Джентльвумен

Минає якась невизначена в моїй голові кількість часу — плин днів втрачає значення, коли Tacendo не працює. Від «події самостворення» неофіційної організації «Джентльвумен», у якій я беру участь здебільшого як священний артефакт, що замкнувся у своїй кімнаті, усе розмазується в один сірий кусень.

Цього ранку Джулі була переконливою, тож я мляво тягну ноги брудною вулицею і міркую про урочисте поховання покидьків, яке досі не відбулося. Рукописний аркуш А4, приліплений скотчем на меморіалі, казав, що його знову перенесли, тож я ще цілком встигаю навідатися — щиро кажучи, я навіть не відкидаю такої можливості.

Обличчя — радше мармиза — не загоїлося. Виявляється, я сильно недооцінив ступінь її розбитості, і за цей час аніскільки не почав виглядати краще. Навпаки, з кожним днем синець набирає таких екзотичних відтінків, що мені страшно виходити на вулицю — і не лише через нього. Але в моїй ізоляції є й позитивна сторона. Я багато думаю. Замовив купу лабораторного обладнання, яке мені сьогодні повинні доставити. Раз уже я не можу відкритися, то планую перетворити Tacendo на хімічну лабораторію.

У закладі відносно чисто — завдяки моєму роботизованому робітнику, контейнер якого забився вщерть, як сторінка мого закладу коментарями. Якісь дуже праві називають Tacendo «античоловічим», «сектою феміністок» і закликають усе розтрощити, включно зі мною. Я достатньо шокований усім цим, щоб навіть звичний ритуал заварювання кави, прибирання й підготовки місця під лабораторію мене не заспокоював. Голова заповнена купою формул, хімічних сполук, і навіть їх не вистачає, щоб відволікти від головного — страху. До цього додається біль у зубі, дупі та мозку: ночами сниться якась білявка з м’якими хвилями довгого волосся й об’ємними локонами, і вона страшенно дратує. Обличчя то розмивається, то набуває знайомих рис — ніби Міри, ніби зовсім іншої жінки, яку я ніколи не бачив, але чомусь знаю. Мене почали дратувати білявки.

Міра не відповідає на мої дзвінки й на єдине повідомлення: «Як ти? Можемо побачитись?». Чому? Що сталося? Решта друзів теж не особливо проявляють активність у нашому чаті — останнє повідомлення там я писав, коли їхав із лікарні. Зате в «Джентльвумен» вони постійно: пости, заклики, підтримка, довгі треди про важке життя жінок.

Але чи все це важливо для мене? Моїм пріоритетом повинно стати дослідження спогадів, бо я єдиний, хто це може зробити. Усе інше — вторинне.

Обладнання доставляють вчасно. Молодий кур’єр лякається мого вигляду, однак після грошової подяки за допомогу занести все всередину щасливий тікає. Потім я занурююсь в організацію простору й збирання приладів. День пролітає крізь мене, мов я тінь від людини. Я весь у процесі. Стою над новеньким мікроскопом, вирячуючи очі на те, як моя кров взаємодіє з екстрактом мʼяти й молочною кислотою. Оце справжня магія, а не якесь фентезі. Хоч молекулярна кухня мене не приваблює — не та естетика страви, яку я шукаю, — фізико-хімічна взаємодія завжди цікавила. А зараз ця цікавість нарешті знаходить вихід у майбутніх стравах і створює новий сенс, якого я відчайдушно потребую. Я дуже сподіваюся, що з цього щось вийде, інакше я не витримаю.

У науці все як завжди: неясно, чому все працює саме так, як працює, але це не заважає скласти чіткі формули, щоб повторити ефект, змінити його інтенсивність чи контролювати силу. Світ абсурдний, але працює за чіткими формулами. А питання «чому» — це вже радше до теологів.

День хилиться до вечора. Сиджу, п’ю каву, не маю сил навіть глянути, що нового в каналі «Джентльвумен». Я спромігся багато разів повторити ефект «Шепоту крови». Дуже багато. Занадто. Руки тремтять, дупа пульсує болем сильніше, ніж раніше. У голові — лише картинки власного зґвалтування, деталізовані до скрапування сперми з члена покидька.

Я марно намагаюся розчинитися в тому, що завжди любив: запахи, смаки. Відчуття губляться в якихось щілинах мого розуму, наче шматки не пережованого мʼяса між зубами. Нова кава має мати дивовижний смак солодких томатів — я це прочитав на пачці. Цей аромат, начебто, як завжди, спалахує в голові. Начебто я чітко його відчуваю, коли ковтаю й нюхаю. Начебто від нього у мене повинно рухатися волосся на потилиці, а мозок — вибухати новими кулінарними ідеями. Начебто я не повинен відчувати цю бездонну порожнечу?

Здається, я втрачаю різницю між «прочитав на пачці “смак солодких томатів”» і реально склав назву цього аромату в голові зі шматочків відчуттів. Обидва варіанти сухі, наче стейк «two well done». Хто взагалі дав назву цьому ступеню прожарювання? Це ж зіпсована страва — як я. Лише одне гріє мені серце: те, що two покидьків також уже well done — слава японським майстрам, які роблять такі гострі леза.

Коли на вулиці достатньо темніє, я починаю збиратися. Пакую партію продуктів додому, бо готувати їх нікому — працювати ножем я поки морально не готовий, — іншу партію готую до смітника. Чую обережний стук у парадні двері. Перелякано виглядаю з-за барної стійки, очікуючи загін поліції, покидьків, усіх разом. Там — мій завсідник: сивий дідусь невизначеного віку, мій колега.

Йду відкривати, хоч бажання розмовляти з кимось не маю.

— Ох. Що з вами сталося? — вигукує він, хапаючись за сиву голову з залишками рідкого волосся.

— Отака оказія, — посміхаюся, мабуть дарма, бо дід лякається ще більше. Лагідно пояснюю: — Тому поки зачинений.

— Оце лихо. Побилися? — питає, а потім квапливо додає: — Пробачте цікавість старого. Я не мав права питати.

Я не здогадувався, що він настільки чутливий. Дивиться на мене засоромлено через свої слова. Невпевнено тре свій великий ніс.

— Не переймайтеся, — махаю рукою. — Впав по своїй дурості. Кави хочете? Я нічого не готую, крім неї.

— Я можу випити, поки не пізно, — киває він.

Поки ми йдемо до барної стійки, пригадую, як перші рази вмовляв його скуштувати каву. Він усе відмовлявся, казав, що мій фільтр — неправильна, занадто рідка кава. Розливаю каву по горнятках. Дід залазить на високий стілець, вмощується комфортніше, рухаючи дупою туди-сюди. Мені таке не світить. Сидіти боляче, немов мене підсмажують, але я не хочу, щоб дід це побачив, бо не знаю, як культурно пояснити зв’язок між розбитою мармизою й роздовбаною дупою.

— Пам’ятаю себе у вашому віці, — каже він, підтягуючи до себе горнятко. — Постійно ходив із зламаним носом.

— Чого?

Сідаю й одразу ковтаю трохи кави, щоб сховати скривлений від болю рот.

— Бути кухарем у мій час не було престижно, — пояснює з легкою посмішкою. — Легко можна було отримати тумаків за те, що робиш «бабську роботу». Ніхто ж навіть не думав про страви складніші за фаршировану рибу.

— Оу. Морока і смак… лише для поціновувачів, — кривлюся вже від його слів.

— Ще для яких. Але я робив, — зітхає дід і задивляється на лампочку над стійкою. — Під заказ багато робив. На свята. Здебільшого весілля й поховання.

— Дві з трьох головних подій у житті, — всміхаюся.

— У моєму житті буде лише два, — похмурніє він.

— Ви не були одружені? — питаю.

Не те щоб мені цікаво — скоріше підтримую розмову.

— Та ні. Кому здався чоловік, який сам собі їжу готує? Усім треба хтось в офіційній формі, хто й коня на скаку зупинить, і в палаючу хату увійде. Я з жінками знайомився, і спочатку все йшло добре, аж поки не казав, що кулінар. Далі — в очах паніка.

— Я, щиро кажучи, не розумію, чого саме паніка.

— Ну як? — дід підкидає причесані сиві брови вгору. — Бо якщо чоловік готує краще за дружину, як їй шукати шлях до його серця? Жінки — хатні робітниці. Це зараз усі працюють, освічені. Навчилися один з одним розмовляти.

— А як же секс?

— Сексом ситий не будеш, — усміхається, розглядаючи залишки кави в горнятку. — Їсти хочеться разів із три на день, а скільки разів сексом можна зайнятися?

— Якщо сильно постаратися, можна теж три на день, — кажу впевнено.

— Це якщо в тебе три дружини, — хрипко регоче дід, зачісуючи пальцями брови вгору. — Усе це, поки молодий, а потім їжа — єдине, на чому тримаються стосунки.

Якось некомфортно продовжувати тему сексу з дідом, тому м’яко перевожу:

— Мені шкода, що ви один залишилися.

— Мені теж, — знизує плечима. — Але треба приймати те, що не можеш змінити. І краще з цим не затягувати, а одразу зустрітися зі своїми страхами.

— Мудра порада, — я замислено стискаю губи. Його слова вихоплюють із безладдя в моїй голові одну болісну думку. — У мене є одна подія… я не можу вирішити, чи варто…

— Варто, — рішуче каже дід і дуже переконливо дивиться мені в очі. — Щоб потім не жаліти. Іншого шансу не буде.

— Ви не релігійний? — дивуюсь, відсуваючи порожнє горнятко.

— Після всього, що я бачив за своє життя… Якщо там щось таки існує, я плюну цьому в обличчя — чи що там у нього замість. Скажу, що краще б мене хробаки зʼїли, ніж я вічність буду спостерігати, як цей світ жере себе зсередини.

Дідуся починає трусити. Я вперше бачу його таким і не певен, чи не треба дзвонити в швидку. Стає страшно з двох причин: від уявлення, що він зараз помре, і від того, що він такого бачив.

— Сев, ти пробач старого, — миттєво відходить дід, і наче помирати вже не планує. — Може, ти релігійний. Я не намагався тебе образити. Пробач. Уже голова зовсім не свіжа.

— Не переймайтеся, — кажу, намагаючись усвідомити швидкий перехід його настрою. — Я тієї ж думки, що маючи всі можливі інгредієнти, приготувати таку об’єктивно погану страву — це треба бути ще тим рукожопом.

— Сев, — вибухає реготом старий. — Оце ти файно закрутив!

Дідусь залишає мене з дивно-приємним відчуттям побратимства, а я викликаю таксі й їду додому: ходити пішки, та ще й вночі, я поки не можу себе змусити. Думаю про слова діда. Звісно, не про Бога — ця гіпотеза похована деінде разом із мамкою, у кращому місці, куди вона втекла від мене. Я міркую про «зустріч із власними страхами» й можливість піти на поховання покидьків. Подивитися на сім’ї, які я лишив без батьків. Подивитися в очі їхнім дружинам і батькам. Відчуваю, що це не просто дивне бажання, а радше збочення. Навіщо? Об’єктивно, що це мені дасть? Сумніваюся, що мені стане легше, чи дупа магічним чином перестане боліти, коли їхні тіла окроплятимуть святою водою. Може, їхній попіл треба на дупу посипати? Раніше сипали попіл із цигарок на пролежні й вважали лікуванням. Мій батя так робив зі своєю матір’ю, але чомусь не лікувало. Хоча, в чомусь та кількість спалених ним цигарок таки допомогла — позбутися його самого. Може, я сподіваюся, що нарешті з’явиться провина за скоєне? Це теж навряд чи. Нічого поганого я не зробив.

Таксі зупиняється за квартал від мого двору: далі проїхати можуть тільки двоколісні або дводверний карапуз Джулі. Виходжу, злякано озираюся навколо. Таксі вдаряє газу й зникає. Темно. Самотній молодий місяць — як сережка Міри, коли я вперше її побачив — мляво світить між домами. Рушаю, квапливо перебираючи ногами. Кривлюся від болю. Стискаю ніж у кишені.

У кого я, блять, перетворився? Малий піздюк був правий, я наче баба.

Вдома грає музика, якийсь nu jazz. Зачиняю двері, видихаю з полегшенням і не поспішаючи роздягаюся.

— Сев, це ти? — гукає Джулі.

— Ні, це якийсь страшко з розбитою мармизою.

Хочеться додати щось ще, але стримуюся.

— Знаю одного такого, — Джулі виглядає в коридор, усе ж таки перевіряючи. — Чоловік мій.

— Мої співчуття, — хмикаю.

— Чого кажеш? — кричить Джулі.

Псина за стіною одразу підвиває, і неможливо передати, як мені хочеться її позбутися.

— Кажу, що співчуваю тобі…

Проходжу в нашу кухню-залу. На скляному столику біля дивана — скурений косяк солідного розміру, як мій великий палець. Джулі, розпластавшись на дивані, рухається в такт музиці. Кумедна. Футболка закотилася по самі груди, біле пузо блищить від лампи. Широкі домашні штани метляються від її своєрідного, лежачого танцю. На обличчі повне занурення в музику й складний ритм із елементами свінгу — яка ж вона класна.

Джулі мене не почула.

— Що це тут відбувається? — питаю голосом свого баті, коли він приходив злий після своєї дуже важливої роботи, де завжди наливали чарку. Але в моєму випадку я лише граю цю огидну роль, а не живу нею.

— Ой, ой… йой! — махає Джулі руками, невміло захищаючись і чомусь перехрещує пальці.

Невже я такий блідий, що схожий на вампіра?

— Тільки не треба моралізації від грибоїда! — вигукує, вирячуючи очі.

— Це образливо.

Сідаю поруч на диван і замислююсь, чим саме це образливо.

— Ось… курни і не ображайся, — показує вона на пакетик на столі.

Кидаю швидкий погляд на пакет — мене пересмикує: точно такий, як я загубив із грибами.

— Ні, дякую.

Підводжусь і йду до бару, наливаю собі трохи віскі. Взагалі я не п’ю важкі напої й тримаю їх для страв, але це односолодове, наче непогано пахне.

— Ві-і-іскі? — дивується Джулі, підіймаючи брову так високо, наскільки це фізично можливо. — Від-коли?

— Від сьо-годні, — кривенько посміхаюсь, скоріш змушую себе. — Як твій день?

— Сев… це повна, глибинна і непроглядна дуплє-є-нь! — каже й малює руками в повітрі щось велике й кругле. — Після того вашого… параду. Я взагалі не встигаю оформлювати скарги. І жодна падла чоловічої статі не береться. Поліція тупо… тупо перестала приймати заяви. Кажуть, блять, що вони всі, ахуєнно, зайняті розслідуванням вбивства. Цікаво, що суди? Суди завалені моїми скаргами по самі яйця. Отака роздовбана дупа, а не робота!

Джулі знову починає малювати в повітрі величезні кола.

— Ду-у-па-а. Дупа-ду-па-па, — співає й уже виводить якісь візерунки, уважно спостерігаючи за своїми руками.

Кожна її згадка про дупу, відстрілює болем.

— Джу, ти накурилася, — погладжую її по нозі. — Води принести? Сушить тебе, напевно.

— Во-о-ди… принеси, — каже й продовжує танці руками. — У горлі сухо, наче перший секс… без файної прелюдії і гідної змазки.

— У машині на задньому сидінні? — питаю, набираючи воду.

— Та де! — сміється. — У кущах на схилі біля моря.

— Хм, ти наче про машину розповідала.

— Ну то я й не про свій кажу, — сідає рівніше, і погляд трохи прояснюється. — Раптом пригадала одну подругу з універу. Вона розповідала, як потім траву діставала із себе.

— Єбать, оце справжня романтика, — віддаю їй келих і сідаю з віскі навпроти. — Добре, що їй жуків якихось не запхали.

— Та не кажи, — Джу проймають дрижаки, і вона відставляє келих із водою на стіл. — Жах якийсь. Як люди раніше виживали?

— Ти уточнюй: виживали чи трахалися?

— Ну, звісно, трахалися, — хмуриться вона. — Кому взагалі цікаво, як вони там жили?

— Ну, відповідь однакова для обох випадків: «як тварини», — кажу, сьорбаючи золотавий напій. — Хтось виживав, хтось ні. Головне правило гомо сапієнс — народжувати з більшою швидкістю, ніж вмирати, щоб встигнути об’єднатися в якесь угруповання. І потім — бац! У тебе вже спільнота.

— До речі, про спільноти, — підсовується Джулі. — Чув про нову організацію «Джентльвумен»?

— Цікаво, де ти чула, — підіймаю брови. — Але я не просто чув. Я є в цьому каналі.

— Як? — підстрибує Джулі. — Там лише маючи запрошення можна… А коли ти планував мені розповісти?

— Та якось не думав, що тобі це цікаво, — невдало виправдовуюсь.

— Ну то, блять, звісно! — вигукує Джулі, підкидаючи руки вгору й струшуючи грудьми. — Твоя дружина, блять, юристка, захисниця, їбать-тя, прав. І їй, авжеж… ну звісно, що не цікаво. От нащо їй взагалі приєднатися до спільноти з захисту ПРАВ! Сев, ти, мабуть, тоді добре головою вдарився. Га?

— Пробач, — посміхаюся: одразу видно, коли трава відпускає. — Так, я щось серйозно затупив. Зараз усе буде.

Дістаю телефон, вмикаю Wi-Fi й одразу чіпляюсь до мережі «fuck-police» — назва, ідея Джулі. Відправляю їй запрошення до групи.

— Дане! — проголошую, піднімаючи келих.

— Та, блять, велкам! — фиркає Джулі, беручи свій телефон. — Ох ніхера собі там людей?!

Усе. Після цих слів я повністю її втрачаю. Вона залазить із ногами на диван і занурюється в канал: підгрупи, обговорення, і хто-зна що ще. Поки віскі не закінчилося в келиху, я стежу, як її тонкі пальці строчать повідомлення. Потім підводжуся, наливаю нову порцію й повертаюся до спостереження за нею.

Джулі вже забула про втому, про те, що, мабуть, годин десять поспіль писала й друкувала тексти. Забула про мене, який тихо сьорбає віскі неподалік. Її очі палають захватом, на обличчі бігає задоволена посмішка.

Ось вона — справжня людина, яка хоче змінити цей світ на краще. А чого хочу я? Навіщо їй я? Усе чого я хочу, це щоб дупа загоїлася.

Допиваючи третій келих, вирішую йти до себе. Відволікати Джулі не маю бажання, та й неможливо. Мої думки повертаються до поховання, яке вже завтра. Відчуваю себе ще ближчим до рішення піти. Якась частина мене заперечує це — але я справді хочу. Хочу побачити їхні тіла в трунах. Можливо, мені треба переконатися, що вони точно померли. Можливо, мене це заспокоїть — усвідомлення, що ці покидьки остаточно й безповоротно знищені.

Відправляю чергове повідомлення Мірі «Чому ти мені не відповідаєш?», і лягаю спати.