Джентльвумен

На відміну від марихуани чи грибів — алкоголь має суцільні побічні ефекти. Я прокидаюся з жахливим головним болем і присмаком лайна скунса в роті. Шлунок крутить, у скронях тисне так, наче їх стягують мотузкою.

Навіщо люди бухають? Травлять себе етанолом? Він же пиздець який токсичний для організму. Яка в цьому логіка?

Жодної. Проте реклама — мужня. Красиво упакований, соціально схвалений ритуал повільного самогубства. Мій мертвий батяня найкращий цьому приклад.

Бухають не заради логіки чи насолоди смаком, а щоб забутися й позбутися думок у голові. Щоб опуститися до рівня примата, з якого не встигли розвинутися, і без жодних сумлінь відповідно поводитися. Це не прийняття себе чи світу навколо — а банальне, боягузливе заперечення й втеча.

Тепер це моє життя.

Зібравши частину своїх пожитків, іду до сніданкової. «Пані, мать її, Маргарита. Як ти, сука, здогадалася?» — думаю я, люто шльопаючи калюжами. Як дізнатися, що вона знає і чого хоче? Вона може нічого й не знати, що в моєму випадку глибоко до дупи. Навіть якщо вона тикнула пальцем у небо, гадала на картах таро чи по сузір’ях — вона, сука, влучила. Влучила прямісінько в те кляте яблучко, яке мені роз’їбали в брудному провулку й яке досі нестерпно болить.

Вулиця сьогодні, як ніколи, дратівливо чиста після нічної зливи. Я нічого не чув. Ніч для мене пройшла, на диво, добре: жодного сну, жодної клятої білявки. Упився як огидна тварина: Джулі була змушена допомагати мені дістатися до ліжка. Здається. Я навіть цього чітко не пам’ятаю. Почуваюся досі п’яним, але цілеспрямованим і страшенно роздратованим чистотою навколо. Цей блиск мокрого асфальту, вимитої бруківки — змушує мене відчувати себе ще гірше. Я б хотів, щоб усе було завалене лайном, бо така атмосфера ближча до мого теперішнього стану.

Час переїжджати на сміттєзвалище — це моє місце за духом.

З таким життям можна легко повірити в магію й прокляття — тобто релігію. Безперечно, це Міра з її клятим золотим хрестиком у м’яких білих грудях із соковитими рожевими сосками, які я більше ніколи не побачу й навіть не знаю, чи хочу. Сто відсотків, це все вона. Я ж тільки-но відчув, що все минуло. Що повертається моє життя. Вона мене прокляла! Мені хочеться плакати від люті. Яка ж це несправедливість! Працюєш, намагаєшся бути цією, блядь, «правильним» осередком суспільства. Заради чого? Щоб не мати можливості захиститися й бути виєбаним у провулку якимись покидьками? Скільки я ще буду це собі повторювати? Поки воно не вишкрябається зсередини черепа. Бо цьому клятому суспільству приємніше жити з гвалтівниками, ніж із вбивцями гвалтівників. Чому? Чим сусід-гвалтівник кращий за сусіда вбивцю?

Причин убити може бути мільйон — кримінальний кодекс тому підтвердження. Деякі вбивства взагалі обʼєктивно «виправдані» — люди при владі завжди так кажуть. Але чи можна знайти виправдання згвалтуванню, катуванню, будь-якому насильству?

Відродження. Аякже. Нещодавно я переймався, що не вигадав жодної нової страви після «Шепоту Крові» — сьогодні думаю, як убити пані Маргариту. Що буде завтра? Бо я дійсно про це думаю. Думаю, чи є в мене шанс позбутися її назавжди.

То це все? У мені остаточно тріснула людина?

Не помічаю, як знову звертаю до оптового ринку. Так не може продовжуватися, мені необхідно поговорити з Мірою. Хай хоч плюне мені в обличчя. Мені треба сказати їй про ці кляті гриби й зняти з себе хоча б це.

Добре, що погода, відчуваючи мій настрій, стрімко котиться до стану паршивої. З обрію сунуть важкі хмари, швидше, ніж я рухаюся до оптового. підіймається вітер — буде дощ. Начхати. У мене немає ні парасолі, ні плану, як говорити з Мірою. Усе складається очікувано. Але що мені втрачати? Вона й так мене ненавидить.

То чому тоді я йду до неї?

Повертаю за кут вулиці. Зупиняюся: руки тремтять від напруги. Попереду відкривається площа оптового ринку. Навіщо я тут? Бічним зором, з іншого кінця, помічаю хвилі довгого світлого волосся з об’ємними локонами. Міра? Не думаючи, рушаю, мов загублений метелик на інсектозахисну лампу. Бачу за її прилавком знайомого чоловіка. Її батько? Вони тепер удвох працюють? Завмираю. Кілька секунд тупцюю на місці, дивлячись крізь людей на її батька. У горлі стискається, у дупі знову смикає болем. Потім розвертаюся, але білявка вже зникла.

А до біса все.

Розповім я їй чи ні — однаково. Не вона мене здасть, так пані Маргарита. Я вже не впевнений, що взагалі можу комусь довіряти. Чому б Саїді не закласти мене в поліцію заради піару «Джентльвумен»? Сумніваюся, звісно. Але я однаково оточений з усіх боків.

Стрімко виходжу з ринку. Тож Маргарита — не єдина моя проблема. Якщо прийдуть до Міри з питаннями про гриби, вона мене здасть — їй точно нічого від мене не треба. Я в будь-якому разі в пастці. І, мабуть, рятувати себе вже немає сенсу. Залишається тільки чекати, поки за мною прийдуть працівники попередження злочинів, які вони, сука, не попередили, а відповідати буду я.

Але я не хочу — просто чекати. І не буду.

Поки заклад не працює, я маю час продовжити експерименти з желейками. Знайти інгредієнт, який змусить пережити необхідний мені спогад. Цим і займаюся, щойно опиняюся в Tacendo.

Час іде, а в мене так і не виходить дістати саме той момент. Я з десяток разів передивляюся свої найогидніші, найдурніші моменти життя. Трохи розчаровуюся в собі з багатьох причин, але так і не отримую свій «незручний спогад». Це, звісно, теж результат: хаотичний, неконтрольований. А я хочу хоч щось контролювати у своєму житті. Хоч би щось — мені це необхідно.

Сівши просто на підлогу біля стола з мікроскопом, дивлюся на бар, схований у ніші під стійкою. Інтуїція підказує, що мені потрібно щось гниле, але ще солодке. Погляд падає на маленьку пляшку вишневої настоянки.

Вишневий формалін — це може спрацювати.

Роблю ще одну спробу. Ковтаю желейку і раптом світ зникає…

Чи є різниця, якої ти статі?

Це просте питання дуже мене цікавило в дитинстві, особливо під час школи. Мати впевнено казала: «Чоловікам легше! Вони силу мають!» Вона в багатьох речах була дуже переконана — і, як виявилося, дуже помилялася.

Спостерігаючи, як у школі хлопці й дівчата лупцювали інших хлопців — із приводу і без, — я зрозуміла, що сила — це умовність. Соціальна система, побудована на силі, тримається на знущанні зі слабшого, бо сильніший уже познущався з тебе. Класична дідівщина, нічого нового: більшість тварин живе так само.

У нас у школі була популярна загадка: «Кому з трьох чоловіків, які займаються анальним сексом, найприємніше?» Кумедно, що кожен впевнений у собі гетеросексуал відповідав: «Тому, хто позаду» — і при цьому мав претензії до «жіночої логіки». Це навіть не відповідь, а страх признатися собі, що давно знаходишся на іншому кінці. І жах від думки, що насправді хочеться бути всередині.

Мати не розуміла, чому я не хочу бути «гарною» чи навіть «сильною», а намагаюся бути небезпечною. Чому однолітки мене цураються — насправді лякаються. І головне, чого вона ніяк не могла збагнути: як так виходить, що я завжди отримую бажане.

Центральна школа цього нового міста, куди я нещодавно переїхала, виглядає, наче брендований мурашник, обнесений рівненько підстриженими кущами ліщини метр заввишки. Блищать дорогі кросівки, зачіски, гаджети — як тімбілдинг якоїсь IT-контори, в яку приймають на роботу працівників виключно маленького розміру, і невеликого розуму.

Сиджу на лавці неподалік головного входу, п’ю ірландську каву. Спостерігаю. Мені досі подобається слідкувати за підлітками, і добре, що доросла жінка біля школи ні в кого не викликає бажання кликати поліцію. Усі чудово розуміють, що здоровій жінці огидна сама думка про секс із кимось настільки психічно недорозвинутим, хоч би яким розвиненим не був там член.

Мене цікавить виключно поведінковий аспект — бо чоловіки не дорослішають, а лише збільшуються в розмірі, як роги великорогого оленя. Патерни домінантної поведінки, закладені в школі, лишаються з ними на все життя, як клеймо маскулінності. Хизування новим самокатом переростає в хизування новою автівкою. Відбирання кишенькових на обід — у «кинути когось на гроші». Усі вони деруться вище й вище, щоб не опинитися на іншому кінці цього соціал-сексуал-анального акту, який гордо називають «соціалізацією», поки їх трахають сильніші, тих — ще сильніші, й так аж до того, хто їбе всіх, але той завжди злий і самотній, бо монотеїзм.

Сьорбаю каву й дихаю напруженим повітрям боротьби ссавців за домінування. Віскі приємно гріє груди, а смак кави не має жодного значення — її взагалі можна було не додавати.

Помічаю, що я не одна люблю спостерігати за підлітками. Кілька дітей у дорогому хутрі інших ссавців вдають, що зупинилися побалакати по телефону, а насправді відверто вишукують цілі для свого задоволення: вдома, наодинці. Ці мене теж цікавлять, але не так сильно, як інші — ті, хто, проходячи повз мене, ненароком і трохи косо поглядають на мої голі ноги, розширюючи зіниці майже на всю мармизу.

Віскі в каві закінчується. Втомлено зітхаю. Час повертатися…

Приходжу до тями від стуку. Лежу розпластавшись на підлозі — голий. У голові фрагменти школи, блондинки й нісенітниць, які вона несла. Підводжусь, виглядаю над барною стійкою — Джулі енергійно махає мені рукою крізь скло.

От лайно. Що вона тут робить? Скільки зараз часу?

Біжу в кімнату за кухнею, натягаю перше, що під руку потрапляє — речі, які я не пам’ятаю, — і лечу відкривати.

Що мені з нею робити. З Джулі. Як мені врятувати її від себе?

— Привіт! — каже вона й прискіпливо мене оглядає. — Що як? Почуваєшся нормально?

— Я? — розгублююся, бігаючи очима навколо.

Бляха, на вулиці вже присмерки.

Сказати, що я почуваюся добре, — це як додати вершки в карбонару, і замість яскравої, перцево-сирної, м’ясної страви, отримати банальну пасту у вершковому соусі від сусідської бабусі.

— Ну не я ж! — хмикає вона й іде до бару. — Ти ж учора був хворим. Зараз наче нічого? То як почуваєшся?

Відчуваючи небезпеку бути надто близько до неї, підходжу до бару з іншого боку.

— Та норм, — відповідаю, смакуючи тухлі вершки на язику.

— Дивлюсь знову лікуєшся? — киває на келих і пляшку віскі на барі. — З’їжджати з нашої квартири вже не хочеш?

От бляха. Я зовсім забув про цю розмову. А звідки віскі?

Джулі вмощується на високий стілець, і лукаво спостерігає за моїми спробами прийти до тями.

— Це не пов’язано з тим, чого хочу я, — кажу, не дивлячись на неї. — Це… необхідно.

— Що за хуйню ти мені заливаєш? — не витримує Джулі, аж підстрибує зі стільця, на який не встигла нормально сісти. — Сев! Якого хера? Що відбувається?

Такої емоційної реакції я не очікував, та й заспокоїти її немає чим. Добре хоч бар нас розділяє.

— Мені треба з’їхати, — уперто повторюю, ховаючи погляд.

— Та що з тобою? — роздратовано підіймає руки Джулі. — Тільки не кажи, що це через того довбня в твоїй кімнаті!

Спершу навіть не розумію, про кого мова. Я давно забув про той випадок.

— Та ні. Він тут ні до чого.

— Ну тоді поясни мені, що відбувається? — Джу намагається не кричати, але виходить кепсько. — Якщо ти когось знайшов — то тебе ніхто не тримає. Але розлучення я не підпишу. У нас блядська іпотека!

— Я нікого… — починаю й обриваю. — Я пам’ятаю про іпотеку. Мій переїзд на це не вплине.

— То ти таки до когось переїжджаєш? — стукає Джулі по стійці. — І ніхера мені не розповідав?

— Я переїжджаю сюди. В Tacendo, — вставляю, сподіваючись перервати її зростаюче обурення.

— Чого? Сюди? — здається, я тільки її підбурив. — Ти взагалі глузд втратив? Жити в закладі. По-перше, це незаконно! По-друге — заради чого? Ти й так тут майже живеш. Удома тільки спиш.

— Ну ось, нічого і не зміниться, — кажу, далі ховаючи очі, немов чимось провинився. Не можу зрозуміти, як правильно вибачитися.

За що саме я хочу вибачитися?

На мене накочує злість.

— Та й що тобі взагалі? — вигукую, викидаючи руки. — Ти сама живеш на роботі. До чого ці закиди?

Джулі не встигає відповісти, але повітря в груди вона набирає стільки, що соски на її білій блузці мені мало очі не виколюють. Без зайвих церемоній заходить Саїда і, тільки переступивши поріг, звертається до Джулі:

— О! Добре, що ти вже тут. Привіт. Поговоримо, поки всі не прийшли?

У її реальності мене взагалі не існує. Ні «привіт». Ні навіть погляду. Я тільки радий і, використовуючи слушний момент, ховаюся глибше на кухні — як дитина, яка завинила батькам своє життя.

Як же я низько впав? Ховаюся, немов облізлий кіт, якого всі шпиняють, аби не заважав. Як же це злить.

Бергу келих з стійки, щиро наливаю туди віскі й випиваю на одному подиху. Стає лише гірше, але саме цього я й домагався. З силою ставлю келих на стіл, а він раптом тріскається тонкою лінією вздовж стінки.

От лайно. Усе тріщить від моїх рук.

— Мені потрібна твоя допомога, — чую Саїду. — Міністерка соціальної політики ігнорує всі мої запити на зустріч. І не тільки вона. Треба знайти якісь важелі тиску. Вони не мають права отак нас відфутболювати! Чи мають?

— Ні, не мають… формально, — невдоволено каже Джулі, певно вже шукаючи очима, куди я сховався. — Але можуть затягувати або уникати таких зустрічей. Прикриваючись якоюсь вигаданою процедурою чи «надзвичайною зайнятістю».

— То що робити? — голос Саїди тремтить від злості. — Ми не будемо давати хабарі. Який тоді сенс?

— Ну звісно, що не будемо. Є закони «Про звернення громадян» і «Про центральні органи виконавчої влади», які зобов'язують їх взаємодіяти з громадськістю. Можна написати скаргу за порушення етичних норм державної служби. А коли отримаємо офіційний статус, зможемо піти в суд за порушення адміністративного законодавства.

У мене відчуття, що Джу зачитує статут якоїсь нової релігії. Не вистачає тільки додати, що за порушення всі будуть смажитися в Пеклі. Інакше все це звучить не надто переконливо. Я взагалі не розумію, як це працює. Створюють державну службу, а потім створюють закони, які змушують її працювати правильно. Хіба не абсурд? Це наче я влаштуюсь кухарем, але відмовляюсь готувати, і мене за допомогою законів будуть змушувати це робити. Навіщо я тоді став кухарем?

— Тож поки ніяк…

— Дай подумаю, — перериває її Джулі. — Накатаю скаргу за порушення етичних норм, але з товстим натяком на закон «Про запобігання корупції». Це може їх трохи взбадрити.

— Дякую, Джу! Без тебе ми б уже заглохли.

— Та ладно… — чую, як Джулі приємні її слова. Мені від цього огидно — сам не знаю чому. Я вже всіх ненавиджу? Чи тільки друзів і дружину?

Продовжую ховатися на кухні, наче пацюк. Підслуховую. Роблю вигляд, що протираю столи, а самому хочеться провалитися під землю. Зникнути. Згинути. Здохнути. Ось мої нові три букви життєвого принципу.

— Усе це суцільний стрес. Мені потрібно покурити, — гучно зітхає Саїда. — Вийдеш зі мною?

— Звісно.

Хлопають двері. Обережно виглядаю через барну стійку — порожньо, я один. Видихаю з полегшенням. Може мені просто піти? Вийти через задній двір. Я жодного розуміння не маю, про що вони балакають. Закони, міністерства, скарги — набір слів для приховування бездіяльності. Ні. Це все не для мене. Писати скаргу на те, що влада всіх «мала», це як оформляти офіційну заяву на покидьків, поки вони мене гвалтують, а в кінці попросити їх прийняти папери за порушення моїх етичних норм. Результат був би очікуваний — мене б виєбали вдруге, щоб не писав зайвого.

На вулиці потроху збирається необхідний кворум — сьогодні чомусь не бачу Ейдена. Жінки активно обговорюють, можливо, важливі питання. Міра трохи відсторонена: легенько киває, мені не зрозуміло — на підтримку чи навпаки. Кайо обурено махає руками, додаючи ваги своїм словам, а Джу, трохи посміхаючись, намагається її заспокоїти.

Коли Саїда викурює другу цигарку, вони заходять у заклад. Розсідаються і одразу починають. Мене ніхто не чекає — все очікувано. Тихо сідаю біля Джулі, щоб вона мене не помітила. На Міру не дивлюсь — вона знову з хрестом.

— Тож, ще раз. Ми маємо багато переляканих через погрози в мережі, — обурено каже Джулі. — Деяким погрожували навіть їхні чоловіки.

— Я казала. І знову повторю. З цим треба закінчувати! Усе стає лише гірше, — вигукує Міра, струшуючи хрестом. — Ви справді готові до наслідків?

Її бурчання кумедне. Я не песиміст, але куди не глянь, усе, що вигадують люди, не приносить добра. На добрі не сколотити капітал, тож це нікому й не цікаво.

— Революції без крові не буває, — роздратовано ріже Саїда й чомусь дивиться на мене. Я здивовано підіймаю брову, а вона веде далі: — Страх наш головний ворог. Ми повинні бути підтримкою і опорою для жінок. Пояснювати, що не треба боятися. Закон працює, і цим варто користуватися. Джу, я права?

— Так! — стукає по столу Джулі.

Мене пересмикує від несподіванки. Коли це, блять, Джулія стала для Саїди просто «Джу»? Це що за бляцьська хуйня?!

— Хай жінки пишуть заяви на всіх, хто їм погрожує, — продовжує Джулі. — Ми допоможемо все оформити. Чим більше відправимо, тим краще. Влада повинна розуміти, що ніхто не буде мовчати. Треба завалити державні служби заявами.

— Оффлайн DDoS-атака, — радісно вигукує Кайо. — А ще нам треба влаштувати бойкот. Якщо ці сволоти погрожують — покажемо, що й ми можемо.

— Бойкот чого? — питає Саїда, втомлено потираючи перенісся від окулярів. — Що може зрівнятися з погрозою насильства?

— Секс, — вставляю я, не до кінця розуміючи навіщо. Просто вирвалося.

Лайно. Усе це мене не повинно хвилювати. Я тут зайвий.

— Чого? — закочує очі Саїда. — Ейден не прийшов, то ти за нього?

— Я сам за себе, — фиркаю, її пихатий тон мене дратує. — Якщо ви хочете резонансу, то накладіть табу на секс із гетеро-чоловіками хоча б на місяць. Одразу буча підніметься. Навіть від тих, у кого сексу ще в житті не було і, можливо, ніколи не буде.

— Це повна маячня! — викрикує Міра, незрозуміло кого захищаючи. — Досить уже твоїх хворих ідей!

Вона майже підстрибує на стільці, рука судомно змикається на хрестику, і не вистачає лише крику: «Відьмак! Спалити його!».

— Погодь, Міра… — а Саїда, зненацька, замислюється.

— Погодь що? — Міру просто рве на якесь фанатичне шмаття. — Ти ще думаєш над цим божевіллям!

Дивно, що вона не сказала: «над маячнею психічно хворого». Щось останнім часом з неї пре багато дивних релігійних натяків. А ще цей хрестик між цицьками. Неспроста все це. Точно прокляття на мене насилає.

— Можна принти на футболки зробити, — каже Кайо, чмокаючи гумкою, і замислено дивиться на стелю. — У мене є знайомі.

— Щось типу «No sex with hetero»? — сміється Джулі, їй, здається, моя ідея подобається. Мені це навіть приємно. — А на задньому фоні — червоний, перекреслений символ Марса.

— Краще «Gay Sex Only». Фраза, як постріл. А символ краще на спині, а напис — на грудях, — впевнено каже Кайо. — Для слоганів так завжди роблять.

— Ви всі збожеволіли!

Міра підскакує із-за столу, розвиваючи хрест по вітру, і, не озираючись, йде до виходу. Зриває з вішалки своє чорне пальто й, залишаючи заклад, показово гупає дверима.

Усі замислюються, але, дивлячись на їхні обличчя, видно, що не про Міру.

— Це якраз той рівень ненасильницького протесту, що нам потрібен, — каже Саїда після паузи. — Чим більше галасу, тим краще. Розголос і резонанс проти насильства та утисків. І ми ще подивимося, що є справжньою силою. Як тобі, Джу?

Мене знову пересмикує. Саїда нестримно мене злить. Її «Джу» колупається виделкою для равликів у моєму мозку, висмикаючи залишки мого розуму.

— Гарно сказано, — бурмоче Джулі. — Треба закинути в канал: «Розголос проти насильства, резонанс проти утисків — це шлях справжньої Джентльвумен».

— Зроби пост, щоб підготувати ґрунт, — киває Саїда. — А потім вкинемо ці галаси, як продовження протистояння. Кайо, а ти дізнайся про футболки.

Такі, бляха, впевнені. І такі наївні. Подивився б я на їхній розголос, коли в їхні дупи запхали здоровенні члени якихось покидьків, а крики болю стали б тим самим «резонансом», офіційним підтвердженням, що — бунт подавлено. Особисто я вже не бачу сенсу щось розголошувати — це тупо не працює. Ніхто не слухає крики, поки немає крові. До мене нарешті приходить розуміння, яке я весь цей час шукав: треба просто різати горлянки. Справжній резонанс почався б тоді, коли кожної ночі один із вельми шановних чоловіків, що люблять без згоди пхати свій член, не повернувся б до своєї коханої сімʼї і дітей.

«З тваринами — по-тваринному» — не пам’ятаю, хто сказав цю правильну думку, з якою я повністю згоден.

— Добре. Нам ще треба проробити кілька законопроєктів, які будуть головними в програмі нашої організації. І одночасно інструментом для тиску на владу. Звісно, — Саїда хижо посміхається й киває до Джулі, — зміни до Кримінального кодексу, щоб посилити рівень покарання за насильство стосовно жінок. Далі — «Стамбульська конвенція», яку наче прийняли, але минули вже десятиліття, а різницю ніхто не відчув. Я дуже сумніваюся, що з поліціянтами чи медиками взагалі проводили навчання з приводу домашнього насильства або насильства загалом. Та сама історія з притулками й гарячими лініями. Влада лише ухвалила закон, бо на них тиснули світові організації.

— Це не кажучи про профілактично-корекційні програми з кривдниками, — сміється Кайо. — Це, мабуть, у нас взагалі вважається приниженням чоловічої гідності — виховувати в них відчуття рівності з жінками.

— Усе було б набагато простіше, якби створили банк ДНК усіх самців, щойно вони народжуються, — кажу, роздивляючись свої руки. Дивне відчуття ваги ножа в долоні немов додає сили моєму голосу. — Шукати гвалтівника займало б кілька днів роботи лабораторії. Поліцію можна взагалі не залучати. І маєш сто відсотків підтвердження провини — навіть суд не потрібен.

— Це де таке впровадили? — супиться Джулі.

— Впровадили? — я майже сміюся. — Якби цей закон справді впровадили, він став би переконливим доказом того, що людство нарешті усвідомило, ким є, і почало розвивати не лише техніку, а й себе, як тваринний вид.

Усі мовчать і дивляться на мене так, ніби я щойно дістав із кишені чиїсь відрізані геніталії й розклав на столі. Ну й що? Де я не правий? Ми й так поводимося наче стадо. Якщо декому подобається носити костюми й вважати себе «людьми» — це ще не робить їх людьми.

— Сев, тебе кудись несе, — кривиться Джулі. — Ми тебе не розуміємо.

Зітхаю. Ось ще один доказ, що я тут зайвий.

— Та просто підійміть питання створення цієї бази, — бурмочу. — Особисто мені цікаво, які будуть аргументи проти.

— Ми розглянемо, — обережно каже Саїда. — Однак почати я хочу з обов’язкового розширення державної мережі притулків і фінансування психологічної допомоги. Далі організація навчань. Поки що просто публічних сесій для всіх, кому цікаво, бо до шкіл, а тим паче держорганізацій, нас навряд чи допустять найближчим часом.

— Створення внутрішньої гарячої лінії в каналі підтримали, — встрягає Кайо, вдоволено ляснувши долонею по столу. — Я вже планую зустрітися зі знайомими, щоб вони мені розжували технічні деталі й бюджет. Загальний план: дати можливість будь-кому, хто зареєстрований у системі «Джентльвумен», додатися до каналу підтримки й відповідати на питання або приймати дзвінки. І вся ця лобуда буде крутитися через якийсь центральний хаб із записом кожної розмови і ще купою технічного лайна. Чесно, я поки й гадки не маю, як саме воно все запрацює.

— Головне, щоб запрацювало, — підсумовує Саїда. — Нам це потрібно, щоб показати свою активність. Довести, що ми не організація для гарного фасаду перед інвесторами. Ми діємо. Кайо, це твій пріоритет.

— Та так… я зрозуміла, — стискає губи Кайо, навіть жувати гумку перестає. — Усе буде!

— Сподіваюся, — відкидається Саїда й знімає окуляри.

— А що з вечором документального кіно, про який я казала на вулиці? З активістським меседжем, — питає Кайо, махаючи руками перед обличчям Саїди. — Їхній хуй менеджер сказав, що моє документальне кіно занадто провокаційне. І що це романтизація насильства. Романтизація, блять! У документальному кіно? Що робити з цими йобнутими?

Перший раз бачу обурену Кайо, і з боку це виглядає трохи кумедно з її дитячо-азіатською зовнішністю. Але це гарна ширма. Вистачає глянути їй в очі, щоб тебе обпалило полум’ям, а слова застрягли в горлі.

— Це нам теж потрібно, — зітхає Саїда, знімає окуляри й починає масажувати перенісся. — Це частина нашої піар-програми. Джу, з цими єбланами можна щось зробити? Якось змусити?

Стискаю кулаки під столом. Мене нестримно злить її «Джу», і долонь стискається над відсутньою ручкою ножа.

— Навряд чи прям змусити, — насуплюється Джулі. — Приватний кінотеатр самостійно визначає програму. Отак сходу бачу кілька шляхів тиску. Якщо відмова необґрунтована, можемо розкрутити це як дискримінацію. Підняти галас у соцмережах. Якщо після цього все одно відмовлять — залити їх максимальною кількістю лайна, яку знайдемо. Власники все одно якось повʼязані з владою, бандитами, чи з обома разом. Лайно саме спливе — треба лише воду скаламутити.

— Спробуйте провести вечір сюрреалістичного кіно, — додаю, схоже, злість змушує мене говорити. Я не пам’ятаю, коли востаннє ходив у кіно, і, щиро кажучи, мені начхати, але продовжую: — Наприклад, «Свята Кров». З них ніхто його не затямить. А як будуть сперечатися, то кажіть: це ж сюрреалізм! Казки для задротів.

— Це може спрацювати! — підскакує зі стільця Кайо й раптом починає мене обіймати. — Так і зроблю. Піду в інший кінотеатр. У мене вже є другий фільм: «Ікло». Щоб в них очі повилазили!

— І ікла, — підтримую, стиснувшись в її обіймах, наче рак у кропі.

Кайо не планує мене відпускати, тому я лагідно її відштовхую. Коли вона нарешті сідає на місце, замислено причмокуючи гумкою, я видихаю з полегшенням. Мені варто нарешті відповісти собі на одне питання: чи взагалі хочу я бути частиною цієї «Джентльвумен»?

— Джулі, що ще? — Саїда повертає окуляри на ніс і нахиляється до Джулі. — Багато роботи?

— Та там пиздець, — зітхає вона, розгортаючи ноут до Саїди. — Я не тягну чат для юридичної підтримки. Там така кількість питань… Ось дивись, я намагаюся написати док з популярними…

Кайо обходить стіл і приєднується до них, уважно тицяє пальцем у ноутбук. Я підводжуся й іду на кухню. Юридичні питання мене не цікавлять, хіба що там буде пункт зняття звинувачень у вбивствах, якщо маєш роздовбану дупу.

Починаю прибирання у своїй хімічній лабораторії. Час спливає непомітно. Жодної думки не з’являється, крім організації зразків у холодильнику: ось тут у мене екстракти цитрусових, тут — ягід, а тут — трав…

— Сев, ми закінчили! — гукає Джулі, перехиляється через барну стійку.

Її біла блузка спадає, частково відкриваючи груди, які я вже забув, як виглядають без одягу. Вона, наче, з гарним настроєм. Забула про нашу сварку?

— Добре, — підіймаю очі до її обличчя. — Я теж усе. Підемо разом?

— Ну, не знаю, — робить вигляд глибокого замислення. — Якщо ти не помітив, я на тебе ображена. Але ладно… Мені треба хвилинка. Саїда хотіла ще дещо обговорити наостанок.

Джу рушає до виходу, де її дуже чекає насуплена Саїда.

Хвилинка Джулі затягується на пів години інтенсивного діалогу на вулиці. Не знаючи, чим себе зайняти, я вдруге за день реорганізую холодильник. Коли вона нарешті махає мені, я вимикаю світло й виходжу у вологий туман. Останній проблиск світла, що линув з мого закладу, гасне, занурюючи нас у темряву вулиці. Працюючи ліхтарі створюють слабке біле сяйво навколо себе, а іншого світла немає. Небо затягнуте, й у таку погоду складно відрізнити життя на поверхні від підземного. Саїда сухо прощається, і ми розходимося в різні боки. Джулі й я звертаємо на мої улюблені бандитські вулиці, де ліхтарі взагалі не світять, а надії на щасливе життя блякнуть.

— Ця ідея з ДНК — це ж з фільму? — питає Джулі.

— Ти пригадала, — вдоволено хмикаю. — Так, із фільму. Його б теж варто крутити на вечорі кіно Кайо.

— Я їй скажу.

— Добре. А от кому казати за ці кляті ліхтарі? — показово зітхаю. — Вони їх хоч колись відремонтують?

Моє питання не має жодного сенсу. Я просто намагаюся заповнити порожній простір у собі порожньою розмовою. Мені здається, що катастрофа державних структур уже закладена в самому «вони» — знайти винного неможливо, а відповідальність розмазана, як дитяче лайно памперсом.

— Гарне питання.

Джулі несподівано вирішує замислитися над абстракціями, хоч я планував просто обісрати всіх навколо й визнати себе кращим.

— Регулярні напади їх не мотивували, — починає аналізувати вона, — і навіть убивства не змусили щось зробити. От саме тому потрібна наша організація. Вона стане голосом людей, а не статистикою ресурсів. Ми будемо лобіювати ці проблеми. Просувати їх швидше.

«Наша», — намагаюся посміхнутися. У цій темряві Джулі не бачить моїх марних спроб бодай якось відреагувати. Якимось дивним чином я відчуваю за неї гордість. Що в мене така дружина. Яка моя заслуга тут? Жодної. Вона завжди була активною. Та що там казати: одруження, кредити молодим сімʼям із фейковою вагітністю — це все її ідеї. Я тоді переймався лише новими пасіями й кулінарними змаганнями. Лише секс, їжа — або все разом. Зараз ці спогади навіть приємними відчуттями не відгукуються.

Коли я так змінився? Неважливо. Джулі класна.

— Ти не згоден? — стискає вона мою руку.

— З чого це? — прокидаюся від своїх думок.

— Мовчиш, наче не згоден, — каже ображено.

— Як це можна «не згодно» мовчати? — хрипко сміюся.

— Отак, як ти зараз.

Назустріч, із-за рогу, з’являється якийсь чоловік. Я рефлексійно хапаюся за ручку ножа. Тіло стає, наче спазмоване сухожилля, готове порватися — або порвати.

— Сев, що з тобою? — лякається Джулі.

Чоловік спокійно переходить дорогу й розчиняється в тумані за наступним поворотом.

— Та якийсь стрьомний чел, — кажу, примушуючи себе відпустити ніж.

— Чого? Чоловік як чоловік… он пройшов повз. Ти дуже нервовий. І руку мені боляче стиснув.

— Пробач, — зітхаю, відпускаючи її. — Але це світ огидний, а не я нервовий.

— Саме тому нам потрібні такі організації, як «Джентльвумен», — переможно каже Джу, потираючи долоню.

Я не відчуваю жодної «перемоги», тільки страх і лють. Чим вони допоможуть такому, як я? Хто взагалі спроможний мені допомогти? Мої кривдники хоча б мертві, а як можуть спокійно спати ті, в кого вони досі живі? Я навіть не уявляю. Я б очей не міг зімкнути.

— Швидше приспати тварин, що ховаються за личиною людей, — кажу свою новосформовану мораль.

— Сев, ми не якесь бандитсько-силове угруповання і не займаємося дегуманізацією. Це примітивна політична риторика. Є закони і факти, а не пошук онтологічного сенсу, — обурюється Джу, смикнувши мене за руку. Як завжди, я гадки не маю, про що вона говорить, тому просто мовчу. — Щоб я такого не чула на офіційних зборах. Нас не повинні асоціювати з насильством. Це виключно маскулінна сфера діяльності.

З цим я повністю згоден. І саме тому вважаю, що цей клин можна вибити лише іншим, більшим, жорстокішим клином.

Джулі стоїть, окутана туманом і світлом із вікон, немов видіння. Така гарна й рішуча. Людина, яка має справжню соціальну ціль. Схоже, наші з нею шляхи більше не сходяться.

— Та так… — бурмочу, розуміючи, що зараз вдалий момент. — До речі. Коли ви отримуватимете офіційний статус… Мене краще не додавати до ваших членів.

— Як це? — зупиняється Джулі. — Що значить «ваших»? Це після всього, що ти почув на зборах?

— Джу! От постійно тобі треба пояснення, — обіймаю її. — Просто так всім буде краще, повір мені.

— Знову починаєш свою зарозумну мурню?! Я тобі не якась лохушка з дискотеки! — вдаряє руками в мої груди, відштовхуючи. — Що на тебе найшло? Не хочеш бути частиною жіночої організації — то так і скажи!

— Ну добре, я не хочу бути частиною організації, — кажу майже так, як вона хоче.

— Ну й хрін з тобою, — кидає Джулі й швидко крокує від мене.

Наздоганяю. Вона робить вигляд, що мене не існує. Йде гордо, піднявши підборіддя. Мені боляче. Розповідати їй правду я не збираюся, тож маю приймати її обурення й спостерігати, як втрачаю останню близьку мені людину.

Але як інакше? Іншого шляху я не бачу.

Безсумнівно, Саїда розуміє, що моя присутність поставить під загрозу організацію, і навіщо вона розігрує цю виставу зі зборами у мене в закладі — я не знаю. Їй, напевно, щось від мене треба. Але Джу… Вона нічого не знає. Бачачи її ображеною, моє тіло рве на шмаття, немов по спині тягнуть терку з дрібними зубцями. Страшно. Боляче. Хто б міг подумати, що прийняття своєї самотності буде таким нестерпним?

Підходимо додому у важкій тиші, і білий туман навколо робить цей момент майже апокаліптичним. Джулі, не кажучи ані слова, зачиняється у своїй кімнаті. Я не маю для неї жодних виправдань, крім в’язниці, що висить наді мною, наче німб святого Северина, на честь якого, за легендою батька, мене назвала мати. Тож вибору в мене знову немає. Я її відпускаю.

Може, вона сама знайде мені виправдання. Звісно, якщо захоче пробачити.

Взявши з бару чергову пляшку віскі, ховаюся в своїй кімнаті, наче не покидьки мене зґвалтували, а я всіх близьких мені людей. Чому я ховаюся? Бо не мав права вбити? Але мав право бути зґвалтованим? Світ абсурдний, і все в ньому працює через дупу. Татко б мені сказав, що я отримав по заслугах. Нащо вдягся «як баба»? Сам винуватий. Мужиком треба бути. Справжніх мужиків не їбуть — в усякому разі за статистичними даними, не так часто, як «не справжніх». А правова система створена виключно для тих, хто всіх їбе, і, як виявилося, я безправний.

Кілька годин гортаю інтер’єри різних кафе, намагаюся відволіктися від розслідування, що, напевно, підбирається до мене дедалі ближче, а пані Маргарита сприяє цьому процесу. Вирішую купити нові подушки з сидушками й крем для рук — через постійні стерилізації обладнання вони дуже пересихають, а тут ще й «вигідна пропозиція: зимовий за пів ціни». Ніякого задоволення від купівлі непотребу не отримую, тож просто заливаю все це більшою кількістю віскі. Головне не дивитися новини.

Може, обійдеться?

От клята Міра… блять — віра.