Джентльвумен

Вже вдягнений і зібраний виходжу з квартири, коли отримую сповіщення від міської ради для всіх підприємців столиці:

У зв’язку з напливом учасників параду та підвищеним ризиком провокацій, відкриття кафе й ресторанів у центральному районі заборонене до завтрашнього ранку. Дозволені лише продуктові магазини.

Просимо зберігати спокій.

Навіть краще.

Дивлюся на телефон: 7:07. Заходжу в акаунт Tacendo, пишу, що сьогодні кафе не працюватиме. Одразу сиплються питання, дизлайки й ріки смайлів, що плачуть через раптово скасований контент. Відчуваю задоволення, що в мене настрій гарний, а в них — ні.

Зупиняюся на виході з двору під камʼяним склепінням в міркуванні. Я не можу відкритися, але хто мені заборонить готувати? Тим паче, лосось уже замаринувався. Усі необхідні інгредієнти я купив у своїй продавчині попереднього разу. Йду до улюбленої пекарні, де купую бріош. Вдало повертаюся додому, не зустрівши сусідку — насправді неймовірна вдача. І поки Джулі спить, ставлю каву в крапельній машині, розслаблено готую персикову сальсу, закладаю в блендер усе, що треба для крему з авокадо, але не вмикаю.

Чую шурхіт за дверима і тихе шипіння кави водночас — ідеальний мікс ранкових звуків, щоб підняти мені настрій і не перезбудитися від щастя.

Двері відчиняються, виходить Джулі. Гарне заспане обличчя — спершу здивоване, потім поступово переходить у налякане.

— Сев, а… що сталося? — обережно-ніжно каже вона.

Вона завмирає в дверях. Пальці на ручці стискаються так, що біліють суглоби, а вільна рука автоматично тягнеться до стегна, змикається на голій шкірі вище коліна, де закінчуються піжамні шорти.

Що це з нею?

— Нічого, — широко посміхаюся з ножем-мачете в руці. Її зіниці різко розширюються, очі бігають між ножем і моїм обличчям. Дихає частіше. Я чую це навіть зі своєї відстані: коротке, поверхневе дихання ротом — дивним чином мене це заводить.

— Ти що, вбити мене надумав? — каже хрипко й повільно тягне двері назад.

— Я, звісно, хворий… але ж не настільки, — сміюся, кладу ніж на стіл. — Та невже ти серйозно подумала?

— Та хто його зна, — зітхає, досі не виходячи з кімнати. — Останнім часом мені здається, що я взагалі не розбираюся в людях…

— Джу, то був лише один покидьок, — кажу й знову хапаю ніж, продовжуючи нарізати персик. — Забий на нього великого болта. Я готую нам сніданок. Сьогодні закрили всі заклади в центрі… тож ти будеш вимушена їсти мою стряпанину.

— А… — злегка червоніє й нервово посміхається. — То ось чому… ну то… ок.

Нарешті виходить із кімнати. Уже виглядає впевненіше у своїх діях, але, схоже, що найголовніше — у моїх. Я вмикаю блендер, поглядаючи, як її голі ноги крокують у ванну. Квартира наповнюється гучним дзижчанням, а за стіною, у сусідки, вибухає від злості її мала пухнаста тварюка. Мене нічого не дратує й не відволікає від готування. Я змішую крем із авокадо з сирною основою, викладаю у форми для мініпудингів. Залишаю постояти. Далі — найулюбленіше, сашимі. Один повільний рух, лезо не відривається, і перший шматок лосося знімається з філе, як трохи вологий після дощу шовк із ніжного жіночого плеча. По спині пробігають дрижаки, віддаючи глибоко в простату й рикошетом повертаючись у мозок. Повторюю знову й знову, поки волосся на потилиці не стає дибки, а член не впирається в стрічку широких трусів.

Сервую. Пудинг тримає форму, як ніжний зелений мармур із білими прожилками. На нього обережно лягає сашимі, мов дотик шовкової тканини. Дивлюся — і не можу вгамувати внутрішнє збудження. Ідеальний сніданок. Саме так я його уявляв в своїй голові.

Фінальний дотик: ставлю воду для пашот, розігріваю сковорідку для фірмового огіркового соусу, а з гриля знімаю кілька скибок бріоша.

— Невже я нарешті скуштую твого сніданку? — чую Джулі за спиною.

Вона вже закінчила? Швидко.

— Я лише фото бачу, — продовжує вона. — Вони лізуть до мене з усіх соцмережевих щілин.

— Ну так, хто тобі заважає? — кажу, викладаючи пашот на сашимі. — Двері в мій заклад відкриті, приходь. Я з тебе навіть грошей не візьму.

— Яка, бляха, щедрість! — сміється, сідаючи за стіл. — До тебе ж неможливо потрапити. Та й працюєш тоді, коли в мене робота.

— Це вже не мої проблеми, — підсуваю тарілку й поливаю зеленим соусом просто зі сковорідки. — Спробуєш. Може, тобі таке не заходить.

— От тільки не роби з мене якусь унікальну жінку! — невдоволено фиркає вона, беручи виделку. — Всі це жеруть і фоткають, а я типу якась не така?!

Що значить «не така»? Відчуваю якусь невиправдану злість — на мене чи на мою страву. Я ж їй сніданок приготував.

— Фу… «жеруть»? — хмурюся, сідаючи навпроти, і ковтаючи образу. — Джу, ну хто таке каже про сніданки? Жеруть вечері, іноді обіди. Сніданки тендітні, як ілюзія першого кохання. Їх їдять із надією та подякою. Радіючи дню, який тільки починається.

— Велика гастрономічна філософія Северина! — урочисто виголошує Джулі, підіймаючи виделку догори, але не посміхається.

— Ой, та їж уже, — бурмочу.

Наливаю нам каву, і тільки встигаю замислитися про блондинку-продавчиню без імені й її парад, аж раптом:

— Їбіть мене семеро! Це що таке?!

Озираюся — Джулі дивиться на мене з очима, повними шоку. Мої улюблені клієнтські погляди, які я останнім часом бачу все рідше.

— Як ти це зробив? Це ж просто пиздець, як смачно!

— Оце в тебе бажання… — ставлю перед нею каву. — На таке хіба що дрочать і фантазують, але не всі готові брати участь.

— Облиш, — тягнеться до кави, але я відсуваю.

— Ге-е?!

— З’їж хоча б половину, — кажу, тримаючи її горнятко. — Насолодись смаком без допінгу. Дай йому оформитися у тебе в роті. Ну, будь ласка. Заради мене.

— Ок. Стерплю якось твій сніданок без кави, — зітхає, розрізаючи лосося виделкою. — Скільки ж коштує такий сніданок?

— Дорого, — сідаю, починаю їсти. — Як кілограмовий рибай з відбірного м’яса.

— Ого! І ти ще досі не виплатив іпотеку? Куди гроші діваєш?

— Інгредієнти дорогі, — зітхаю, бо вже сам кумекав над цим питанням. — Тож націнка не така вже й велика.

— Фіговий із тебе бізнесмен, — каже й кидає благальний погляд на каву. — Уже можна?

— Можна, — усміхаюся, а сум лізе під шкіру, немов філейний ніж.

Джулі переможно п’є каву й закочує очі. От для неї я б готував. Вона навіть про телефон забула, просто їсть і насолоджується. Я сам знаю, що я не бізнесмен. У мене весь прибуток іде на продукти, оренду приміщення в елітному центрі, і добре, що хоч на іпотеку лишається. Перед очима раптом спливає зелений фургон, неслухняне пасмо на оці, бульбашки в келиху. Занадто багато текстур, як для людини, чиє ім’я я так і не наважився перепитати. Навіщо це мені?

— Джулі, у мене до тебе прохання, — кажу, доїдаючи.

— От я так і знала, що все це неспроста! — закочує очі. — І що тобі треба? Сподіваюсь, не дружній анальний секс?

— Навіть не хочу знати, що ти маєш на увазі під «дружнім» анальним сексом… — закриваю очі долонею, щоб сховати фантазії, які почали линути після її слів. — Я сьогодні йду на парад. Треба для нього одягнутися в жіночий одяг. Позичиш мені щось, що не шкода?

Вона мовчить, уважно на мене дивиться своїми великими очима, які зранку завжди мають бурштиновий колір.

— Про парад я знаю, — Джулі зсуває брови до носа. — А ти що… сам зібрався йти?

— Ні. З тією продавчинею з оптового, — пояснюю, не дуже розуміючи її реакцію.

— Ну звісно, — раптом сміється й швидко ковтає каву. — Ім’я ти, йолоп, забув. Але вона тобі такі сподобалася?

— Я поки не визначився. І моє питання було не про це. Позичиш чи ні? Бо інакше піду щось куплю.

Розігрую священне обурення чоловіка, якому жінка не хоче допомогти в «жіночій справі».

— Жартуєш? — округлює очі і стукає горнятком по столу. — Вдягти тебе в жіночий одяг — моя, бляха, заповітна мрія, ще з універу. Зараз я тобі такий образ заїбєню, що всі гетеросексуали обкінчаються лише від твого вигляду.

— Ну настільки не треба, — посміхаюся в горнятко кави. — Мені вистачить лише гетеросексуалок.

— То ти що, на полювання зібрався? — дивується Джулі. — Я вже не пам’ятаю твій останній раз… здається, ще до відкриття твоєї сніданкової. Так?

— Складно поєднувати два хобі, — кажу з переграним сумом в очах.

Я встигаю лише скласти посуд у мийку, як Джулі тягне мене до своєї кімнати, як нову ляльку — ту, яку вона чекала все дитинство, але отримала тільки тепер, у вигляді замученого шеф-кухаря з косою до дупи.

— Ставай сюди, — командує вона, вказуючи на центр кімнати, і з розмаху розчиняє шафу. Назустріч виривається аромат духів, тканин і надій — мені незрозуміло, чиїх. — І не рухайся. Я працюю.

— Я, між іншим, не манекен, — бурмочу, але стою.

— Шшш, не псуй момент. Мені таке навіть не снилося. Я вже збудилася! Бач, як соски стирчать?

Вона демонстративно випинає груди в рожевій футболці.

— Краще не показуй мені цього, — кажу насуплено. — Бо щось інше теж стирчатиме. І оце, — тицяю пальцем на штани, — ти точно не натягнеш на мене.

Джулі мене не чує. Починає викидати на ліжко сукні, спідниці, топи, якісь колготки з блискітками, боді з мереживом. У повітрі літають гачки, блискавки, стрічки — справжній текстильний карнавал. Все це звучить, як саундтрек до модного показу, який щирі фанати чоловічих прав, як мій батя, назвали б «деконструкцією чоловічої гідності» — звісно, якби вони розуміли значення слова «деконструкція». Я його добре розумію, після пів року вивчення теми: «деконструкція і переосмислення страв класичної кухні».

— Окей, — цмокає Джулі губами, підходячи до мене з чимось чорним і пружним. — Почнемо з цього. Це мій улюблений боді з вирізом до пупка. Ти мені ніколи не давав шансу побачити тебе в ньому. Сьогодні — твій день.

— Мій? Чи цього боді?

— Боді, звісно, — підіймає брову й, окидаючи мене поглядом, додає: — знімай штани.

Поки я, не без зусиль, натягую боді, Джулі щось набирає на телефоні.

— Кому дзвониш? — бурчу, тягнучи тканину через стегна.

Боді пружне, але не настільки, як її надії одягнути його на мене. Можливо, справа в яйцях?

— На роботу. Хочу сказати, що я… — на іншому кінці беруть слухавку. — Добрий день, це Джулі… Я трохи захворіла, — театрально кахикає. — Тож сьогодні мене не буде. Так-так. Думаю, завтра вже буду. А! Ні-ні. У неділю не планувала. Ага. Тоді до понеділка. Дякую. До зустрічі.

Кладе телефон. Очі так блищать, що мені стає ніяково.

— Усе, — виголошує Джулі. — Ти мій на цілий день!

— Парад о п’ятій, — нагадую, борючись із блискавкою. — Тож лише до четвертої.

— Ех… — зітхає з драматизмом, який не ввижався уві сні моїй мамці.

Вона щаслива, а моє тіло б’ється між відчуттями моторошності й збудження, чим саботує боді.

— Ну, це все ще краще, ніж нічого…

О 15:15 я стою перед дзеркалом готовий, як ніколи в житті. І мені все подобається. Я вже бачив у дзеркалі гарну дівчину з моїм обличчям, а тепер просто хтось нарешті довів цю фантазію до кінця. Червоноармійці до Джулі так і не пожалували, тому переодягання затягнулося кількома актами сексу: в одному боді одягав я, в іншому — вона. У результаті на мені боді, але інше — з V-подібним вирізом на спині. Поверх прозора біла блуза, усипана дрібними блискітками. Знизу широкі штани-палаццо кольору кремового тіста, які щільно облягають мої від природи круглі сідниці. Взуття без підборів, хоча Джулі дуже цього хотіла… тому був ще один акт сексу — обоє у підборах. Замість них я взув масивні платформи, які вона чомусь ніколи не носила, мабуть завеликі на неї. Макіяж без клоунади: драматичні тіні, чітко підкреслені вилиці і зовсім трішки глітера — лише стільки, скільки потрібно, щоб поглядом звабити будь-кого, але не засліпити. Волосся заплетене у великі, трохи хаотичні кільця.

— То ти сьогодні вихідна, підемо разом на парад? — питаю, роздивляючись боді крізь блузу.

— Я? Та ну, мені працювати треба, — хмикає Джулі.

Їй теж подобається мій вигляд, і вона не стримується: розглядає мене, наче щойно закінчену скульптуру.

— Так ти ж сказала, що захворіла? — повертаюсь до неї, здивовано зиркаючи глітером.

— Та то для них. Мені не треба їхати в офіс, щоб працювати. Усе на ноуті, — Джу ще раз мене оглядає, задоволено киває й іде до кухні. — І я не хочу тобі свіданку наламати. Потім через це мене буде мучити совість, що в тебе немає сексу, доведеться з тобою трахатися… частіше, ніж зазвичай.

— Та ну! Невже це єдина причина? — ображено складаю руки на грудях.

Вона сміється й зникає в кухні-студії.

— Сподіваюсь, ти ім’я її пригадав? Бо інакше я дарма так старалася, — кричить звідти.

Я голосно зітхаю і виходжу з дому під її гигикання.

Звісно, у дворі — клята пухнаста тварюка разом із нашою сусідкою. Вона точно мене чатувала: неможливо завжди з’являтися саме тоді, коли я виходжу. Чи не так? Пробую швидко рушити в протилежному напрямку, але чую:

— Северин, це ви?

Повертаюся, а там вона: моя улюблена рудоволоса сусідка. Скільки їй років, мені складно сказати: від сорока до хуй його знає. Але вдає вона, що їй шістнадцять.

— Так, добрий день, пані Маргарито, — кажу й одразу намагаюся піти.

— Можете звати мене Марго, — каже, хапаючи мене за руку.

Зупиняюся й здивовано повертаюся до неї. Як любила казати мамка: що, бляха, за «фривольності»?

— Сьогодні в тебе такий незвичний вигляд, — каже дивним, заохочувальним до чогось, що мені точно не цікаво, голосом. Її погляд ковзає по блискітках на блузі, по талії, затримується на моїй закручених пасмах. — Чому ти ніколи не заходиш до мене на чай? Скільки ми вже сусіди?

Її рука смикається, ніби от-от торкнеться мого волосся. Я мимоволі кривлюсь, і відповідаю:

— Давно.

Її очі з синіми тінями та віями, на яких звисають згустки туші, дивляться на мене так, ніби я акційна вечеря з доставкою, яку вона планує зжерти.

— Заходь будь-коли, — продовжує воркувати.

— Добре. Я обов’язково зайду, — кидаю й швидко зникаю з двору.

Зупиняюся, віддихую. Відчуваю знайому тяжкість у плащі — за звичкою спакував ніж. Повертаю голову в бік дому. Погляд губиться в темній камʼяній арці входу у двір, з якої щомиті може вийти клята сусідка. Зважую варіанти. Краще цілий день його тягати, ніж бодай ще раз перетнутися з нею.

Мені не подобаються старі. Я люблю молоду і свіжу телятинку — яловичина мене взагалі не збуджує.

Як обіцяла міська рада, на вулиці людно. Чимало чоловіків у жіночому, але не такі гарні, як я. Решта безрадісний карнавал правої маскулінності. Хтось із них свиснув. Чи то на мене, чи то на дівчину позаду, чи то на нас обох. Мабуть, для правих усе, що збуджує — це жінка. Центр міста ніби ожив. Відчувається вільнішим, хоч і переповнений. Яскравішим. Страшно мовити — життєрадіснішим. Я не пам’ятаю, коли востаннє бачив його таким.

Час серед таких людей минає швидко, і попереду вже видно вежу, біля якої ми призначили зустріч, або умовне побачення. Людей дедалі більше. Протискаюся й ще раз все зважую: чи це побачення, чи ні? Я не уявляю, як когось знайти, коли з усіх боків на мене летять схвальні жіночі погляди, заздрісні чоловічі — це ж рай мого егоїзму. Я просто буду тупцювати на місці, насолоджуючись увагою. Навіщо мені якесь умовне побачення? Я легко знайду з ким розважитися, і не треба пригадувати імʼя.

Оглядаю площу, що перетворилася на веселку, оточену чорною хмарою поліції. Усмішки. Сміх. З кольорового автомобіля в центрі майдану лоскоче вухо джаз-фанк-ґрув — «The Revolution Will Not Be Televised». Я мимоволі всміхаюся всім, на кого падає мій погляд, і отримую усмішки у відповідь.

Повітря наелектризоване очікуванням і шкварчить від перезбудження.

Зупиняюся під годинником, як і домовлялися, а боді, як виявилося, не таке вже й зручне: тре під яйцем. Але все це навколо точно варте одного натертого яйця. Що буде далі, я навіть не уявляю — і саме тому відчуваю стрімке, приємне піднесення. Жінок навколо стільки, що мозок не встигає зафіксувати жодну й просто смикається, наче в мене щось із шизофренічного спектра. Дупки, груди, ноги, шиї, плечі, очі, бляха, губи... я застряг у рай-інсталяції з табличкою «руками не чіпати».

— Ось воно, — бурмочу собі під ніс, — пекло тестостерону.

Після відкриття Tacendo я припинив відвідувати тусовки: від ранку до ночі сніданки, соцмережі, кухня. Ритм життя — срати, спати, і подрочить не забувати. Тож я такий збуджений уперше за довгий час. Сканую простір із завзятістю підлітка. Погляд одразу падає на дівчину з короткими темними кучерями. Вона відкрито дивиться на мене бронзовими очима, мов у романтичному квесті: «знайди мене в натовпі, і я виконаю всі твої найпотаємніші бажання». Я, звісно, не проти.

— Файний прикид, — вигукує, перекрикуючи музику, і підходить ближче. — Позичиш стиліста?

— Залюбки, — відповідаю, стріляючи підфарбованими очима, а вона навіть не ухиляється. — Де номер записати?

— Ось тут, — каже й відкидає частину помаранчевої спідниці з розрізом, оголюючи чарівне стегно.

— Отак відразу... — вигукую, бо «The Revolution Will Not Be Televised» врубають ще голосніше.

Моя товста русява брова підстрибує вгору. Кучерявка нахиляє голову й посміхається з виразом «а чого чекати, коли ми такі гарні?».

Дружину я, бляха, шукаю! Та невже?

Рушаю назустріч стегну кучеряшки. Рука вже свербить в очікуванні дотику, коли чую позаду знайомий голос:

— Северин? Невже це ви?

Я завмираю. Бляха. Бронзові очі кучеряшки темніють: у погляді чітке «як ти взагалі осмілився… зупинитися?». Мозок лихоманково метушиться, не може визначити, який шматок навколо найсмачніший. Видавлюю з себе вибачливу посмішку дівчині з кучерями й повертаюся на голос.

Позаду моя продавчиня з оптового, і вона, бляха, неймовірна: чорна коротка сукня з бахромою, яка підкреслює все, чого хочеться торкнутися. Срібний піджак і капелюх із чорною вуаллю, з-під якої вириваються великі золоті кучері — схожі на ті, що мені заплела Джулі. Виглядає, наче персонаж із вечірки чорно-білого кіно 1920-х — тільки в руках у неї вейп, а не сигарета в довгому мундштуці. Пахне вона теж шикарно: лаванда, сандал, щось нове, несподіване... кучеряшка миттєво стає лише її фоном. Бо ці аромати…

Упевнено підходжу ближче.

— Ви мене впізнали? — кажу з легким жалем, кліпаючи й відпрацьовуючи глітером у світлі західного сонця. — Тож мій образ не такий уже й оригінальний, як я сподівався.

— Образ у вас крутий, — відповідає вона спокійним голосом, але стискає вейп з чіткою ноткою невдоволення. — Я впізнала по голосу... це ваша подруга?

Заглядає через моє плече — туди, де залишилась кучеряшка, і легкий секс на вечір: без імені і зайвих пояснень. Ця втрачена можливість трохи дратує.

— Хто? — питаю, ніби щиро здивований.

— Ота ку… — вона ковтає закінчення, що цілком могло бути «курва» чи щось гостріше. — Ота з кучерями.

Усміхаюся якомога щиріше. Я їй точно подобаюся, і ця її невдала спроба приховати це — страшенно мила. Але мої давно загублені інстинкти кажуть, що з нею я точно сексу у вечорі не отримую, і це сумно.

То чому я на це підписався? Це точно Джулі мене підштовхнула. Підставила.

— Та ні, — кажу. — Просто дівчина, яка оцінила мій стиль.

Переводжу погляд за її спиною на групу з двох жінок і одного хлопця, який одягнений краще за мене. На ньому білі штани-кльош, прозора лососева блуза, коротка шкіряна куртка і навіть срібний глітер навколо очей.

От клятий плаґіатник.

Ця компанія точно з її підтримки. Вони з відчуттям незручності тупцюють позаду, ніби чекають вироку, який продавчиня зобов’язана мені винести.

Наближаюся й легенько цілую її в щоку. Вона здригається — мабуть, не чекала. Тим краще.

— Познайомиш із друзями? — питаю вже голосно, аби усі троє почули.

Ризиковано. Я не просто фізично порушив її особистий простір, я ще й одразу переліз на «ти». Вона нахиляє голову, оцінює мене уважним поглядом ще раз, мабуть, для гарантії, і повертається до своїх:

— Це не просто друзі, — виголошує вона, показуючи рукою на компанію. — Це моя сім’я: Саїда, Кайо і, звісно, Ейден.

Думаю, чому «звісно»? Але немає часу аналізувати, необхідно якнайшвидше вписатися в цю компанію.

Її друзі гордовито повертається до мене. Висока темношкіра брюнетка з коротким темним волоссям, яку назвали Саїда, має винятково допитливий погляд крізь маленькі окуляри й просто заворожуючі форми. Кайо — цікава дівчина, що жує гумку, широко відкриваючи рот: азійсько-європейський мікс з очима, в яких можна загубити душу, якщо ти її маєш, або закохатися, якщо ти віруючий. І Ейден — чоловік із бездоганним макіяжем і чорними вусами, виглядає, немов відродження Фредді Мерк’юрі, який не цурався ходити в тренажерку. Бляха. Рельєф його біцепсів випинає навіть крізь шкіряну куртку. Критичний удар по моєму его, яке ховає під пальтом тіло з майже нульовим відсотком м’язів, до якого я скотився за останні три роки.

— А це Северин, шеф-кухар Tacendo, — продовжує моя продавчиня, несподівано беручи мене за руку.

Компанія швидко фіксує цей рух і радісно вигукують вітання. Ейден кидається обіймати своїми накачаними руками. Мені приємно. Трохи незручно. Сильно злить. Здебільшого через те, що Ейден виглядає краще за мене, а ще я досі не з’ясував ім’я продавчині. Я силуюся не подавати вигляду. Усміхаюсь. Дуже чекаю, коли хтось нарешті до неї звернеться особисто.

— Радий знайомству, — широко тягну губи, поправляю свої кучері, щоб сховати руки. — Якщо чесно, я вдягнувся спеціально, щоб перевершити очікування… але хрін вас перевершиш.

Лестощі — перше діло, щоб усім сподобатися, а легка лайка знімає напругу. Я це вивчив за роки тусовок на дискотеках.

— А ми всі прийшли на тебе глянути, — каже Саїда оксамитовим голосом і з відкритим скепсисом. — Вирішили нарешті побачити на власні очі міфічного кухаря-ельфа з Tacendo!

Мій мозок ще не звик до її округлих форм, тому думки глибоко застрягають десь у її грудях, і щось відповісти я не встигаю.

— Бронювання столиків досі немає? — запитує Кайо, прицмокуючи жуйкою.

— На жаль, ні, — відповідаю, збираючи думки до купи, а не до цицьок.

— На жаль для кого? — перепитує Саїда з насмішкою.

Поправляючи окуляри, вона наче фокус налаштовує для кращого пострілу. Мені максимально незручно. Мене тримає лише бажання довести всім, що я не дурень.

— Мабуть, для нас, — регоче Ейден, і нахабно ляскає по спині. — Я правий, Северине?

— Нічого особистого… просто вважаю бронювання пережитком аристократії, — пояснюю, зиркаючи на всіх. Але здається, що вони й без зайвих слів це розуміють.

— Глибока думка, — каже Ейден, замислено дивлячись у небо й погладжуючи вуса. — Для когось у такому сміливому боді. У паху, до речі, не тре?

— Налетіли, — вибачаючись, каже моя продавчиня, радісно стискаючи мою руку.

Нарешті, бляха. Моє лінчування припиняється, і погляди її друзів стають м’якшими.

— Ходімо вже, зараз почнеться, — тягне мене продавчиня.

У підтвердження її слів музика обривається, і в динаміку хрустить мікрофон:

— Друзі, залишаються останні хвилини, — лунає приємний жіночий голос. — Збираємося ближче до центру площі й вирушаємо.

Друзі продавчині обступають нас із боків, і ми починаємо продиратися до кольорового авто. У мене лише одне питання: пройшов я випробування її друзями? Чи моє лінчування просто відклали на потім?

На дискотеках все було якось простіше. Чи я вже втратив скіл за ці роки? Здебільшого мені навіть говорити потреби не було, я й так усім подобався — особливо жінкам. Комплімент. Коктейль. Койка. Схема трьох «К», як її називає Джулі. Ніякого стресу, чи зайвих розмов. Музика, що відбиває тобі органи ізсередини не заохочує до душевного спілкування.

Несподівано для себе розумію, навіщо тут взагалі поліція. У провулках визирають якісь дикі зграї «Men’s Rights» — це легко прочитати на їхніх чорних плакатах з червоними літерами, — і мужньою лавою штовхають поліцейських. Однак це чомусь не виглядає як сутичка, радше зіткнення без протиріччя. З обох боків — чоловіки в темному, в масках. З обох ті, хто вважають себе представниками сили. Різниця між ними, можливо, лише в тому, в кого сьогодні співпала зміна, і замість того щоб нападати, він змушений захищати. Я не знавець, щоб стверджувати, просто пригадую свого батю.

Ми не встигаємо дістатися центру площі, як авто заводиться й рушає. Тихо, навіть інтимно, вмикається «What Are You Fighting For?». Натовп починає рух. Кроки вторять мелодії. Відчуваю тілом, як усі навколо пульсують у цьому повільному, меланхолійному ритмі треку. Дивним чином музика не знижує енергію параду — навпаки, конденсує всередині кожного питання. Допомагає бути присутнім у цьому моменті не лише фізично. Я відчуваю це шкірою.

Плейлист перемикається, але я вже не чую, що саме грає. Нервую. Досі не дізнався імені продавчині. Це повний провал. І ніяке падло із її друзів ні про що її не питає на ім’я. Від цього складно розслабитися й належно відчути момент. Йобаний стрес на порожньому місці. Незрозуміло ще, чому вона досі не відпускає мою руку. Це приємно, але зараз чомусь дратує, і долоня моя пітніє.

Може, це все лише для її друзів? Може, вони дістали її питанням «коли ти нас уже познайомиш», і вона вирішила покласти цьому край. Я просто для галочки. Треба було брати за стегно ту кучеряву і валити.

У голові починає свербіти, і я, ніби мимохіть, кидаю:

— Вейп носиш для краси? Чи просто поважаєш людей і не куриш поряд?

— Навіть не знаю, як на це відповісти, — мружиться вона крізь маленьку чорну вуаль. — Перше питання саркастично-зневажливе, друге — пасивно-агресивне. Ти що, шукав найлагідніший спосіб проявити агресію?

— Ні. Я пожартував… — кажу, розуміючи, що вона, бляха, права, і боді починає терти сильніше. — Пробач, якщо образив. Ненавмисно.

З своїм рестораном і штучними клієнтами, я забув як розмовляти з людьми?

— Однак… — з боку підкочується Ейден у потрібний момент, рятуючи мене від власної незграбності. — Питання слушне. Коли починаємо?

Я не одразу розумію, про що він. Мене мучить одне: з якого дідька в мене взагалі з’явилися проблеми зі спілкуванням? Тим більше — з жінками? Зі своєю кулінарією я остаточно здичавів. Або ця компанія просто підіймає планку. Тут не вкинеш якусь типову хуйню типу: «чи вейп частина твого образу?» або «як ти ставишся до заборони куріння в громадських місцях?». Бляха. Неприємно відчувати себе… тупим. Я ж не тупий? У мене ресторан. Я популярний шеф-кухар, не абихто.

— Так ми ще навіть з площі не вийшли, — дратується продавчиня.

Вона замислена — напевно далі переварює мої слова, і, схоже, кращими вони, як кальмар, не стають.

— А це якесь правило? — бурчить Ейден, опускаючи кутики вусів.

— Тобі лиш би покурити, — включається в розмову Саїда, виходячи з натовпу з мого боку.

Вона трохи опускає голову й глузливо дивиться на Ейдена поверх окулярів.

— Мені? Та звісно, ні! — обурюється Ейден. — Я хочу, щоб Северин покурив. Без спільного вейпінгу ти ніколи не дізнаєшся, чи можна людині довіряти.

— Я так розумію, вейп не з нікотином? — питаю підозріло.

— Авжеж ні, — сміється Саїда. — Міра вирощує не лише томати. В неї такі гібриди, що мозок плавиться.

— Тихіше, — хапає вона Саїду за руку.

Їбать мене в дишло! Ну нарешті — Міра її звуть! Як я взагалі міг забути таке ім’я? Напруга в мені розчиняється в тремтливому полегшенні, і я розпливаюся в широчезній посмішці. Відчуваю, що для мене парад офіційно починається. Я спроможний на все.

— О! — вигукує Ейден, підводячи вус зліва, і насмішкувато звужуючи очі. — Бачу, Северин уже готовий!

Підхоплені натовпом, ми виходимо з площі. По боках темною стіною стоїть поліція, стримуючи традиційно агресивних, що скандують:

— Зупиніть жіночу привілейованість! Зупиніть місандрію!

— Це завжди так? — питаю у Міри.

— Буває й гірше, — відповідає вона, знизуючи плечима, невдоволено зиркаючи на Саїду. — Колись Ейдену прилетів камінь у голову. Накладали шви.

— Пиздець! — кидаю погляд на Ейдена.

Він відсуває пасмо темного волосся над вухом і показує лисинисту пляму з грубим загоєним шрамом.

— А «місандрія» — це що за хрінь? — звертаюся до компанії. — Звучить, як назва ельфійського поселення в якомусь фентезі…

— Ох, — усміхається Ейден. — Ти зовсім не в темі. Виродки вигадали цю хуйню як антипод до фемінізму — щоб «захищати права чоловіків».

— Захищати від чого? — насуплююсь. Чи то я справді дурний, чи це все якась нісенітниця.

— Оце просто ахуєнне питання! — вигукує Саїда, поправляючи окуляри. — Звісно, від рівноправності!

— Та все тут логічно, — береться пояснювати Ейден. — Вони не прагнуть рівності, бо хочуть залишатися винятковими. Рівність це в них відбирає.

Поруч із ним з’являється Кайо й бере його під руку.

— Наче їм релігії не вистачає, щоб почуватися винятковими, — кисло додає вона, зображуючи лапки у повітрі над останнім словом.

— У житті лайна завжди чогось не вистачає, — махає рукою Ейден. — Проїхали. Як щодо перекуру? Ми вже поза площею.

— Все одно вони сильніші, — сумно каже Міра, ігноруючи його, і стискаючи мою руку. — Ми не зможемо їх перемогти.

Компанія замислюється, і з’являється пауза, у яку я встрибую зі своєю — як мені здається — оригінальною думкою:

— Сильніші в чому? У м’язах. Якби еволюція любила м’язи — зараз би тут сиділи ведмеді й обговорювали, як нам правильно жити.

— Ти взагалі про що? — підіймає брову Ейден.

— Про ведмедів, — сміюся. — Бачив їх зблизька, коли готував на місо-суп в одному японському закладі в горах. Немає людини, що без заліза й везіння виграє у ведмедя. Хіба що всі вони Геркулеси — але це вже інший діагноз…

— Вибач, Северине, — перебиває Саїда, зневажливо кривлячи губи. — Але це порожні слова. Що ми маємо за фактом? Який план?

Я задумуюся, а всі затихають і уважно дивляться на мене. План? Я так далеко не заходив в своїх міркуваннях про ведмедів, коли з них суп готував. Погляд падає на вейп у руках Міри — беру, глибоко затягуюсь. Рідина в корпусі булькотить. Тиша. Усі і далі стежать за мною. Відчуття не з приємніших. Шляху назад немає: або я зараз остаточно зганьблюся, або видам щось варте уваги.

— Ви можете здійснити тиху селекцію, — кидаю дим у повітря. — І ніхто навіть не зрозуміє, поки все не станеться. Влада стежить за тенденціями лише в статистиці. А коли статистика щось покаже — значить, це вже сталося.

— А конкретніше? — питає Саїда, з підозрою нахиляючи голову в мій бік.

— Просто не народжуйте хлопчиків хоча б років п’ять, — роблю ще одну глибоку затяжку й передаю вейп Ейдену. — Наслідків доведеться трохи почекати.

— Як це взагалі можливо? — дивується Міра.

— Взагалі-то легко, — каже Кайо, розширюючи очі, що в мене кадик в горлі застрягає. — Я ж здається якось розповідала? Ні?! Хм… Удома таке робили… а може, й досі роблять. Але там було навпаки, на користь хлопчиків. Так званий «пренатальний вибір статі». Простими словами — аборти за статтю.

— Бля, — вигукує Саїда, швидко гортаючи щось у телефоні. — Це ж реально відбувається. Селективні аборти на користь хлопчиків — постійна практика. Ніхто це толком не контролює, що пояснює рівень насильства та сексуальних злочинів у цих країнах.

— Не знайшли куди впхати свій член, пішли знищувати цивілізацію… — вставляє Ейден, видихаючи дим. — Середньовічна класика!

— Та це ж пиздєц! — Саїда продовжує, не відриваючись від телефона: — Індія, Китай, Південна Корея, Пакистан, Непал, В’єтнам… І це тільки поверхневі дані.

— А найстрашніше навіть не це, — вставляю я, і настає пауза.

Усі різко дивляться на мене. Я тягну драматичну паузу, дивлячись на дим, що випускає Ейден і кажу:

— Жінки не хочуть народжувати жінок. Це ж, бляха, апогей патріархального контролю. Чи не правий? Далі тільки віддати паспорти, надіти бурку і повідець на шию… щоб уже для гарантії.

На секунду мені самому стає моторошно від власних слів, і бачу, що не лише мені. Здається я вперше глянув на світ з цього ракурсу. І це вже забагато одкровень, як на мене. Спочатку той сміттєвоз, тепер це.

— От я ж казав! Треба Северину хапнути, — вигукує Ейден. — Він уже говорить, як ми.

Наша розмова не лишається непоміченою. Жінки навколо прислухаються, підходять ближче.

— Як це працює? — тихо питає одна з дівчат у натовпі. — Цей ваш «пренатальний вибір статі»…

— Та елементарно, — починає енергійно пояснювати Кайо. — Стать плода можна встановити до дванадцятого тижня й встигнути зробити безпечний аборт, якщо «не підходить».

— Це може спрацювати, але не одразу, — задумується Саїда. — Зате за двадцять років розподіл сили суттєво зміниться.

— Якщо хочете швидкого результату, у мене є заєбісь гасло, — мене раптом поперло з ідеями. — «Якщо умови життя не покращаться — ми припинимо народжувати». Це ж золото! Альтернатив не існує. Релігія забороняє їх шукати. Ви єдині, хто спроможні таке зробити… просто взяти й припинити існування людства. А щодо «сильних» — хай спробують когось народити. Бо поки що лише вбивають.

— Уявляєте реакцію владних? — шепоче Саїда. — «Дайте нам права, або все закінчиться разом із нами!»

— «Якщо в нас немає прав — у вас немає майбутнього», — підхоплює Кайо, перекидаючи жуйку на інший бік щоки.

— «Хочете синів — народжуйте самі!» — додає Ейден.

— Нас усіх зґвалтують, — лякається Міра, і хаотично кидає погляди на всі боки. — Прямо в дупу.

— У цивілізованій країні цього боятися не варто, — каже Ейден. — Але з такими гаслами шанс високий. Та й в дупу… це якось нелогічно в такій ситуації. Хоча… яка вже там логіка?

— Хуйова! — вигукує Кайо.

Натовп навколо регоче.

— Все одно народжуватимуть, — каже Міра. — Навіть якщо ми відмовимося.

— Ну і хай. Якщо нас буде багато, влада буде змушена щось зробити, — заперечує Саїда. — Хоча б заради статистики.

Вона різко бере вейп у Кайо, затягується й додає:

— Ми ж всі це розуміємо, чи не так? Якщо не зробити революцію найближчим часом, патріархат навчиться вирощувати дітей штучно. І тоді настане кінець фемінізму.

— Але якщо чоловіків стане значно менше, то як взагалі народжувати? — питає Міра.

— У банках сперми зараз, мабуть, вистачить на сотні мільйонів нових людей, або й більше. І ще зразки там значно кращі, ніж те, що ти можеш знайти на вулиці, — сміється Ейден. — Особисто для вас можу піти ще раз здати. Звісно, якщо наполягаєте.

— Та ну тебе, — фиркає Міра.

— Насправді вже є технологія вирощування сперматозоїдів зі стовбурових клітин. Я читала… здається, японці це провернули, — додає Кайо, надуваючи рожеву бульбашку. — Тож не переймайся. Хто захоче, буде рожати ще легше, ніж раніше.

— Коли я здавав, жінка, що приймала зразок, сказала дещо, що мене шокувало, — докидає Ейден.

— Що? — лякається Міра.

— В одному мілілітрі сперми — двісті тисяч сперматозоїдів, — округлює очі. — Уявляєте? Бляха, з одного мілілітра! Один мій оргазм може запліднити мільйони. Така кількість чоловіків, як зараз, — взагалі ні до чого.

— Жарти жартами, — кажу я, отримуючи вейп на другому колі, — але якщо ви припините народжувати, весь світ впаде вам до ніг… або тихенько вимре від старості у своїх дорогих ортопедичних ліжках.

Усі замовкають і по черзі тягнуться до вейпу. Навколо чути перешіптування, але слів я не розрізняю — ніби всі говорять на іншій частоті. Міра досі тримає мою спітнілу долоню, і навіть цей факт не схиляє її мене відпустити.

Невже я їй прям настільки подобаюся? Чи вона просто в шоці?

Саїда залипла в телефон: щось інтенсивно набирає, гортає — виглядає, наче заколот планує. Ейден обіймає Кайо і щось інтимно шепоче. Його вуса, мабуть, дуже лоскочуть їй вухо. Я хочу щось сказати. Маю сказати. Але вейп доганяє мене, вкручується в думки. І тепер я лише думаю про те, що маю щось сказати. Але що саме? І як? І навіщо? І коли? Думаю…

Попереду хтось вигукує:

— Якщо в нас не буде прав — у вас не буде майбутнього!

Потім ще:

— Кращі умови — або вимирання!

Ми переглядаємося. Ейден підстрибує, намагається роздивитися, хто кричить. Помічаю, як його штани-кльош випинаються від солідного члена, що підстрибує слідом за ним. Міра здригається. Решта — здивовані. Галас не вщухає.

— Ніфіга не бачу! — захекано каже Ейден. — Як вони, бляха, дізналися?

— Без поняття, — бурмоче Міра, нервово кусаючи ніготь.

Раптом хрумтить колонка. Знайомий жіночий голос промовляє:

— Рівні права — або повільне вимирання. Що ви оберете?

Натовп підхоплює це гасло, руки тягнуться в небо, голоси зливаються в один ритм:

— Рівні права — або повільне вимирання. Що ви оберете?

Я затягуюся вейпом. Глибоко. Тримаю дим у легенях, мов відповідь, і повільно видихаю. Але відповіді не маю. Гасло повторюється, росте, шириться. Традиційні припиняють хитати ряди поліцейських. Прислухаються. Чують, що це щось нове, і намагаються вловити суть.

— Відчуваю, буде якась хуйня, — каже Ейден, роздивляючись зграї в масках попереду. — Ось де, блядь, карнавал справжніх виродків.

Я дивлюсь на них крізь стрій поліції, як через клітку в зоопарку. Але банан кидати не тягне. Як і наближатися. Як і визнавати, що ми з одного виду. Однієї статі.

— Мені страшно, — шепоче Міра, коли ми наближаємося до вузького горла вулиці.

Поліцейські стоять по обидва боки від нас, за кілька метрів. Все виглядає цілком безпечно. Але ми надто пізно помічаємо: ті, що зліва — не поліція. Та сама чорна амуніція, але без номерів, без жовтих нашивок. Це так само вдягнені ультраси. Вони різко розвертаються. Я ще встигаю побачити попереду зграї порепану лису голову в масці, яка, здається, ними керує, — а потім вони кидаються на натовп. Починається ґвалт: крики, лайка, штовханина. Міра хапає мене за руку, наче я здатен її захистити — що, звісно, глибоке непорозуміння: я кулінар, а не боєць. З усіх боків нас затискають. Неможливо вдихнути. Поліцейські з іншого боку бачать, що сталося, хочуть втрутитись, але натовп сам себе заблокував.

Ніж під плащем давить у ребро, марно нагадуючи, що в мене є інструмент, яким можна різати.

Я лише притискаю Міру до себе — єдине, на що здатен у цей момент.

Кілька хвилин триває відкрита сутичка. Потім все змінюється. Ультрасів починають поливати перцевими балончиками звідусіль. Ніхто не цілиться, просто пшикають у напрямку чорної маси. Миттєво випалюється повітря. Очі горять, немов голову запхали в духовку; горло дере, я кашляю, як і всі довкола. Нападникам гірше: їм влаштували перцеву баню в тісному провулку. Вони починають задкувати. Ще більше людей знаходять у собі сили і балончики. Ультраси відступають, хтось падає й відповзає. Їх буквально виштовхує газовий шквал.

Поліція нарешті протискується до місця сутички.

— Припиніть! — вигукує один з офіцерів. — Сховайте балончики! Все під контролем!

Якщо це контроль, тоді макарони по-флотськи моєї мамки — болоньєзе.

Та радість навколо виникає не через слова поліції. Люди волають, кричать, аплодують, бо бачать, як ультраси тікають провулком. Навіть із червоними, запухлими очима, навіть кашляючи й тримаючись за стіни — натовп святкує маленьку перемогу. Я досі тримаю перелякану Міру. Обіймаю її, ніби справді можу щось — принаймні бути поруч. У пальці впивається її манжет, долоня мокра, тремтить. Поліцейські виводять постраждалих: зламані носи, розбиті губи, чоло в крові. Багато того, чого я просто не бачу.

— Я єбав! — гукає Ейден, продираючись до нас із балончиком у руці. — Немає бажання далі вештатися! Ці виродки весь настрій скурвили.

Дивиться на нас; очі червоні, наче італійський «сердитий» соус, сльози ллються, стискає зуби з такою силою, що аж щелепа ходуном: намагався пробитися ближче, щоб додати перцю, проте лише сильніше надихався.

— Згодна, — хрипить Міра. — На сьогодні досить.

Друзі починають сканувати простір шукаючи маршрути відходу, і поки вони не почали розходитися, кажу:

— Я маю пропозицію.

Вони повертаються до мене з поглядами, ніби я вже достатньо наговорив, і час стулити писок.

— Моя сніданкова неподалік, — кахикаю, прочищаючи горло, і ігноруючи їхні підозри. — Можемо зайти, я щось приготую. Навіть бронювати не треба… сьогодні заклад зачинений.

— Оце, бляха, ахуєнна пропозиція! — одразу вигукує Ейден, боляче ляснувши мене по плечу, немов я його дружбан по тренажерці.

— Я залюбки, — киває Міра стримано.

— Та звісно, що всі згодні, — констатує Саїда, не даючи Кайо розтулити рота не лише для жуйки. — Веди.

Я махаю рукою й рушаю в протилежний від бійки провулок. Відчуваю вагу ножа в плащі й думаю, як вдало взяв його із собою. І одночасно дивуюсь: так швидко запросив людей, яких знаю кілька годин, до своєї кухонної святині. Це вейп мене розм’якшує? Люди цікаві? Я дурний? Мабуть, усе разом — але скоріше останнє.

Кілька коротких провулків залишаються позаду, і ми виходимо до мого закладу. Над входом великі літери курсивом «Tacendo», що коштували місяць роботи. Панорамні вікна темні й заляпані — по всій поверхні білі плями та розводи, немов хтось водив ганчіркою, змоченою в пиві. Мимоволі стискаю кулаки.

— Северин, мені боляче, — тихо каже Міра, чию руку я ненавмисно стиснув.

— Ой, пробач, — відпускаю хватку. — Якась падла навмисне заляпала вікна. Мене… зачепило. Вибач.

— Та й так зрозуміло, яка, — хмикає Ейден. — Печерні знову в місті.

Я відкриваю двері, впускаю всіх і швидко зачиняю за собою, ще раз підозріло оглядаючи вулицю через скло. Ключ залишаю в замку.

— Кави хтось хоче? — гукаю, частково вмикаючи світло.

— Аякже, — киває Ейден. Інші теж схвально мугикають.

— Сідайте тут, — показую на столик біля стіни. — Щоб вас не побачили крізь вікна.

— Соромишся? — сміється Ейден.

— Соромлюся показувати вам своїх клієнтів, — бурмочу, вмикаючи кавомолку.

Хрускіт зерна розноситься порожнім приміщенням, наповнюючи простір затишком. Аромат темних ягід, вивільнений із зерна, повільно розчиняє моє роздратування від брудних вікон і трохи вирівнює настрій. Я знаю, що не піду додому поки їх не помию. Головне зараз, відпустити ці думки, щоб не заважали.

— Що б ви хотіли скуштувати? — питаю, озираючись.

Компанія вже розсілася за овальним столом: ліворуч Ейден з Кайо, по центру Саїда, а з протилежного боку — Міра.

— Бачила пост твоєї нової страви, — обережно каже Кайо.

— Та невже? — озивається Міра занадто гостро. — І відколи ти слідкуєш?

— Та не слідкую я… випадково побачила, — захищається Кайо, вбивчо зиркаючи на неї.

— Насправді, я теж бачила, — втручається Саїда, переводячи погляд на Міру. — Назва інтригує: «Вологий шовк», правильно?

Вона кидає погляд у мій бік і всміхається, дивлячись поверх дужок окулярів.

— Саме так, — підтверджую. — Хоча є й не менш інтригуючі. Наприклад, «Солодкий орган».

— Так, я щось не в темі. Ми зараз про їжу чи про секс? — морщиться Ейден. — Чи це в нас намічається якась груповуха? У такому разі викладайте медичні додатки «для чека».

Дівчата сміються. Але в очах з’являється щось… глибше за іронію. Вони ніби уявляють. І ніби не проти. Неочікувана реакція. Або я чогось не розумію.

Я їх, бляха, зовсім не розумію.

Саїда першою кладе телефон на стіл. Міра — за нею. Кайо — мовчки. Усі екранами донизу.

— Сев? — хмикає Ейден. — Про всяк випадок…

Я кладу свій. Ейден додає свій екраном до гори, і тицяє сканування в медичному додатку. На екрані з’являється червоний щит із круговим індикатором. За кілька секунд він зеленіє — і телефон радісно пілікає переможною фанфарою.

— Оце на? — дивується він. — Усі цього тижня здали аналізи. Ви що, до чогось готувалися? Чому мене не попередили?

— Та просто в усіх регулярний чек-ін на цей період, — знизує плечима Саїда. — Осінь як-не-як…

— То що зі стравами? — втручається Кайо, не давши темі розростися.

— Давайте я вирішу, — лагідно вставляю, коли Саїда вже набирає повітря для відповіді й захоплює мій погляд своїм вирізом декольте. — Приготую всім «Вологий шовк». Це новинка, я її ще не подавав. Скажете свою думку.

Усі кивають. Навіть із певним ентузіазмом.

— А! — згадую. — Міро, а що з грибами?

Її ім'я приємно звучить моїм голосом в голові. Нарешті.

— Ой, точно, — вона підхоплюється, відкриває сумочку й дістає невеликий пакет. — Ось.

Я беру, розкриваю, вдихаю — глибоко не те. Запах землистий, із металевою нотою, млявий.

— Це не мої гриби, — кажу, підіймаючи брову.

— Авжеж не твої! — вигукує Ейден і вихоплює пакет у мене з рук. — Це мої.

— От чорт… — Міра червоніє. — Значить, це інші.

Вона знову риється в сумці, дістає другий пакунок, подає. Я вдихаю — вже схоже: очікувана горіхова нота, і кислота. У голові зриваються смакові поєднання — точно буде смузі. Я вже впевнений у ньому.

— Сев, а ти б ризикнув приготувати на цих? — питає Ейден, помахуючи своїм пакетом.

Фокую погляд на його усміхненому обличчі.

— Легко, — усміхаюся, таке для мене не вперше. — Але з дозуванням важко вгадати. Особливо в поєднанні з іншими інгредієнтами.

— Та кидай усе! — махає він рукою.

— Ейден! — вигукує Кайо. — Хочеш, щоб нас рознесло на мотлох?

— Люба, а ти як здогадалася? — рже він і багато разів цілує її в щоку, поки вона не починає несамовито відбиватися. — Та не парся, це лагідний сорт, тримає недовго… ну, кілька годин. Міра, я ж не брешу?

— Ну… в середньому, — вагається вона.

Вечір стає дедалі дивнішим. Усі замислюються. Ніхто не рветься погоджуватися, але й не кричить «ні». Я не маю страхів щодо такої психотерапії, тож стою й чекаю, поки компанія визначиться.

— Можу додати, — перериваю загальну паузу рівним голосом, щоб усі це відчули: я це можу. — Вирішуйте. Я поки дороблю каву.

Йду до кавоварки. Засипаю мелене зерно. Вмикаю. За спиною чую активне бурмотіння й короткі вигуки Ейдена — живі, захоплені, звісно ж, обурені. Усміхаюся: уявляю, як розповім про цей вечір Джулі, а вона почне не фігурально палати від заздрощів. Поки вона працює, я, гівнюк, наважився розважатися. Скаже, що я її зрадив і вимагатиме розлучення.

— Ми вирішили! — гукає Ейден.

Я лишаю каву варитися й повертаюся. Їхнє збудження висить у повітрі, електризує мені шкіру, підіймаючи волосся на потилиці. Звісно, не лише його.

— Закидай грибочки, — каже Ейден, примружуючи очі. — Але на чесний відгук не сподівайся.

— Зрозуміло, — повільно розтягую губи в посмішці. — Тоді влаштовуйтеся. Кава вже майже зварилась, страва — за пів години.

— Прямо як у ресторані, — стріляє очима Кайо. У мене знову кадик застрягає в горлі від її погляду.

Я тицяю в телефон, ховаючи очі. Підключаюсь до системи приміщення, шукаю музику — щось енергійне й делікатне, трохи дивне, бажано без тексту… євроджаз «Hello Dave» — ідеально.

— От тепер як у ресторані, — кажу, хапаючи пакет із грибами. — Якщо комусь цікаво подивитися на магію — кухня відкрита.

Спершу вирішую, що робити з грибами. Закидаю їх у блендер і перемелюю в дрібний, сухий пісок. Зважую. Ділю на п’ять порцій. Нахиляюсь, вдихаю — і в носі вибухає волога земля, пліснява, трухляве дерево. Смачного мало, радше огидно. У голові вибудовуються комбінації: трюфель, шоколад, арахісова паста. Але все — не те. Все це не лягає на страву. І раптом, наче удар громом: лайм. Він не лише контрастний — він очищує. Ідеальний з авокадо, і точно сховає цей землисто-гнилий підтекст.

Чавлю по одному лайму на кожну порцію. Заливаю соком грибну крихту — хай настоюються, звикають один до одного.

Ледве встигаю розгорнути наступний етап, як бачу: жінки вже вмощуються за барною стійкою, що розділяє кухню й зал. Наливають собі каву. Сидять тихо. Спостерігають. Усередині підіймається приємне збудження, знайоме з конкурсів: коли тебе оцінюють поглядами, а не словами.

Не страх. Театр.

Мої рухи змінюються: стають чіткими, ніби б’ють у такт музиці. Театральними. Майже нахабними. Я люблю влаштовувати виставу під час приготування. Здебільшого саме за це й отримував високі бали на змаганнях: від мене просто було неможливо відірвати погляд.

Цього мені теж не вистачає останнім часом — перфомансу.

Швидким круговим рухом розрізаю дюжину авокадо. Один за одним розкриваю плоди, і маслянистий м'якуш летить у чистий блендер. Потім персики. З тією ж виставною обережністю знімаю з них шкірку, немов вологі жіночі трусики. Ріжу на маленькі, соковиті шматочки для сальси. Викладаю перед дівчатами формочки для пудингу — рядочком, під приглушеним барним світлом.

Вони стежать мовчки. Сьорбають каву. Погляди глибоко замислені, губи трішки прочиняються, язики зволожують рожеві ротики — відбувається тілесна магія.

Міра покусує нижню губу. Кайо несвідомо ковзає пальцями по шиї. Саїда малює кола на верхній частині пухких темних грудей, що визирають із вирізу її декольте; у самій улоговині, в якій я тільки тепер помічаю маленький уроборос.

Чим всі ці варіанти кола так подобаються людям?

Поки гриби вбирають кислинку, я готую яйця, ставлю томитися соус, ріжу сашимі. Ніж ковзає по плоті риби, а час минає невловимо.

Вирішую, що грибам досить настоювання. Змішую окремо для кожного порцію авокадо-крему з грибним настоєм, додаю трохи крем-сиру для текстури. Розливаю суміш по формах. Одна за одною. Повільно, прямо перед ними.

Коли я майже закінчую, підходить Ейден. Цікаво, де він був увесь цей час, — але не настільки, щоб я перестав помішувати соус.

— Їстимете тут чи нести до столу? — питаю, викладаючи тендітний пашот.

— Можемо тут, — каже Міра, решта киває.

Ставлю страви на стійку перед кожним. Пудинг трохи тремтить, як і має: мов м’який, не надто збуджений орган.

— Зараз буде останній мазок пензля, — кажу й іду по сковорідку, де повільно томився соус.

Поливаю кожну порцію: соус неквапливо тече, ніби чинить опір гравітації, залишаючи товсті біло-червоні розводи на пудингах.

В останній момент я вирішив замінити огірки на солодкий буряк, який мені нещодавно доставила Міра.

— Сев, це якесь безумство, — шепоче Ейден. — Як це їсти? Воно ж, бляха, живе. Ну серйозно! Воно досі пульсує під соусом. Саїда, ну ти глянь. У мене… ерекція.

Він дивиться на інших, і тихо додає:

— Це якось неочікувано.

Саїда, що сидить поруч, не відриває очей від своєї тарілки, тримаючи двома пальцями окуляри за дужку, а потім повільно їх знімає.

— Тепер я розумію, чому до тебе неможливо потрапити… — каже.

— Чого я не розумію — так це, чому в тебе такий маленький заклад, — додає Кайо, дістає гумку з рота й якось невпевнено завертає її в серветку.

— Ейден, пам’ятаєш оперу Гарньє в Парижі? — питає Саїда. — Там, на великих сходах, був мармур з такою ж текстурою: зелений із білими прожилками.

— Точно, бляха! — вигукує він. — А я все думаю, що воно мені нагадує… а цей темно-червоний — як мармур на поручнях.

— А біла тарілка — наче самі сходи, — підсумовує Саїда.

Я слухаю, посміхаюся. Їхня фантазія жива і резонує з моєю стравою. Саме заради цього варто щось робити — створювати відчуття, що прокладають нові, альтернативні шляхи в мозку.

Міра досі не сказала навіть слова. Дивиться на «Вологий шовк», обережно повертає тарілку. Я, здивований усіма ними не на жарт, стою з приборами, а у них жодного телефона в руках. Ніхто не знімає. Не скаче навколо тарілки. Це щось нове. І, бляха, неймовірне.

Кладу кожному прибори, виходжу з кухні й сідаю поруч із Мірою.

Ми їмо «Вологий шовк» у тиші. Червоний солодкуватий соус безперечно краще поєднується зі смаком решти страви, а грибів майже не чутно — лише м’який, земляний дотик у масляному смаку авокадо. Я зробив все настільки ідеально, наскільки це можливо. Відчуваю себе неймовірно. Я можу все. Я досягну всього, що мені треба.

Дія грибів накочує ще до того, як ми з’їдаємо. Серце розганяється, б’ється всередині черепа — лункий біт із глибокого хаус-сета. Усі по черзі глибоко вдихають, повільно видихають. Позіхають. Сидіти стає важко. Тіло тягне донизу, в щось м’яке… вологе.

Коли тарілки спорожніли, я, тримаючись за стійку, кажу:

— Йдіть… за мною. Є маленьке приміщення з диваном… думаю, нам це потрібно.

— Хвала всім богам, які з’явилися у фантазіях збоченців, — бурмоче Ейден. На вигук сил у нього вже не лишилося. — Ти маєш ди-ва-аан…

Ми вмощуємося, привалившись один до одного. Очі заплющені. Хто поруч, відчуваю лише за запахом: справа — лаванда, це Міра. Зліва — щось пряне й терпке, як цитрус. Напевно, Кайо. Чиясь рука лягає мені на коліно, а моя — вже на чиємусь. Музика із залу проривається крізь прочинені двері, вривається в мозок. Я чую кожен інструмент: дихаюча перкусія, тягучий бас, флейтовий свист.

Це що?

Потім я зникаю. Вокал несе мене. У пориві цілую когось — чи це мене? Рухи сповільнені, але точні.

Розплющую очі.

Ейден цілує Кайо, знімаючи з неї одяг. Вона занурює руку мені в штани. Міра цілує мене в шию, майже кусає. Саїда повільно підводиться, встає перед нами й починає скидати речі. Ми завмираємо. Увага збирається в ній. Темна шкіра Саїди виблискує в слабкому жовтому світлі: гіпнотизує, підкорює. Велична і гола. Вона стоїть перед нами, а ми сповзаємо з дивана і падаємо ниць перед її красою, як перед Афродітою, вирізьбленою з живого діориту. Вокал треку зривається на крик, а тіло Саїди починає мерехтіти й сяяти в моїх очах.

Міра цілує її округле стегно. Кайо — об’ємні груди. Ейден — пухкі губи. Перед моїм обличчям — пупок із маленькою сережкою. Я цілую його й одразу опускаюся нижче. Її запах підіймає спогади про теплий масала-чай, що торкається губ своїми прянощами з виразними нотами чорного перцю й кардамону. Ми обплітаємо Саїду, наче змії. Вісім рук, чотири пари губ, єдиний подих. Вона зітхає хрипкуватим оксамитом, а ми ковзаємо тілом по тілу, торкаємось, смакуємо її, наче нову текстуру, досліджуємо, наче новий інгредієнт.

Її долоня лягає мені на потилицю, а, здається, рука Міри — на член.

— Роздягайтеся, — звучить зверху в’язкий, домінантний голос Саїди.

Ми підіймаємося, як по команді. Повільно, майже церемоніально. Роздягаємося, не зводячи з неї погляду. Її очі ковзають між нами, а в куточках губ грає хижа посмішка. Вона торкається грудей Міри: темна рука з червоними нігтями стискає білі груди з рожевими сосками — згадую змагання кондитерів, мус-торт «Чорний ліс», де схожим чином темні шоколадні лінії обрамляли білу мусову серцевину. Потім вона повертається до мене, хапає за волосся, цілує, повільно і глибоко занурюючи свій вологий широкий язик. Далі цілує Кайо і стискає член Ейдена в долоні, тягнучи до себе. Я відчуваю на своєму дві різні руки. Не знаю, чиї, бо не можу відвести погляду від Саїди.

Ейден зриває ковдру з дивана, стелить її просто на підлогу. Ми вкладаємося тісно, щільно, як одне велике тіло, що пульсує.

Саїда штовхає мене на спину. Хтось бере мій член до рота; одночасно я занурюю язик у вологу піхву, що м’яко накриває мені обличчя. Її п’янкий аромат теплої кориці з лимонною цедрою змушує мене забувати дихати. Стискаю сідниці над своїм обличчям, відчуваючи, як чиєсь голе тіло тиснеться збоку.

Час втрачає форму. Стає не лінійним, а спіральним.

Відбувається рокіровка. Усім керує Саїда.

Бачу, як вона стягує Міру з мого обличчя. Кайо з гучним «чмок» відпускає мій член із рота, дарує мені усмішку й повзе до Ейдена, з яким щойно гралася Саїда. Потім — темрява. Піхва Саїди накриває мені обличчя. Язик знає, що робити: знайомий смак молочної масали. Мій член теж не лишається без діла й опиняється в чиємусь тілі — тепло, тісно. Він глибоко входить, і м’які сідниці починають ритмічно опускатися на мої стегна. Мозок тане, як шоколад на паровій бані від запахів, дотиків і зітхань.

Ще одне рокірування.

Міра з Кайо — з Ейденом. Саїда бере мене в оборот самостійно. Лягає на мене, тиснеться великими грудьми. Я хапаю її за сідниці, пальці впиваються в пружне тіло, починаю рухати тазом вгору-вниз.

— Швидше, — шепоче вона мені у вухо.

Я пришвидшуюся. Саїда стогне, вгризається в плече. Дивлюся поверх її спини на сідниці: як вони сходяться в центрі, підстрибують і струшуються від поштовхів.

Нагадує фондан...

— Швидше! — вигукує вона, обриваючи думку, і заводить руку собі між ніг.

Я стискаю її сильніше. Вона дихає все гучніше, шепоче, дряпає, тримає мене ногами. Відчуваю, як член стискається всередині неї від спазмів.

— Повільніше, — шепоче. — Повільніше…

Саїда випростується зверху. Її піт стікає вниз по шиї, ковзає між грудей і крапає мені на живіт — мені хочеться його спробувати на смак. Легким рухом вона притискає мене до підлоги, не даючи підвестися. Заводить пальці у своє темне волосся, лагідно розкуйовджує, далі повільно масує груди й неспішно рухає тазом. До неї підсувається Кайо. Вони цілуються. Потім Кайо повертається до Ейдена з Мірою. Саїда нахиляється, цілує мене. Її пухкі губи торкаються моїх — смак змішаний з іншими, немов вибух в кондитерському відділі. Я не можу розділити, не можу вирізнити. У цей момент ми — одне.

До мене підповзає Ейден, звільнений Кайо. Цілує. Його вуса трохи колються під носом, а на місце Саїди сідає Міра. Ейден знову тягнеться до Кайо. Перед очима — тільки сідниці Саїди. Вона щось шепоче, але не мені; я бачу лише її вологу рожеву піхву. Міра тягне мене за руки, змушує сісти й продовжує те, що почала Саїда. Але я швидко обіймаю її, кладу спиною на підлогу. Тепер моя черга вести. Інші підповзають до Міри: Саїда цілує її в губи, Ейден — груди з одного боку, Кайо — з іншого. Безліч рук пестить її тіло. Міра не стримується, зітхає голосно, солодко, а рука Саїди їй допомагає. Відчуваю, що сам уже на межі, але тримаюся.

Простір стихає, призупиняється. Перша хвиля проходить крізь Міру. Вона вигинається, я відчуваю перші поштовхи — і в цей момент відпускаю себе з глибоким зітханням. Її піхва стискає мій член. Він спазмується разом із нею. Хвиля несеться за хвилею. Мене кидає у жар і холод. З кожним поштовхом серця й тіла в голові вибухає райдужна хвиля, наче я з’їв гарячий фініковий стіки-тофі й тепер задихаюсь від цукрово-фруктової коми.

Падаю на спину, розпластаний. Сили залишають мене. Усі повільно підповзають, туляться, обіймають.

«Мабуть, ми з Мірою були останні?» — блукає думка. Але вона одразу розчиняється, коли м’яке тепло тіл переплітається в єдине.

Майже відразу я провалююся в сон разом з усіма.

Скільки ми спали — загадка. Як і те, скільки тривав секс.

Прокидаюся з Мірою на грудях. Її золотаве волосся приємно лоскоче мені шию, а сідниці Саїди гріють бік. Далі — Ейден, на якому лежить Саїда. А з іншого боку Кайо, що закинула на нього ногу й загорнулася в куточок ковдри. Потроху всі починають ворушитися. Прокидаються. Обличчя здивовані, але не налякані.

— Не дивись, — каже Міра, помітивши мій погляд, що затримався на соковитих сідницях Саїди.

— Та хай дивиться, — кидає Саїда через плече. — Він гарно попрацював. Чи ти чимось незадоволена?

Вона повертається — досі не одягнена — і з викликом дивиться на Міру. Ейден тихо сміється, хитаючи своєю гідністю з боку в бік, ніби це інструмент для диригування вечірнім настроєм. Я просто лежу й насолоджуюся сценою, як шеф-кухар після компліментів на дегустації.

— То скажи нам, ти незадоволена? — підколює Кайо, закидаючи до рота нову гумку, раніше ніж вдягнувши труси.

— Я вас ненавиджу! — вигукує Міра, і її груди бунтівно тремтять від емоцій.

— Що, власне, й підтверджує твій винятковий оргазм, — додає Ейден. — Думаю, сусіди зверху вирішили, що Tacendo перетворили на бордель.

Саїда посміхається, але все ж починає одягатися, а ми неквапом розгрібаємо купу речей, у яку скинули свій одяг.

— Пропоную якось повторити, — каже Ейден, застібаючи лососеву блузу. — Тільки грибочків треба менше, бо Міра явно недооцінила свій товар.

— Думаю, проблема не в грибах, — встряваю я, нарешті натягнувши боді. — Просто я настояв їх на соку лайма.

— І що? — зводить брови Ейден.

— Ну... а, ви ж не хіміки, — зітхаю і махаю рукою. — Лимонна кислота активує псилоцибін у псилоцин. Робить ефект швидшим і сильнішим. Я про це геть забув, коли готував.

— То це ти влаштував винос мозку?! — тицяє в мене пальцем Ейден.

— Ненавмисно, але так, це я, — усміхаюся й знизую плечима.

— Енівей, це був цікавий досвід, — підсумовує Саїда, вже вдягнена. — Трохи неочікуваний… як для грибів.

— А! Бляха, я ж забув сказати, — ляпає себе по лобі Ейден.

Усі разом зупиняємося й втуплюємося в нього.

— Це ж «гриби кохання», — пояснює він, дивлячись у стелю, наче читає назву з моєї сріблястої витяжки. — Я взяв, щоб ми з Кайо трохи… ну, то… погралися. Тож усе цілком логічно.

— Ейден! — вигукує Кайо, майже випльовуючи гумку. — Єбать ти ще той пройда!

— І шльондра, — додає Саїда.

Вона раптом зупиняється на шляху до виходу й повертається до Міри:

— Міра! — різко каже. — А ти чому не попередила? З Ейденом усе ясно... А ти?

Міра округлює очі, мовчить і кидає швидкий погляд на Ейдена, немов шукаючи порятунку.

— Так ось хто у нас шльондра мала! — регоче Саїда, тримаючи груди, бо вирішила не одягати ліфчик. — Ти все підлаштувала, а ми на Ейдена нагнали. А це все ти?

Я на мить гублюся, кидаю погляд на Ейдена — той, погладжуючи вуса, теж намагається скласти цю психоделічну мозаїку.

— Міра підсунула тобі не ті гриби навмисно! — пояснює мені Кайо й співчутливо посміхається. — Бо знала, що Ейден не відпустить таку можливість.

— Та ну, — насуплююся, і повертаюся до Міри. — Міро, ти справді це влаштувала? Це ж… до геніального підло.

— Це компромат, — нарешті каже Міра, відкидаючи волосся. — Саїда хоче мене у всьому звинуватити. У мене просто пакетики однакові. Все сталося випадково.

— І зовсім випадково в тебе був такий потужний оргазм саме від члена Северина? — питає Саїда й знову регоче.

Не визнавши вини, Міра гордо рушає до виходу, спокусливо рухаючи стегнами. Ейден, обійнявши Кайо, слідує за нею. Саїда і я завершуємо цю процесію, як фінальний акт абсурдистської опери, залишаючи місце нашого спонтанного секс-перформансу під «грибами кохання».

Виходимо на вулицю. Прохолодне нічне повітря торкається мого розігрітого тіла, і ним швидко біжать сироти. Ніч — дивовижно темна. Ані зірок, ані місяця. Наче ми в печері, тільки замість сталактитів — бетон і мляве біле світло ліхтарів. Навколо ще блукають групки з параду. Побачивши нас, кілька людей махають руками:

— Рівні права — або повільне вимирання! Що ви оберете? — кричать з іншого боку вулиці й зникають у темряві.

— Галас почав жити своїм життям, — каже Саїда, дивлячись їм услід.

— Якби хотіли таке зробити, — позіхає Ейден, кладучи руку на плечі Кайо, — нічого б не вийшло. Все справжнє народжується з випадковості. Довбаної ідеальної випадковості.

— Думки великого Ейдена, — сміється Кайо і цілує його в щоку.

Десь неподалік чути звук мотора, різкий вибух сміху — і знову тиша.

— Погодьте, а хто вікна помив? — раптом питаю, вдивляючись у скло.

— Я, — усміхається Ейден. — Вважай це маленькою платою за тріп.

— Дякую, — простягаю йому руку.

— Рілі? Я твій член… бачив, а ти мені руку простягаєш?

Відштовхуючи Кайо, він підскакує до мене, міцно обіймає, що мої ребра скриплять, та ще й за сідницю хапає.

— Ти ще не йдеш додому? — питає Міра, насуплено втупившись поглядом в Ейдена.

Він, обіймаючи мене за плечі, всім своїм виглядом показує, що відпускати не планує, і відверто посміхається з Міри. Покинута ним Кайо розчаровано зітхає й іде обійматися з Саїдою.

— Ні. Мені треба прибрати, інакше я не зможу спокійно спати.

— Ну добре, — стискає губи Міра.

— Та поцілуй його вже і ходімо, — роздратовано махає рукою Саїда. — А то я це зроблю за тебе. У нього язик, пиздець, довгий... навіть не пригадаю когось настільки обдарованого.

— Я теж можу, якщо що, — підіймає руку Ейден, поки друга міцно тримає мене.

— Ой, стуліться вже, — бурчить Міра, підходячи до мене.

Ейден дипломатично зникає, вливаючись у дует із Саїдою та Кайо. Міра підходить ближче. Її зелені очі виблискують від слабкого світла, що лине крізь чисте скло мого закладу. Такий темний, глибокий, насичено-смарагдово-зелений колір нагадує мені церемоніальний сорт матчі першого врожаю. На мить приходить ідея зробити сніданок із додаванням цієї матчі, але швидко розчиняється в її пристрасному поцілунку. Вологі гарячі язики, пасма нашого закрученого волосся: усе переплітається разом у цьому солодкому пориві.

Коли компанія зникає за рогом, я востаннє махаю їм услід і повертаюся всередину. В голові досі нестабільно: мляве світло здається занадто яскравим, форми об’єктів мерехтять, а в тінях з’являються речі, яких там немає. Фантазія грає зі мною — і я це розумію, але попри все, щось мене непокоїть.

Поки збираю посуд, намагаюся скласти до купи свій новий внутрішній стан. Міра беззаперечно щось до мене відчуває. А я? Чи готовий я закінчити комфортні стосунки з Джулі, якщо Міра цього захоче? Якщо вона вимагатиме цього — це ж покаже лише бажання привласнити мене. А я не майно. Не впевнений, що зможу так жити: створити банальну сім’ю. Це не для мене. Джу щось вигадує з цим її: «ти шукаєш дружину».

Насправді з відкриття Tacendo я ні з ким, крім Джулі, не спав. Три роки. Трахаюся тільки з дружиною і кулінарією. Тож вільні стосунки для мене більше як умовність, ніж практика. Але я маю цей вибір і не бажаю втрачати.

От, наприклад, сьогодні. Стався несподіваний секс: такий, яким регулярно займається моя дружина — можливо, без грибів і додаткових людей, але хто знає. Вона мені не все розповідає — і не забовʼязана. А я прийду додому й розповім їй усе. У деталях, бо вона їх обожнює. Не буде ані претензій, ані драми. Вона ще посміється з мене. Скаже, що я нарешті знайшов, куди запхати свій член, вимагатиме дістати їй тих грибів — і, звісно, захоче познайомитись із усіма.

Занурений у думки, завершую прибирання, пакую ніж і пригадую про гриби Міри — може в неділю щось вдома спробую приготувати.

Виходжу з кафе, коли годинник перевалює за північ: суцільні нулі — історія мого життя й балансу на рахунку. На вулиці ще теліпаються п’яні правоборці, мабуть, шукають, кому втерти про своє унікально традиційне бачення світу. Йду повільно: втомлений, і боді вже друге яйце тре. Усміхаюся, згадуючи розмову з Джулі й її нещодавню ідею додати гриби в меню. Яка ймовірність, що саме сьогодні я це зроблю? Всесвіт точно щось приймає, і це щось набагато ефективніше, ніж псилоцибін. Позаду ніби ув’язуються двоє. Кидаю погляд через плече — неясно, може, їм просто по дорозі? Кремезні, схоже, ще й п’яні. Зовсім не мій тип. Але що вони мені зроблять?

Попереду з-за рогу повертає якась дівчина, зупиняється. Мить — і вона швидко перебігає на інший бік вулиці, а потім зникає в темному провулку.

Невже я такий страшний?

Крокую далі темною, вже зовсім спорожнілою вулицею. Центр давно позаду, а район, де я живу, не для нічних тусовок. Тут лише магазини дешевого алкоголю і салони краси.

Повертаюся в думках до друзів Міри. Можливо, вже й моїх? Хтозна. Це був не перший груповий секс у моєму житті. І не перші гриби. До відкриття кафе я тільки те й робив, що трусив. І з Джулі познайомились на MDMA-вечірці. Що там відбувалося, не пригадаю, навіть під тортурами. Але точно було весело: отямилися разом, голі, на пляжі. Навіть телефони загубили. Ми тоді добиралися додому — до орендованої Джулі хати, бо вона була ближче — нам ще й пощастило, що її подруга випадково опинилася поруч, щоб відкрити. Джулі позичила мені свої речі, аби я дістався додому без зайвих пригод із поліцією.

Після цього інциденту ми вирішили тусити разом.

Але Міра і її компанія… вони мене справді зачепили.

— Гей, білявка! Потусити не хоч? — чую позаду.

Що за…

Зупиняюсь біля якогось провулку. Озираюся. Нікого не бачу, лише чую огидно знайому марку парфуму, змішаного із перегаром.

— Зараз ми тобі влаштуємо фемінізм через дупу! — лунає з іншого боку.

Хочу обуритися, запитати, якого хера вони до мене причепилися, але не встигаю. Мене хапають за волосся, у рот запихають смердючу ганчірку й тягнуть у провулок. Звідусіль страшенно тхне. Я намагаюся не виблювати з кляпом у роті, відбиваюсь ліктями, всаджую одному наче в щелепу.

— Аж ти ж, сука!

Вириваю руку — ненадовго. Хтось сильніше хапає мене за волосся й гепає обличчям у стіну. Спалах. Біль. Я падаю, і все зникає.

Приходжу до тями. Лежу обличчям в грубому асфальті, що ріже мені щоку, відчуваю щось в своїй дупі, і брудну ганчірку в горлі. Хтось довбає мене своєю гідністю, ніби вчився цим рухам у старого перфоратора. Паніка — не з'являється, лише сльози течуть. Фізично мене наче паралізувало, а думки в голові несуться, немов я рецепт нової страви обдумую: не показувати, що отямився, розслабити анус, стиснути щелепи — додати ще цей біль до решти.

— Ось тобі, блять… і рівність… і сука, права… — пихкає той, що ховає свою гідністю в моїй дупі.

Мій плащ, вивернутий навиворіт, натягнутий мені на голову. У скроню, крізь чохол, давить ручка мого ножа. Оце, блять, мені пощастило, що руки залишилися вільні над головою. Я обережно розстібаю чохол, стискаю руків'я єдиного сталого об'єкта в усьому моєму житті. Відчуваю — перший кінчає, хрипить, і смикається наче його судоми схопили. Дістає член із мене, і відхиляється: мабуть, щоб дух перевести. Я перевертаюсь на спину, і проводжу лезом в повітрі на рівні де повинна бути його шия. Думаю про сашимі, яке нарізаю в повітрі.

«Один плавний рух. Плавний рух… лише один» — кручу в голові відсторонену думку.

У провулку темно, тож чітко не бачу, але відчуваю, як ніж заглиблюється під шкіру, і лезо торкається горлянки, а потім трохи призупиняється: хрящ звісно твердий, але не для мого леза. Горлянка вдавлюється, і з глухим коротким звуком піддається. Лезо, легенько шкрябаючи шийні хребці, виходить з іншого боку. Йобарь навіть не відчуває, як до нього завітала смерть, одразу після оргазму. Від усвідомлення зробленого в мені щось підгоряє, наче пересмажена карамель, і в роті з'являється присмак гіркоти, разом з слиною якою просякла ганчірка.

Сильніше стискаю рукоятку ножа. Є лише я і він — ніж.

Другий нападник спочатку не розуміє, що сталося, бо темно. Чого його братан хрипить і булькає, наче холодець з старих тельбухів на маленькому вогні. Потім оргазміст плюхається в калюжу за своєю спиною, а другий нарешті розуміє, що щось пішло не за їхнім традиційним планом. Бачить трохи відокремлену голову, і кидається до мене.

Моє лезо зупиняє цей порив.

— Ти не баба?!

Його широчезне свіжо поголене обличчя, застрягає з щирим дитячим виразом здивування — просто кумедним. Нарешті випльовую ганчірку, і крізь сльози на моєму обличчі з’являється крива усмішка, яка лякає навіть це створіння перед мною.

— Невже? — гундошу. Ніс зламаний і більше не дихає. Мене трясе.

Покидьок більший за мене вдвічі. Нависає наче ведмідь, що щойно виліз з печери. Але він не ведмідь, проти якого я б не мав жодних шансів. Він всього лише товста мавпа, і мій ніж кардинально змінює баланс сил. Я повільно підіймаюся, тримаючи ніж зігнутою рукою: я точно знаю, що так легше різати, і додаю:

— Ще хвилину назад вам було начхати…

Підтягую штани вільною рукою. Не можу схопити, пальці не слухаються, а стояти боляче, і навіть незрозуміло де саме — всюди.

У цей момент другий, вирішує на мене кинутися.

Моя рука сама робить рух. Я навіть не роздумую куди бити — звісно в горло. Лезо сяє під млявим жовтим світлом з вікна, де ніхто навіть не помітив, чи проігнорував те що відбувається — може там теж живуть традиційно налаштовані? Але двадцять років нарізання продуктів не пройшли дарма. Я швидко викидаю руку вперед. Ніж проходить крізь кадик, і вдаряється в шийні хребці, віддаючи легким поштовхом мені в долоню. Друга горлянка, що кричала за права чоловіків, відкрила своє справжнє нутро світу — але не одразу. Він хапається за лезо, не зрозуміло, чого хоче цим досягти. Я чекаю кілька секунд поки його пальці зімкнуться на лезі, а в очах зʼявиться усвідомлення, і запалає страх.

Смикаю ніж до себе.

Кров бризкає мені в обличчя, а кілька відрізаних пальців перекидаються в повітрі. Він хапається за горло тим, що залишилося, очі лізуть із орбіт, щось перелякано булькотить, можливо проклинаючи мене, а потім падає мармизою на вологий, вимазаний в моєму лайні і крові член братана.

— Навіть в смерті близькі, — бурмочу невідомо до кого. — Справжні друзі.

Я тремчу всім тілом. У голові істерично гуде німий хор голосів. Дивлюся на цю картину сюрреалізму, яка виявилася клятим малюнком повсякденного реалізму, і все, що можу, — просто скласти ніж у чохол, закутатися в плащ і вийти з провулка, де мене майже зґвалтували вдвох. Ну, як майже. Одному вдалося.

Жодної думки не з’являється. З кожним кроком очі щораз більше запливають синцем, а голова розколюється на дрібні частинки. Кожен крок — мов цвях у пряму кишку. Навколо ні душі. Вулиця темна, порожня й, саме сьогодні, особливо байдужа, а на горизонті, наче збочений проблиск надії, починає світати.

Нудота раптом підступає до горла, і мене рве під стіною якогось дому.

Падає тихий дощ, немов оплакуючи моє життя.

Йду додому, ледве пересуваючи ноги. Хвилини тягнуться, мов години. Дощ посилюється — і він єдине, що дає мені хоч якесь полегшення. Холодна вода ллється палаючим обличчям, стікає спиною, змиває бруд із мого понівеченого золотого волосся. Наче в тумані добираюся додому. Руки не слухаються, не можу влучити ключем у замок. У вікні сусідки загоряється світло. Встромляю нарешті ключ і ввалююся в квартиру під огидне тявкання псини.

Йду до ванної. Зачиняюся.

У дзеркалі на мене ледве дивиться розбите, заляпане кров’ю обличчя незнайомої мені людини з відкритим ротом — інакше не дихати. Волосся радше брунатне, ніж золоте. Декілька пасм вирвано: висять із кривавим корінням, тримаючись на гелі, яким укладала його Джулі.

Оце, блять, я гульнув.

Що зі мною тільки не траплялося за роки вечірок і наркотиків, але такого… такого я в найгіршій уяві не припускав. І чому я навіть не думав про це? Бо… бо що? Бо чоловік? Як виявляється, у мене досить отворів, щоб бути зґвалтованим будь-ким із членом і сильним бажанням. Починаю стягувати з себе речі, наче змій мертву шкіру — повільно, з болем і глибоким соромом. Кидаю в пралку. Розліплюю пальцями пасма, виймаючи мертві. У дзеркалі помічаю, що передній зуб надщерблений. І раптом на мене накочує лють.

Стискаю кулаки. Хапаю ніж. Повертаюся до дзеркала.

Ось він я. Голий, відкритий перед дзеркалом, із кривавим ножем у руці. Зґвалтований, побитий і принижений — убивця. Сумління? Я ж маю щось відчувати? Бодай щось? Але — нічого. Наче вижив після нападу зграї вовків у темному лісі й чудом лишився живий. Маю жалкувати, що вбив? Кого? Та начебто не повинен, хоч правосуддя, напевно, судить по-іншому.

Сльози течуть лише через фізичний біль. Заплющую очі, бачу момент, коли мій ніж розрізає горло. Блиск останнього спалаху життя, і повільне згасання. Мене проймають дрижаки, але вже не від страху. Навіть не від огиди. Я відчуваю збудження. Глибоку насолоду від припинення життя своїми руками. Це збочення? Можливо. Та хіба не все, що люди роблять, збочення — але таке, бляха, природне. Чи зробив я щось погане в об’єктивному сенсі? Та наче ні. Вони — гниль, тож я зробив щось корисне. Мені ще грамоту повинні вручити: за внесок у благополуччя громади, репродуктивну селекцію й управління відходами.

Проводжу пальцем по лезу ножа, збираючи залишки крові, випадково ріжу палець. Болі не відчуваю. Просто дивлюсь. Желеподібна червона рідина нагадує обвітряний полуничний кулі. Невже в мене тепер новий інгредієнт до сніданків? Нюхаю — запах ближче до кулі з калини. Рефлексійно облизую палець: смак залізний і терпкий. Аж раптом усе занурюється в темряву. Зникає вбиральня. Відчуття свого тіла розчиняється. Я деінде, але точно не…

Навколо смердюча барчела, повна пʼяних чоловіків. У мене в руках два літрових пива. Йду крізь цей натовп, що здається таким, ніби ніхто з них ніколи не миється й не має права зватися людьми. У дальньому кутку мені вигукує мій знайомий — той, хто в мене кінчив. Його червоне обличчя вибухає від радощів, побачивши келихи в моїх руках.

Сідаю навпроти.

— Братка, то який план? — питає той, що кінчив.

— План — виєбати кілька «фф», а потім з честю повернутися до сімʼї, — кажу я.

Той, що кінчив, рже, пускаючи слину в пиво. Вона змішується з піною і, немов сперматозоїд, переможно пливе на дно келиха.

— Блять! Твій план з випускного не змінюється.

— Працює — не рухай, — посміхаюся. — Хлороформ дістав?

— Ні, — насуплюється червономордий. — Моя щось підозрює. Не захотіла, щоб я за неї зачиняв ветеринарку. Відправила самого додому.

— Ти що, плюгавий? — кажу я, бахнувши келихом об стіл. — Відколи твоя баба щось за тебе вирішує?

Той, що кінчив, знітився під моїм поглядом, наче плешива псина. Очі вирячив, мовчить і супиться.

— Тоді пхай ганчірку глибоко в горлянку, щоб не змогла виплюнути, — кажу, замислено дивлячись на сигаретний дим, що кружляє під стелею.

— Глибоко я люблю, — регоче червономордий.

— Гей! — чую над вухом, і важка рука лягає мені на плече.

Повертаю голову — наді мною нависає порепана лиса голова з безліч разів зламаним носом.

— Дарова, мужики, — каже лиса голова. — Маєте бажання приєднатися до групи братів по духу?

— Я ж уже казав, що ми не скіни, — кидаю йому.

— Як грубо, — рже він і, підтягнувши собі стілець, сідає. — Ми неонацисти. Це соціальний, єбать його, рух!

— Один хуй, — кажу й роблю здоровий ковток пива.

— Та ти послухай, — шикає він, схиляючись над столом. — Я тобі зараз про інше торочу.

Лисий тягне за червону стрічку на рукаві зеленої куртки-бомбера і дістає з кишені телефон.

— Нещодавно додався в групу реальних фанів нашого ремесла, — показує щось червономордому, у того аж нова слина потекла в келих. Лисий повертається до мене й додає: — Ти бачив мою нову тачку? Нова «беха», блять! Виявляється, ніхуйово можна бабла підняти. Я вам можу підсобити. Знаю декого…

…кадри швидко проносяться: парад, нове бухло, старі братки, ніч…

— Глянь туди, — кажу червономордому. — Ота висока блонда.

— Еге, — погоджується він, витираючи слину рукавом куртки.

Переходимо вулицю й рушаємо за нею.

— Навіть не обертається, — шепоче мені той, що кінчив. — Йде, наче їй усе можна. Впевнена в собі сука. Думає, що в місті вона захищена.

Регоче в кулак.

— Не пизди зайвого, — кажу. — Он там далі ліхтарів нема… давай ходу.

Наближаємось ближче до блонди. Вона йде, розвиваючи плащ, і трохи дивно хитає плечима. Довгі локони шльопають по спині, а нижче випинають її круглі сідниці.

Відчуваю, як член твердішає.

— Заходиш справа, — кидаю червономордому. — Ганчірку приготуй. І щоб не як у попередній раз. Тримай нормально за патли.

Схема відпрацьована роками.

Гукаю блонду:

— Гей білявка! Потусити не хоч?

Вона повертається, братка швидко заходить збоку; часу на роздуми немає.

— Зараз ми тобі влаштуємо фемінізм через дупу! — різко каже червономордий, щоб вона розгубилася.

Усе працює. Вона повертається, не знає, кому що сказати і що робити. Хапаю її за волосся, наче псину за шкірку, братка запихає ганчірку, як треба: відчуваю судоми — давиться. Киваю у напрямку провулка. Без зайвих слів тягнемо її туди. Блонда жилава. Відбивається ліктями, мабуть, на фітнес ходить. У передчутті її пружної дупи відволікаюсь — і отримую ліктем у щелепу. Хрускіт аж у голову віддає.

— Аж ти ж, сука! — ричу, стискаю волосся сильніше і з усією силою луплю її об стіну головою.

Блонда валиться на землю.

— Ти її часом не прибив? — питає той, що кінчив, прискіпливо мацаючи непритомне тіло.

— Ніхуя їй не буде, здорова кобила, — кажу, потираючи щелепу. — Вона мені щелепу вибила. Сука!

— Не вперше, — рже червономордий, завертаючи її пальто на голову, і починає стягувати з неї штани. — Темно тут, як у дупі.

— Починай, — кидаю, рухаючи щелепою. — Порви їй дупу за мене.

— Оце я можу!

…картинка миготить, кадри змінюються…

— Ти не баба?! — вигукую я в обличчя мені іншого.

— Та невже? — каже блонд у ніс і недбало підіймається. — Ще хвилину назад вам було начхати…

У шоці дивлюсь на здоровезне лезо, не розуміючи, де воно було сховане. Мигцем дивлюсь на братка — він не рухається. Розумію, що йому пизда.

Що я скажу його дружині? Дітям?

Блондин тягне на себе штани й опускає погляд. Не думаючи, кидаюсь на нього — виявляється, він швидший за мене.

Мить — і ніж застрягає в моєму горлі. До болю хочеться ковтнути. Вдихнути. Кров швидко тече під сорочкою, між грудей по пузу й прямо в труси, збираючись калюжею під яйцями. Хапаю лезо, пальці ріже до кістки. Спалах. Блиск леза перед очима. Біль. Земля наближається.

Братка, я не хочу вмирати!

Яскраве біле світло вбиральні бʼє в очі. Відскакую від дзеркала. Навпроти — я: голий, із кривавим ножем у руці.

— Це що за хуєта? — питаю власне відображення.

Дивлюсь на лезо, на цей кулі з калини на ньому. Досі відчуваю лезо в горлі. Я збожеволів? Це якесь відлуння грибів? Відкриваю шухляду під умивальником, знаходжу порожню баночку з-під якогось крему Джулії. Обережно збираю залишки з леза й складаю туди.

Щоб воно не було — його треба перевірити на здорову голову.

Закриваю баночку. І йду в душ.

Пускаю на себе теплу воду. Вона несе полегшення, поки не торкається сфінктера: тоді стає розпеченим металом. Хапаюся за стіни, щоб не впасти, і б’ю себе по щоках, щоб не втратити свідомість. Ще ніколи душ не був для мене таким нестерпним і лікуючим одночасно, наче пісяти після уретрального мазка. Дивлюсь на злив, як у ньому зникає бруд, кров, вирвані пасма, а разом і все моє попереднє життя.

Хто я зараз? Я не можу зібрати з уламків нову картинку себе. У мені щось тріснуло, і його гострі краї розривають тіло ізсередини. Думки лише про ніж, що ріже плоть. Про насолоду від припинення чужого життя — ейфорія помсти.

Я ніколи не бився — били мене. І я не вважаю себе злим чи агресивним. Як один член у моїй дупі зміг це змінити? Чи це взагалі не про член і не про дупу, а про крихкість оболонки «безпечного людського життя», що тріснула в моїй голові, коли хтось вирішив запхати свого члена в мене лише тому, що може. Але я теж щось можу — уже зміг. Я можу вбивати. І це виявляється дуже легко. Я роками вчився нарізати сашимі й досі не вважаю себе експертом. Але дві горлянки вдало перерізав із першої ж спроби.

Які з цього можна зробити висновки? Мені байдуже.

Бруд невпинно тече в каналізацію, як цінність людського життя після першого вбивства. Ким були ці братки, що, схоже, скоїли своє перше зґвалтування ще в шістнадцять? Схрестили члени, наче якийсь ритуал хрещення зграї правих, після якого їх уже навіть святою водою не розлити. Чому за стільки років їх не зловили? Не звинуватили? Не притягли до відповідальності? Недарма ж кажуть: до відповідальності треба «тягнути». Такі самі не приходять — вони ж праві.

Виходжу з ванної з помитим ножем в одній руці й баночкою з-під крему в іншій. Благаю всесвіт, щоб Джулі не прокинулася. Кладу кулі з калини глибоко в морозилку до заморожених ягід. Беру акумулятор холоду. Тихо крокую до своєї кімнати. Зачиняюся. Лягаю. Прикладаю лід до носа, стискаючи ніж у руці. Холод торкається синця, і сироти біжать тілом.

Рідко я не планую акт заспокійливої мастурбації перед сном. Але на сьогодні з мене досить «сексу».