Джентльвумен

Кожного разу, виходячи в ніч, я мимоволі пригадую свою матір. Вона ніколи не дозволяла мені гуляти вночі й не пояснювала чому: казала лише, що це «для мого ж блага». Невже я настільки була тупа в шістнадцять? Мабуть, мати вважала, що так, бо замість пояснень годувала мене абстрактними вигадками, наче якась відірвана від реальності проповідниця.

Якась? Саме така. Цілковито відірвана.

«З тобою зроблять лихе!» Ох, Ма. Мені шістнадцять. Те «лихе», про яке ти ночами фантазуєш, я вже зробила на своїх умовах ще рік тому. Звісно, з найбільшим лайном на районі, але інші просто не збуджували. Бо матір’ю природу розумом не перемогти.

Сіль землі — це лайно.

Я завжди вважала батьків кумедними. Вони застрягають в уявленнях про своїх ідеальних дітей, втрачаючи зв’язок із реальністю сильніше за підлітків. Клінічний синдром батьківства. Найчастіше невиліковний.

Але назва «інкуб» прижилася в моїй особистій міфології людей — тож дякую, Ма.

Ніч захопливий час. Темрява просочена вигуками збуджених гормонами підлітків, які голосно намагаються довести свою статеву готовність до всього, чим би це не закінчилося. В інших місцях — інкубчики, що стежать за підлітками, бажаючи перевірити їхню «готовність», а потім непомітно позбутися тіла. Ще є злодії, що неквапом прогулюються між людьми, вишукуючи нову фінансово-обдаровану жертву. Нічне життя кардинально відрізняється від денного, як тваринне від цивілізованого — і мені ближче тваринне. Тому, маючи вибір між темним провулком і дуже темним, я завжди обираю другий.

Я живу за прислів’ям, що хороші дівчата потрапляють до раю, а погані — куди їм самим заманеться. Та й рай, за описами моєї матері, взагалі не те місце в якому хотілося б провести вічність.

Кілька дуже темних і нудних кварталів я йду на самоті, а потім за мною ув’язується один товстенький інкубчик, схожий на милий бочок із-під пива. Він спочатку не наважується підходити ближче, тому я удаю, що не помічаю його. Дістаю телефон, удаю, що гортаю стрічку, слідкуючи за ним фронтальною камерою через плече. Деякі з них надто сором’язливі, і треба бути обережною, щоб не злякати. Цей нарешті набирається хоробрості, починає наздоганяти своїми короткими кривими ніжками — телефон у руках завжди допомагає їх підштовхнути. Але з під’їзду неподалік виходить голосна компанія жінок із чоловіками, і мій інкубчик квапливо зникає в найближчому провулку.

Розчаровано зітхаю. Тож, не цієї ночі…

Прокидаюся наче від ляпаса. Поруч на ліжку недопитий віскі. М’язи ломить. Голова розколюється. Від тіла лине неприємний запах поту, алкоголю і чогось чужорідного.

Коли я встиг роздягнутися?

Це наче і не безсоння, але й полегшення такий відпочинок не приносить.

Знову видіння з цією жінкою, і цього разу воно стало реалістичнішим, довшим і лякаючим. Хто вона? Чому вона мені сниться? Це пов’язано з моїми експериментами? Може, це спогади когось, хто тусив із тими покидьками? Мені не хочеться думати, що це посттравматичний прояв або збочена фантазія про Міру — зачіскою вони схожі. Якщо ця жінка плід моєї фантазії, який кожної ночі намагаються зґвалтувати, бо я підсвідомо цього боюся й натомість дозволяю ґвалтувати її замість себе, то в мене розлад серйозніший за той, що я думав.

А який я думав у мене розлад?

Йду в душ змити з себе залишки сну, поту — жінки. Хвилину не можу знайти свій шампунь — єдина, бляха, річ від мене, що існує в цій вбиральні, а, можливо, й в усій хаті. Виявляється, що моя пляшка якось заважала Джулі, і вона її перемістила. Сховала? Викинула. Я намагаюся не злитися, заспокоїтися, а на мене накочує. Наче невидимі руки мого баті штовхають у спину. Тицяють пальцем у потилицю, як він полюбляв, зі словами: «Зроби, блять, щось! Чи ти порожнє місце?» Очі божевільно бігають приміщенням, шукають шампунь, і з кожною секундою поштовхи в спину дедалі сильніші. Не витримую. Луплю кулаком у чорний кахель, відчуваючи огидний хрускіт — щось не витримало.

Опускаюсь на унітаз, дивлюся на розбиту руку. Вона трясеться, а кров тече маленькими гарними струмочками між кісток, скапуючи на підлогу. У кутку, на бортику ванни, помічаю пляшку свого шампуню, наче вона щойно проявилася. Навіть біль не може перекрити ту лють, яка на мене накочує. У грудях стискає так, що не можу дихати. Хочеться кричати. Волати. Але я мовчу, аж раптом, крізь біль, тріснуту кістку й вигляд розбитого кахлю в голову просочується ідея нового десерту — «Тріск»: шоколадна півсфера з рідким полуничним або малиновим кулі, що хрустить під зубами, наче локшина в дубайському шоколаді.

Закінчую процедури. Клею на дзеркало у вбиральні записку: «Джулі, пробач, я випадково розбив кахель». Натягую каптур і виходжу з дому.

Погода дратівлива: яскраво світить сонце, змушуючи мене мружитися, від чого болить ніс. Тепло? Чи я занадто вдягнувся. Під впливом нової ідеї десерту розбита рука не відчувається так гостро, а пані Маргарита відходить на другий план. Натхненний, іду на пошту за подушками, навмисно оминаючи місце з продажу квітів. Думаю, яку саме серцевину зробити для кулі. Оболонка має бути з гіркого чорного шоколаду, щоб правильно тріснути. Головне питання — як зробити, щоб крізь розбиту оболонку наповнення саме витікало, а не просочувалося. Треба щоб воно виривалося, наче з розірваної артерії.

Через деякий час уже стою посеред зали в Tacendo з великою упаковкою чорних сидушок і дивлюся на свій інтер’єр. Щиро кажучи, він мені набрид. Позбуваюся всього, що яскравіше за відтінок сірого. Міняю всі лампочки з білого світла на жирне жовте. А скатертини навпаки: всюди стелю білі. Чорне, біле й трохи брунатного з металом — мій новий відтінок закладу. Яскраві полиці з подушками відношу до комори. Квіти більше не частина мого закладу, тому вазочки теж складаю туди ж.

Сідаю за барну стійку в міркуваннях. Рука огидно опухла: припускаю, у мене тріщина. Піти до лікаря? Батя казав, що справжні чоловіки до лікарів не ходять, а коли я додав, що це дурня, і він просто з своєю «гідністю» помре від наслідків, сам потрапив у лікарню з струсом мозку. Але ж я не справжній, чи не так?

На лікарню я поки не налаштований, тому збираюся на ринок по продукти для «Тріску Серця» або «Тріску Мозку». Не можу визначитися з назвою, але точно якогось «тріску». Нова страва з’явилася так несподівано, що я боюся втратити цей запал.

Сьогодні будуть збори «Джентльвумен»? Джулі про це не писала. Дивно? Ні. Радше очікувано. Вона точно розповіла всім про моє небажання бути членом — мені й одного члена в дупі вистачило. Звісно, ніхто не переймається моїм рішенням, не дзвонить у сльозах, не волає: «Сев, ти нам потрібен!» Мені здається, тільки Джулі залишилася незадоволеною й, напевно, вважає мене зрадником. Сумно. Міра, напевно, радіє. Бляха, Міра.

Сподіваюся побачити її? Уже не розумію. Можливо. А чи варто? Безперечно — ні.

Цікаво, хтось уже бачив подкаст? Скільки в мене часу, поки поліція складе два плюс два, або запросить допомогу з кафедри математики — щоб вже напевно.

Непомітно для себе підходжу до ринку. Людей тьма. Я здебільшого таке не люблю: гомін, сморід, метушню. Це мене дратувало ще тоді, коли я постійно перся на дискотеки. Терпів — що не зробиш заради можливості когось трахнути. На ринку те саме: організована метушня, в якій всі шукають найкращий, найсвіжіший продукт для кулінарного сексу.

Лавка Міри зачинена, тож я тиняюся без морального тиску, шукаю полуницю, смак якої мене хоч якось задовольнить. Мені не очікувано щастить, я знаходжу дещо цікаве, хоч зараз не сезон: маленьку, блідо-червону ягідку, схожу на сосочок, із яскраво вираженим диким ароматом, який має мене збудити, але, на жаль, я не відчуваю його фізично — лише складаю аромат у голові, наче геометричну форму.

Вирішую купувати. І поки дякую продавчині за її винятковий товар, бічним зором помічаю світлі кучері.

Міра? Чи?..

— Дуже вам дякую, — квапливо кидаю гарній, повнотілій продавчині з блакитними очима й хапаю свій пакет.

Похапцем протискуюся між людей, переслідуючи золотий блиск попереду. Жінка наче тікає від мене. Не озирається. І врешті я втрачаю її. Забігаю в провулок біля ринку, куди, як мені здалося, вона звернула, але там порожньо. Лише лайно, сміття, калюжі… і посеред цього бруду виблискує самотня, закручена у великі кільця золота волосина. Мить стою, не рухаючись, наче загіпнотизований, а потім вітер підхоплює її й виносить із провулка в натовп на ринку.

Приголомшений крокую назад у заклад.

Тож, вона існує? Жінка.

День змінює день зі стабільністю, яка залишила моє життя. Лякаюче відчуття тисне на мозок: усі події, що зі мною сталися, ніяк не впливають на світ навколо, і моє існування взагалі нічого не варте.

Невже я настільки не важливий?

Я заточився в Tacendo. Ховаюся? Ну звісно. Бухаю. Не без цього. Подкаст чомусь так і не опублікували, і я швидко з'їжджаю від Джулі, поки мені не довелося пояснювати про що там йдеться. Частина мого старого «я» назавжди лишається в її квартирі, і ця думка десь у темряві моєї розтрісканої свідомості слабенько відгукується, але незрозуміло навіщо. Шляху назад немає.

Щоб не думати зайвого, я топлю себе у віскі й експериментах, які нарешті починають працювати. Поступово складається система. Я розділяю інгредієнти на ті, що підсилюють спогади й додають деталі чи кольори, і ті, що безпосередньо формують його — емоційне ядро.

Хочеться скуштувати сум? Беру меланхолійну лаванду й додаю трохи чорного шоколадного смутку. Хочеться сильніше, пригадати справжній відчай? Краплинка чогось тягучого, темного й солодкого зробить це. Мадера добре працює, вже перевірено, але не лише вона таке вміє.

Щиро кажучи, мені досі складно повірити, що це працює. Ця реальність психічно хвора, і, можливо, тому досі існує.

Я багато експериментую з кровʼю покидьків. Побачив достатньо нових спогадів із їхнього життя — цього цілком достатньо, щоб переконати себе: я зробив усе правильно. Хай це протизаконно. Хай мене вважають вбивцею. Але я вважаю, що цей огидний світ став трішки менш огидним після їхньої смерті, хоч це й схоже на лікування аутоімунної хвороби настоянкою з женьшеню.

Як-не-як, а мої експерименти — це прорив. Навіть попри третю групу, в яку потрапив нефільтрований падевий мед: я впевнений, що він викривив мій справжній спогад з дитинства. Проблема в тому, що я не можу пригадати, який саме, і як саме він викривився. Тож поки відклав роботу з такими неоднозначними зразками.

Залишається останнє питання: чи можу я викликати спогад будь-якої людини? Я ж не можу змушувати людей здавати кров перед замовленням страви.

Чи можу?

— Сьогодні зборів теж не буде, — приходить сухе повідомлення від Джулі.

Ого. Я навіть не помітив, як пройшов день. Який зараз взагалі день?

Якщо життя не подобається, робота справді допомагає забутися. Трудоголізм недарма вважають розладом і втечею від життя, а в моєму випадку — це ще й порятунок.

Джулі «теж» уже не перше і, здається, не друге, тож думаю, наступних зборів більше ніколи не буде в моєму закладі. І це на краще. У мене своїх справ достатньо. Майже готова цукерка, що стабільно показує «незручний спогад». Єдине — щоразу знаходить новий, але завжди незручний.

М’яту я вже прозвав смаком відстороненості, коли людина дистанціюється від болю — такий собі самозахист. Вона витягує назовні саме те, що хотілося б забути. Кислота викликає ностальгію з легким болем. Але п’яна вишня — це шедевр, який з іронічною усмішкою змушує лежати на підлозі у фатальному халаті, плачучи під стару пісню. У цій желейці дуже мало п’яної вишні — рівно стільки, щоб розпакувати глибокі емоційні архіви й віддати їх на розщеплення гіркуватій кислоті.

Не встигаю закинути новий експериментальний зразок, як у двері хтось стукає. Якого дідька! Бачу — мій знайомий дід прийшов. Навіщо? Я ж йому сказав, що зачинений. Розгледівши мене крізь вікно, дід починає радісно мені махати.

Стиснувши зуби, йду відкривати.

— Доброго дня, — каже, очі у нього аж палають. — Я вам приніс дуже гарну мазь від синців. Перевірена мною.

Простягає мені тюбик без коробки чи хоч якоїсь інструкції. Назву прочитати не можу, схоже на німецьку. Де це він таке взяв?

— Беріть, беріть, — переконує він. — За тиждень синець зникне, як і не було.

Під щасливу усмішку діда беру тюбик. Думаю, якось не гоже тепер його спровадити.

— Зайдете на каву? — питаю.

— Якщо я не заважаю… залюбки, — радіє він.

Та щоб мене. Чого він так до мене прилип? Мазь приніс. Я йому що, внук.

— Не заважаєте, — киваю і запускаю його всередину. — Я щойно збирався поставити каву.

— Ой як добре, — бурмоче він, потираючи руки. — Але ви вже намастіть синець. Раніше почнете — раніше зійде.

— Гаразд. Сідайте за бар, я зараз повернусь.

Йду до дзеркала в залі й мажу обличчя дивною маззю під задоволений погляд діда. Запах у мазі, несподівано, приємний, трохи ментоловий.

— Ви колись замислювались, що їжа, значно більше, ніж просто паливо для організму? — гукаю діду, обережно розтираючи мазь по своєму блакитно-жовтому обличчю. Ніс досі болить, якщо натиснути, та й навколо нього теж.

— Сев, я, звісно, старий, але ж я кулінар, — сміється позаду дід. — Я багато про це думав. Як, наприклад, солодке впливає на людину. Як різні страви відгукуються в мозку. Це ж як музика: якісь коливання в голові, але поєднавши їх правильно, можна змусити людину плакати.

Закінчивши, рушаю до бару й вмикаю кавомашину. На обличчі з’являється холодок, і воно занадто швидко перестає боліти.

Дід має рацію?

— Ви б хотіли спробувати щось, що змусило б вас пережити старі спогади? — питаю його, повертаючи тюбик.

— Залиште собі, — махає старий. — А ви що, почали працювати з наркотичними препаратами? Я багатенько чого приймав по молодості.

Хрипко сміється, зачісуючи брови пальцями вгору.

— Ні. Нічого офіційно забороненого. Але я випадково виявив щось набагато цікавіше за банальні наркотики.

— Северине, якщо маєте що мені дати, я готовий.

Ставлю перед нами два горнятка й прискіпливо дивлюся на рішучість діда. Чи не вб’ю я його випадково? Серце не витримає або ще щось. Але жага експерименту переборює сумління.

— Ось, — простягаю йому. — Ця кисла желейка зі смаком м’яти й п’яної вишні поверне вас у якийсь незручний спогад.

— Ох… цікаво, — він бере цукерку, нюхає. — П’яна вишня втрачається в м’яті.

— Так, — А дід молодець, усе відчуває. — Але в смаку буде.

Без жодних вагань дід закидає цукерку в рот і жує тими зубами, що в нього залишилися. Замислено дивиться на лампочки над баром, аж раптом його погляд застигає. Вмикаю на телефоні таймер. Через тринадцять секунд дід повертається.

— Сев… — важко зітхаючи, каже він, і хапається за барну стійку. — Можна… водички?

— Звісно, — підстрибую, хапаю келих, наливаю. — Ось.

Дід жадібно п’є. Руки тремтять разом зі склянкою. Я чекаю, починаю нервуватися — невже він побачив щось не те? Що робити, якщо я випадково показав ту ніч? Та ні, там же немає моєї крові. Може, не спрацювало?

— Такого я ще не переживав, — нарешті каже він. — Правильніше сказати, я це пережив дуже давно і взагалі забув. Зараз відчув, немов це щойно сталося. Не знаю, чи варто вам розповідати. Але гадаю, що вам цікаво?

Я киваю.

— Ну звісно, що цікаво… Як ви сказали, «незручний спогад»? Кумедно, — він намагається посміхнутися, але виходить лише кахикання, наче від запалення бронхів. — Це ж те саме, що сором. Ну… слухайте. Сподіваюсь, після цього ви не поміняєте своє ставлення до мене.

Дід глибоко зітхає. Я навіть не рухаюся, щоб якось не порушити момент.

— Одного разу під час навчання в університеті я пішов на вечірку в гуртожитку. Я взагалі-то не з тих, хто ходить по вечірках. Але того разу вирішив піти. Мені постійно довбали, що треба соціалізуватися. Усе було нормально, багато алкоголю. Весело, одним словом. Десь на середині вечірки я пішов шукати вбиральню. Гуртожиток старий, там кожні двері виглядають наче у вбиральню. Ходжу, смикаю, і випадково влітаю в якусь кімнату, а там… секс. Правильніше сказати… там мій однокурсник ґвалтував непритомну дівчину. Я тільки мимохіть встиг її побачити, як він мене стусанами виштовхав.

— То цукерка показала вам момент зґвалтування? — перепитую.

Я розгублений. Який зв’язок із «незручним спогадом»? Виходить, ніхера в мене не працює.

— Ні. Гірше.

Гірше?!

— Наступного дня та дівчина прийшла до мене в кімнату з проханням стати свідком і піти з нею до поліції. Я не знаю, як вона мене запам’ятала. Мені здавалося, вона була без свідомості. Але я їй все одно відмовив. Не знаю чому. Боявся, мабуть. Але її очі… те, як вона на мене подивилася, коли я їй відмовив… Ох… який сором. Я все це забув…

Діда починає трясти. Він охоплює голову руками й гойдається з боку в бік.

— Чому? — бурмоче. — Як же я міг… так тоді… Чому? Чому?

Незручний, бляха, спогад. Я сподівався почути про якусь смішну ситуацію: діарею, або стояк, що захопив зненацька, хтось заломився під час дрочу. А тут такий пиздець.

— Вибачте мені, — кладу свою руку на його. — Я не контролюю, який саме буде спогад.

— Та ні. Я вам дякую, що нагадати, — каже, потім довго дивиться в порожнє горнятко й раптом хапає мене за руку. — Допоможете мені її знайти?! Я хочу вибачитися, поки не помер. Будь ласка! Я знаю, що в інтернеті можна всіх знайти. Але я лише стрічку новин гортати вмію. Сев, допоможіть, будь ласка! Я тебе прошу!

Дід починає плакати. Він навіть забув, що звертається до мене на «ви».

— Я не хочу померти з цим. Навіть якщо вона не побачить… Напевно, що й не пробачить. То я хоча б спробую? Так? — випинає очі на мене, немов я ховаю її в себе на кухні. — Хочу, щоб вона знала, що я досі пам’ятаю про свою помилку. І що мені соромно.

Оце я попав. Не вистачає мені моїх особистих проблем.

— Спробую знайти, — заспокоюю його. — Але не обіцяю, що зможу. Прізвище, ім’я пам’ятаєте?

Закриваю двері за дідом, який на прощання потискав мені руку хвилин п’ять, не менше, і все повторював: «знайди її». От і що мені робити? Буду шукати. Але спочатку треба подумати, як моя цукерка з невинним «незручним спогадом» призвела до такого пиздеця. Усі мої розрахунки до дупи. Діда так пройняло, що він навіть не замислився, як таке взагалі можливо. Що ж, виходить, гарантій — нуль. Я зроблю цукерку, щоб людина пригадала внутрішнє піднесення, а хтось побачить, як у дитинстві зіштовхнув свого брата в басейн, потім мозок це поховав, а я, наче гробар, викопав, та ще й показав з усіма деталями, немов кіно в багато «Д» реальності. Ні. Так не піде. Треба звузити емоційний діапазон, зробити чітку конкретизацію спогаду: не просто сором, а конкретний, кумедний, бляха, сором без панічних атак чи зґвалтувань.

Відсуваю горнятко кави, наливаю віскі в тріснутий келих і беру ноут. Хай думки поки відстояться в голові. Буду шукати діду його бабу. Він ще й нічого не знає. Ні імені, ні прізвища, лише опис: світле волосся, вольові риси обличчя, маленький зріст. Мені лишається почати з фотографій, пов’язаних з університетом, де він навчався, і тих, хто зазначив у себе, що його закінчив. Звузити пошук за роком випуску. Спершу знайти свого діда й переконатися, що я в правильному напрямку.

Поки за описом діда нікого не бачу: ні на сторінках одногрупників і знайомих, ні на фотках з помітками. Може, вона дідові привиділася? Чи могла цукерка створити новий, неіснуючий спогад? Гадки не маю.

Час летить непомітно. Посеред ночі, коли в очах починає плисти, завершую. Ніфіга так і не знайшов, але відчуваю, що близько — треба продовжити на свіжу голову.

Лягаю, думаючи про Джулі: як вона там сама? Що робить? Майже встигаю щасливо заснути, коли пригадую пані Маргариту, подкаст, Міру й свою дупу.

Важка буде ніч.

Сьогодні ввечері я маю невідкладні справи — зустріч із сусідкою.

Синець зійшов швидко, як і обіцяв дід, тому тягнути далі небезпечно. Мені ніколи не подобалися жінки старші за мене, тим паче на років десять — чесно кажучи, навіть не здогадуюсь, скільки пані Маргариті років, — а до сусідки й її псини тим більше. Три роки ми з Джулі живемо поруч із нею, і за весь цей час отримуємо лише докори. Вона приходить посеред ночі, махає своїм молотком перед нашими обличчями, бо занадто гучно працює наш телевізор. Дверима ми хлопаємо, що її шавка лякається. Голосно трахаємося — що можливо, Джулі ніколи себе не стримує. Сміття виставляємо за дверима, і їй тхне в хату. Лише думка про неї мене дратує.

Секс?

Мимоволі стискаю ніж у кишені й знову розмірковую, чи не простіше її вбити. Усі ж так роблять? Трукрайм і Голлівуд тому доказ з готовими інструкціями.

Секс привілей молодості. Якщо хтось не встиг вдовольнитися — онанізм йому в руки.

Крокую неспішно. Раніше ночі я до неї не піду, щоб випадково не зіткнутися з Джулі. Пояснювати їй, чому я приперся до сусідки, було б жахом. Та й подихати перед стратою не завадить. Оце тепер моє життя? Постійно боятися, що хтось мене побачить і здасть, або слідчі навчаться рахувати й перестануть шукати жінку. Може, все ж таки треба її вбити? Де гарантія, що вона не вирішить усе розповісти? Замучать сумління. Хоча які в неї сумління? Ні, я не можу. Одне діло випадково вбити покидьків — це ближче до інстинкту виживання, а інше сусідку, хоч би яким лайном вона не була.

Вбивця, і той із мене ніякий. Батя був правий.

Починається дощ. Я навіть не дивуюся — все, бляха, логічно. Гуляти мені ще досить довго, тому звертаю на сходи, що ведуть поперек паркової лінії, яка відділяє центр від доків. Там ще темніше, ніж у моєму «елітному» районі. Доки — один із багатьох славетних районів бандюків, на які в поліції немає часу. Сподіваюся, що мені хтось із чистим серцем та добрими намірами встромить ніж під ребра. Усе б одразу закінчилося. Я б припинив перейматися арештом. Чарівний кінець. Але, дивлячись на мою вдачу, на таке можна тільки сподіватися.

Йду вздовж вулиці: зліва дорога з кривими трамвайними рейками, справа, за металевими гаражами, доки, а над головою три відцвілих білборда про зниклих жінок у цьому районі, на яких вже навіть їхніх облич не розгледіти. Жодної людини чи машини, тільки очі тварин світяться із темних кутів. Здалеку долинає скрип металевих конструкцій, що хитаються на вітрі. Дощ кріпшає. На телефоні вісім двадцять — моя улюблена симетрія, яка мені остогидла. Попереду, в променях місяця, що раптово показався між хмар, з’являється золотий відблиск, і одразу ховається за рогом.

Та ну. Не може бути.

Довго не думаючи, зриваюся на біг. Залітаю в провулок між гаражами. Дощ гучно барабанить по металу. Здається, між постукуванням я чую якісь інші удари. Біжу далі. Світло лише від місяця, що з’являється і зникає, наче дитина бавиться з ліхтариком. Якийсь час я сам, наче загублена дитина, петляю поміж гаражів, аж раптом натикаюся на тіло.

Воно сидить у калюжі, спершись спиною на гараж, і не рухається. Підходжу ближче. Темно. Бачу лише контури: за розмірами наче чоловік. У повітрі знайомий кислий присмак. Спалахує блискавка. Мені вистачає цієї яскравої миті, щоб усе побачити: перерізані зап’ястя й горло. За кількістю крові, що змішалася з дощем, перевіряти, чи він живий, сенсу немає.

Мої ноги мов у болото засмоктує. Не ворухнутися. У грудях стискає. Хочу вдихнути, але не виходить. Гримить грім. Прокидаюся, як від удару по голові, і просто тікаю. Біжу щодуху, ляпаючи калюжами. Серце лупить. У думках лише одне: «Боже, тільки б мене ніхто не побачив». Я взагалі не релігійний — це розлад моєї мамки. Але в цю мить я готовий повірити в будь-що, що спроможне мені допомогти.

Викликати поліцію навіть не спадає на думку — ще одна смерть в моєму радіусі? Мені й так вистачить, щоб сісти до кінця днів. Хай його знайде хтось інший, без багажу подвійного вбивства.

Коли район доків залишається далеко, я зупиняюся під балконом якогось дому й, зігнувшись навпіл, намагаюся не викашляти свої легені.

Оце я, бляха, щасливчик. Мало мені моїх вбивств, так тепер мені ще й це пришиють. Але ж я золото її бачив? Чи привиділося? Там була така темрява, що я б рожевого слона не розгледів. Ні. Я точно бачив золоте волосся, прим’яте дощем. Бачив. Я впевнений.

Стою. Тремчу. Складно визначити, чи я замерз, чи перелякався. Уже весь мокрий, обличчям тече вода. Пʼятниця, блять. До відкриття сніданкової в цей час я зажимався з якоюсь подругою, або з Джулі, іноді все разом. Коли відкрився, то сидів на кухні, експериментуючи з новими смаками. А тепер я біля обісцяної стіни під дощем, на шляху до жінки, яка мені огидна.

Як кажуть? Еволюція — це не про щось хороше для тебе особисто, а лише для майбутніх. Не знаю, кому допоможе досвід мого життя, яке не має жодної відповіді. Я вимушений жити саме це життя, і тому виходжу в дощ.

Підтюпцем, щоб не виглядати надто захеканим, дістаюся пані Маргарити.

— Ох, Северине, ви весь мокрий! Заходьте швиденько, роздягайтеся, — турботливо лепече вона, впускаючи всередину. — Зараз усе висушимо.

Мені все одно потім роздягатися, то можна й пришвидшити. Маргарита кудись іде, а я тим часом скидаю верхній одяг, сорочку, залишаючи лише штани. Вона повертається у чорному прозорому пеньюарі, під ним така ж чорна білизна, а в руках — білий, напевно новий, рушник.

— Ти промок до трусів, — каже з легкою усмішкою й починає мене витирати.

Повільно тре спину, переходить на груди, живіт. Рушник мʼякий, ворсистий, приємний до тіла.

— Як твої справи? — питає, не відриваючись від мого тіла. — Ти давно не приходив додому.

— Я зʼїхав від Джулії.

Промовлені вголос ці слова ще болючіші, а переконувати себе, що це «правильно», не приносить полегшення.

— Це правильне рішення. Вона тебе використовує.

Чого?

Маргарита розстібає мій ремінь, і мокрі штани падають із гучним вологим «чвак». Пані продовжує моє обтирання, яке вже чимось схоже на церемонію омивання, за винятком, що вона не стримує себе жодними релігійними кордонами. Мені цікаво, де поділася її псина, але питати не хочу. Дивні відчуття. Навіть приємні. Щось середнє між її дитиною, коли вона лагідно витирає мені груди, і коханцем — з знанням діла, обтираючи член. Жодним рухом не заважаю їй. У цьому тілі мене майже не залишилось. Хай робить що забажає. Мене зараз більш цікавить, чому вона вважає, що Джулі мене використовує?

Врешті мої труси теж падають на підлогу, як останній бар’єр між нами.

— Йди за мною, — каже, і веде до спальні.

Опа. Ми вже на «ти». Починається?

Всаджує мене на велике ліжко з деревʼяними стовпчиками на кутах, які тягнуться аж до стелі. Навпроти величезне дзеркало на ніжці. Я очікую початку головної частини нашого «договору», роблю рух до неї, але вона мене зупиняє.

— Спершу, — каже Маргарита, знову всаджуючи мене на ліжко. — Я хочу закрутити тобі волосся.

— Вам подобаються жінки? — питаю невпевнено.

— Яка різниця, коли мʼясце молоде, — усміхається, дістаючи з шухляди фен… і раптом наручники.

Я сиджу голий, уже з закутими руками за спиною. Нічим не прикритий член звисає донизу, треться об ворсинки ковдри, коли мене рухають щоб вкласти волосся. Час тягнеться повільно. Пані нікуди не поспішає. Укладає мені волосся, робить макіяж, підкреслюючи вилиці й очі. Чимось рожевим підводить соски, а пурпурним головку члена — дякуючи релігійним експерементам моєї мати — обрізаний. Духами з м’яким ароматом квітів оприскує волосся, пахви, лобок, яйця, і дупу.

У мене паморочиться від інтенсивності аромату. Пані Маргарита не дозволяє мені покласти ногу на ногу, чи хоча б зсунути коліна. Тому я намагаюся не дивитися на себе в дзеркалі навпроти, бо відчуваю несподіваний сором. Вона взагалі нічого мені не дозволяє: рухатися я можу тільки тоді і так, як вона скаже.

Навіщо це все, я не розумію.

Невже це така помста за всі ті роки, що я її ігнорував?

Далі відбувається багато того, чого я б не очікував від пані Маргарити та її спроможностей чи фантазій, і думка «навіщо» відпадає. Вона починає те, до чого, схоже, готувалася все життя, і наручники виявляються дитячою забавкою в порівнянні з рештою бандажу, який у неї є. Спершу вона ставить мене на коліна спиною до ліжка — так, щоб я спирався на нього лопатками. Тисне на плечі, змушуючи прогнутися ще нижче, лягаючи спиною на край матраца. Руки досі скуті за спиною, і така гнучкість дається мені важко й болісно. Застигши в цій позі, я, опустивши очі, бачу себе в дзеркалі навпроти: широко розведені в боки коліна, член безпорадно сіпається від моїх спроб знайти хоч трохи зручніше положення, не змінюючи самої пози.

Пані Маргарита стає між мною та дзеркалом і повільно розстібає чорний пеньюар. Потім так само неквапом знімає труси. З мого ракурсу я бачу її лише до пояса — думаю, в цьому й був задум.

Я помилився.

Пані Маргарита розвертається до мене задом і просто сідає мені на обличчя. Її піхва повністю закриває рот, а сідниці зі сфінктером — ніс. Я не можу дихати. Взагалі ніяк — виявляється, через вагіну не дихається. У голові паморочиться, сльози течуть з очей. Тіло б’ють конвульсії, ноги смикаються й ковзають по підлозі. У цій позі, зі зв’язаними за спиною руками, я не можу її скинути. Нарешті вона трохи підводиться, на кілька сантиметрів, і я жадібно хапаю повітря десь біля її дупи — кілька вдихів, і піхва знову накриває обличчя.

Це повторюється багато разів. Я інтуїтивно знаходжу ритм, під який можна хоч якось дихати, а вона наказує працювати язиком вправніше — роблю, як наказують.

Потім пані Маргарита підвішує мене під саму стелю до стовпа в куті ліжка, немов тушу. На рот надягає кляп, і вже за перші години біль на кожній м’якій ділянці тіла стає всеосяжним. Я втрачаю розуміння, де саме болить.

Батіг, прут і те, що я по дурості вголос назвав мухобійкою, — усе це так вправно з’являється в руках пані Маргарити. Вона працює батогами з обох рук дивними круговими рухами, і на мене сиплеться безперервний дощ обпалюючих ляпасів.

Пані щось питає про якісь «межі», «віддачу», але відповідей не чекає, та й у мене в роті кляп — називала б уже прямо «собачим лайном», навіщо ці нісенітниці?

Моя свідомість поступово розшаровується: тіло робить те, що наказують, і отримує те, на що «заслуговує», а думки йдуть блукати в улюблене — у кулінарію, приправлену присмаком словничка домінантки.

Я, дивлячись на затягнуту в чорну шкіру пані Маргариту — яка, чесно кажучи, виглядає досить сексуально, — фантазую, як правильно її розчленувати. З якої саме сторони широкої гомілкової кістки краще починати знімати м’ясо моїм тонким, гнучким філейним ножем, що я рік тому вдало придбав на розпродажі. М’язи Господині напружуються, штовхаючи її дупу до мене, стоячого на колінах, просто в обличчя, на яке вона щойно стягнула чорний страпон. Я тим часом пригадую свого старого шефа, який завжди кричав: «Працюєте по кістці, повторюючи її форму. Не крізь м’яз!» Гарний був шеф. Учив шукати природні шви і суглоби, щоб різати правильно, любив повторювати модну фразу: «по природній лінії».

Піт стікає спиною моєї Господині такими ж природними лініями та вигинами, і з якихось причин їй подобається, коли я його злизую. Кожному своє.

Усвідомлення власної присутності остаточно розмивається. Я ніби спостерігаю за своїм тілом збоку.

Пані не трахає мене безпосередньо — вона використовує мене як зручний тримач для своїх приладів. Але моя задача чітка: всебічно задовольнити пані Маргариту — вона наказує звертатися до себе лише «Господиня». Тож я роблю все, чого бажає моя Господиня — господи, прости.

Десь на кордоні свідомості й болю все це раптом виявляється неочікувано цікавим — хіба що без перев’язування геніталій і без страпона в горло одразу після її дупи, але хто мене питає.

У наступні години мій член іде в обіг і встигає побувати в усіх її отворах і щілинах: деякі з них до цього моменту я взагалі не відносив ані до перших, ані до других. Я тим часом згадую головне правило: тушу обов’язково треба охолоджувати перед розчленуванням, інакше рвуться м’язи. Тут усе навпаки — гаряче, мокре, слизьке, суцільне порушення технології. І поки пані Маргарита черговий раз стягує на мене свій чорний страпон, у голові спливають назви, які я думав, що забув після останніх письмових тестів: frenching, butchering, fabrication.

Я справді висококваліфікований розчленувач будь-якої живої істоти на цій планеті — а людина зовсім не виняток і навіть не найскладніший випадок.

Але навіть у тій ситуації — я не вбивця.