Від феї до відьми і назад

Зазвичай відьми та чаклуни бачать один одного здалеку. Аура магії, притаманна кожному, хто має бодай краплю дару, світиться поміж людей, ніби вуличний ліхтар у похмурий день. Іноді подібне сяйво можна сплутати з великим таланом, харизмою чи іскрою митця, яка часто-густо супроводжує творчих людей.

Цього разу щось пішло не так. Віра спробувала знайти колегу по ремеслу в натовпі, щоб привітатися, але її спіткала невдача. Харизматичні інфлюенсерки, обдаровані співаки та поціловані Фортуною багатії світилися в залі, немов іскри від святкового вогнища у нічній темряві.

Годі було й шукати когось у цьому розмаїтті барвистих світляків. Щоб розвіяти або підтвердити здогадки, Віра вирішила перевірити всіх особисто. Все одно треба ходити поміж людей та спілкуватися, тож відьма вирішила використати цей час із користю. Але й тут не пощастило.

То бармен зупинив її й спитав, чи можна додати дорогий скотч до коктейлю (чого питати? він же стоїть у відкритому барі!). То покоївка вирішила уточнити, чи готувати додаткові рушники та серветки (звичайно треба, і побільше!). Але коли до неї підійшов кухар із питанням, коли виносити десерти, вона попросила зачекати.

Відчуття чиєїсь магії поруч бентежило. Липким павутинням воно то виринало, ховаючись за чужими обличчями, то знову розчинялося у ліричних звуках скрипки, змушуючи здригатися. Зрештою Віра покинула цей задум.

«І так уже кола по залу набігала в кращих традиціях Вальки», — подумала вона, зупинившись біля улюбленої картини, щоб сконцентруватися.

Ні, нічого дивного відчути вона так і не змогла. Хвилювання за подруг могло й затьмарити її третє око, тож треба було перевести подих.

— Вишукано, але похмуро. Щось у стилі поп-арт більше пасувало б до атмосфери вечірки. Ви як вважаєте? — запитав глибокий жіночий голос позаду неї. По шкірі пробігли мурахи, але Віра подумки нещадно їх розчавила та відповіла, не повертаючи голови:

— Тут немає нічого зайвого. На одному полотні змішалися крихкість буття, неминучість смерті та ілюзорність мирської сили. Проте троянди ще квітнуть, і в пісочному годиннику вдосталь часу. Тож шоу повинно тривати, поки пісок сиплеться крізь скляне гирло.

— Натюрморт у стилі ванітас не кожен повісить у власній вітальні. Робота когось із фламандців? — запитав голос і відразу сам дав відповідь: — Чудова копія. Я оцінила.

Віра розвернулася, щоб пояснити цій великій мистецтвознавиці, що в цьому будинку немає жодної копії, та осіклася.

Вік більшості запрошених на урочистий захід дам було важко зрозуміти з першого погляду. У когось цьому заважав густий макіяж, який додавав потрібну кількість років, декого рятували косметичні засоби, допомагаючи стерти з обличчя не один десяток. Тут ситуація була геть складною та неоднозначною. Скільки насправді було цій конкретній жінці не знали навіть в СБУ. Віра за це ручалася. Після роботи майстерних рук пластичних хірургів дізнатися справжній вік незнайомки можна було хіба що по ДНК.

Та й це не стало головною неприємністю для Віри. З-під білих від пергідролю брів на неї дивилася пара холодних очей, у яких ховалися тіні небаченого масштабу. Відьма. І доволі могутня, якщо не сама…

— Аполлінарія, але для тебе можна просто Поліна, — промовила вона, простягнувши доглянуту руку, що сяяла білизною, мов сонячне світло. — Рада бути запрошена у твій дім, сестро.

Високий підбор лодочки Prada підступно підкосився, і всупереч власній волі Віра приклонила коліно перед жінкою. Якщо диявол справді носить цей бренд, то зараз вона щиро йому співчувала.

— Я теж рада вас бачити, пані, — прошепотіла Віра, випрямляючи спину. — Чому ви тут?

Голос звучав стримано, але всередині все кипіло. Здивування, відчуття небезпеки та цікавості змішалися в п’янкий, інтригуючий коктейль. Що верховна відьма забула на її прийомі? Здивування та небезпека переплелися з цікавістю, мов отруйні трави в келиху.

— Де твоя гостинність? — підняла брови Поліна, поправивши вибілене до кольору вапна волосся. — З фонду мого покійного чоловіка фінансуються проєкти твого. Пташки наспівали, що цього разу замість безголової ляльки Йосип обрав когось цікавіше. Але ці пташки самі не сильно відрізняються розумовими здібностями, тож я вирішила розвідати обстановку самотужки.

Хто з них більше схожий на фарбовану ляльку, Віра уточнювати не стала. Довга сукня із золотавими металевими вставками перетворювала Аполлінарію на одну з тих декоративних статуеток античних богинь, які виставляють у вітринах антикварних лавок. Ніби й гарно, але до приступів нудоти штучно та шаблонно. Гарна підтяжка врятує від невідворотного впливу часу, але треба ж знати межу, щоб не перетворитися на консервовану рибу.

— Меншого я від тебе й не очікувала. Обдаровані самородки здобувають успіх частіше за інших, — загадково посміхнулася Аполінарія, — Усі чомусь вважають, що найсильніші відьми повинні мати довгу родословну. Та ти не гірше за мене знаєш, що магії байдуже на умовності.

На гладенькому від постійних уколів ботоксу лобі не з’явилося жодної зморшки. Проникливі очі Поліни говорили одне, пухлі від імплантованих філерів вуста — інше, а міміка вирішила зовсім промовчати. Відьомське бачення на неї не діяло, тож зрозуміти щирість верховної відьми було важко. Ніби з пластиковим манекеном розмовляєш, а не з живою, пронизаною силою жінкою.

Скрипка замовкла, завершивши виступ фінальним акордом, і гості радісно зааплодували квартету. Культурний нічний кошмар цих пройдисвітів скінчився, тож вони вирішили, що можна й порадіти трохи. Слова потонули у звуках бутафорських овацій, і Поліні довелося наблизитися до Віри майже впритул.

— Мало хто про це знає, але я така ж, як і ти — без роду, без племені, — прошепотіла вона. — Батько гнув спину на заводі все життя, мати була звичайною домогосподаркою, а брат працює в якомусь державному університеті за копійки. Всі вони ладні вбити, аби отримати бодай краплю мого дару.

Віра здивовано округлила очі, дослухаючись до кожного слова. Від одкровення верховної перехоплювало подих.

— Ваш брат не має сили? — ледве вимовила вона, відчуваючи, як слова застрягали в горлі. — Але ж я гадала, що всі діти з одного покоління зазвичай успадковують бодай щось.

— Уявляєш, як бідоласі не пощастило? У мене прокинувся темний спадок, а його кров виявилася порожньою. Не кожен має цей домінантний ген.

Після цих слів вона в’їдливо витягнула губи трубочкою, відсьорбнувши шампанське. На думку Віри, вуста й так були занадто підкачені косметологом, та робили Аполлінарію схожою на качку з великим дзьобом, і додатково випячувати їх не було потреби. Сказати це в очі верховній вона не наважилася. Життя було дорожче за іронію.

— Сестра-близнючка стала верховною відьмою, а йому ні чорта від всесвіту не дісталося. Ані магії, ані доброї долі, ані вдачі, — продовжила вона. — Я підтримувала його, як могла. Коли була молода та дурна, навіть пробувала знайти для нього дар. Але ж ти розумієш: якщо цього в тобі немає, то сила не приживеться.

— Зі смертного можна зробити відьмака? — не повірила Віра. — Я знаю, що практичної магії можна навчитися, але це ж не дар, а проклята печать темних сил.

— Я тоді вважала інакше, — сумно промовила вона. — Після першої ж невдалої спроби ми більше не спілкувалися. Вже років із двадцять не бачилися. Він втратив у мене віру, а я втратила споріднену душу. Тож, коли ти позбавлена можливості мати власний ковен чи рідню, яка тебе приймає, будь-який шанс відсвяткувати літнє сонцестояння разом з однією зі своїх сестер — велика вдача.

— Дивне цього року свято, — вражена розповіддю, прошепотіла Віра. — Не такого я бажала.

Наповнена фальшивим блиском атмосфера вечора та дивна розмова з могутньою відьмою різко контрастували з тим, чого Віра бажала насправді. Визнавши це вголос, з її плечей ніби гора звалилася. На щастя, підійшов офіціант та ґанотно подав їй бокал із коктейлем. Ця розмова вимагала чогось міцнішого за ігристе вино.

— Справді? — здивовано запитала жінка. — Я гадала, що ти зараз на гребені хвилі, саме там, де завжди хотіла бути.

— Нісенітниці, — похитала головою Віра, обережно роблячи ковток із келиха. — Все життя уникала подібних пафосних заходів. Терпіти не можу показового блиску, бо він стає темнішим за порожнечу.

— То чого ти досі тут? — зацікавлено запитала відьма. — Хіба ми не народилися вільними обирати?

— Я хазяйка цього прийому. Де ще мені бути? — розвела руками Віра.

— Не знаю, — задумливо знизала плечима Поліна. — Ти мені скажи.

Віра міцно стиснула бокал у кулаку й застережливо прошепотіла:

— Якщо ви щось знаєте про моїх сестер, то раджу перестати говорити загадками. День видався важкий, тож мені не хотілося би все ускладнювати.

— Не жени коней, жінко. Я не битися з тобою приїхала, — позадкувала Аполлінарія, жартівливо виставивши перед собою долоню. — Загадка тут тільки одна: чому на цьому святі дві відьми без ковену? Я розраховувала познайомитися й з іншими. Чи вони ще не приїхали?

— Вони… — голос Віри підступно обірвався. — Мої дівчата наче крізь землю провалилися. Зранку виїхали з міста та загубилися, наче їх поглинула сама дорога.

— Ти віриш, що відьми могли просто так загубитися? — гучно розсміялася вона. Кілька гостей повернули голови, але їхні здивовані погляди не затрималися на Поліні, просковзнувши повз. — Ти мене повеселила, тож і я розповім тобі дотепну історію з життя. Через три роки після розставання мій колишній повідомив мені дві речі. Перше: він ходив до гадалок знімати порчу, яку нібито я на нього наклала. Друге: він мене за це пробачив і навіть захотів повернутися.

— І ви й справді його не чіпали? — настав час дивуватися Вірі.

— Робити мені більше нічого, як витрачати силу на всіляких ідіотів! — пурхнула Аполінарія. — Бідосю й так доля покарала за всі його вчинки. Нащо брати гріх на душу зайвий раз? І так назбирала їх цілу купу. Але я була шокована, що, виявляється, ми з тим довбограєм перебували у відьомському конфлікті.

— І ви дали йому шанс? — не повірила Віра.

— Ти будеш здивована, але так, — посміхнулася вона. — Я завжди вірила в другий шанс. Перший раз може все піти шкереберть, але якщо існують справжні почуття, чому б не спробувати?

— Захоплююся вами, — посміхнулася Віра. — Ніколи б не зійшлася з людиною вдруге, знаючи всі його недоліки. Краще спробувати знайти когось новогою.

— Хочеш пораду? — раптово прошепотіла Поліна. — Якщо тобі треба знайти того, хто загубився, то варто спробувати загубитися самій. Усі дороги ведуть до Риму. Якщо ти, звісно, розумієш, про що я.

— Але ж я не можу покинути свято! Це мій перший вихід у світ як дружини Йосипа. Він розлютиться, якщо я залишу його самого тут, — округлила Віра очі.

— Справді? І де ж він зараз? — покрутила головою Поліна, шукаючи Йосипа в натовпі. — Тобі варто розставити пріоритети. Хто більше потребує уваги: загублені сестри чи купка пихатих скряг? Новий чоловік чи старі подруги? Вибір зараз у твоїх руках, тож зроби його.

Довго вирішувати Вірі не довелося. Думка все кинути та помчати в ніч на пошуки дівчат уже давно крутилася в її голові.

— Прикриєте мене? — підморгнула вона верховній, мов змовниці перед небезпечною витівкою.

— А для чого ще потрібні сестри? — знизала плечима Аполінарія. — Прийдеться ще раз приміряти роль доброї феї. Мені не звикати тримати удар. Щось придумаю.

Віра азартно розреготалася. Вона цілий вечір звинувачувала гостей у лицемірстві та показовості, але тільки зараз зрозуміла, що сама перетворилася на одну з них. Маска поважної дружини заможного чоловіка розсипалася на попіл, і це змусило її знову відчути себе справжньою. Добре, що знайшлася людина, яка вказала їй на це.

Йосип буде не при собі від люті, коли зрозуміє, що Віра кинула його посеред важливого заходу. Але ж чи не після сварки трапляється найпалкіше примирення? Вона знайде слова, щоб пояснити своє зникнення, та що вона скаже подругам? Що пила коктейлі, поки вони блукали бозна-де?

Фелікс так і не з’явився. Фамільяр схибити не міг, а отже щось завадило йому повернутися. Давно вже треба було почати діяти, а не слухати заспокійливі мантри Йосипа. Під здивовані погляди гостей вона зняла незручні туфлі на підборах, швидко кивнула Аполінарії та босоніж вибігла із залу.

— Біжи, біжи від свого принца, Червоний Капелюшок, у темний ліс, — прошепотіла їй у спину верховна й злостиво додала: — Якщо ще є до кого бігти.