Від феї до відьми і назад

Тиша затягувалася. Невидимими кайданами погляд блакитних очей Сірка оповив мій розум, змушуючи заклякнути. Не на таку поїздку я розраховувала, коли погодилася на вмовляння дівчат разом відсвяткувати літнє рівнодення. І чому дар Вікторії вирішив промовчати? Коли конче потрібне передбачення, віщуни завжди розводять руками, знизують плечима й витягують колоду Таро з кишені.

Агов, шановні! На картах я й сама можу собі розкинути не гірше за інших відьом, а ось справжні видіння — це рідкість. Ні, Вікуся щось казала прямо перед тим, як Porsche винесло в кювет, але про цю химерну парочку там точно не йшлося. Я б таке запам’ятала.

У голові стало люто холодно, ніби мозок занурили в крижану воду. Проста людина не змогла б довго витримати небезпечне сяяння його неймовірно блакитних очей. Сірко це знав. Знав, і поводився зі мною як зі здобиччю. Він знав, що в цьому випадку інстинкт «бий або біжи» вже не працює. Ні того, ні іншого звичайна людина не зможе зробити перед страшним сірим вовком. Не знав він лише одного: я не була ані звичайною, ані простою, у всіх значеннях цих слів.

Знаєте, що думають відьми імлистою ніччю, крокуючи старим кладовищем? А нічого ми не думаємо. Коли землю затягує туманний серпанок, змушуючи випадкових перехожих здригатися від жаху, ми впевнено крокуємо своєю дорогою. Бо така наша воля. Тут діє тільки одне найважливіше правило: ми вирішили ступити на звивисту тропу магії самотужки, і лише нам вирішувати, кого боятися, а кого треба поставити на місце. Де саме буде це місце, також вирішувати нам.

З чиєїсь лихої волі троє дівчат загубилися в темному лісі. Якби мені таке розповіли сьогодні зранку, я б від душі посміялася та попросила, щоб припинили переповідати старі казки. Та це була не казка і не міф. Сувора реальність дикої природи зайшла у мої двері, не спитавши дозволу. А взагалі-то, мала б постукати хоча б заради ввічливості. Природа, вона така. Вимагати від неї чогось іншого було б дурістю. Та я вирішила інакше. Природа це твоя чи ні, але правила поведінки в суспільстві ніхто не відміняв.

Поки Віка широко відкрила очі, а Валя здивовано розкрила рота в спробі придумати, що відповісти Вовчику та його супутниці, я зустріла його погляд. Наші очі перетнулися, і я подумки виштовхнула хлопця зі своєї свідомості, міцно зачинивши двері. Сірко зойкнув, ніби йому прищемили хвоста, і по-дурному закліпав очима.

На цьому я не зупинилася, швидко зашепотівши закляття, яке вже мала можливість випробувати на одному кульгавому псі з Балкан. Після нього, власне, він і став кульгавим.

На кінчиках моїх пальців спалахнув бляклий, малопомітний вогник. Його світла не вистачило б, щоб розігнати лісові тіні або налякати Сірка, та це й не було потрібним. Ноги хлопця підломилися, ніби по них із силою вдарив хтось могутній і невидимий. М’язи перестали слухати, стягуючи кінцівки в неприродні сторони. З гуркотом завалившись на землю, Володя жалібно заскулив, благаючи про пощаду.

— Нічого собі, сестро. Я в захваті! А він після цього й справді ніколи не зможе перекинутися? — гаряче зашепотіла Валя, прокидаючись від звірячого морока.

— Як показала практика, закляття діє одну повню. Для «назавжди» я мало каші їла, — відповіла я, спохмурнівши від відчуття слабкості в ногах. — А враховуючи, що моя внутрішня батарейка ще не відновилася, то було б непогано, якби воно протрималося хоча б кілька днів.

Почувалася я кепсько. Шлунок скрутило в тугу спираль, ніби я не їла кілька днів, а в голові заблимали золоті іскри. Таке завжди буває при енергетичному виснаженні. Добра, що кров носом не пішла. Я не здивувалася, що невелике закляття безжально з’їло залишки енергії. З Мар’яною відбулося те саме, що й із Володею.

Я навіть повертати голову не стала, щоб пересвідчитися, що дівчина скрутилася калачиком серед зеленої папороті та тихо скулила. Стримувальне закляття спрацювало, як годинник. Якщо ти маєш дику сутність — ти постраждаєш. Одним махом уклала обох. Що тут сказати? Гарний результат із поганими наслідками для здоров’я всіх, хто взяв у цьому участь.

— Ще раз так зробиш — зубів не дорахуєшся. Наступного разу ніякий стоматолог не візьметься лікувати твої ікла, Володя. Зрозумів? — збираючи себе докупи, проказала я. — А тепер підіймайся! У нас купа справ і обмаль часу.

Не знаю, чому саме так я сказала, та щось глибоко всередині підказувало, що з початком святкової ночі буде не до веселощів.

— Хто б міг подумати, що серед нас ділова ковбаса, — пробелькотів він, кривлячись від болю. — Поспішаєш на збори поетів-невдах?

У мене не було ані сил, ані наснаги сперечатися з ним. До того ж я й так знала, що рима була напрочуд вдалою, а головне — дієвою. Думка всіляких хутрових засранців мене мало цікавила. Критикувати відьму кожен може, та не у всіх після цього залишаються цілими кінцівки.

Пропустивши його коментар повз вуха, я мовчки протягнула йому руку. Від моєї допомоги хлопчина відмовився, відбивши долоню своїм лаписьком. Розумію. Треба ж якось показати свою гордість та непохитність. Коли здорованя вкладає на лопатки тендітна дівчина, яку, здавалося б, можна одним пальцем розчавити, це сильно б’є по самооцінці. Глибоко дихаючи, він спочатку перевернувся на живіт, а вже потім невпевнено почав ставати на ноги.

— Як ти здогадалася, що вони перевертні? — прошепотіла Валя, округливши очі й відступивши подалі від кремезного хлопчини.

Співчутлива Віка, навпаки, послідувала моєму прикладу та допомогла підвестися Мар’яні. Подумки я відзначила, що дівчина не пручалася, як її брат, і хоч без особливих радощів, але допомогу відьми прийняла.

— Це не перше моє вовче родео, — скривилася я, дивлячись на затравлений погляд Сірка. — Правило зграї: якщо не показувати, хто сильніший, ви швидко нахабнієте та починаєте високо підіймати свій хвіст.

— Я ж нічого поганого не хотів зробити! Лише трохи налякати, щоб не задавали зайвих питань, — просипів він. — Це жарт такий, зрозуміли? Навіщо ж так жорстко?

— Ти пожартував, а ми посміялися, — злосливо відповіла Валя.

— Жорстко? — підтримала я подругу. — Ти б бачив, як твого сірого колегу перековбасило. Готова заприсягтися, що він довго згадуватиме українську відьму.

— Йолоп! — прошипіла йому сестра. — Не треба було взагалі їх брати з собою. Недарма батько казав, що ти м’якотіле теля! Тільки спідницею помани — і він вже біжить.

Поглянувши на кремезну тушу перевертня, я б ніколи не змогла подумати таку нісенітницю. Ні, хлопець був симпатичний, але не на мій смак. Сірко виглядав як гора м’язів, щедро притрушена темною рослинністю. Як то кажуть, на любительку. Та його сестра була впевнена в іншому. Я вже подумала, що вона дірку в ньому пропалить своїм поглядом, коли той почав виправдовуватися:

— Я гадав, що вона жінка когось із наших, — обурився хлопчина. — Хто б міг подумати, що знайшовся телепень, який із відьмою сплутається?

— У вас, може, це й не прийнято, а в Європі — звичайна справа. Ми ж не в кам’яному віці живемо, де треба плекати чистоту роду, — відрізала я та задумалася. — А як ти зрозумів, що я з вовком зустрічалася?

— На тобі його мітка, — зневажливо кинула Мар’яна, ніби це було чимось ганебним.

На відміну від брата, вона швидше відновилася після мого закляття, бо рима була не зовсім про неї. Дівчина промайнула повз нас, підійшла до Сірка та з силою штурхнула його ліктем у живіт. Він скривився, але відповідати не став.

— Магічна мітка? А чому ж тоді я її не бачу? — здивувалася Валя.

— Відьми, — зверхньо пурхнула вона. — Тільки на своїй магії схиблені і нічого більше не помічаєте. Хтось позначив твою подругу як власність. Чоловіки так дають зрозуміти іншим, що ви — частина їхньої території, і на вас не можна зазіхати без наслідків.

— Що цей покидьок зробив? — вигукнула я, поспіхом знімаючи сорочку, щоб оглянути шкіру на предмет потаємних символів.

Подумки я вже забронювала квитки до Хорватії, здійснила обряд пошуку хвостатого довбня, який це зробив, та склала план помсти. Хоча, може, він саме на це й розраховував? Що я прилечу на крилах помсти і цим дам йому шанс вдруге заморочити мені голову?

— Ти нічого там не побачиш, і дар не допоможе. Знак тільки для своїх, — всміхнувся Сірко, вказавши пальцем на свій орлиний ніс. — Мітку треба відчувати.

— Тобто ти ж не хочеш сказати, що він мене помітив, як це роблять собаки? — обурилася я. — Я йому що, дерево чи стовп для оголошень?

— А ти кумедна, — примружила очі Мар’яна. — Ми не дворові собаки і усе робимо цивілізовано.

— Собаки, вовки… Яка до біса різниця? — не витримала я.

— Взагалі-то я ведмідь, — ображено пробуркотів Сірко, збираючи з землі розсипані дрова. — На ведмедя можу перекидатися в повню.

— А я лисиця, — блиснула жовтими очима Мар’яна. — Та ми всі діємо однаково: помічаємо свою власність.

— Власність? — одночасно вигукнули Валя й Віка.

— О! Довго чекати не довелося. Нарешті феміністок підвезли, — з в’їдливою посмішкою промовила Мар’яна. — Як там кажуть? Якщо загубився в лісі, то замість «рятуйте» треба кричати: «Хай живе патріархат!». Вмить збіжуться феміністки, щоб довести тобі, що у всьому винне нахабне мужло. Буде не весело, зате вже не так самотньо.

— Наступного разу саме так і зробимо, — крізь зуби відповіла Валя, і я відчула, як земля під ногами слабко завібрувала.

Поганий знак. Валька була не при собі від люті. Мар’яна нахмурилася і обережно поклала руку на кишеню, де, ймовірно, лежала якась зброя. Здавалося, що вони ось-ось кинуться одна на одну, немов дві розлючені кішки. Це помітив і Сірко, тому встав між ними, заслонивши дівчат одну від одної. Сміливий вчинок, я оцінила.

— Не звертай уваги, вона з тебе кепкує, — махнув він рукою та спробував всміхнутися.

— Я не зрозуміла, — примружила очі Валька. — В тебе щелепа від сміху над останнім жартом уже перестала боліти?

Хлопець підвів очі, поглянувши на відьму довгим, пронизливим поглядом. Валя нервово ковтнула слину, зробивши невеликий крок назад. В блакитних очах вовка знову замерехтіло слабке сяйво, але цього разу не крижане і не лякаюче. Я вже бачила схожий погляд, та поки не могла зрозуміти до кінця наміри перевертня.

— Ми не бажаємо сутички в святкову ніч, — відповів він, простягнувши їй руку. — Мир?

— Домовилися. Але якщо цей бродячий стендап продовжиться, то жартувати почнемо ми, — кивнула вона, нерішуче потиснувши його лапиську. — І щось мені підказує, що навряд чи вам це сподобається.

— Може, перейдемо на «ти»? — пробасив хлопець, хитро примруживши очі. — Або ще краще: прекрасна чародійка назве своє ім’я. Якось же треба тебе кликати.

— Замість дурниць краще б розповів, що моїй подрузі з вовчою міткою робити, — буркнула Валя, відвівши від нього очі.

— Гарно викрутилася. Ніби й не прийняла його пропозицію, а водночас перейшла на «ти». Вбила двох зайців одним пострілом, не відповівши ні на одне питання, — майнула в голові думка.

— Її звуть Валентина, мене — Вікторія, а білявку — Вероніка, — раптово подала голос подруга. — Ми також не хочемо сварки, проблем у нас і так вдосталь.

Я кисло поглянула на неї, зважуючи факти. Минулого разу, коли Микита спитав наші імена, Вікторія була відверто проти, а зараз сама відповіла, хоча її й не питали. Або дівчина щось задумала, або не зважаючи на невеликий конфлікт, перевертням можна було довіряти. Хто їх розбере, тих ясновидців.

— Валентина — це сильне ім’я. Доля не дарма тобі його дала, — задоволено кивнув Сірко, ще раз потиснувши руку Валі.

Дівчина аж здригнулася, коли він несподівано схопив її долоню й почав інтенсивно трясти в повітрі.

Це було цікаве видовище. Валентина, яку колеги жартома називали Мигерівною замість Ігорівни, славилася напрочуд суворим та діловим підходом до спілкування. Вона не належала до тих, хто полюбляє корпоративи чи зустрічі на пиво після важкого тижня. Лише на наших посиденьках дівчина розкривалася як ніжна та романтична натура, що постійно шукає кохання й щоразу відчайдушно дивується, коли все йде прахом. Щось таке, мабуть, і побачив у ній Сірко, бо його порівняння з трояндою серед шипів було напрочуд влучним. Коли я робила розклади на Таро, то завжди вибирала Вальку королевою мечів. Але цього перевертень знати не міг.

— Мітка з часом сама розвіється, якщо її не поновити, — продовжив він, коли Валя нарешті змогла звільнити руку від його міцного рукостискання. — Наші пращури вважали помічену людину власністю, але так не думають уже багато століть. Тепер ми таким чином висловлюємо свої почуття, і не більше.

— А так усі роблять? Чи тільки мені дістався особливо хазяйновитий вовк? — вирішила уточнити я.

— За всіх не скажу, але у нас не прийнято мітити всіх підряд, — знизав він плечима. — Це ж живі люди, а не якісь іграшки. Я, наприклад, узагалі ніколи цього не робив, а Мариська лише один раз наважилася.

— Якби ти так робив, то пів області тобою б просмерділи, — вколола брата Мар’яна і чомусь виразно глянула на Валю. — Пан Володимир у нас не надто перебірливий.

— Зла ти, Марисько, — скривився він від її слів. — Стільки отрути в собі тримаєш, що мала б перетворюватися не на лисицю, а на гадюку.

Хтось із дівчат реготнув, але я так і не зрозуміла, чи то Віка, чи Валя. Підкол був вельми влучний — я й сама хотіла його використати, коли настане час. Та зараз мене хвилювало дещо важливіше, ніж розбірки брата з сестрою.

— Якщо ви перекидаєтеся на різних тварин, то не можете бути кровними родичами. Це ж зазвичай спадкова здібність, чи не так? — не зрозуміла я і осіклася.

Замість відповіді по шкірі ковзнув пекучий погляд Мар’яни. Вочевидь, я торкнулася теми, якої краще було не зачіпати. Чорнява дівчина зло зиркнула на мене, відкинула довгу косу та гордо відвернулася. Здається, однією фразою я відібрала у Вальки звання найзлішої відьми в цьому лісі. Вовчик теж напружився, забувши про сварку з Мар’яною. Він м’яко підштовхнув її, і дівчина покірно рушила стежкою, ніби цього питання і не існувало.

— Так, а що там з Микитою? Ми ж із цього починали розмову, — подала голос Вікторія, змінивши тему. — Навіщо він усе це спланував?

— Дівчата, щоб вам не здалося, він тут ні до чого, — знизав плечима здоровань. — Він не місцевий і, скоріше за все, навіть не здогадувався, хто ви.

— Ти теж не знав, допоки не почав зиркати очима, мов семафор на пероні, — примружилася Віка. — І що це доводить?

— Ви не зрозуміли: Микита зовсім не місцевий і наших правил не знає, — похитав головою Сірко. Повільно розвернувшись, він попрямував за сестрою.

Що б перевертень не мав на увазі, ясності від його слів не побільшало. Ми з подругами переглянулися та, поки спина здорованя не зникла поміж зелених гілок, ринулися його наздоганяти.