Від феї до відьми і назад

Як я й розраховувала — всі замовкли, втупившись у мене здивованими очима. Для того, щоб відьмі чи чаклуну привернути до себе увагу, не потрібна особлива магія. Кожен із нас і так наділений вродженою харизмою, яку важко ігнорувати звичайним людям. Тому все відбувається якраз навпаки: достобіса сил витрачається кожного разу, щоб відвести чужі очі від справ, які їх не стосуються. Менше бачать — краще сплять ночами і не вступають в релігійні секти, що переслідують нас. Хоч ми й переросли середньовіччя, але такі «спілки за інтересами» досі існують.

Але в цьому правилі існують винятки. Наша харизма не діє, якщо людина вже перебуває під впливом інших чар. Наведу приклад: ущент заповнений нічний клуб, і ти — не найвродливіша дівчина в черзі за коктейлем. Так, на жаль, таке теж трапляється. Заклопотаний бармен просить зачекати, бо пускає бісики дівулі позаду тебе. У підсумку вона отримує безкоштовний май-тай за авторським рецептом, а ти ще пів години очікуєш свій нещасний джин‑тонік. Отже, що робити в таких випадках?

Є одна хитрість, якою зі мною по секрету поділилася Вірка. Якби я кричала, мов істеричка (або, скажімо, Валя), слізно благала вислухати (як це регулярно робить Вікуся), то мене б відверто ігнорували (так само, як і їх). Тиша настає лише у випадках, коли ти вкладаєш в слова певну вагу. Так, не буду заперечувати: вплив на розум людей можна порівняти з втручанням у їхнє особисте життя чи навіть у персональну вигоду. Але який ще вибір лишається? Хіба правда не повинна мати найбільшу вагу у питаннях етики?

Саме це я й зробила. Подумки перетворивши просте питання на кам’яну глибу, я скинула її на голови всіх присутніх. І це подіяло. Чотири пари очей, відьомських та звіриних, мовчки дивилися на мене, очікуючи продовження. Перший крок було зроблено, отже настав час робити наступний.

— Давайте так, — запропонувала я. — Не знаю чому, але вже зрозуміла, що ви цю тему обходите. Пропоную quid pro quo. Ми розкажемо свою історію, а ви — свою. Згода?

— «Квід», що? — перепитав Сірко. — Це якесь закляття на кшталт «абракадабри» чи з сленг бухгалтерів?

— Скоріше юристів, бо лише медицина та Феміда досі розмовляють латиною. Тому, мабуть, і перші, і другі погано розуміють інших. Перекладається як «послуга за послугу» — рівноцінний обмін або взаємна допомога, коли одна сторона робить щось для іншої в розрахунку на аналогічну дію у відповідь, — пояснила Мар’яна. — Але ти забула, відьмо: щоб щось вимагати, треба мати щось цінне.

— Я пропоную лише найцінніше — правду, — спокійно відповіла я. — І саме її прошу від вас.

Зіниці очей Валі здивовано розширилися. Я блефувала, і подруги це розуміли. Ніякої правди в мене не було — як, зрештою, і в них. Ніхто з нас і гадки не мав, чому ми тут, для чого, і що від нас хочуть невідомі сили. Головне, щоб запах моєї брехні не відчули носи перевертнів. Здається, один точно купився.

— Може, вип’ємо ще, а завтра розійдемося кожен по своїх справах? — обережно запропонував Сірко.

— Боюся, це не стане вирішенням ані наших, ані ваших проблем, — похитала я головою. — У кращому випадку ми повернемося назад і просто змарнуємо час, а в гіршому… — я осіклася.

Що буде в гіршому, я не знала, та, здається, це зрозуміли перевертні і, на мій подив — Вікторія. Дівчина відкинула веселі рожеві прядки та серйозним голосом продовжила мою думку.

— Ви ж не просто так сюди приїхали? Ми також не дарма тут опинилися. Що не так із тим хлопцем?

— Що саме привело тебе до думки, що вас хтось чекав? — зверхньо відповіла Мар’яна.

— Жартуєш? — посміхнулася я. — Ми й п’яти хвилин не пробігли лісом, а подолали з десяток кілометрів. І куди привела нас стежина?

— Серед безлюдних хащ «випадково» на когось натрапити — велика вдача, — кивнула Валя. — До того ж, це не я відмітила, що ймовірність зустріти в лісі механіка з барменом майже така сама, як і космонавта.

— Магія якась! — іронічно примружила очі Віка. — Перевертні не вміють відкривати таємні стежини, отже це був хтось інший. Хтось владний та могутній. Ми втрьох такий фінт провернути не в силі, навіть при великому бажанні.

— Нас хтось сюди привів, але ми не розуміємо навіщо, — додала Валя. — Хоча б натякніть! Може, ми можемо вам допомогти чи ще щось?

На мою думку, пропонувати допомогу малознайомій парочці перевертнів було помилкою. Хто знає, яка в них біда? Прийнята пропозиція може стати магічним контрактом, який важко буде виконати та ще важче розірвати.

— Отже, на це була чиясь воля, — кивнула я, потайки штовхнувши Валю в бік. — У кожного чорта повинен бути хазяїн. Бісеняті й на думку не спаде сваритися з трьома відьмами без причини. Вони бережуть свої ріжки та інші частини тіла, як зіницю ока, і ніколи не нападають на сильніших.

— Ні-ні, не може такого бути, — захитав головою Володька. — Щоб такий, як він, із чортами водився? Нісенітниці!

— А «такий, як він» — це який? — примружила очі Вікторія.

— Дівчата, — плеснув у долоні здоровань. — Я ж уже казав: Микита не місцевий і не знає тутешніх законів. Водитися з нечистю він ніколи б не став. Йому це не за статусом.

Мар’яна скривилася від почутих слів і штовхнула брата ногою. Я відразу зрозуміла: велике м’язисте базікало не вміє тримати під контролем не лише прутня, а й язика.

— Заінтригував, ведмедику, — солодко оскалилася Валька. — Чи не хочеш ти сказати, що нас якийсь благородний демон за носа водить, мов школярок? Якщо так, то я в такі ігри грати відмовляюся.

— Демон? — розреготався на все горло перевертень. — Що за дурниці? Ви серіалів передивилися чи що? Дівчата, це ж не історія американських жахіть.

— Демонам нічого робити на нашій землі, — суворо відрізала Мар’яна.

— А це й не ваша земля, — не погодилася я, похитавши головою. — Якби це було так, то моє закляття не спрацювало б. Отже, ми на нейтральній території. Те, що вас батько сюди з малечку привозив, ще нічого не означає. І тут ми повертаємося до мого першого питання: хто такий Микита та чому нас сюди привів.

— Не знаю, нащо ви йому здалися, — здалася Мар’яна, розвівши руками. — Та Володька правду каже: нічого поганого він зробити не хотів. Не для того він подолав довгий шлях, щоб зв’язуватися з трьома дурепами.

— Це кого ти дурепами назвала? — гаркнула Валька.

— Гей! А ну стулися негайно, обидві, — скомандував Сірко. — Марися, які скажені пси тебе сьогодні покусали?

Я вважала, що дарма він вліз, але, на мій подив, це спрацювало. Дівчата замовкли, не продовживши сварки, а це було головне.

— Курками своїми будеш командувати, а не мною, — оговталася Мар’яна, підвівшись і прокрокувавши в бік озера. Хлопець не зрушив з місця, спокійно ковтнувши з кухля.

— Ще один правильний вчинок, — подумала я. — Хоч і незграбний ведмідь, але не дурень.

Розумний хлопчина ніколи не побіжить за дівчиною, коли та вирішила піти. Більшість чомусь вважають, що кожна з нас претендує на звання драматичної актриси та іде тільки тоді, коли хоче, щоб її благали повернутися. Дзузьки. У більшості випадків ми йдемо, щоб не наговорити зайвого і потім про це не шкодувати.

— Перепсихує і повернеться, — махнув він рукою, ніби прочитавши мої думки, та ще раз гучно відсьорбнув із кухля.

У темряві пролунав шурхіт одягу, й майже відразу — сплеск води. Крізь нічну пітьму я побачила, силует Мар’яни, який ластівкою стрибнув в озеро, зникнувши у темних водах. Дівчина вирішила остудити свій запальний норов, поринувши в прохолодні хвилі, і я прекрасно її розуміла. Я теж хотіла змити з себе липкий піт, не зважаючи на те, що купальник залишився десь за обрієм. Та поки більше хотілося дізнатися правду.

— А з нею там нічого не трапиться? — спитала сердобольна Віка, — Зараз хоч і не русалії, коли жінкам до води не варто наближатися, та все ж свято.

— Жартуєш? Ми все життя до цього озера їздимо, — всміхнувся він. — Ліс та це озеро — наш другий дім, якщо не перший. Марися знає його краще за мене, а я — як свої п’ять пальців. Та й дно там нормальне, без каміння чи ям.

— Ти відповіси на наше питання? — втомлено перебила його Валя.

— Не можу, красуне, — посміхнувся він. — Ви ж знаєте ці обряди… як їх там… ну, коли не можна казати зайвого, бо магія не спрацює?

— Хіба ти це вмієш? — не повірила відьма.

— Обітниця мовчання? — примружила я очі. — Вперше чую, щоб про когось не можна було розповідати. Про сам обряд — так, називати ім’я, якщо когось викликаю — також. Але розмова про чаклуна не підпадає під заборону.

— А якщо Микита не чаклун? — задумалася Віка. — Ти ж не зрозуміла, що він хтось із наших, коли побачила, а це важко зробити, маючи дар яснобачення.

— Нащо ковену дві провидиці? — скривився Сірко. — Чи у вас тільки таких беруть у коло?

— Ні, ти не розумієш… — почала я пояснювати просту істину й замовкла.

Дари яснобачення та віщування майбутнього, це зовсім різні речі, як за своєю природою, так і за ефектом. Я дивлюся на світ крізь тенета мороку без прикрас чи марева, а Віка бачить події, що ще не сталися. І тут до мене дійшло.

Проколовся, хвостатий! Ніхто з нас не розповідав про наші можливості і не використовував їх на очах у перевертнів. Замовляння не рахуються — їх кожна відьма може робити. А отже, Сірко ніяким чином не міг знати про наші здібності. Але знав. Ну що ж, треба, як то кажуть, взяти бика за роги, чи радше — ведмедя за загривок.

Поки Валька старалася схопити за язика волохатого велета, я вирішила вдатися до більш кардинальних рішень. Ні, для повноцінного обряду істини потрібні інгредієнти, особливі сигіли та багато зайвих рухів, але ж нам і не вся правда потрібна від цього здоровила, чи не так? Лише кілька невеличких відповідей на питання, які у вселенському масштабі не означають нічого, і одночасно — все, тут і зараз для мене. Скільки важить правда? Рівно стільки, скільки вирішить ваша совість.

— Я в скруті, тому питання моралі та етики варто засунути в задні кишені джинсів, — сумно подумала я. — Зараз свято. Пік сили сонця та вогню. Чого б не розвіяти ним тіні брехні?

Багаття спалахнуло, розганяючи темряву галявини, ніби в нього плеснули келих алкоголю. Вовчик відсахнувся, затуляючи обличчя кремезними долонями, та це не могло врятувати його від закляття. Очі перевертня округлилися, мов два великі темні блюдця і вигляд хлопця став напрочуд пришелепуватий. Магія починала діяти.