Джентльвумен

Залишаю дублікат ключів від закладу на столі-острівці на кухні, якщо Джулі захоче зібратися, і виходжу з дому. Я розгублений, розбитий — ображений, наче дворова собака, яку зненацька вигнали з будівельного майданчика. Узагалі не розумію, що мені робити. Швидше з’їхати від Джулі, щоб її не мучити? Далі хімічити свої цукерки, щоб не думати зайвого? Чи вже краще зробити останню цукерку для суїциду й не мучити ні цей світ, ні себе?

Коли в житті все добре, люди намагаються оточити себе коханими, але коли все котиться у прірву — краще бути одному. У мене зараз саме той період, коли все несеться в безодню.

Проходжу перехрестя, де завжди стоїть бабуся з квітами. Певно, вона засмучена, що я не приходжу, — або ні: якщо вже померла, тоді їй легше за всіх. Мій заклад без квітів виглядає функціонально, неприродно, але це мій новий концепт — приреченість. Мої нові страви метафорично вмирають на тарілках, а люди поїдають трупи, що ще смикаються. Які квіти до цього пасують? Можливо, зівʼялі. Поміркую про це у вʼязниці.

Сідаю на трамвай і їду на кладовище. Мені раптово хочеться погуляти саме там — де найменше живих і найбільше життєвого сенсу.

Невдовзі мене зустрічає кладовище своєю особливою тишею — тут хоча б не сліпа приреченість, а усвідомлене прийняття, яке мені поки недоступне. Неспішно крокую знайомою головною алеєю в оточенні памʼятників, гідних династії фараонів. Міркую про смерть.

Чого я боюсь?

Питання, яке я мав поставити собі відразу після вбивств.

Позбавлення волі? Поки мене ніхто не шукає, я можу зібрати речі й втекти з країни. Чи не можу? Залишити Джулі саму виплачувати кляту іпотеку за мій заклад. Вона працює на півставки, як практикантка, заробляє менше за мене; цілком імовірно, що втратить квартиру разом із рестораном. Але припустімо, я втік. Скільки часу зможу переховуватися? Коли паспорт анулюють, залишиться тільки чекати, поки мене зловлять і депортують.

Якої саме «волі» мене позбавлять?

Я третій рік поспіль прокидаюся о шостій, а іноді й о п’ятій ранку шість днів на тиждень. Працюю до четвертої. Потім закупки або заготовки на наступний день. Здебільшого я повертаюся додому лише поспати й не забути щось запостити, бо втрачу популярність. Ну й швиденько подрочити перед сном, щоб зняти напругу. Живу в одній маленькій кімнаті в квартирі Джулі. Моє життя вже вʼязниця, де я відбуваю покарання за те, що народився. Тільки в моїх фантазіях воно іноді відчувається вільним.

Так, у мене є ця ефемерна можливість все кинути й з «чистою волею» здохнути з голоду, чи ще від чогось. То чи є вона в мене зараз — ця воля? Що я насправді втрачаю?

Може, смерті боюся?

Безсумнівно. Важко не боятися смерті, коли це єдина справжня мотивація людини. Усі, хто мене зараз оточує, напевно боялися смерті — але все одно померли, а порожні надгробки залишилися доказом їхнього великого страху.

Тож чого я справді боюсь?

Болю. Покидьків, з якими зустрінусь.

Жити у в’язниці?

Просто жити далі?

Вібрація телефона рве думку — дзвонить Ейден.

— Сев, привіт! — чую дратуючий протяг разом із його голосом. — Маєш час зустрітися?

— Звісно. Але якось рано для зборів.

Стримуюсь, щоб не додати, що сенсу в них теж немає.

Може вони, нарешті хочуть спитати, як я? Допомогти чимось?

— Ми за тобою заїдемо. Ти де? — поспішно каже він.

— На східному кладовищі.

— Ем… а що ти там робиш?

— Гуляю, — відповідаю, вже роздратовано.

— Кращого місця не знайшлося? — сміється Саїда на задньому фоні.

Чого це смішно? Кладовище краще за парк: гарне й спокійне місце для прогулянок, без мамок із візками, що дивляться на тебе, наче їхнім дітям належать усі зелені ділянки в цьому світі.

— Ми зараз приїдемо, — знервовано каже Ейден. — Чекай нас біля головного входу.

Кладу слухавку. Рушаю назад алеєю, намагаючись пригадати, про що думав. Дежавю. Не вистачає лише швидкої — і Джулі замість Ейдена.

Зітхаю. Уже скучаю за Джулі. Вона мене точно не пробачить. І миритися вже не варто. Але дуже хочеться — слабак. Порожній, боягузливий шматок лайна.

То чого ти, бляха, боїшся? Сев.

Досить вже собі брехати. Я боюсь безпорадності. Боюсь того, що мене знову скрутять, кинуть на землю, як здобич, і виїбуть. Ось чого я насправді боюся.

Попереду бачу дружину покидька Всеволода з хлопчиками. Похапцем звертаю в кам’яні хрести й намагаюся розчинитися серед мертвих, сідаючи на один із надгробків. Мені щастить: вона, заклопотана дітьми, мене не помічає.

Чого це вона прийшла? Невже відвідує свого покидька? Це треба лікувати.

Я не замислювався, чиї це насправді діти — жахаюся, уявляючи, хто б із них виріс.

Знову дзвонить Ейден.

— Що? — питаю роздратовано.

— Ми вже чекаємо, ти де?

— Та йду я, — бурчу в телефон. — Що за поспіх?

— Ми чекаємо. Синій бус, — каже він і кладе слухавку.

Виходжу на алею, обертаюсь: у далині розчиняються обриси жінки з дітьми. Як вона справляється? Стало її життя кращим після смерті покидька, чи все стало ще гірше? Стало б мені легше, знаючи, що їй краще? Що я начебто зробив «добру справу». Допоміг жінці з дітьми залишитися вдовою. Герой йобана — чи просто йобаний. Невже мені треба виправдання. Може, він був чудовим батьком і чоловіком. Кохав дружину, поводився чемно з дітьми. Усі навколо його любили. Він мав лише одну малесеньку чудасію: полюбляв ґвалтувати людей у темних провулках, але в усьому іншому — ідеальний чоловік і справжня осередок суспільства.

Неквапливо проходжу головні ворота. Бачу збоку припаркований синій бус, схожий на машину служби доставки. Зупиняюсь. Не маю бажання їхати з усіма разом: занадто мало простору й забагато людей, які мене кинули. Втомлено зітхаю, але йду до буса.

Лише відсуваю бокові двері, як чую претензію Саїди:

— Дивлюсь, ти не поспішаєш.

Заглядаю всередину. Лише три крісла: два спарені, одне окреме; позаду — ящики й рюкзаки. Саїда біля вікна, поруч Кайо, Ейден за кермом.

— Без Міри? — констатую.

— Вона на роботі, — фиркає Саїда. — Сідай уже.

— А хто з вас працює в кур’єрській доставці? — питаю, сідаючи на окреме крісло біля вікна.

— Напевно, що не я, — каже Саїда з якоюсь огидою.

Що з нею не так? Здався мені її поганий настрій. Я можу сам доїхати трамваєм.

— Сев, це мій бус, — сміється Ейден. — Пристебнися.

Ейден заводить бус і дає газу. Ми вилітаємо на дорогу, але в протилежному напрямку від центру: де дім і мій заклад.

— Куди ми їдемо? — звертаюся до Саїди, бо зрозуміло, хто тут усім керує.

— Нас запросили записати подкаст на популярному жіночому каналі. Розповісти про «Джентльвумен».

— Ем… — підіймаю брови. — А до чого тут я?

— Тебе теж запросили, — кидає вона, дивлячись прямо мені в очі.

Чого, блять?! Тобто оце причина зустрічі. Жодних: «як ти, Сев? як твоя дупа? Ходив до лікаря?»

— Я на це не підписувався! — починаю злитися. — Ти мене бачила? Який, бляха, подкаст? Про колишніх зґвалтованих?

Саїда з Кайо насуплюються, грають ролі ображених і скривджених. Але це все, блять, про мене. Кидаю погляд на Ейдена — той увесь у кермуванні, навіть очі не підіймає до дзеркала заднього виду. Повертаюся назад до жінок.

— Відвезіть мене додому. Чи до закладу. Я не хочу ніякі подкасти.

— Сев, — дивиться Кайо, вмикаючи на повну силу свої темні очі. — Нам треба це зробити разом. Ми ж стали тригером всього руху. Необхідно показати нашу єдність, погляди, бачення майбутнього.

— Звучить неймовірно, — фиркаю. — Але без мене.

Кайо поїдає мене своїми очима, здається, навіть не кліпає. Відчуваю себе вкрай незручно. Стискаю кулаки в кишенях. Хочеться повернутися в свій заклад, зачинитися й мати справу лише з інгредієнтами. Спогадами. Без людей. Без таких друзів.

— Нас цькують з усіх боків. Держоргани відкрито плюють в обличчя. Нас не сприймають серйозно, — каже Саїда голосом настільки схожим за інтонацією на мою матір, що мене пересмикує. — Тепер ще ти намагаєшся знищити наш рух?

Мимоволі ховаю погляд. Яка моя провина в цьому? Але долоні пітніють. Сука, блять, скільки мені років?

— Я цього не казав, — бурмочу.

— А схоже, що саме цього ти й прагнеш, — продовжує Саїда, розправляючи груди. — У чому проблема посидіти пів години з кавою під камеру? Це популярний жіночий канал, його дивляться по всій країні і за її межами. Ти розумієш, яка це можливість?

— Сев, — лагідно промовляє Кайо, тулячи свої очі. — Тобі не треба нічого робити. Саїда на все відповідатиме.

Та бляха. Вони мене що, за дитину мають?

— Не треба робити з мене винуватого, — кажу Саїді. — Ви добре розумієте, чому я не хочу.

— Ми розуміємо, — відповідає Кайо й кладе руку мені на ногу, достатньо високо над коліном, щоб я напружився ще більше. — Але ти нам потрібен. Без тебе це все не спрацює. Ти важливий.

Я, бляха, для них важливий — оце здивували шефа макаронами по-флотськи. То може запитаєте, як я?

Саїда складає руки під грудьми, прозоро натякаючи, що варіантів у мене немає. Я можу говорити, що завгодно, але вона вже прийняла рішення. Тож ось вони які — друзі? Годі було розраховувати на інше. Але я наївно сподівався. Невже вони не могли перенести подкаст на місяць? Радше не захотіли. «Джентльвумен» дала їм відчуття своєї важливості, а втрачати таке ніхто не бажає. Можливо, в іншій ситуації я б зрадів. Можливо.

— Гаразд, — кажу настільки сухо, що австрійський рислінг позаздрив би.

Відвертаюся до віконця. Говорити з ними більше немає про що. Дивлюся на будинки, що проносяться й розмазуються в раптових сльозах, які проступили в моїх очах. Усередині — спустошеність.

Відколи я став таким чутливим? Малий піздюк правий: я, як баба.

Я не питаю, куди саме ми їдемо. Мені байдуже. Куди б ми не прямували, я не хочу там бути. Мене все одно ніхто не питає, а просто ставлять перед фактом. Не вважають другом, а лише зобов’язанням. Я наївний шеф-кухар ресторану Tacendo, який припустив, що можна знайти друзів за допомогою їжі й сексу. Але всіх цікавить лише користь. А я ще на Міру обурювався. Вона хоча б щиро мене зневажає і не прикидається.

Сучасна студія з мінімалістичним дизайном у стилі «brutal chic»: чорний фон, яскраве неонове світло. Посередині, немов на почесному п'єдесталі, білий напівкруглий диван із кольоровими подушками. На задньому плані світиться червоне лого подкасту — «Vox Feminae».

Я сиджу з самого лівого краю, відкрито натякаючи, що я тут зайвий. Як на мене, все виглядає як сповідь у чистилищі, особливо ця червона підсвітка знизу, що імітує вогонь. Кольорові подушки взагалі огидні — треба й від своїх позбутися. Дратівливо харизматична ведуча має гострі риси обличчя, коротке волосся, і костюм прокурорки, що контрастує з жовтим манікюром та блискучими білими кросівками. Вона ще нічого мені не сказала, а я вже її ненавиджу. Як і Саїду, яка з нею мило розмовляє на краю сцени. Навколо три камери. Знервована — мабуть, продюсерка — безцільно носиться з планшетом від одного оператора до іншого: нічого не змінюється, але все пиздець як серйозно.

Нарешті всі розсідаються: зліва від мене сідає Кайо, потім Саїда, далі Ейден. Навпроти, на модному пуфі, ведуча, імʼя якої я навмисно не запам’ятав.

— Друзі, раді вітати в нашому спеціальному випуску. Сьогодні з нами засновниці та перші голоси нового руху «Джентльвумен». Розповісте аудиторії, як народилася ця ідея?

Звісно, що фронтвумен руху — Саїда. Вона відхиляється на спинку й закидає ногу на ногу.

— Це не була ідея в класичному сенсі, — починає вона задумливо. — Це було радше відчуття, яке довго зростало всередині. Знаєте, коли ти розумієш, що в тебе немає мови, щоб пояснити світові, що тебе турбує.

Ведуча впевнено киває й дивиться в камеру з поглядом «усі ж це знають». Я, наприклад, гадки не маю про що каже Саїда.

Яка, бляха, мова? Яке відчуття!

— Ми шукали мову, — повторює свою думку Саїда. У голосі з’являється впевненість і навіть зверхність. — Ми її не вигадали. Ми її зварили, виліпили, витерпіли. «Джентльвумен» — це наслідок довгого мовчання, яке більше не витримало. Тому його так масово підхопили. Ми не маємо капіталу, щоб заохочувати людей до нас приєднатися. Усе вільно, прозоро. Але не так просто, як може здатися. Як колись писала соціологиня Кетрін Хакім, капітал буває різним. Усі люди мають еротичний капітал. А «Джентльвумен» має цей капітал набагато більший за всю решту капіталів, що тримають чоловіки.

То от, що означає політика? Багато слів без жодного сенсу.

— Не можу з цим не погодитись, — посміхається ведуча. — І який ваш план?

— Легалізувати його, — каже Саїда, складаючи руки під своїми масивними грудьми.

Ведуча легенько плескає в долоні, а я слухаю і не розумію ще більше, ніж спочатку. Сиджу, наче в засідці. У голові крутиться одне питання: навіщо я тут?

— Але цікаву мову ви знайшли. «Рівні права — або повільне вимирання. Що ви оберете?» — це стало майже вірусом, що пройшов крізь усі жіночі спільноти.

— Саме на це ми й сподівалися, — рівно каже Саїда і легенько всміхається.

Цікаво, хто ці «ми»? Я, наприклад, досі не знаю, хто першим це вигадав.

— Чому ви обрали таку назву? — питає далі ведуча. — «Джентльвумен» звучить як оксиморон.

Саїда легко киває Кайо, і та включається з властивою їй епатажною енергією:

— Оксиморон — це сучасне життя в суспільстві! При народженні нам обіцяють рівні права, захист, добробут. А що ми маємо по факту? Всеосяжну дискримінацію, мізогінію й, звісно, ігнорування владою цих проблем. «Розділяй і володарюй» залишається головною політикою, незалежно від кольору прапора, а сексизм — основою виховання нових поколінь.

— Читаючи новини кожен день… — зітхає ведуча. — Тут не посперечаєшся.

— Але «Джентльвумен» не вигадане слово. Його використовують.

— Невже? — дивується ведуча.

— Саме так. Наприклад, у Палаті представників США використовують саме таку форму звертання, коли йдеться про представницю штату.

— То цим ви надихалися?

— Надихалися ми трохи іншим, — сміється Кайо, стріляючи очима в камеру. Я не уявляю, як оператор встояв на ногах. Можливо, щось інше в нього теж «встояло». — Але то трішки інша історія. А назва спонтанно з’явилася в моїй голові. Друзі підтримали.

— Усі великі речі в цьому світі, результат спонтанності, — киває ведуча. — Хочеться мені спитати про ту «іншу історію», але в нас не так багато часу. Залишимо це для наступної зустрічі.

Ведуча мигцем дивиться в планшет на столі й повертає очі до нас:

— Усіх дуже цікавить, як ви прийшли до того, що мистецтво може бути зброєю?

Що? Коли це ми до цього прийшли?

Я намагаюсь не видавати свого здивування, ховаю очі, розглядаючи взуття оператора: досить дорогі кросівки, як для оператора якихось там жіночих подкастів. Скільки він заробляє? Мабуть, й іпотеки не має. Я точно не ту професію собі обрав.

— Ми працюємо з досвідом, — мовить Саїда й набирає повні груди повітря, що блузка майже тріщить. — З чимось, що не має доказів, але створює відлуння всередині кожного. Їжа, перформанс, музика — це канали, через які можна передати спогад, досвід, навіть травму. Але не в лоб — ніжно. І водночас — безжально.

— Це навіть не зброя, — додає Кайо після кивка Саїди. — Ми не хочемо, щоб слово «зброя» взагалі звучало в наших колах. Зброєю користуються ті, хто не доріс до мови. Хтось сказав, що справжня людина народилася тоді, коли замість бити мармизу на образу, послала хамло під три чорти.

Усі показово посміялися, я теж щось підтримав, про всяк випадок.

— Тому мистецтво — це транслятор, — каже Кайо. — Ми не хочемо кричати. Нас і так не чують. Але коли ти змушуєш людину щось прожити. Не почути, не побачити, а саме прожити — це зовсім інше.

— Як коли смикаєшся лише від думки про голку, — докидає Ейден.

— Я аж сама замислилася, і рука смикнулась, — сміється ведуча. — Багато вподобайок отримало питання: «Якими були перші реакції? Чи ви одразу зіштовхнулися з опором?»

Ейден голосно пхикає, і ведуча повертається до нього.

— Я отримав у директ фото порожньої пляшки на дерев’яному стільці. Не знаю, що це означає, але думаю, це була погроза. Загалом погроз було безліч. Як нам, так і тим, хто до нас приєднався. Погрози взагалі не припиняються.

— Багато людей не зрозуміли, — каже Саїда, повертаючи до себе камеру. — Дехто злякався. А дехто вперше відчув, що його почули. Найбільше нас підтримали ті, хто втомився постійно обурюватися на світ навколо і хоче його змінити. І серед них багато чоловіків, до речі.

— Оце якраз наше наступне питання, яке набрало найбільшу кількість вподобайок: «Чи може чоловік бути союзником у такому русі?» Як ви на це відповідаєте?

— Ми не проти чоловіків, — каже Саїда й дивиться на мене, посміхається.

Чому на мене? Чому не на Ейдена? Чому посміхається? Якого хера відбувається?

— Ми проти насильства, від якого страждають усі, незалежно від статі, — веде далі. — І якщо чоловік може пройти крізь власний сором, страх, і залишитися не поруч, а з нами — тоді це союз. Це не про стать. Це про вибір, якого чоловіки бояться робити.

Ведуча повертається до мене. Я одразу лякаюсь. Не те щоб я боюся уваги — мені вона подобається, але коли я готую, а не коли я не розумію, про що йдеться.

— Северине, ви тут поруч із такими сильними жінками. Відчуваєте себе частиною цього руху? Чи просто підтримуєте з боку?

— Я не знаю. Радше спостерігач… але зараз уже розумію, що більше не можу просто не бути тут. У кожного чоловіка є близька йому жінка: мати, дружина, донька… та просто знайома. Не вірю, що вони хочуть для них безправного життя.

Ведуча киває. Я думаю, що добре впорався, і трохи розслабляюся. Але ведуча чомусь досі дивиться на мене, і камера теж.

— Ми всі бачили фото після… — тон у неї змінюється, м’якшає. — Після того, що з вами сталося. Можна спитати: чому ви тут? Чому ви вирішили з'явитися на камеру?

Спостерігаю, як лінза камери звужується, роблячи крупний план мого веселкового обличчя.

Яке ще, блять, фото?

— Я розумію, що це болісно, — продовжує ведуча.

Що болісно?

— Але… чи ви відчули той момент, коли вас зламали?

Повертаюся до Саїди: на її обличчі жодної емоції. Кайо дивиться в інший бік. Ейден пучить перелякані очі, наче це його спитали, чи пхав хтось йому в дупу член біля смітників.

— Тобто ви не боролися? Це був страх? Параліч? Вина?

— Яка ще, блять, вина! — виривається з мене.

— Тож ваше обличчя — це не побічний ефект зґвалтування? А результат спротиву?

— Що? Побічний ефект?! — кричу вже не стримуючись.

Різко випростовуюся на дивані, стискаючи ручку ножа крізь кишеню пальта. Оператор камери квапливо починає від’їжджати від мене, хоч секунду тому намагався зловити найкрупніший кадр моєї обуреної мармизи.

— Багато наших слухачок кажуть, — продовжує ведуча без жодних змін у голосі: — «А як чоловік може знати, як це — бути жінкою?» Що ви їм відповісте?

— Відповім, що купуйте перцевий балончик. А ще краще пістолет, — кажу прямо в камеру. — І ніколи не робіть попереджувальний постріл, а…

— Сев! — перериває мене Саїда.

Дивиться лютим поглядом. Я відповідаю тим самим. Це ви мене сюди привели. Тож отримуйте свою, як би сказав нині покійний покидьок: «толерантність через дупу».

— Дехто в коментарях каже, що ви виглядаєте… як винуватець, — ведучу ніщо не бентежить, але охоронці вже наблизилися до сцени. — Ви відчуваєте сором?

— Ні!

— Чи був момент, коли вам здалося, що ви цього заслуговуєте?

— Ви взагалі розумієте що кажете? — викидаю руку в її бік, в охоронців аж очі вилазять. — Де ви взяли цю релігійну херню? Вважати, що погані речі трапляються лише з поганими людьми — це психічний розлад. Ні, я цього не заслуговую. І ні. Я не шукаю проблему в собі. Погані речі роблять покидьки. Вони — проблема!

— Чому ви вирішили прийти з синцем, хотіли, щоб вас зняли саме таким? — ведуча випльовує в мене питання, наче весь подкаст готувався заради цього моменту. — Виглядає, ніби ви несете його як святий жертовний образ. Вам не здається, що це позерство?

Та ви з мене знущаєтеся?! Позерство? Що це слово взагалі означає?

Кидаю погляд на Саїду. Хочеться сказати, що мене просто притягнули з синцем на цей клятий подкаст. Що я не хочу ні тут бути, ні відповідати на її йобані питання.

— Северин не просто жертва, — нарешті встрягає Саїда, можливо, побачивши мій погляд. — Він свідок досвіду, який жінки переживають щодня. І він погодився прийти в такому вигляді, щоб наочно показати: насильство не має статі.

Ще як, бляха, має. Насильство має обличчя — і це обличчя чоловіка.

— Зрозуміло, — киває ведуча. — Ми дякуємо за вашу відвагу.

Та запхайте свою подяку, разом із «відвагою» і цим подкастом, глибоко собі в дупу.

— Думаю, на цьому ми завершимо подкаст… — збивається ведуча, немов прочитавши мої думки з виразу обличчя. — …про нову організацію «Джентльвумен». Організацію, що не боїться казати правду. Організацію, що кидає виклик архаїчним державним і культурним системам. Організацію, що має на меті об’єднати людей на рівних правах, незалежно від статі.

Камери вимикаються, і одразу всі починають аплодувати, немов відбулося щось значуще, а не чергова спроба заарканити нових підписників пустопорожніми словами з глибоким, бархатистим пафосом у голосі. Мені фізично огидно. Починає нудити. Підхоплююсь із гламурного дивана й квапливо рушаю геть. У дверях бачу перелякану операторку у великих окулярах без діоптрій, що притискає до грудей планшет, мов своє мертве немовля.

— Де тут вбиральня? — питаю.

Вона дивиться круглими очима, нагадуючи бабцю з похорон покидьків. Губи рухаються, але звук не зʼявляється.

Чого вона така перелякана? Занадто різко спитав? Занадто райдужне обличчя? Занадто схожий на чоловіка?

— Просто покажіть, куди йти, — кажу, ковтаючи слину, що підступає до горла.

Вона підіймає руку й показує в дальній кут коридору.

— Дякую.

Йду швидко, не обертаючись, і майже бігом залітаю в кабінку. Усе, що накопичилося за останній час, вивертається з мене в надто чистий для цього моменту унітаз. Розпач і страх ллються спазмами з мого горла, змішуючись із рідинами кишківника в яскравий брунатно-зелений розчин. Провина разом із соплями скапує на підлогу, а жалість до себе пече в очах.

Якщо ваша детокс-програма не така, то вона нічого не варта.

Стою над умивальником, полощу рот. Дивлюся на себе й, можливо, вперше усвідомлюю — шляху назад немає. Його не було з самого початку, але я тішив себе надіями. Ходив колами. Уникав правди. Вірив і сподівався. Майже заробив собі розлад шизофренічного спектра. Досить уже себе жаліти. Я той, хто остаточно розколовся. Більше не існує того гламурного шеф-кухаря, що млосно посміхався й говорив зі штучною хрипотою, наче тиждень на холоді кричав обмінний курс валют. Залишатися без змін, памʼятаючи, — неможливо. А змусити себе забути я не можу морально. Забути — це простити. Забути — це відпустити. Забути — це дозволити цьому існувати безкарно. Я ніколи нічого не забуду. І мої цукерки мені в цьому допоможуть.

Сумніваюся, що хоч одна людина виходила з вбиральні з настільки глибоким полегшенням, як я зараз. Ні, я зовсім нещасливий і глибоко незадоволений своїм життям. Я також злий і ненавиджу світ у якому існую та людей, які мене оточують. Але це я, якого я спробую прийняти.

Чую приглушений голос Кайо, йду на нього тільки тому, що мені якось треба дістатися центру міста. Не доходячи повороту, чую її чіткіше:

— …відкрито закликав вбивати.

— Він був якраз таким, яким треба. Непідготовленим. Справжнім, — поважно каже Саїда. — У кожного Мартіна Лютера є свій Малколм Ікс… тож все йде як треба. Головне, що ми це зробили.

Яка впевненість у своїй правоті. Саїда далеко піде й нікого не пожаліє на цьому шляху.

Виходжу із-за рогу. Кайо зависає з відкритим ротом, припиняючи жувати жуйку. Я навіть не думав, що таке взагалі можливо.

— Ейден, підкинеш мене до Tacendo? — кажу, ігноруючи решту.

— Звісно, Сев, — метушливо киває він. — Я зараз тільки речі візьму.

Він рушає коридором, я повертаюся до жінок. Вони мовчать, я теж. Зі сторони пауза може здатися незручною ситуацією, але це не так. Це мовчазний бій, який програє Кайо:

— Сев, ти нас пробач…

— Нас? — перериваю її, підкидаючи брову.

Кидаю погляд на Саїду — вона й оком не веде. Стоїть, гордо піднявши підборіддя й груди, а Кайо, вперше на моїй памʼяті, опускає очі.

— Дякую, Кайо. Ще побачимося.

Відповіді не чекаю. Виходжу на вулицю і крокую до буса Ейдена.

Ейден підвозить мене до квартири Джулі, не проронивши ані слова.

— Дякую, — кажу, виходячи.

— Сев… — починає він. Я дивлюсь на його винувате обличчя й розумію, що мені не потрібні його виправдання.

— Не переймайся. Бувало і гірше, — хмикаю, зачиняючи двері.

Ейден не їде, поки я крокую провулком до двору, а занурившись у камʼяну арку, я вже його не бачу. Дістаю ключі й завмираю, втупившись порожнім поглядом у блякло-червоні двері. Прокручую в голові різні варіанти свого майбутнього, розвертаюсь, іду до дверей пані Маргарити. Стукаю.

Вона відкриває не одразу. Кілька хвилин слухаю істерику її сучки, що ближче до безумства, і лише потім відчиняються двері.

— Северин, як несподівано, — каже вона, широко розчахуючи двері й свій рожевий халат.

Я бачу більше рудих кучерів, ніж планував. Ізсередини квартири тягне не дуже приємним ароматом залежаного пісочного печива, що нагадує пожовклий маргарин. Мене пересмикує.

— Я лише хочу сказати, що поки хворію. І з задоволенням зайду, коли видужаю. Думаю, тиждень-два.

Тримаюсь розслаблено, видавлюю з себе чарівну посмішку на опухлій мармизі — неконтрольовано смикається око. Може, подумає, що я їй підморгую? Сподіваюсь.

— Звісно, — каже Маргарита, навіть не намагаючись зав’язати халат. — Я можу почекати. Але не намагайтеся мені брехати.

— Та ні. Я б ніколи… Якщо видужаю раніше, відразу зайду.

Я з гідністю тримаю погляд на її обличчі й тонких зморшках навколо очей. Стараюся не дивитися на те, що вона так старанно показує між полами халата — я й так усе вже побачив.

— Домовилися, — зазивно каже вона, потім наближається й проводить пальцями по моїй щоці. — Буду чекати.

Повертаюся додому з чітким усвідомленням того, що саме їй треба, і краще б це були гроші. Джулі вдома. Я очікую питання, але мене зустрічає тиша — ніхто мені не радий.

Що робити далі? Бухати.