики багато десятиліть розробляють теорії, Голлівуд пачками штампує пригодницькі бойовики, а письменники пишуть фантастичні романи на тему мультивсесвіту. У чомусь усі вони мають рацію. Пекло, Ирій, Такамаґахара, Аїд, Вальгалла, Диюй, Тір нан Ноґ… Назв багато, але суть одна: ми живемо в одному з кривих дзеркал, які відображають одне одного під різними кутами.

Не знаю, хто творець цього барвистого калейдоскопа світів і чи мають до нього бодай якесь відношення бородаті дядьки, яких зображають на іконах та фресках різні релігії — я не філософ. Головне тут те, що ми справді не самотні. Більшість старовинних богів, героїв з балад, чорти, демони, русалки (справжні, а не наші місцеві потопельниці), ельфи, фейрі, кіцуне, горгульї, лепрекони, навіть дракони — це все мешканці інших світів, які колись зазирали до нас, залишивши слід на сторінках фольклору та в народній пам’яті.

Скандинавська міфологія, на мій погляд, ближче за інших підійшла до істинного утворення всесвіту, з великою відмінністю: міст, який їх поєднує, зовсім не райдужний. Ніякі веселі сім кольорів веселки, що зображені на упаковці Skittles, не зустрінуть вас на шляху. Лише густі тіні, темрява та власні страхи. Не виключено, що авторка «Відтінків сірого» надихалася саме цим переходом. Надто вже вдало обрана назва та передана загальна суть. Страх, біль, хіть, дискомфорт, спокуса та безвихідь зустрічають тебе на кожному кроці.

Ти стаєш заручником підсвідомості, де замість таємничого володаря за чорною маскою ховається власне обличчя. На шляху в інший світ ти і бранець, і кат. Тому бажаючих зірвати чар-квітку папороті, щоб заволодіти її неймовірною силою, серед відьом було не багато. Ми знали, що саме чекає за вуаллю та майже одностайно прийняли рішення цього не робити. Кому та сила потрібна, якщо можна втратити себе? Лише ті, хто не мав іншого вибору, відчайдушні шибайголови та коти навідувалися за куліси, щоб зазирнути в темний вир бодай одним оком.

Навіть ті, кого природа не наділила інстинктом самозбереження, ніколи нічого не приносили з собою з потойбічних мандрівок. Всесвіт вимагає балансу: якщо ти забрав щось з іншого світу, то мусиш це компенсувати. Заплатити за прохід — дрібниця у порівнянні з головною жертвою.

— Не збираюся я душу віддавати за якусь там Мар’яну! — вигукнула Валя, поставивши крапку у моїх роздумах. — Без образ, люба, та в мене вона одна, а ми навіть не подруги.

Лисиця з розумінням кивнула відьмі й зробила великий ковток «зеленого змія» просто з пляшки.

— Ти забігаєш наперед, Валь, — стишила подругу Віка. — Давайте спочатку вислухаємо про прокляття, а потім уже зробимо висновки. Можливо, ніяка квітка папороті й не знадобиться. Ти багато чула про прокляття фей?

— Чула то я багато, та мене цікавить, де пані Сергієнко відкопала справжню фею. Це ж не мертвяки на кладовищах, які самі вилазять із домовин на поверхню під час квітневої повні, щоб погрітися в променях місячного сяйва, — промовила я, виразно поглянувши на Мар’яну. — Побачити фей у мене поки не вийшло, хоча я й старалася.

— А тобі вони навіщо? — скривилася Мар’яна.

— Просто заради цікавості, — знизала я плечима. — Була проїздом біля Фейрі-Глен, що на пагорбах Ейлдон-Гіллз у Шотландії, і вирішила спробувати вдачу.

— Будь певною, Фортуна на твоєму боці, якщо ти їх не зустріла, — прошепотіла лисиця, потупивши очі.

— Так ти британка? Чи де ще ви могли перестрітися в дитинстві? — поцікавилася я.

— Ага, висловуха. Тільки щеплення від сказу все ніяк не зробити не може, — реготнув Сірко, за що відразу отримав удар ногою від сестри.

— Я в лісі загубилася, — коротко відповіла вона, потупивши очі.

Очі дівчини заблистіли хиткими сльозами, але вона не дала їм волі. Це було дивно та ніяково водночас — споглядати, як живі емоції проростають крізь просякнуті отрутою обладунки Мар’яни. Хлопець простягнув їй кухоль, але вона похитала головою й зробила ковток із пляшки.

— І? — не витримала паузи Валя. — Все було як у «Чужоземці»? Ти знайшла коло з грибів чи каменів та потрапила до іншого світу?

— Нікуди я не потрапляла! — відрізала дівчина, витираючи очі. — Здається… Я мало пам’ятаю про той день.

— Ніби корова язиком злизала, — додав язикатий Сірко.

— Не може такого бути, — похитала головою Віка. — Якби до нас завітали вищі фейрі, то всі вже про це знали б.

— Я не придумую, якщо ти на це натякаєш, — обурилася Мар’яна. — Це ваша головна сказала… Як її там?

— Що? У нас немає головних… — почала я й відчула, як Валя тихо й обережно наступила мені на ногу.

А, так, і як я могла забути вам про це сказати. Прошу вибачення та схиляюся в глибокому реверансі. Хоч усі відьми рівні в ковені, та існує виняток із правил — верховна відьма. Найсильніша та наймудріша з нас. Принаймні так усі вважають. Я лише раз бачила стару вирицю, коли була в столиці, але назавжди запам’ятала ореол сили, що клекотів над її головою.

— Історія стає дедалі цікавішою, — присвиснула я, відганяючи образ сивої жінки з пронизливими сталевими очима. — До неї не так просто потрапити на прийом. Як у тебе вийшло?

— Пішли чутки, що в лісі загубилася дівчинка, а коли її знайшли, вона перетворилася на звіра й знову втекла, — відповів Сірко. — Пощастило тобі, сестро, що в ті часи не було камери в телефоні кожного бовдура. Сиділа б ти зараз у якійсь підпільній лабораторії СБУ та їла кашу через трубочку.

— Не вішай мені локшину на вуха, хвостатий, — відрізала Валя. — Половина поліцаїв родом із вашої братії, а скільки перевертнів у секретних службах — навіть уявити важко. Все чекаю, коли НАБУ нову статистику опублікує. Взяли б її під опіку, як завжди зі своїми робите, та й по всьому.

— В тому-то й біда, що вона не одна з нас, — зиркнув на неї Володька. — Ми за бажанням перетворюємося на звірів, а вона — коли завгодно. У будь-який момент може на лисицю перекинутися. Хто ж таку під своє крило візьме? Добре, що мої батьки ризикнули шкурами та удочерили її.

— Так існують же ваші гуртки за інтересами. Ну, ті, що по лісах ходять, маніяків лякають та вчаться добувати вогонь тертям, — махнула рукою Валя. — Ну й контролювати звірині інстинкти заодно.

— Батьки все перепробували, не допомогло, — похитав головою Сірко. — Не вміє вона це контролювати. Не її це природа.

— А вчилася вона як? Як професію здобувала? — не зрозуміла Віка. — Вона ж посеред уроків могла обернутися, а такі випадки дуже не люблять і карають.

— Домашнє навчання, — сумно видихнула дівчина. — А замість випускного з друзями — торт із цим недоумком

— Не так уже й погано, — відмахнувся хлопець. — Та й коли це було? Зараз набагато краще.

— Краще? — розпачливо вигукнула дівчина. — Я ані стосунки почати не можу, ані друзів завести!

— А я? — тихо спитав хлопець. — Я хіба тобі не друг?

— Потім будете сценку з «Говорить Україна» розігрувати, — сухо відрізала я. — Тут у кожного є своя сімейна драма. Давайте перейдемо до фактів: ти загубилася в лісі, якимось чином здобула дар перевтілюватися, хоча перевертнем до цього не була, і наша коронована верховна вирішила, що у всьому винна загадкова фея. Я нічого не проґавила?

На поляні повисла густа тиша, хоч ножем ріж. Десь у глибині лісу пролунало ухання сови, сполохавши Вікторію.

— Нісенітниці якісь! — першою оговталася Валя. — Такого просто не може бути! Чому тоді шановна верховна відьма сама не вирішила цю проблему? Вона стільки вміє, стільки знає…

— Бо кожне прокляття має свої правила, — здогадалася Віка. — Це ж не пристріт у спину та не замовляння на пронос, яке саме розвіється через кілька днів. Змусити людину попри її волю змінити власну природу — не іграшки. Можу заприсягтися, що загубилася ти саме в період сонцестояння, тому й зняти прокляття можна тільки зараз.

— Ні, тоді була зима, — похитала головою Мар’яна. — Мене кілька тижнів шукали, а повернулася я вже після Нового року.

— Зимове сонцестояння, — прошепотіла я, згадавши слова віщунки. — «Зерно, що спало в холоді, пробудиться в теплі. Світло народилося з темряви, а темрява знову знайде світло».

— Це я таке казала? — зрозуміла мій натяк Віка.

— Прямо перед аварією, — кивнула я. — Якщо відкинути купу незрозумілих деталей, то зараз усе починає прояснятися.

— Прокляття було накладено під час зимового сонця, отже розвіяти його може тільки пік літнього, — кивнула Валя. — Чому чекали стільки часу? Невже стара відьма сама не здогадалася?

— Фею шукали, — розвів руками Сірко.

— Микита, якщо це його справжнє ім’я, — зробила я висновок і махнула дівчатам. — Де ви відкопали такий релікт?

— Де-де, — всміхнулася Мар’яна, кинувши короткий погляд на брата. — В одному з додатків для знайомств. Пощастило, що в мене є один профі у пошуку друзів на одну ніч.

— Друзів, кажеш, — підтиснула губи Валя. — Це логічно. Феї завжди любили розважатися. Тільки для цього в наш час нікого не треба викрадати — достатньо свайпнути вправо на екрані телефона чи поставити лайк у профілі.

— Гайда, пані. Треба потеревенити, — рішуче сказала я, вставши з каремата.

— А який сенс кудись йти? — здивувалася Віка. — Перевертні зі звіриним слухом за кілометр нас почують.

— Вона не справжній перевертень і всією силою не володіє, — вказала я на Мар’яну й одразу перевела погляд на Сірка. — А цьому, вочевидь, ведмідь справді на вухо наступив. Ми застали його зненацька, коли пробиралися крізь хащі. Враховуючи, що шуму від нас було як від стада корів, роблю висновок: слух у нього також не супер.

— Ніхто мені нікуди не наступав! Я просто дровами був зайнятий! — запротестував хлопчина.

— Просто, просто… все у вас, чоловіків — просто, — махнула я рукою. — Один «просто» поправляв сторонній дівчині купальник у роздягальні, а я все не так зрозуміла.

— Інший казав, що то просто колега з минулої роботи, а я — ревнива істеричка, — додала Валя.

— Або ще краще: мені заявив, що вони з сокурсницею просто знімають разом квартиру, — кивнула з розумінням Віка.

Не збираючись слухати відмовки хлопця, ми з подругою покрокували до озера. Зростаючий місяць дивився на нас примруженим оком, у воді плескалася риба і не на секунду не замовкаючи квакали жаби. Романтика дикої природи у всій красі. Дзищання комарів стало просто нестерпним, що зовсім не тішило Віку, чиї руки перетворилися на суцільну червону пляму.

— Що думаєте? — спитала я, коли вогнище разом із перевертнями зникло за кущами.

— Я вже сказала: вмирати за Мар’яну я не збираюся, — пошепки відповіла Валя. — І вам не дозволю!

— По-перше, перестань командувати, ти не на роботі. Задовбала вже! — прошипіла я. — А по-друге, я й сама не в захваті від ідеї з квіткою папороті. І чим думала верховна, коли таке казала?

— Може, хотіла, щоб від неї відчепилися? — запропонувала Віка. — Як у казках: щоб нічого не робити, треба поставити умови, які неможливо виконати.

— Піди туди, не знаю куди, і знайди там бозна-що, — кивнула я. — Що було в голові старої відьми, ми не знаємо, але вигрібатися якось треба.

— Цікаво, в якому додатку вони фею знайшли? — задумалася Валя. — Чи краще сказати фейрі? Ні, це звучить так, ніби я купую засіб для миття посуду. Слово «фея» взагалі змінюється?

— Слово «фея» в українській мові має лише жіночий рід, тому окремого загальноприйнятого парного слова на позначення чоловічої статі немає, — відповіла Віка. — Але як філолог зі ступенем бакалавра я тебе запевняю: можеш називати його як хочеш. Мовний омбудсмен зараз не найголовніша наша проблема.

— Правильно, наша головна проблема — квітка. І якщо я ще раз почую від тебе, Валя, згадку про додатки знайомств, то прокляну не гірше за фею. Будеш перетворюватися на жабу кожен темний місяць, поки тебе не поцілує справжній принц! — відрізала я й задумалася. — Якщо подумати, то історія з прокляттям якась дивна. Ви багато такого бачили в житті? Це ж чим Мар’яна дитиною так завинила?

— Дивне — не те слово, — похитала головою Валя. — Усі прокляття мають свої умови. Як у тому фільмі, де прокляли двох закоханих обертатися на тварин, щоб вони не могли зустрітися.

— Щось таке пам’ятаю, — почала я згадувати кіно, яке показував нам старий чорно-білий телевізор. — Він був уночі вовком, а вона вдень перекидалася на яструба. І тільки під час затемнення вони могли побачитися в людській подобі. Там були правила та логіка.

- Отож! А тут нісенітниці якісь, - погодилася подруга, - Якщо вона перевтілюється в рандомний момент, то це означає, що правил для цього прокляття не існує. Такого просто не може бути! Магія, це не помах чарівною паличкою та дурне закляття. Це структура та сила яка підпорядковується законам та змінює реальність!

Ми замовкли, обдумуючи цитату одного чарівника з відомої книги. Дивно, але у фентезі подекуди можна зустріти більше правди, ніж у «книгах з магії», які продає один із великих книжкових клубів. Так минула хвилина чи дві, поки Вікуся не здалася:

— Або нам не все кажуть, або ми чогось не розуміємо.

— Якщо ти не помітила, то нам узагалі нічого без закляття говорити не хотіли, — похмуро нагадала я. — Добре, що було свіже в пам’яті й поспіхом складати не довелося.

— Егеж, із брехливого пса й шмат шерсті — вже великий успіх, — всміхнулася вона мені, і ми розреготалися.

Подруги на те й подруги, щоб без слів зрозуміти, звідки росте хвіст. Вікуся з Валькою відразу збагнули, чому з мене закляття так і линуть. Одного балканського вовкулаку на чисту воду я вже вивела, залишилося ще двоє його далеких родичів.

— Ну що, дівчата, — хижо всміхнулася Віка, — готові дотиснути цю парочку? Я — так, бо вже настогидло годувати собою комарів.

Глибоко видихнувши, я витягнула з кишені червону стрічку Віри та зав’язала на ній перший вузол.